Лекціi з "Філософія і методологія науки"

2. Виникнення науки.

Наука - це така сфера людської діяльності, основна роль якої полягає в отриманні і теоретичній систематизації об'єктивних знань про дійсність. Наука прагне до логічного, максимально узагальненого об'єктивного знання. Безпосередніми цілями науки є опис, пояснення і передбачення процесів і явищ, які складають предмет н дослідження.

Формування  науки як специфічного знання історично  було пов'язніи- іі створенням перших теоретичних  систем. Це відбувається у стародавній  І 'рсції в IV ст. до н.е., коли з'являються  перші теоретичні розробки у галузі математики, зроблені Евклідом і Архімедом. Формування ж науки як професійної діяльності відбувається пізніше, - починаючи з XVII ст. Виникнення класичної європейської науки було пов'язане з природознавством, яке поєднало експериментальний метод дослідження з математичними методами аналізу досвідних даних. Експериментально-математичне знання на основі механіки і фізики стало народженням нового типу науки. На довгий час принципи класичної механіки стають еталоном наукового знання загалом. Засновниками класичної науки стали І.Кеплер, Г.Гапілей, Х.Гюйгенс, І.Ньютон. У XVII ст. формуються перші товариства вчених. Спочатку в Англії, потім у Франції виникають наукові академії, починають друкуватися наукові журнали. З плином історії наука стає продуктивною силою суспільства і найважливішим соціальним інститутом. На межі ХІХ-ХХ ст. виникає новий спосіб організації науки — розгортається система науково-дослідних інститутів, наукових лабораторій з потужною технічною базою. Це наблизило наукову діяльність до форм сучасної індустріальної праці. До кінця XIX ст. наука відігравала допоміжну роль у виробництві і розвивалася відносно відокремлено від техніки. З початку XX ст. наука вже випереджає розвиток техніки і виробництва, а з середини XX ст. стає провідною продуктивною силою і з'єднується з технікою в єдиний комплекс: здійснюється науково-технічна революція. Наприкінці XX ст. відбувається ще одна наукова революція, пов'язана з появою інформаційних технологій. Виникає явище, що набуло назви технонауки, тобто індустрії баз знань і надскладних інформаційних систем.

3. Класифікація наук і проблема періодизації історії науки.

Структура науки, згідно з сучасною типологією, включає в себе такі компоненти:

• за предметом і методами пізнання наука поділяється на природознавчо- математичні, соціально-гуманітарні і технічні науки;
• в залежності від методів одержання і рівня абстрагування знання, виділяють теоретичну і емпіричну стадії наукового знання (іноді їх називають теоретичними і емпіричними науками);

- в залежності від мети і завдань розрізняють фундаментальні і прикладні науки (метою фундаментальних наук є відкриття законів, створення ідей, концепцій, теорій, а прикладних - застосування їх для вирішення технологічних і практичних проблем).

Наука є динамічним процесом, вона знаходиться в постійному розвитку. Причому розвиток науки не є лише накопиченням, еволюційним зростанням позитивних результатів. Час від часу в науці відбуваються певні кризи, періоди кардинального перегляду і перебудови теорій.

Вирізняють  три основні історичні ступені  і моделі розвитку науки: класичну (XVII-XIX ст.), некласичну (до 80-х pp. XX ст.) і постнекласичну (кінця XX- поч. XXI ст.).

Модель науки XVII-XIX ст. називається класичною наукою. Протягом трьох століть ідеалом наукового знання були природознавчі теорії, побудовані на експериментально-досвідному методі і математичній основі. Ньютонівська механіка була зразком того, якою повинна бути наукова теорія як така. Модель класичної науки побудована на механічній картині світу, на ідеї простої раціональної світобудови, на уявленні про безособовий природний порядок. Світ пронизаний безкінечним причинним ланцюгом, і в ньому панують строго однозначні і абсолютно визначені закони. Світ тут вважається сумірним людському мисленню, його можна раціонально осягнути. Згідно з класичною моделлю, наукове пізнання повинне бути безстороннім, суто об'єктивним, незалежним від усіх суб'єктивних «нашарувань» - людських інтересів, цінностей, уподобань. У класичний період панує уявлення про єдність наукового знання, звідси — прагнення до системності знання на основі принципів або емпіризму, або раціоналізму.

Наука оцінюється тут як безумовно позитивний внесок у соціальний прогрес, віра в її можливості - безмежна, ставлення до неї - як до вищого авторитету, як до інструменту  влади і панування над природою, як до засобу вирішення всіх людських проблем.

Некласична наука виникає на межі ХІХ-ХХ ст., в період, коли вона переживає революційні зміни, пов'язані з кризою всіх традиційних, усталених наукових уявлень. Відбувається низка нових відкриттів, насамперед, у фізиці і математиці (виявлення Максвеллом електромагнітного поля, відкриття явища радіоактивності, створення теорії відносності Ейнштейном, знайдення квантових явищ і формулювання принципів квантової фізики Планком, Бором, Гейзенбергом, побудова неевклідової геометрії Лобачевським і Ріманом тощо). Внаслідок цього змінюється наукова картина світу.

