Лекціi з "Філософія і методологія науки"

Рівні знання є ступенями його досконалості. З часів Платона став узвичаєним такий поділ знання на рівні:

гадка, або «докса», доксичне знання, це знання неперевірене, приблизне, імовірне, засноване на чуттєвому сприйнятті чи уяві;

наукове знання, або «епістеме», епістемне знання, засноване на узагальненні чуттєвого досвіду, логіко-дискурсивне, тобто виводне, доказове і обґрунтоване знання;

мудрість («софія»), софійне знання, яке не обмежується об'єктивним знанням про світ, але й наповнює його людським сенсом, пов'язує з корінними проблемами людського існування (софійним знанням є знання філософське).

5. Проблема істини в науковому пізнанні.

Проблема істини є корінною проблемою філософії. Істина - це те, що відкрито, що вже не є таємницею для людини (грецьке  слово, що позначає істину, буквально означає «неприхованість»). За висловом філософа М. Хайдеггера, істина - «це відкритість буття». Філософія спрямована на осягнення істини в її повноті, на вияв граничних основ буття і мислення, на визначення самого сенсу людського існування, осяяного ідеалами істини, добра і краси, філософська істина — це вияв сенсу універсального буття через буття людини, в єдності її чуттєвих, раціональних, естетичних , моральних і релігійних сил.

На відміну  від філософії, наукове пізнання орієнтоване на істину в її частковості. Знання у суто гносеологічному плані відносно незалежні від цінностей добра і краси. Наукова, об'єктивна істина (або гносеологічна форма істини) — це відповідність наших знань дійсності, адекватне відображення об'єктивної реальності в людському мисленні. Або іншими словами - істина є знанням про об'єктивний зміст дійсності. Об'єктивна істина - це такий зміст знання, який не залежить від людини і людства (тобто тут стверджується незалежність від людини не самого знання, а його змісту, саме в цьому полягає суть об'єктивності наукових знань). Ще Арістотель визначав істину як відповідність наших знань самим речам. Антична філософія бачила в пошуку істини мету і сенс людського існування. Уся класична європейська філософія абсолютизувала гносеологічну потребу людини в досягненні достовірного знання про світ. Вважалося, що істини науки спроможні допомогти встановити гармонію людських стосунків, побудувати справедливе суспільство, утвердити людську гідність і зробити людину вільною і щасливою. Вся класична культура (і в цьому її велич) визнавала цінності істини, добра і краси, але шляхом здійснення цих ідеалів вважала розвиток науки, оволодіння законами природи і суспільства. Тому проблема гносеології, проблема можливості досягнення істини, була тут центральною проблемою. З часом визначення істини як відповідності знань об'єктивній дійсності, світу, яким він є сам по собі, виявило свою суперечність. Перепоною на шляху досягнення так зрозумілої істини постала сама людина - її приладдя, інструменти пізнання, суто людський характер чуттєвості і мислення, доводи корисності. Дійсно, людина не може «вистрибнути» з себе, відкинути суб'єктивні форми організації власної пізнавальної діяльності. Пізнання не може здійснюватися без «домішків» людської суб'єктивності (адже пізнає сама людина, і будь-яке знання завжди < людським знанням). Годі як можна отримати об'єктивне знання про світ?

З'являються  сумніви щодо можливості пізнання об'єктивної істини. Стверджується, що не існує  єдиної істини для всіх, в кожного своя істина, своя інтерпретація реальності, відповідна запитам і потребам самої людини. Виникає агностицизм, - така філософська позиція, що заперечує можливості досягнення істини, об'єктивного знання про світ. Найбільш послідовним варіантом агностицизму в класичній філософії стала філософія Д. Юма, який вважав, що все пізнання має справу з людським досвідом і в принципі не може вийти за його межі. Агностиком був і І.Кант, котрий вважав , що сутності речей абсолютно приховані від людського розуму. Сучасні варіанти агностицизму відстоюють ідею умовності нашого знання або просто скасовують саму проблему істини, проголошуючи її марною, ненауковою, а саму людську потребу в істині - примітивною вірою незрілої свідомості. Німецький філософ Г.Гегель був одним із палких критиків агностицизму. Він захищав спроможність людського розуму досягнути істину. Гегель обґрунтував той факт, що об'єктивна істина - це не просто відображення наявного стану речей, існуючих конкретних явищ. Істина - це об'єктивне відображення реальності, але - в її сутності, в її суттєвих, істотних характеристиках. Сутність предметів - це довершення їх змісту та його виявлення людською діяльністю. Тому людська суб'єктивність не є лише чимось таким, що заважає отриманню об'єктивного знання про дійсність, а, навпаки, тільки через людську діяльність розкривається справжній зміст речей, їх загальна основа, сутність. Практична діяльність, у процесі якої змінюється дійсність, не може скасовувати або змінювати об'єктивні закони реальності. Практика змінює тільки форми існування світу, олюднює його, але згідно з його законами. Через практичну діяльність закони і сутності речей виявляють себе. Тому проблему істини не можна вирішити абстрактно (тобто в суто гносеологічному плані, у формі виключно інтелектуального процесу), без врахування соціальних умов її досягнення. Людина спроможна отримати об'єктивну істину завдяки тому, що її практична діяльність «вписана» в саму реальність, здійснюється саме за об'єктивними законами, але, разом з тим, відповідно до людських цілей, потреб, цінностей.

