Лекціi з "Філософія і методологія науки"

1. По-перше, як вже зазначалось, вони розрізняються змістом, колом проблематики. Специфічний світ науки - світ речей та речових відносин, сфера кінцевого. Тому наука не може претендувати на цілісне бачення світу, а людину вона у змозі розглядати тільки в її «речовій» проекції як об'єкт, а не як цілісну особистість, вільну і творчу істоту. На відміну від науки, філософське пізнання - це осмислення граничних засад мислення і бутгя, що передбачає усвідомлення сутності людини та сенсу людського існування. Філософська проблематика виводить нас у сферу нескінченного і вічного, вона прагне охопити світ в його цілісності та єдності, причому сенсом, центром, метою його є людина. Тому проблеми людського існування є центральними у філософському пізнанні.

Б. Звідси випливає ще одна суттєва відмінність філософії і науки. Наука прагне відкинути все суб'єктивне, тоді як у філософії суб'єктивний початок грає особливу роль. Наука претендує на ціннісну нейтральність, на суто об'єктивне відображення реальності. Вона зосереджена на об'єкті, на природі речей. Той світ, який цікавить науку, немов позбавлений людського сенсу. Наука прагне дотримуватись «нейтралітету» щодо людини, до її суб'єктивних інтересів, цілей, бажань. Філософське пізнання, навпаки, є втіленням позиції людини- творця, активного суб'єкта, тому вона завжди є ціннісно забарвленою.

2. Якщо наука дає приріст об'єктивного знання, інформації, то філософія прагне мудрості. Філософія виходить з тези античного філософа Геракліта: «Багатознання розуму не навчає». Мудрість припускає не просто узагальнений опис світу, не просто знання про сутності речей. Мудрість - це оволодіння сенсом існуючого, вміння побачити вічне і нескінченне у потоці буденного життя. Мудрість, разом з тим, є мужністю жити у згоді з ідеалом (совістю, Богом).Основним питанням філософії можна назвати питання, «як треба жити, щоб відбутися за образом і подобою Божою?». Або, іншими словами, як треба жити, пізнавати, діяти, у що вірити, щоб здійснитися в якості Людини.

Г. У філософії і науці по-різному відбувається роль автора-творця. Кожен результат наукового дослідження, якщо він справді об'єктивний, може бути у принципі відтвореним будь-яким іншим науковцем-дослідником. Національність і віра, сімейні відносини і риси характеру, усі особливості людини не впливають на результати наукової творчості. Філософська проблематика, на противагу цьому, глибоко інтимна. Філософське знання відображає унікальність духовного досвіду, неповторність долі і своєрідність особистості його творця, внутрішній світ автора.

Д. Оскільки філософське  пізнання залежить від обсягу пережитого досвіду, його висновки не можуть не відрізнятися від результатів наукового пізнання. Наукова істина має загальнопримусовий, обов'язковий характер. Закони механіки, що відкриті Ньютоном, не залежать від того, як до них ставиться людина. Наукова істина єдина, а наукові теорії однієї галузі прагнуть до єдності і зближення. Для філософії це у принципі неможливо. Висновки філософії позбавлені такої чіткої однозначності і загальноприйнятності, яка притаманна науці. Саме тому історія філософії - це нескінченна різноманітність шкіл, напрямків, течій, які доповнюють одне одного і не прагнуть об'єднання і збігу. Історія філософії переконливо доводить неповноту і недостатність будь-якої окремої філософської системи. Жодне філософське вчення не може претендувати на виключність, на володіння єдиною і обов'язковою для інших істиною. У цьому розумінні філософське знання плюралістичне. Різноманітність філософських вчень не виключає єдності (хоча і суперечливої") всесвітньо-історичного філософського розвитку. Попри всі складності філософського процесу існує єдина світова філософія. Можливість її ґрунтується на спадковості філософських ідей, на існуванні філософських традицій.

Е. Істина, у  тому числі і філософська, є процесом, що встановлюється через вільний діалог різноманітних філософських систем і концепцій. Але діалогічний характер філософського знання набагато виразніший, ніж у науці, і шляхи розвитку наукового і філософського знання - різні. Філософія постійно звертається до свого минулого, до діалогу з ним, тому історія філософії - невід'ємна частина самої філософії. Всі великі філософські системи зберігають свою значимість, а всі великі філософи завжди є сучасниками. В науці, навпаки, спостерігається чіткий лінійно-поступальний розвиток знань. Попередні теорії тут переосмислюються, на їх ґрунті виникають нові, і науці немає потреби оглядатися назад.