Предметом дослідження  стають переважно процеси, а не застиглі явища. Замість ньютонівських однозначних  і «точних» (динамічних) закономірностей  та строго механічної причинності утверджується принцип невизначеності, імовірності, домінанта статистичних закономірностей в світі. Відбувається швидка формалізація і математизація наукового знання, що призводить до змін в уявленні про предмет пізнання. Пізнання розуміється найчастіше не як відображення об'єктивної реальності, а як уявне конструювання певної моделі реальності та її аналіз.

Сцієнтизм залишається  домінуючою позицією щодо оцінки науки, пріоритет відводиться математичному  і природознавчому знанню, але  виникають уявлення про відмінність методів «наук про природу» і «наук про дух». Некласична наука відмовляється від настанови класичного періоду щодо «очищення» наукового знання від всього «суб'єктивно-людського» і звертає увагу на велику роль суб'єктивного фактору. Наприклад, у фізиці виявляється принципова неможливість суто об'єктивного спостереження явищ мікросвіту, позиція «спостерігача» вносить корективи в картину мікросвіту, уникнути яких неможливо. Наука поступово усвідомлює роль людських цінностей к пізнавальному процесі.

Некласична наука ще залишається на ґрунті класичних уявлень про пріоритет всього універсально-загального над особливим, частковим, одиничним. Вона теж прагне побудувати єдину наукову картину світу, переконана в єдності наукових ідеалів і норм. Розвиток науки уявляється тут як єдиний, лінійний, монологічний процес, спрямований на досягнення загальноприйнятого знання, на утвердження однодумства і консенсусу вчених. І в класичний, і в некласичний період наука усвідомлювала себе часткою єдиної культури і великих фундаментальних ідей, які служать універсальному проекту майбутнього всього людства.

Постнекласична наука кінця XX - поч. XXI ст. виникає в умовах революційних технологічних змін, пов'язаних з низкою наукових відкриттів. З'являються нові галузі наукового знання і феномен технонауки. Друга половина XX століття була позначена відкриттям нелінійних процесів, явища самоорганізації, розшифруванням генокода живої речовини і відкриттям формули генома людини, появою синергетики, кібернетики, інформатики, сучасної алгебри, біотехнології, генної інженерії, розвитком обчислювальної техніки та її мов. Суттєво вплинули на розвиток і спосіб сучасної науки певні соціальні процеси, пов'язані із загостренням глобальних проблем. Що ж саме відрізняє постнекласичну науку від її попередниць - класичної і некласичної науки?

Постнекласична  наука відмовляється від «диктату»  універсально-загального (універсальних  знань цінностей, норм, принципів) над  особливим і частковим. Фундаментальна наука, загальні знання універсального застосування значно поступаються місцем частковому знанню - спеціалізованому, технологічно- прикладному. Виникає ситуація краху єдиної науки («немає науки, є тільки науки»). Спостерігається плюралізація науки, її хаотизація, занепад нормативних програм (наука вже не має універсально-загальних і чітких норм та ідеалів науковості, що раніше дозволяло визначати, які методи надійні, які результати достовірні). Заперечується існування єдиної наукової парадигми, поширюється недовіра до «освячених» наукових традицій минулого. У центрі досліджень постнекласичної науки опинилися ситуації з непевною інформацією, несумірності, нерозв'язувані ситуації, непрогнозовані і непередбачувані процеси, ситуації краху, катастрофи, парадокси, випадковості, невпорядкованість. Образ незрушного, впорядкованого і вічного всесвіту зазнає остаточного краху і в новому світі тотальної нерівноваги «царицею наук» стає теорія нестабільності, хаосу і розпаду.

Уявлення про  науку як про лінійний, закономірний процес, орієнтований на досягнення одностайності позицій, консенсусу, перетворюється на бачення науки як стохастичного, ірраціонального, хаотично-непрогно-зованого процесу. Метою вченого співтовариства стає вже не однодумство, консенсус, а паралогічність (хаос позицій, анархія, різнодумство, несумірність конкуруючих теорій). Паралогічність стає нормою наукового процесу. Традиційна настанова необхідності обґрунтування наукових результатів з позиції єдиної норми замінюється їх інтерпретацією, тлумаченням з суб'єктивної позиції. Наукове знання виявляється всього лише інтерпретацією об'єкта з певної позиції. В науку проникає ідея умовності наукових знань. Наука стає типом маніпулятивного знання. Виникає образ науки як своєрідної риторики — мистецтва переконання. Згідно з таким баченням науки, та чи інша теорія отримує визнання не завдяки тому, що вона ближча до істини або краще відповідає фактам, а через пропагандистську діяльність своїх прибічників. Наука виходить з образу непідкупної і незаангажованої служниці істини і набуває рис форми ідеології.

