Особливості розвитку філософської думки в Україні

 

 

«Особливості розвитку філософської думки в Україні»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

 

І. Вступ 

 

ІІ. Становлення філософські ідеї в культурі Київської Русі

1. Філософія давніх  слов’ян

2. Філософія Київської  Русі 

 

ІІІ. Філософія  періоду XIV – XVIII ст.

1. Становлення раннього гуманізму

2. Філософія Острозької  академії 

3. Філософська думка  братств

4. Філософія в Києво-Могилянській  академії 

5. Філософія Г. Сковороди

 

IV. Філософія України др. половини ХІХ – ХХ ст.

1. Філософія українського  романтизму ХІХ ст.

2. Професійна філософія  України ХІХ – п.ХХ ст.

а) духовно-академічна філософія 

б) університетська філософія  в Києві 

       3. Українська філософська та суспільно-політична думка др. половини ХІХ – ХХ ст.

 

V. Філософія в Україні в 20-90-х рр. ХХ ст.

 

VI. Філософія української діаспори

 

VІІ. Висновок

 

 

 

 

 

 

І. Вступ 

         В історії світової філософської культури особливе місце належить українській філософії. Її своєрідність визначається, з одного боку, історичними умовами формування етнічної ментальності, тим складним переплетінням світоглядних підстав близьких за духом і крові слов'янських народів, які з'єдналися в життєвих коріннях українського філософствування, і з іншого, - впливом кращих зразків філософської думки, що відбили становлення класичної філософської культури в європейській самосвідомості. 
         Особливість української філософії полягає ще й у тому, що вона не представила себе у систематизованих і струнких теоріях, за винятком декількох вчених (Сковороди, Юркевича, академічної філософії кінця ХIХ - початку ХХ століття), а розчинила себе в літературно-публіцистичній творчості відомих письменників і поетів (Гоголь, Шевченко, Франко), полемічної думки українського Ренесансу ХУ-ХУ1 в (І. Вишенський, З. Копистенський, Г. Смотрицький), реформаторських ідеях братських шкіл, і навіть у політичних настроях Південного товариства декабристів. 
          Українська філософська думка складна для сприйняття тим, що як ніяка інша філософська традиція, вона відображає духовно-практичну історію нації, характер ментальності етносу, оригінальність її соціокультурного фону, і тільки розуміння всіх цих чинників у взаємодії являється умовою розкриття самобутності української філософської думки. 
         Слід зазначити, що традиційна звичка до шаблонних узагальнень іноді ускладнює об'єктивне дослідження предмета. Особливо це відноситься до тих питань суспільного життя, культури та історії народу, щодо яких панує, як правило, поверховий погляд, який вважає себе в категоричності характеристик, чітких ідеологічних акцентах, претензії на універсальність концептуальних визначень. Але дійсний предмет, в нашому випадку філософська думка складається більш ускладнено, менш прямолінійно, ніж типові узагальнення; ті чи інші окремі поняття не вичерпують іноді сутності досліджуваного явища, нові не викорінюють відразу давніх, позначаючи принципово іншу теоретичну модифікацію досліджуваного феномена, та історія української філософії являє цього чудове підтвердження.Вона представляє переплетення різних історичних періодів, перероблені під впливом загальної течії суспільного життя, в ній зустрічаються відлуння боротьби одного світогляду з іншим, у її сучасності міститься переказ. 
       

   Спробуємо розглянути особливості, історичні етапи, основні проблеми української філософської свідомості як прояви драматичної духовної історії українського народу, як відображення його ментальної своєрідності і прояву самобутньої національної культури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІ. Становлення філософські ідеї в культурі Київської Русі

 