Ж. Розрізняє  філософію і науку й міра «практичності», безпосереднього зв'язку з сьогоденням. Так, наука, у кінцевому підсумку, має цілком практичне призначення - задовольняти конкретні потреби людей. Філософія ж - теоретичне уявлення про Абсолют, вона - знання вічного, і тільки потім її результати використовують для пізнання тимчасового. Тому філософія не повинна бути служницею ні релігії, ні науки, ні ідеології.

3. І ще одну  відмінну рису філософії потрібно  зазначити. Поява філософії в  історії людства була пов'язана  саме з особистісною творчістю.  Філософія виростає з міфології  разом з автономною, незалежною  теоретичною думкою. Не випадково, наприклад, що міф «не має імен», це є тисячорічна безіменна традиція. Філософія ж починається з особистості, з відображення неповторного духовного досвіду. Наука може бути колективною, а її результати - здобутком спільних творчих пошуків вчених. Релігійний, а тим більше міфологічний світогляд є завжди формою духовної єдності людей у соціальних групах або спільнотах. Філософія є справою власного розуму, творчості вільної особистості. Без особистісного відношення філософія вироджується у догматизм. Філософське пізнання - це пізнання світу і себе цілісною особистістю, пізнання не тільки раціональне, але й духовно-досвідне. Тут серце, совість, віра, любов та ненависть, тобто емоційно-чуттєва сторона, весь духовний світ людини має значення.

2. Функції філософії в науковому пізнанні. 

Роль філософії  розкривається у тих основних функціях, що вона виконує. По- перше, це функція пізнавальна, оскільки філософія, насамперед, є пізнавально-теоретичною діяльністю. Філософія спрямована на осягнення цілісності світу, на пізнання граничних засад і передумов взаємозв'язку людини і світу, на системно-теоретичне, логічно-послідовне і аргументоване вирішення світоглядних проблем. Вона є узагальненим теоретичним відбиттям духовної культури. Завдяки здатності філософії до граничного узагальнення знання, вона у змозі інтегрувати, з'єднувати різні елементи культури у певну цілісність (не випадково філософію називають самосвідомістю культури). Методологічна функція філософії полягає у визначенні засобів досягнення певної мети, наприклад, у пізнанні істини, в естетичній творчості, в соціальній практиці. Філософське пізнання спрямоване не тільки на пошук істини, але й на дослідження знарядь та засобів її досягнення, на аналіз самої можливості людського пізнання. Основним методологічним завданням філософії є досягнення обґрунтованості і доказовості істини у науковому пізнанні. Філософія досліджує проблеми, що породжуються, але не вирішуються наукою: ідеали науковості, норми і принципи наукової діяльності, особливості і закономірності наукових революцій, структура і мова науки, функції наукового дослідження тощо.

Суттєвою функцією філософії є функція критична. Філософія формує критичне мислення. Призначення філософії - бути в опозиції до емпіричної дійсності, до світу повсякденної реальності, бачити недосконалість суспільства, руйнувати звичні стереотипи і забобони, шукати, яким світ повинен бути, щоб бути більш людяним. Сама поява філософії була пов'язана з критикою, руйнуванням традиційних релігійно-міфологічних уявлень при переході до класового суспільства. З перших кроків свого існування вона стає органом критики, засобом критичного ставлення до навколишньої дійсності, до існуючих звичаїв, традицій та авторитетів. Нічого не приймати на віру, все піддавати сумніву і виносити на суд розуму - такі принципи філософського пізнання. Там, де зникає чесність мислення і критична позиція, де філософія стає засобом нав'язування однодумства, там зникає і філософія. Світоглядна, життєво-практична функція філософії полягає у тому, що філософія може впливати на формування як масового світогляду, так і на світоглядну позицію особистості. Філософія може стати духовним засобом самовизначення і самореалізації людини. Філософія є сферою духовної свободи людини. Філософствувати - означає давати собі звіт у своїх думках, почуттях і діях. Це потребує від людини самостійного роздуму, усвідомлених, а не нав'язаних ззовні (суспільством, традицією, авторитетом, колективним досвідом) поглядів і уявлень. Свобода людського духу - основа будь-якої свободи. Вона полягає у здатності чинити за совістю і внутрішнім обов'язком, а не за зовнішніми правилами і розпорядженнями дозволеного і прийнятого у суспільстві. Свобода духу дає змогу зберегти людську гідність за будь-яких обставин.

Отже, філософія є вільним, критичним, заснованим на принципах розуму міркуванням про світ і людину, усвідомленням самих засад людського існування. Філософія як предмет вивчення, покликана допомогти молодій людині духовно самовизначитись у світі її життєдіяльності. Філософія повинна стати школою мислення і школою вільного діалогу з іншими людьми і культурою людства.

