Витоки семантики як науки

До початку 70-х рр., головним чином в радянському мовознавстві, завдяки критиці радянськими мовознавцями дистрибутивного аналізу встановлюється більш гармонійний і повний, комплексний підхід до семантичних явищ. З одного боку, досліджується об'єктивний, позамовний, денотатний зв'язок слів та інших знаків і висловлювань, відображення дійсності в їх семантиці, для чого застосовуються особливі методи в роботах Ю. М. Караулова, Л. А. Новикова, А. А. Уфімцевої та ін. [11]. З іншого боку, досліджуються їх внутрішньомовні зв'язки, для чого застосовуються інші методи (трансформаційний аналіз, дистрибутивний аналіз, перифразування) в роботах В. А. Звегинцева, Ю. Д. Апресяна, Н. Д. Арутюнової, Є. В. Падучевої, О. Н. Селіверстової та ін. При цьому основною орієнтацією стає аналіз не абстрактного, ізольованого речення, а розгляд речення в реальному мовленні, в діалозі або тексті, з урахуванням прагматики мови. Тривають дослідження так званої граматичної семантики, головним чином семантики морфологічних форм. Пошуки «семантичних примітивів» залишаються самостійною задачею семантики (наприклад, роботи А. Вежбицької) [5].

2. Мова як система

Мова є матеріальним засобом спілкування людей, або, конкретніше, вторинною матеріальною, або знаковою системою, яку використовують як знаряддя чи засіб спілкування. Без мови не може бути спілкування, а без спілкування не може бути суспільства, а тим самим людини.

Мова є продуктом цілого ряду епох, протягом яких вона формується, збагачується, шліфується. Мова пов'язана з виробничою діяльністю людини у всіх сферах її роботи [36].

Слід зазначити, що існують безліч думок з приводу визначення поняття «мова», але всі ці визначення можна звести до деякої загальної ідеї. Така загальною ідеєю є ідея про те, що мова являє собою функціональну матеріальну систему семіотичного, або знакового, характеру, функціонування якої у формі мови і є її використання як засобу спілкування [13, с. 21].

Мова як виключно складне утворення може бути визначена з різних точок зору в залежності від того, яка сторона або сторони мови виділяються. Визначення можливі: а) з точки зору функції мови (або функцій мови): мова є засобом спілкування людей і, як така, є засобом формування, вираження і повідомлення думки, б) з точки зору укладу (механізму) мови: мова є набором деяких одиниць і правил використання цих одиниць, тобто комбінування одиниць, ці одиниці відтворюються мовцями у даний момент, в) з точки зору існування мови: мова є результатом соціальної, колективної навички «вироблення» одиниць з звукової матерії шляхом співставлення деяких звуків з певним сенсом; г) з семіотичної точки зору: мова є системою знаків, тобто матеріальних предметів (звуків), наділених властивістю позначати щось існуюче поза їх самих; д) з точки зору теорії інформації: мова є способом, за допомогою якого кодується семантична інформація [13].

Наведені вище визначення взаємно доповнюють одне одне і частково перехрещуються і дублюють одне одне. Оскільки в одному визначенні навряд чи можливо дати досить повну характеристику мови, отже, потрібно спиратися на максимально загальне визначення, конкретизуючи його в міру потреби тими чи іншими спеціальними характеристиками, які є універсальними. Одна з універсальних характеристик - системність мови.

Фердинанд де Соссюр теоретично обґрунтував системний характер мови через введене ним поняття співвідносної значущості, або цінності, одиниць мови, а також через поняття синтагматичних і парадигматичних (у Соссюра: асоціативних) відносин між одиницями мови. Мова визнається, наприклад, системним утворенням і тими, хто вважає мову знаковим утворенням, і тими, хто заперечує знаковий характер мови. Системність є найважливішою характеристикою мови. Можна вважати встановленим, що мова належить до системних утворень. Однак, існують різні розуміння термінів «система» і «системний» [34, с. 43].

Кожна система, що розуміється як певний матеріальний ідеальний об'єкт, має певну будову, організацію, впорядкованість. Будова, організація, упорядкованість системи являє собою структуру цієї системи.

Мова як вторинна матеріальна система має структуру, що розуміється як його внутрішня організація. Структура системи визначається характером взаємин елементарних об'єктів, або елементів системи. Структуру системи можна інакше визначити як сукупність внутрішньосистемних зв'язків. Якщо поняття системи відноситься до певного об'єкту як до цілісного утворення і включає в себе елементи системи, і їхні взаємини, то поняття структури даної системи включає тільки внутрішньосистемні відносини на відміну від об'єктів, що складають систему.

Структура є атрибутом деякої системи. Структура не може існувати поза субстанції або елементів системи. Елементи структури мови розрізняються якісно, що визначається різними функціями цих елементів. Звуки є матеріальними знаками мови та мають дві функції: 1) перцептивну - бути об'єктом сприйняття і 2) сигнифікативну - мати здатність розрізняти вищі, значущі елементи мови - морфеми, слова, речення [10].