Виникнення філософської думки в Україні пов'язане насамперед з появою такої історичної спільності людей, як український народ. Адже кожен народ демонструє своє право на життя не тільки здатністю до виживання, а й силою духу взагалі, і філософського зокрема. Деякі елементи «філософського» осмислення явищ природи і людського життя були наявні вже в народному світогляді східнослов’янських племен задовго до хрещення Русі та появи писемності. На основі першої світоглядної міфологічної системи створювалися перші передфілософські утворення. Спираючись на емпіричний досвід і міфологічну картину, наші предки створювали своєрідну природну релігію, найвищою ідеєю якої були філософія вічного життя та природне начало Всесвіту. За словами митрополита Іларіона(І. Огієнко): «Початкові вірування були найтісніше зв’язані з життям – з природою свого довкілля… - це були вірування натуралістичні, на природі побудовані» [1, с.7]. Тобто, свідченням того, що ще за давніх часів український народ був високорозвинутою спільнотою, є результати дослідження Трипільської культури, а значно пізніше — геніальна пам'ятка українського народу V—IХ ст., написана у IX і переписана в XVI чи в XVII ст., "Велесова книга".

Представлена у "Велесовій книзі" характерологія українського народу показує, що початки української філософії зумовлені духом віри, любові і надії, а вінцем цього духу є свобода. З початків свого світоглядно-філософського усвідомлення український народ заявляє: "А йдемо куди — знаємо: по землі на гори і в луку моря" [2, с.26]. Знає тому, що є цивілізованим народом: "Правда така, що ми Дажбожі внуки ко уму, а ум великий божий є єдиний з нами, і тому творимо і говоримо ї богами воєдино" [2, с.14].

Філософський світогляд, поданий  у "Велесовій книзі", показує, що український народ вірить передусім  у свої власні сили, здібності, що тільки завдяки діяльності можна досягти щастя і свободи: "Йдемо До полів наших трудитися, як боги веліли кожному чоловікові..." [2, с. 18]; "Маємо істинну віру, що не потребує людської жертви" [2, c.39]. "Велесова книга" свідчить, що український народ пройнятий любов'ю до життя, до власної землі, відважний і сміливий у реалізації цієї любові: "... Ми відважні, коли боремося за життя..." [2, c.41]. Ця любов пов'язана з величезною рішучістю і оптимізмом: "І одсічемо старе життя наше од нового, як січуть, рубають дрова в домах огнищан простих" [2, с. 47].

Таким чином, філософія  віри, надії, любові і свободи, яку  плекав український народ у стародавні часи, є породженням його власного, неповторного і нескореного духу.

             Особливого розвитку філософська думка України набуває у Київській Русі. Виникнення філософії Русі відбувалось у процесі розв'язання суперечностей між слов'янським міфологічним світоглядом та християнством. Київська Русь — перша

східнослов'янська держава, яка розвитком своєї культури продемонструвала приклад закономірного переходу від міфологічного до релігійного і від релігійного до філософського рівня світогляду. Цей перехід прискорився з впровадженням на Русі у 988 році християнства, яке було підготовлене розвитком її культури. Така готовність виявилась насамперед в тому, що світоглядна культура Русі акцентувала увагу на таких важливих проблемах, як протистояння духу і природи, душі і тіла, духовного і тілесного, Бога і Диявола та інших. При цьому в центр названої піраміди проблем ставиться людина в етико-моральному світлі її почуття і розуміння. Крім того, інтенсивні контакти з Візантією та Болгарією дали змогу використовувати здобутки античної, візантійської філософії як джерело розвитку філософської думки. Все це в поєднанні світоглядних уявлень східних слов’ян сформували філософську думку українського народу, яка, починаючи з X-XI ст.., впродовж віків визнає специфіку філософського мислення українського народу.