3. Діалектичний і метафізичний методи в системі науки.

Фундаментальні  філософські методи - діалектика і  метафізика.

Діалектика - вчення про найзагальніші закони розвитку природ, суспільства і пізнання і заснований на цьому вченні універсальний метод мислення і діяльності.

В історії філософії - три основних форми діалектики

• антична, яка була стихійною і наївною, тому що спиралася на життєвий досвід і часткові спостереження (Геракліт, Сократ, Платон, Аристотель, Зенон);
• німецька класична, розроблена Кантом, Фіхте, Шеллінгом і Гегелем;

матеріалістична, основи якої були закладені Марксом  і Енгельсом.

Єлементи діалектики: цілісна, субординована система  категорій, законів, принципів, які в сукупності відображують єдність, цілісність реального світу в його загальних характеристиках.

У центрі діалектики - проблема розвитку. Розвиток — універсальна і фундаментальна властивість буття, його атрибут. Оскільки основним джерелом розвитку є внутрішні суперечності, то даний процес по суті є саморозвитком. Сучасна наука (зокрема синергетика) підтверджує незворотність розвитку, його багатоваріантність і альтернативність, а також те, що носіями розвитку є складні, відкриті, системи, що само організуються.

Категорії діалектики — це такі поняття (форми мислення), які відображують найбільш загальні і суттєві властивості, сторони, відносини реальної дійсності і  пізнання. Філософські категорії  — це результат історичного розвитку пізнання на основі чуттєво-матеріальної діяльності людей.

Основні категорії  діалектики: матерія. Свідомість, розвиток, рух. Розвиток, час. Простір, Кількість  і якість, суперечність, причина  і наслідок, зміст і форма, необхідне  і випадкове , сутність і явище  тощо.

Зв'язком і  взаємодією певних філософських категорій  є закони діалектики,

головним серед  яких є закон єдності і боротьбі протилежностей. Протилежності

- це такі  сторони. Які, моменти, які одночасно

нерозривно  пов'язані;

взаємо виключають один одного.

Суть даного закону: розподіл єдиного на протилежності, їх боротьба і подолання в новій єдності.

Тим самим розвиток є процесом виникнення, зростання, загострення  і розв'язання різноманітних суперечностей, серед яких провідну роль відіграють саме внутрішні суперечності.

Закон взаємного  переходу кількісних змін в якісні розкриває загальний механізм розвитку. Основні категорії: якість. Кількість. Міра. Стрибок. Суть закону: поступове  накопичення кількісних змін (ступені  і темпів розвитку предмету, числа  його елементів, порядку їх зв'язку, просторових характеристик) в певний момент часу приводить до корінного якісного перетворення предмету (стрибку), виникає новий предмет, нова якість. Нова якість в свою чергу здійснює зворотний вплив на кількісні характеристики, на характер і темпи кількісних змін.

Закон заперечення  заперечення - закон, що відбиває поступовий, спадковий, циклічний характер розвитку і його форму - "спіраль" ( а не круг і не пряму лінію), повторення на вищий стадії певних властивостей нижчої, "повернення ніби то до старого"). При цьому розвиток виявляє себе як процес, що ніби повторює вже пройдені ступені. Але на більш високій основі. Форма циклічного розвитку: "тріада": вихідний пункт - його заперечення - запре речення заперечення (теза - антитеза - синтез; теорія - практика - нова теорія, або Т -Г - Т) Кожен цикл є витком в розвитку, а спіраль як ланцюг циклів. Дія даного закону виявляє себе не у кожному конкретному випадку, у даний момент, а лише в цілісному. Відносно завершеному процесі розвитку. Важливу роль в діалектиці відіграє поняття принципу. Принцип - фундаментальне теоретичне положення, яке відображає найбільш суттєві характеристики реальної дійсності і є одночасно способом (методом) її пізнання. Принцип виявляє себе як систему певних методологічних вимог., що регулюють пізнавальну і практичну діяльність людей. Основні принципи діалектики як регулятиви наукових пошуків:

1. історизм - принцип.  Що є виразом саморозвитку  дійсності в її спрямованості  по осі часу — від минулого  до майбутнього. Даний принцип включає такі основні вимоги:

• вивчення сучасного стану предмету дослідження;
• реконструкція минулого - розгляд генезису, виникнення предмет<span class="dash041e_0441_043d_043e_0432_043d_0438_0439_0020_0442_0435_043a_0441_04421__Char" style=" font-family: