Лекціi з "Філософія і методологія науки"

Зміст

Лекція 1 .Знання, пізнання та його формування. ч/

Лекція 2. Наука  як соціокультурний феномен.

Лекція 3. Загальні закономірності розвитку науки.

Лекція 4. Філософія  та її роль в науковому пізнанні.

Лекція 5. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання.

Лекція 6. Методологія  наукового пізнання.

Лекція 7. Загальнологічні  методи і прийоми пізнання.

Лекція 8. Наукові  методи емпіричних та теоретичних дослщжень.

Лекція 9. Філософсько-методологічні  проблеми соціального пізнання.

Лекція 10. Проблеми філософії та методології науки в неопозитивізмі та постпозитиввмі.

Лекція 1. Знання, пізнання та його форми.

1. Сутність пізнання . Суб'єкт та об'єкт пізнання.
2. Рольпрактики впізнанні.
3. Основні форми і способи пізнання.
4. Види і рівні знання.
5. Проблема істини внау новому пізнанні.
6. Основні концепції істини.

1.Сутність пізнання .Суб'єктта об'єкт пізнання. Процес пізнання є опосередкованим процесом взаємодії суб'єкта і об'єкта пізнання. Він має три складові:

а) суб'єкт (той, хто пізнає);

б)об'єкг( те,що пізнається);

в) інструменти, або засоби пізнання ( в якості посередників можуть бути матеріальні засоби - шасне тіло, знарвддя праці, прилади або ідеальні - поняття, категорії, художні образи тощо).

Розрізнення суб'єкта і об'єкта є не тільки фундаментальною  опорою всієї гносеології, але й людської діяльності загалом. Практична діяльність людей є основою духовного освоєння ними світу. На відміну від тварини, яка ототожнюється з власною життєдіяльністю і неусвіцомлює її схему, не виділяє себе і оточуючого середовища, не змінює, а лише пристосовується до нього, людина її своїй діяльності протиставляє себе об'єктивному світу. Тому об'єктивна природа всієї реальності існує тільки для людини. Людина змінює світ свого існування, тому для неї особливої значущості набуває його об'єктивний зміст, яким світ є насправді, самим по собі. Об'єкт — не тотожний об'єктивній реальності. Об'єкт - це те, що виокремлюється людиною в процесі практичної життєдіяльності, з об'єктивного зв'язку природи і суспільства і на що спрямоване її пізнання. Об'єкт пізнання може бути як матеріальним, так і ідеальним.

Сам суб'єкт  теж є певною ступінню освоєння об'єктивної дійсності, тому під суб'єктом розуміється не просто людина як така, з органами чуття і мозком, даними від природи, не «гносеологічний робінзон», а людина як суспільно-історична істота, яка змінюється в історії і змінює свої уявлення про світ і про власну суб'єктивність. Процес пізнання не здійснюється в окремій голові окремого індивіда, він не є виключно психологічним процесом. Було б помилкою вважати, що можна вивчити «природу» людини — устрій її органів сприйняття, характер психічних процесів, - і тоді зрозуміти структуру і межі людського пізнання. Насправді ж все в людині - від сприйняття до вищих форм мислення - формується історично, в соціально-культурному середовищі. Зміна об'єкта є передумовою і засобом для зміни самої людини як суб'єкта ( це історично первинна, вихідна ланка людського існування ). Але з поступом історії відбувається обернення такого відношення: міжсуб'єктні зв'язки в середині суспільства, відношення суб'єкта і суб'єкта, стають домінуючими. Тепер вже оточуюча дійсність як об'єкт сприймається і пізнається через «світ людини», світ її культури, цінностей, свідомості. Своєю діяльністю людина ніби накладає печатку на світ, він стає олюдненим світом, сповненим людським сенсом і значенням. Природа, наприклад, виявляє свою об'єктивність, свої властивості лише тою мірою, якою вона перетворюється людською практикою. Навіть зоряне небо, в якому людська праця реально нічого не змінила, стає предметом людської уваги, предметом пізнання, лише коли воно перетворюється практикою на засіб орієнтації в просторі і часі, на природні компас, годинник, календар.