В цей час в західноєвропейській  культурі реалізується «платонівсько- арістотелівська» лінія філософії, згідно з якою людина прагне до істини, як правди, незалежної від людини і людства, а в нашій культі переважною є «александрійсько-біблійна» лінія, орієнтована на відкриття не так знеособленої істини, як правди, що осягається як драма людського життя. Тут формується своєрідний тип філософствування, що відрізняється суб’єктом пізнання. «Любомудр»-філософ виступає тут як цілісний суб’єкт. Він мислить себе як факт всередині буття, не обмежуючись осмисленням всезагального як об’єктивно-безособової дійсності, він переживає його як власну долю. До філософських висновків він дійшов через пошук особистого сенсу життя. Виходячи з цього в українській культурі формується філософія, домінантна тенденція якої полягає в орієнтації на екзистенціально-антропологічні аспекти знання. В історії української філософської культури любомудріє, софійне розуміння знання стає домінуючим, полісемантичне. Носій софійного знання виявляє екзистенціальну ментальність києворуської філософії. На цю платонічно-християнську традицію звертає увагу і вказує А.К.Бичко. Мудрість, в першу чергу, є знанням суті речей, тобто «божественного задуму» їх творення. Митрополит із русичів Климент Смолятич відзначає в «Іпатіївському літописі»: «Філософ здатний і інших навчити праведному життю, і власним щоденним буттям втілює в життя пізнану ним вищу філософську істину.» Проблема істини - головна в «Послание пресвитеру Фоме» Климента Смолятича, який вважає, що істина вже сформульована і проголошена у Святому Писанні. Розглянувши морально-онтологічну проблему відносин Людина-Бог, Климентій Смолятич викладає свою гносеологію: «Весь світ - це книга, що містить у собі премудрість Божу. І людина покликана прочитати її для здобуття істини праведного життя».

Слід зазначити, що в давньоруській  філософській думці світоглядна  орієнтація зміщується в духовний світ людини. Проблема тіла і душі займає важливе місце в роздумах київських книжників. Конфлікт між добром і злом проходив через всю філософську проблематику. Характерною рисою філософської культури Київської Русі є її неприйнятність абстрактного, відірваного від життя філософствування.

Отже, філософська думка  України розвивається як етико-моральне вирішення цілої низки світоглядних проблем, як філософський дух морального спрямування. Це спрямування було співзвучне християнській культурі, тому справедливим є твердження про те, що філософія доби Київської Русі мала християнський характер. Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру: проповіді, повчання та ін.

На початку XII ст. з'явилася "Повість временних літ", автором якої за традицією вважають ченця Печерського монастиря Нестора. "Повість временних літ" постає не тільки як літературний твір, а й як одна із пам'яток філософської думки. Вже тут ми можемо знайти терміни "філософ" та "філософствувати" (мається на увазі "промова філософа" перед князем Володимиром). Такі історіософські проблеми, як світова історія, «откуда есть пошла Русская земля», роль і місце, яке посідає Київська Русь серед інших держав були настільки важливими, що фактично визначали тему і сенс людського життя.

Філософське звучання має "Слово про закон і благодать" ,автор митрополит Іларіон.  Основна мета, яку він ставить у цьому творі, - показати зростання безпосередньої божественної участі у людській історії. Іларіон, зокрема, зазначав: «Хто ж бо може зрівнятися величчю з Богом нашим? Він один, що творить чудеса.» [1, с.40]. Іларіон здійснює спробу показати чинники, рушійні сили та головні тенденції розвитку людства. В основу покладено принцип теології, який полягає в закономірному, невідворотному русі нових народів від обмеженого, рабського животіння («Закон», «Старий Завіт») до абсолютно вільного християнського життя(«Благодать», «Новий Завіт»). Іларіон обґрунтовує погляд про закономірність розвитку історії. Згадані вище дві доби поступово змінюють одна одну. Крім того, провідною ідеєю «Слова…» є утвердження патріотизм, любові до Вітчизни.

 Однією ж з основних цілей  написання «Ізборника…» К.Туровського є педагогічно-виховна функція – настанова до князівського кола – виховання поваги до книжок. В цій пам’ятці викладені світоглядні основи моралі, права, суспільних відносин. Пропонується концепція «суспільного примирення і всезагальної згоди». Велика увага приділяється майновим питанням.  Ставиться запитання про те, що є матеріальне та духовне багатство. Зміст твору несе реалістичну оцінку соціальних дисбалансів тих часів. В «Ізборнику…» сповідується ідеал дружби як приклад універсальної форми міжособових взаємин. «Таких собі друзів… обирайте, що не все тобою мовлене вихваляють, а міркуваннями правдивими намагаються відповідати тобі». У творі «Притча о человеческой душе и теле» Кирило Туровський захищає ідею єдності Київської Русі і, як філософ, осмислює пізнання як тлумачення тексту, що містить божественну істину. Текстом стає весь світ. Людина і світ - це мікро- та макрокосмос. Вустами Бога Кирило Туровський проголошує ідею Боголюдини: увесь задум Божого творіння підкорений єдиній меті: служінню Людині. Бог поставив на службу Людині не лише земний світ. Сам акт олюднення Бога свідчить про Божу службу Людині, про Боже людинолюбство.