Потрібно лише пам'ятати, що істина є процесом: її не можна розуміти як готове знання, незмінне і дане раз і назавжди. Істина, за висловом Гегеля, не є відкарбованою монетою, вона не дається в готовому виді, її не можна, як монету, покласти в кишеню. Ніколи не можна сказати, що ти володієш абсолютною істиною. Істина є нескінченним процесом наближення до об'єкта, який сам знаходиться в розвитку. Об'єкт розкриває все нові грані завдяки людській суб'єктивності, людській практиці. Тому суб'єктивна сторона істини не є чимось таким, що лише заважає пізнанню об'єктивного змісту. Насправді ж суб'єктивна діяльність є формою виявлення і формою розвитку самого об'єктивного змісту. Істина як процес є об'єктивною за змістом, але суб'єктивною за своєю формою.

Об'єктивна істина є єдністю абсолютного і відносного моментів.

Абсолютність  істини не може розумітися як абсолютно  завершене і остаточне знання. Абсолютність істини означає її стійкість, сталість, неспростовність. Мається  на увазі, що будь-яке знання, яке претендує на істинність, містить в собі дещо таке, що знайдене на віки, що є безумовним і безперечним надбанням людства. Разом з тим, світ є нескінченним і невичерпним, нескінченним, невичерпним і неостаточним є і його пізнання. Тому будь-яке істинне знання буде уточнюватися, доповнюватися, поглиблюватися. Відносний бік істини полягає саме в такій неповноті, неостаточності.

Таким чином, істина є суб'єктивним образом об'єктивного  світу, вона є єдністю абсолютного  і відносного, об'єктивного і суб'єктивного. За своєю природою, характером і цілями пізнання є необмеженою і може давати об'єктивне відображення світу. Але істина завжди конкретна, тобто історично зумовлена і багатопланова. Абстрактний підхід до неї перетворює істину на оману. Оманою стає та істина, яка поширена за межі її чинності.

6. Основні концепції істини.

Сучасна гносеологія  відображає всю суперечливу історію  усвідомлення істини. Істина в гносеології  і досі розуміється неоднозначно. Існують принаймні чотири найбільш поширені концепції істини: когерентності, прагматична концепція, концепція конвенціалізму і концепція відповідності (кореспонденції).

1. Концепція логічної когерентності («когеренція» - зчеплення, зв'язок) фактично замінює поняття істинності поняттям правильності мислення. Під когерентністю розуміється логічна узгодженість знання з самим собою, його внутрішня несуперечливість, бездоганність висловлювань, точність мови науки. Але концепція когерентності навіть не ставить проблеми «виходу до реальності», проблеми відповідності знання самій об'єктивній дійсності. Безумовно, система знань має бути логічно стрункою, але це повинно доповнювати розуміння об'єктивної істини, а не відміняти її.
2. Прагматична концепція істини (гр. слово «прагма» означає діло, дію) теж відмовляється від вирішення проблеми об'єктивності істини. Пізнання розглядається представниками прагматизму як засіб пристосування до зовнішнього середовища з метою успішної діяльності. Істина для них - це те, що відповідає принципу корисності, ефективності людського досвіду. Оскільки запити, потреби і уявлення про користь є досить різними, тоді не може бути об'єктивної істини, є лише суб'єктивні уподобання людей.
3. Концепція конвенціалізму виходить з того, що поняття істини має умовний характер, істина може інтерпретуватися вченими по-різному. В основі наукових теорій лежать умовні і довільні домовленості й угоди (конвенції), прийняті на даний час у науковому співтоваристві. 
   

Концепція відповідності (кореспонденції) має два варіанти. Одні філософи визнають

                     можливість об'єктивної істини як такого знання, що відповідає об'єктивній реальності в її

сутності. Інші філософи обмежуються уявленням  про відносність істини, істина для  них 

 такс знання, що відповідає всього лише  чуттєвому досвіду або емпіричним фактам.