У світі людського  буття, сповненого суб'єктивним, людським змістом, протиставлення об'єкта і суб'єкта щезає. Але воно залишається в теорії пізнання. Поділ на об'єкт і суб'єкт є невід'ємною рисою гносеології, адже без такого поділу втрачається сам сенс пізнання - осягнення реальності в її «справжності», достеменності, а не ілюзорності. Це важливо підкреслити, тому що деякі напрямки сучасної філософії відмовляються від уявлення про суб'єкт і об'єкт пізнання. Єдиною реальністю тут стає безпосереднє переживання суб'єктом свого власного буття, тобто суб'єкт і об'єкт ототожнюються. Інша крайність — абсолютизація протиставлення суб'єкта і об'єкта (як протиставлення людини - світу об'єктивної реальності). Класична філософія поставила на місце людини як цілісного, соціально-культурного суб'єкта лише абстракцію людини (людину, як мислення), а буття розумілося там, як таке, що позбавлене людського виміру, як буття над і поза людиною. Причиною такого підходу був культ науки, орієнтація на неї, як на зразок будь-якого знання. За часів Просвітництва виникає думка, що тільки наука в змозі розкрити всі

таємниці природи і вирішити питання про сенс життя і призначення людини. Тоді як наукове знання - це всього лише знання про обезлюднений світ, про світ речей і речових відносин, де навіть людина розглядається, як об'єкт серед інших об'єктів природної реальності.

Гносеологія повинна  розрізняти суб'єкт і об'єкт (адже ми прагнемо отримати достовірне, об'єктивне  знання і про сам суб'єкт, наприклад, - про душевний стан іншої людини ). Але цей гносеологічний кут  зору не повинен абсолютизуватися, оскільки пізнання є лише часткою цілісного процесу освоєння світу людиною. Крім пізнавальної діяльності, є практична життєдіяльність людей, а також - світ культури і людської духовності. Людина та її світ є часткою універсального буття. І тут не може бути розриву між суб'єктом (людиною ) і буттям. Буттям є і об'єкт, і суб'єкт. Це означає, що завжди треба усвідомлювати відносність гносеологічного поділу на суб'єкт і об'єкт, його доцільність тільки в рамках пізнавальної діяльності. Пізнання може бути правильно осмисленим, якщо воно розглядається у зв'язку з усіма формами людського життя в світі природи і культури.

2. Роль практики в пізнанні.

Практика розуміється в філософії як матеріальна, чуттєво-предметна діяльність людей. Практика як перетворення людиною природного і суспільного середовища є самим способом існування людини. Практика є основою пізнання, його метою, а також критерієм істинності знань. Практика дає матеріал пізнанню, визначає характер його засобів, рівень і особливості відображення дійсності, зумовлює формування об'єкта і суб'єкта. Практика не лише породжує пізнавальні здібності людей, але й створює ту соціальну атмосферу, що сприяє отриманню знань, їх накопиченню, забезпечує передачу їх іншим поколінням. На основі практики виникає потреба в подальшому розвитку знань.

Визначають такі види практики:

• праця, трудова, матеріально-економічна діяльність;
• соціальна активність, перетворення суспільних відносин;
• технічна діяльність;
• науково-експериментальна діяльність.

3. Основні форми і способи пізнання.

У теорії пізнання прийнято розрізняти чуттєві і раціональні форми пізнання. Пізнання починається з чуттів. Людина має органи чуття (зір, дотик, слух, нюх, смак). Завдяки ним вона отримує чуттєве знання про світ. Чуттєве пізнання має три основні форми: відчуття, сприйняття і уявлення. Відчуття - первинний елемент чуттєвого пізнання. Відчуття є даними про окремі властивості предметів. Сприйняття - цілісний наочний образ предмета. Уявлення - цілісний образ предмета, що зберігається в пам'яті або в уяві. Раціональне пізнання - це процес мислення, логічне пізнання. Воно теж має свої форми - поняття, судження, умовивід. Поняття - узагальнення, яке дає змогу отримати знання про суттєві ознаки даного класу речей. Поняття фіксується II СЛОНІ, але не ІОТОЖІІГ йому < уД)М'ІШ»і ЦС форми МІІІ ІІГІІІІІІ, IIIUI і інсрджус або заперечує зв'язок між предмсіом пі Його отакими, підношення між предметами або факі' існування предмет. Суджений може бути істинним або хибним, його граматичною формою с речення. Умоїишід форма мислення, завдяки якій з одного або кількох суджень виводиться нове. І Іайбільш важливою формою мислення є поняття. Раціональне пізнання навіть називають поняттєвим знанням.