Особливе місце в історії  філософської думки України  належить «Слову о полку Ігоревім» (XII ст.), це зустріч-діалог двох світоглядів, двох культур - язичницької та візантійсько-християнської, які взаємопронизують одна одну, створюють варіант Середньовічної світоглядно-філософської сукупності основних положень і принципів. В цьому творі підняті такі філософські питання як: проблема людини і природи та необхідність їх органічної єдності; історіософське бачення життя, єдність минулого і сучасного; морально-етичний пафос. Тому, ми з впевненістю можемо сказати, що "Слово о полку Ігоревім" є не тільки видатною пам'яткою літератури Київської Русі, а й джерелом своєрідної філософської культури.

     Водночас, крім вищезазначених, були й інші першоджерела української філософії, серед яких твори Луки Жидяти , Феодосія Печерського,митрополита Никифора, Володимира Мономаха, Данила Заточника.

Враховуючи попередній досвід історико-філософського аналізу, можна зробити загальний висновок, що філософська думка Київської Русі мала християнський характер, у ній переважала етична проблема: філософська картина світу, пізнання, людина, людські вчинки, суспільство розглядалося крізь призму вічного конфлікту добра і зла. А в соціальній філософії домінували патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення і централізації держави для відсічі іноземним загарбникам, необхідність розвитку культури та освіти.

 

 

 

ІІІ. Філософія періоду XIV – XVIII ст.

 

 Інший період в історії української філософії, зв'язаний з періодом козаччини і боротьби українського народу за національне визволення, ознаменувався культурним піднесенням.

  У XIV—XVI ст. філософію України оригінальніше представляли єресі. Філософські ідеї єретиків проявлялися у світоглядній оцінці діяльності церковної ієрархії, ченців. Єретики пропагували критичне ставлення до деяких православних догматів, церковних обрядів, розвивати думку про свободу волі, умовою реалізації якої вони вважали поширення освіти. Всупереч філософським ідеям єретиків використовувалась схоластична філософія. Розвитку схоластики протидіяли гуманістичні ідеї, які почали поширюватись в Україні в XVI ст.

Розвиток культури українського Ренесансу  відбувався під впливом ідей західноєвропейського Ренесансу, Реформації та культури бароко. На ґрунті багатого досвіду києворуської духовності творчо засвоювалась західноєвропейська, в тому числі грецька культура. Широко розповсюджується в Україні неоплатонізм, а також ідеї ісихазму («ісихія» - спокій, німотність), що виник у Візантії в XIV ст. Для ісихазму характерне безпосереднє єднання людини з Богом шляхом самозаглиблення людини у власний внутрішній світ. Не розумом, а безпосереднім екзистенціальним актом самозаглиблення у глибини своєї душі людина досягає просвітління, бачення істини. Для ареопагітизму ж характерна ідея апофатизму, що проголошує неможливість позитивного осягнення справжнього буття - Бога розумом, оскільки буття Бога знаходиться в іншому вимірі, ніж панування буття пізнаванних речей. Бог не річ, а особистість, а тому осягається через посередників - ангелів, архангелів. Божественний Абсолют - безосновна безодня, Божественне ніщо, а стосовно інших є творчим початком Всесвіту. Крім ідей Платона та неоплатонізму, в Україні відроджуються відомі ще з Київської Русі ідеї Арістотеля. Відбувається своєрідний синтез неоплатонізму та арістотелізму на ґрунті української ментальності. Ідеї арістотелізму почали широко розповсюджуватися після того, як київські книжники переклали твори з метафізики, логіки, астрономії і видали книгу «Арістотелеві врата», яку Д.Чижевський назвав «енциклопедією» київських «ожидовілих».