Слова можуть називати речі і явища дійсності; це номінативна функція.

Речення служать для повідомлення; це функція комунікативна.

Крім зазначених функцій, мова може виражати емоційні стани мовця, волю, бажання, спрямовані як заклик до тих, хто слухає.

Елементи даної структури утворюють у мові єдність, що легко зрозуміти, якщо звернути увагу на їх зв'язок: кожна нижчий щабель є потенційно наступної вищої, і, навпаки, кожна вища щабель як мінімум складається з однієї нижчої; так, речення мінімально може складатися з одного слова; слово з однієї морфеми; морфема з однієї фонеми.

Елементи в одних випадках можуть вступати в нові комбінації, створюючи нову сітку відносин (нову структуру), в інших випадках не можуть, оскільки елементи самі структурно обумовлені й є тим, що вони є, в силу своїх внутрішньосистемних зв'язків. Так, в рамках однієї і тієї ж мови одні й ті ж слова утворюють різні типи речень, які можна розглядати як деякі системи, які несуть інформацію. Усередині цих речень-систем слова вступають в різні зв'язки. Тому ми можемо сказати, що такі речення мають різну структуру.

Слід зазначити, що в межах кожного кола або ярусу мовної структури (фонетичного, морфологічного, лексичного, синтаксичного) є своя система, тому що всі елементи даного кола виступають як члени системи. Система - це єдність однорідних взаємообумовлених елементів. Члени системи взаємопов'язані і взаємозумовлені в цілому, тому й число елементів і їх співвідношення відображаються на кожному члені даної системи [13, с. 23].

Кожен із рівнів має свою основну одиницю: фонологічний-фонему, морфологічний-морфему, лексико-семантичний - лексему, синтаксичний - синтаксему. За роллю в структурі мови, виділяють нижчі та вищі рівні. Так, фонологічний рівень належить до нижчого, оскільки фонема – одностороння одиниця (нема плану змісту), яка використовується для побудови одиниць вищого рівня - морфем і лексем. Нижчий рівень синтаксичний, бо він обслуговує комунікативні потреби і підпорядковує собі одиниці всіх інших рівнів.

Мовні рівні не існують ізольовано. Вони взаємоповʼязні: саме на стику рівнів виникають проміжні рівні, їх одиниці мають подвійний характер: вони утворюються в одному рівні, а функціонують як одиниці іншого рівня. До проміжних рівнів належать: морфонологічний, словотвірний, фразеологічний. Морфонологічний рівень виникає на стику фонем і морфем. Предметом морфонології, вважає її основоположник М. Трубецькой, є дослідження морфонологічного використання фонологічних засобів мови. Морфонологія вивчає чергування голосних та приголосних, наголос, і сполучення фонем у складі морфеми і слова. Словотвірний рівень є проміжним між морфологічним і лексико-семантичним. Предметом словотвору є творення слів на основі морфем, твірних основ, словотвірних моделей. Фразеологічний рівень як проміжний виникає на стику лексико-семантичного і синтаксичного. Предметом фразеології є вивчення утворення номінативних одиниць на основі поєднання двох чи декількох слів [13, с. 54-61].

Мовна система базується на відношеннях. Відношення між мовними одиницями бувають: парадигматичні, синтагматичні та ієрархічні.

Парадигматичні відношення - відношення вибору, асоціації, що ґрунтуються на подібності й відмінності, позначувальних і позначуваних одиниць мови. Парадигматичними у фонетиці є відношення між дзвінкими і глухими, м’якими і твердими звуками; В граматиці - між відмінковими формами слів, формами дієвідмінювання, між різними типами речень; в лексико-семантичній системі - це синонімічні, антонімічні, гіпонімічні, конверсивні та ін. відношення. Парадигматичні відношення називаються вертикальними, оскільки будь-яку парадигму можна записати в стовпчик, вертикально. Члени однієї парадигми протиставлені один одному, перебувають у відношенні опозиції, розрізняються за їх диференціальним ознаками. Угруповання слів в класи - синонімів, антонімів, тематичних груп, частин мови тощо дають приклад різних проявів парадигматичних відносин у лексиці. Глухі приголосні, наприклад, об'єднуються в клас на основі їхніх спільних ознак (неучасть в артикуляції голосових зв'язок, відсутність тону), за якими вони відмежовуються, наприклад, від близьких до них за ознаками дзвінких приголосних. Але всередині класу всі глухі приголосні протиставлені один одному з яких-небудь ознаками. Це приклад фонемної парадигматики [13].

Синтагматичні відношення - відношення одиниць, розташованих лінійно - це здатність мовних елементів поєднуватися синтагматично. Відношення називаються горизонтальними, оскільки вони завжди реалізуються між одиницями, як розташовуються одна за одною, зокрема фонеми поєднуються не як-небудь, а вибірково. Синтагматичними зв’язками спричинені такі фонетичні явища як асиміляція, дисиміляція, сингармонізм, акомодація, гаплологія. У словотворі синтагматичні відношення виявляються у тому, що існує певна закономірність у поєднанні морфем [17].