Який же критерій істини? Як можна відрізнити істинне  знання від хибного, від помилки? Єдиного критерію, абсолютного і  безперечного, як універсального ключа  до істини, не існує. Але певні критерії все ж таки є. Розрізняють практичний, логічний і естетичний критерії істини. Основним в даному випадку є критерії практики. Знання є істинним, якщо воно отримало підтвердження - прямо або опосередковано - на практиці. Якщо фізики відкрили певні закономірності і, виходячи з того знання, було зроблено літак, або - відкрили формулу гена і відтворили живий організм, - знання вважається перевіреним на істинність. З іншого боку, знання часто набагато випереджають можливості практики. Практична неперевіреність знання на даний момент ще не означає, що воно не є істинним. Тому критерій практики не є абсолютним. Інший критерій - логічний: нове знання, принаймні, не повинно суперечити фундаментальним законам, що вже перевірені практикою, або основним положенням певної теорії. Хоча і тут ми маємо справу з досить відносним критерієм : народження нової теорії часто йшло врозріз із загальноприйнятим знанням. Логічний критерій передбачає лише внутрішню несуперечливість теорії, це необхідна, але недостатня ознака істинного знання. Одним із критеріїв істини в науці є естетичний критерій - краса ідеї, теорії, гіпотез (їх гармонія, досконалість форми, внутрішня співмірність) є запорукою їх істинності.

Результатом наукового  пізнання є знання-інформація. Інформація - сума фрагментарних даних про  об'єкт пізнання. Тому інформованість, обізнаність людини в чомусь, ще не означає її справжньої освіченості. Освічена людина - та, яка володіє системним і універсальним знанням. Але ще Геракліт казав, що «багатознання розуму не навчає» (знання багато чого у відриві від цілого). Або як про це з сумом писав один з англійських поетів: «Де наша мудрість, втрачена заради знання, де наші знання, втрачені заради інформації». Інформація - мертве знання, яке втратило будь-який зв'язок із мудрістю, з людським сенсом знання. Крім знання-інформації є знання-мудрість. Мудрість вже не є результатом виключно пізнавальної діяльності. Мудрість - вміння застосувати знання в особистому житті, наповнити їх людським сенсом. Мудрість - у вмінні перетворити знання із засобу «досягнення і володіння» на засіб відповіді на питання, «як жити». Мудрість - це вміння жити згідно з цінностями істини, добра і краси, не руйнуючи їх єдності.

Лекція 2.

Наука як соціокультурний феномен.

1 Особливості  наукового знання та його структура.

2. Виникнення науки.
3. Класифікація наук і проблема періодизації історії науки.
4. Сучасна наукова картина світу.
5. Наука і суспільство. Сцієнтизм та анти сцієнтизм.
1. Особливості наукового знання та його структура.

Дослідженням  науки, різних її сторін присвячений  цілий комплекс наукових дисциплін, серед яких можна назвати історію науки, логіку науки, соціологію науки, психологію наукової творчості. Вивчає науку і філософія. Філософія і методологія науки - така галузь філософського знання, що досліджує сутність науки, проблеми її виникнення, структуру наукового знання, наукові революції, ідеали науки, норми і цінності наукового співтовариства, функції та особливості наукового дослідження. Філософія і методологія науки доповнюється ще одною філософською дисципліною, яка вивчає проблеми наукового пізнання, — епістемологією (епістемологія є відгалуженням гносеології). До аналізу науки застосовують три підходи:

а) наука розглядається як певний соціальний інститут, в якому діють певні соціальні групи і організації, наукові співтовариства, яким притаманні свої норми, правила, цінності;

б) наука досліджується як процес отримання знання, як пізнавальна діяльність, що здійснюється за певними закономірностями, регулюється відповідними засобами, орієнтована на певні цілі;

в) до науки підходять як до результату пізнавальної діяльності, як до системи спеціалізованого знання, що має певні ознаки науковості, свою мову, логіку тощо.

Наука має певні  засади, зміст яких є історично  змінним. Засади науки організовують  всі різноманітні знання даної епохи  в певну цілісність, визначають стратегію наукового пошуку і забезпечують включення наукових результатів в культуру суспільства. Засади науки містять в собі три основні структури:

а) ідеали і норми дослідження, тобто ідеали і норми доказовості і обгрунтованості наукового знання, його опису і пояснення, а також побудови і організації (усе це в сукупності є стилем наукового мислення);

б) наукова картина світу, що історично формується як результат синтезу знань, отриманих різними науками;

в) філософські ідеали і принципи, які обґрунтовують норми та ідеали науки, наукову картину світу, а також забезпечують включення наукового знання в культуру, надають науковому знанню світоглядного орієнтиру.