Певні підстави для створення такого образу науки дійсно є. Вони пов'язані, зокрема, з фактом соціальної спрямованості постнекласичної науки. Цей факт є досить неоднозначним. З одного боку, все більше усвідомлюється роль соціо- культурних основ науки, їх вплив на пізнавальний процес. Наука ніколи не обмежувалася створенням достовірного знання, в людському суспільстві вона завжди була часткою культури, слугувала цілям і цінностям гуманізму. В XX столітті наука стала одним із факторів зростання глобальних проблем, процесів дестабілізації в суспільстві. Звідси - критика і самокритика науки, усвідомлення необхідності формування етики науки, усвідомлення відповідальності науки за майбутнє людства, за подолання екологічної катастрофи та вирішення інших глобальних проблем. Але, з іншого боку, соціальна спрямованість сучасної науки набуває характеру її економікоцентризму. Рентабельність та економічна ефективність, технологічність науки стають своєрідними ринковими критеріями істинності її результатів. Наука все більше перетворюється на функціональний придаток ринку. Знання повинні бути точними, ефективними і технологічними - нова настанова науки. Знання продукуються і будуть продукуватися, пророкує один з ідеологів «ринкової науки», ради того, щоб бути проданими. Принцип ринкового добору робить застарілим принцип, за яким створення і отримання знання було невіддільним від формування розуму, культури і самої особистості. Ринковий статус знання, перетворення науки у виробництво знання-товару, яке повинно слугувати негайній прикладній (технологічній) користі, неминуче буде вести до занепаду фундаментального знання, а з часом - і науки загалом. Диктат ринку, «економічний тоталітаризм» в позаекономічних сферах є згубним для науки і культури, він загрожує сучасній цивілізації тотальним застоєм.

4. Сучасна наукова  картина світу.

Сучасна наукова картина світу ґрунтується на уявленні про світ як такий, що самоорганізовується, знаходячись у становленні. Наука вже не шукає незмінної, універсальної сутності буття. Вона розглядає буття в розмаїтті його мінливих проявів, різноманітних форм та рівнів. Як висловився бельгійський вчений І. Пригожин, один із творців теорії синергетики, донедавна наука була наукою про буття і тільки останнім часом вона почала набувати рис науки про становлення. У ній сформувався новий підхід до розуміння світу, нова теорія його самоорганізації - синергетика. «Фізика буття» (пошук незмінної сутності речей як справжньої реальності) доповнюється «фізикою становлення», яка розглядає «незмінні сутності» моментом в процесі самовідтворення і самоорганізації соціальних і природних систем. Природа тут виступає вже не як машиноподібний об'єкт, а як система, що самоорганізується. Так, наприклад, особливістю живих систем є те, що вони спроможні використовувати смерть для своєї самоорганізації. Без процесу контролювання смерті не буває життя (складові організму перебувають завжди в процесі оновлення - розпаду, відмирання і утворення нових живих структур). Як висловився фізик Е. Шредингер, жити означає звільнятися від ентропії та невпорядкованості, водночас живитися ентропією й усувати її (ентропія - це процес наближення до стану термодинамічної рівноваги, «теплової смерті», до стану інертної, мертвої матерії; стан максимальної ентропії - це і є смерть).

Особливістю процесів самоорганізації є те, що вони включають в себе ситуації вибору, можливість альтернативних варіантів подальшого розвитку, а звідси - є необоротними процесами. В науці XX ст. закони природи виявилися не жорстко визначеними, однозначно «запрограмованими», «точними», а такими, що включають в себе певну невизначеність, непередбачуваність, момент несподіваного випадкового вибору. Тому вони є проявом певної «свободи». У цьому полягає природна передумова і можливість втручання людини в процеси природного та історичного розвитку. Саме цим зумовлена і необхідність відповідальності людини та людства за свої вчинки, які безпосередньо впливають на необоротні світові процеси.

У світі відбувається безперервний процес взаємодії впорядкованості  та невпорядкованості, космосу і  хаосу. Налагодити зв'язок між космосом і хаосом є призначенням людини в світі. За думкою видатного українського вченого В. І. Вернадського, людині призначено продовжити еволюцію природи на засадах відповідальності за все живе на Землі. Біосфера під впливом людської праці і наукових досягнень поступово трансформується в новий стан - сферу розуму, ноосферу. Схожу думку висловлював французький вчений і філософ Т. де Шарден: космогенез, процес походження та еволюції Всесвіту здійснюється через одухотворення світу, в якому бере участь людина. Тобто на людину покладено космічну відповідальність за постійне подолання ентропії, за збереження життя і розуму у Всесвіті. Людині, щоб бути, потрібно постійно долати, переборювати тенденції до небуття, до ентропії.