Ієрархічні відношення – відношення структурно простіших одиниць до складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, лексеми до речення. Протиставлення парадигматичних і синтагматичних відношень з одного боку, та ієрархічних з іншого, відображає особливу властивість мовної системи – її різнорівневий, гетерогенний характер, що вже стосується будови мови, її структури [17].

1.3 Мовна картина світу

Останнім часом вираз «картина світу» набув поширення в самих різних областях гуманітарних наук. Поняття картини світу дійсно важливо для сучасної науки, але воно вимагає чіткого визначення, оскільки вільне поводження з цим поняттям не дозволяє представникам різних дисциплін зрозуміти один одного, досягти узгодженості в описі картини світу засобами різних наук. Особливо важливо визначити це поняття для лінгвістики і культурології, які більшою мірою, ніж інші науки, останнім часом використовують дане поняття.

Під картиною світу в найзагальнішому вигляді пропонується розуміти впорядковану сукупність знань про дійсність, що сформувалася в громадській (а також груповій, індивідуальній) свідомості. Принциповим є розмежування двох картин світу - безпосередньої й опосередкованої [7].

Безпосередня картина світу - це картина, що отримується в результаті прямого пізнання свідомістю навколишньої дійсності. Пізнання здійснюється як за допомогою органів чуття, так і за допомогою абстрактного мислення, яким володіє людина, однак у будь-якому випадку ця картина світу не має «посередників» у свідомості і формується як результат безпосереднього сприйняття світу і його осмислення [7].

Говорячи про поняття, які характеризують пізнання навколишньої дійсності, слід дати визначення такому поняттю, як лакуна. Лакуна (у широкому сенсі) - національно-специфічний елемент культури, який знайшов відповідне відображення в мові та мові носіїв цієї культури, який або повністю не розуміється, або недостатньо розуміють носіями іншої лінгвокультурах в процесі комунікації [13].

Лакуна (у вузькому сенсі) - відсутність в лексичній системі мови слова для позначення того чи іншого поняття. Безпосередня картина світу, що виникає в національній свідомості, залежить від того способу, загального методу, яким вона була отримана. У цьому сенсі картина однієї і тієї ж дійсності, одного і того ж світу може розрізнятися - вона може бути раціональною і чуттєвою; діалектичною і метафізичною; матеріалістичною та ідеалістичною; теоретичною і емпіричною, науковою та «наївною», природничо-науковою та релігійною; фізичною та хімічною тощо [13].

Подібні картини світу є історично зумовленими - вони залежать у своєму змісті від досягнутого до того чи іншого історичного етапу рівня пізнання; вони міняються зі зміною історичних умов, з досягненнями науки, розвитком методів пізнання. В окремих суспільствах або верствах суспільства може домінувати протягом тривалого часу якась одна картина світу, обумовлена пануючим методом пізнання.

В. В. Красних протиставляє картину світу і мовну картину світу: «"картина світу" і "мовна картина світу" повинні бути чітко розведені» [11, с. 17]. В. В. Красних справедливо звертає увагу на те, що «... відмінності в мовних картинах світу далеко не завжди свідчать про кардинальні розходження на певних ділянках картини світу» [11, с. 17].

Мовна картина розуміється як «світ у дзеркалі мови», а картина світу (образ світу) розуміється як «відображення у психіці людини предметної навколишньої дійсності» [14, с. 18].

Лінгвістичні когнітивні структури «найбільш безпосереднім чином беруть участь у формуванні мовної картини світу, в той час як "матеріалом" формування (концептуальної) картини світу служать в першу чергу феноменологічні когнітивні структури. Останні мають (або можуть мати) вербальну "оболонку", тобто виступають в парі з лінгвістичними когнітивними структурами» [14, с. 67].

Мовна картина світу - це сукупність зафіксованих в одиницях мови уявлень народу про дійсність на певному етапі розвитку народу, уявлення про дійсність, відбите в значеннях мовних знаків - мовне членування світу, мовне впорядкування предметів і явищ, закладена в системних значеннях слів інформація про світ.

Необхідно тільки пам'ятати, що це - обмежена і до того ж «наївна» картина світу, вона не передає повністю ту картину світу, яка є в національній свідомості, оскільки мова називає і категоризує далеко не все, що є в свідомості народу.

Крім того, мовна картина світу в значній мірі представляє для дослідника-лінгвіста лише історичний інтерес, оскільки вона відображає стан сприйняття дійсності, що склалася в минулі періоди розвитку мови в суспільстві. За мовною картиною світу не можна достовірно судити про сучасні уявлення етносу про світ, про актуальну концептосферу народу.

Мислення народу не опосередковується його мовою, що можна вважати в сучасній науці встановленим фактом, однак воно виражається, фіксується, номінується, мовою, і вивчення уявлень про дійсність, зафіксованих у мові певного періоду, дозволяє судити про те, яким було мислення народу, реконструювати в якійсь мірі в основних рисах його когнітивну картину світу в цей період [7].