Акт пізнання - це завжди єдність його чуттєвої і раціональної форми. Чуттєве пізнання здійснює безпосередній зв'язок з об'єктом, раціональне - відображує загальні, істотні властивості предметів і явищ, які недоступні чуттєвому пізнанню. Раціональне пізнання не зводиться до простої суми даних органів відчуття та їх комбінування (як вважали емпіристи XVII ст., стверджуючи, що немає нічого в розумі, чого до того не було б у відчуттях). Результати мислення дають нове знання, але, крім того, ще й активно впливають на структуру і зміст чуттєвого пізнання.

Але яким же чином  мислення в змозі охопити те, що не дається в почуттях? Це стає можливим завдяки тому, що мислення, раціонально-логічна форма пізнання є аналогом і відображенням практичної діяльності. Саме практичне перетворення об'єктів виявляє їх внутрішні потенції і властивості. Змінюючи предмети, формуючи їх, створюючи нові об'єкти, які не дані природою, людина осягає їх суттєві зв'язки, постійні форми, тобто те, що залишається відносно незмінним, стійким у зміні зовнішніх форм предмета. Так виникають поняття - форми мислення, що відображають загальні, істотні, суттєві властивості і відносно сталі, стійкі відношення предметів, явищ, процесів. Поняття втілюють в собі не лише знання про об'єкти пізнання, але і знання про суб'єкт, його активність, про рівень розвитку практичної діяльності. Та сама людська чуттєвість не є природним даром, не є виключно фізіологічною або психічною властивістю людини, а є результатом суспільно-історичного життя. «Формування п'яти зовнішніх чуттів - це справа всієї попередньої історії» (К. Маркс). Здатність, наприклад, естетично сприймати предмет не задається анатомо-фізіологічними особливостями вуха чи ока. Музично чутливе вухо і сприйнятливе до краси око породжуються людською історією і культурою. Відомо, що художньо «невиховане» око сприймає декілька десятків відтінків, а око художника - сотні, хоча фізіологічної різниці в їх органах немає. Тільки музика пробуджує музикальні почуття, для немузикального вуха найкраща музика позбавлена сенсу.

У філософії визначають ще одну форму пізнання — інтуїцію. Інтуїція є

безпосереднім осягненням справжньої сутності реальності. Інтуїція є раптовим осяянням і проникненням в суть речей. Розрізняють інтелектуальну і містичну інтуїцію. Результатом інтелектуальної інтуїції є, наприклад, очевидність математичних аксіом. Інтуїтивне прозріння є завершальним шляхом наполегливої розумової праці ( легенди та оповідання про Архімеда, Ньютона, Менделєєва, Ейнштейна та інших великих мислителів свідчать, що інтуїція до будь-кого не приходить і дурну голову раптом і даром не просвітлює ). Містична інтуїція є результатом напруженого душевного життя, духовних зусиль, емоційних переживань. Шляхом містичної інтуїції відкривається свії вищої реальності.

Способи пізнання розрізняють за сферою їх застосування, адже різні предметні галузі потребують і різних підходів. Так, предметом пізнання може бути природна реальність, а може бути світ людської історії та культури, або - внутрішній світ людини. Вони потребують різних способів пізнання. Причому чим більш складним і розвиненим є предметна реальність, яка пізнається, тим більшу активність набуває об'єкт пізнання, з якою суб'єкту потрібно рахуватися. Наука, що досліджує природну сферу, спирається на експериментальні дані про предмет пізнання. Експеримент є своєрідним насиллям над природою. Як дитина, що хоче дізнатися, що там, всередині іграшки, і для того ламає її, так і вчений-експериментатор безцеремонно втручається у зв'язки природного цілого. Не випадково, один із засновників європейської науки Г. Галілей порівнював експеримент з «іспанським чоботом» (різновид страти в епоху середньовіччя), в який затискується природа, щоб вона вимушена була б розкрити людині свої таємниці. Основна настанова наукового підходу - володіння (за зразком володіння мертвими речами). Але вже експеримент з живою матерією потребує від людини обережності, уваги до внутрішньої активності і самостійності живого (живе — небайдуже до себе, його існування вибіркове). Експерименти з людиною - взагалі неможливі, якщо є мета впізнати її душу, її саму, а не особливості її психіки. Тому розрізняють такі способи пізнання, як пояснення, розуміння і рефлексію. Пояснення - настанова наукового знання, що потребує розкриття причинно- наслідкового зв'язку явищ, доведення, обгрунтування. Пояснення - це позиція суб'єкта в ролі стороннього, коли суб'єкт не розглядає те, що відбувається в світі як таке, що відбувається і з ним. Це позиція чужого, судді над світом речей Розуміння і рефлексія - два способи осягнення людського світу, світу людської культури, історії, людської суб'єктивності. Культурно-історичні явища є результатом людської діяльності, в них втілені мотиви, цілі, цінності людини. Розуміння і є розкриттям суб'єктивного, смислового плану соціально- культурної реальності, життєвого світу людини, світу її душі. У XX ст. виникає спеціальне філософське вчення - герменевтика, що досліджує процеси розуміння. Рефлексія - самопізнання, самоусвідомлення.

Рефлексія як розуміння  людиною себе безпосередньо пов'язана  з розумінням іншої людини. Як можна  зрозуміти іншу людину і чи є прозорим для себе власне «я»? Розмірковуючи над цією проблемою, філософи пропонували такі шляхи, як пізнання іншого «я» за аналогією з собою, через «вчування» в світ іншої людини, через співпереживання. Але проблема полягає в тому, що людина не народжується зі знанням власного «я», розвиток самосвідомості здійснюється через спілкування з іншими, через інтерсуб'єктивний простір. Людина спочатку дивиться в дзеркало іншої людини, щоб зрозуміти себе. Тому людина сприймає іншого за аналогією з собою, але себе розуміє через аналогію з іншим. Явище зустрічі з «ти» і є тим місцем, де виникає само «я». Пізнати іншу людину можна тільки через її активне саморозкриття, через її готовність до діалогу, через її одкровення. За словами одного з філософів, одкровення є там, де реальнії її. інм.і, і мої ні кминнії по, відкриши спій ти і спою присутність. І щоб цс одкровення здійснилося, нотріОна співучасті, «я» і «ти». Не змінившись сама, не зазирнувши у власне серце, людина не може розраховувати на одкровення іншого.

4. Види і рівні знання

Сучасна гносеологія  особливу увагу приділяє факту існування поряд з науковим знанням, (яке довгий час вважалося вершиною будь-якого знання) інших видів знання - ненаукового і позанаукового.

Наукове знання є об'єктивним, доказовим і обгрунтованим знанням про речі і речові відносини, про об'єктивний світ явищ природної та соціальної реальності. Наукове знання є таким, що не терпить «домішків» суб'єктивності, людських сенсів і значень у власному змісті. І хоча абсолютно вилучити з наукового знання суб'єктивний момент неможливо, особливо із соціального знання, загальна настанова науки - отримання об'єктивного, незалежного від людської позиції знання.

Донаукове знання - це повсякденний досвід людства, «житейські знання». Донаукове знання має переважно безписемний характер. Донаукове знання є єдністю чуттєвого, раціонального і мовного досвіду людства. Одним із найхарактерніших виявів донаукового знання є так званий «здоровий глузд» і народна мудрість.

Позанаукове знання - це філософське знання (хоча воно і є спорідненим з науковим, але не тотожне йому), художнє (мистецтво, наприклад, безумовно є і формою пізнання в художніх образах), а також такі види знання, які називають паранормальними знаннями, псевдонаукою і девіантною наукою. Паранормальне знання - це знання про деякі таємничі природні і психічні сили, можливість пізнання яких заперечується офіційною, загальноприйнятою наукою. Дослідники паранормальних явищ вважають, що ці явища не можна вивчати засобами науки. Містика, спіритизм, парапсихологія можуть бути названі паранормальними знаннями. Псевдонаука, на відміну від паранормапьного знання, користується науковими методами, але за своїм змістом є повною карикатурою на науку. До псевдонауки можна віднести френологію (як спробу виявити здібності людини за розміром і формою черепа), уфологію, що збирає свідоцтва про зустрічі з інопланетянами, астрологію та ін. Девіантна наука (девіація - відхилення) - та наука, що відрізняється від загальноприйнятих стандартів, еталонів науки, або не вписується в її проблематику. Девіантною наукою займаються люди, які мають наукову підготовку, але яких не визнає наукове співтовариство. У ролі девіантних науковців колись була значна частина вчених, наукові результати яких не були зрозумілі їх сучасникам (Г. Мендель, В. Вернадський, К. Ціолковський, М. Чижевський та ін.).