Особливості розвитку філософської думки в Україні

Василь Зеньковський (1881 – 1962) свою філософську систему називає «досвідом християнської філософії». Його головна ідея – ідея християнських витоків всього сущого.

3. Українська філософська та суспільно-політична думка другої половини    ХІХ – ХХ ст.

Величезної цінності вклад у розвиток української  філософії другої половини XIX— початку XX ст. зробили М.П. Драгоманов, І.Я.Франко та  Леся Українка...

Найсуттєвішою рисою  філософії М.П. Драгоманова (1841 - 1895) є те, що він розглядав історичний процес у всій його різноманітності як результат дії багатьох факторів і різних комбінацій суспільних сил; визнавав велику роль філософії в історичному процесі, підкреслюючи, що без філософії, без глибоких теоретичних узагальнень неможливе не тільки з'ясування основних законів історичного розвитку, а й розумна організація всіх суспільних і державних порядків.

При розгляді соціальних питань М. Драгоманов користувався не суб'єктивним методом, а порівняльно-історичним. Цей метод передбачав також врахування не тільки фактору часу, а й усіх тих суспільних умов, за яких відбувається розвиток того або іншого явища.

М. Драгоманов досить цікаво визначав суспільно-політичний ідеал, що ґрунтувався на філософському плюралізмі, а також суперечності між ідеєю самоуправління, автономії, федерації та ідеєю антидержавності, антицентризму.

В основі світогляду Драгоманова  лежить ідея поступу, метою якого  є здійснення ідеалів лібералізму  і соціалізму. Але в його соціалістичному  ідеалі немає місця централізованій державі. Обстоюючи ідею національного відродження, він відкидав не справжнє національне, так зване «національство», тобто заперечував примусовий «націоналізм», бо «…система примусової національності є такою ж всесвітньою проявою в громадському життю, як і система примусової релігії.» [1, c.434].

В питання про природу  Драгоманов стояв на матеріалістичних позиціях, хоча називав їх позитивізмом. Різко критикував він як ідеалізм, так і релігію, обстоював віру в дію природних об’єктивних  законів, дотримуючись діалектичного підходу до аналізу явищ дійсності.

В значній мірі протилежними поглядам Драгоманова були орієнтації Володимира Антоновича (1834 - 1908). Для нього були характерні певна ідеалізація минулого українського народу, обґрунтування його «безкласового», «безстанового» характеру. Своєрідною формою суспільного і громадського устрою українців є, за Антоновичем, віче, продовженням якого були козацькі традиції.

І.Я. Франко (1856 - 1916) перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляє тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. Вже в першому своєму філософському трактаті "Поезія і її становисько в наших временах" Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософи людину, І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця — добро. Праця у розумінні Франка — єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди. Одначе, за Франком, в таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі.

Але жити лише для праці неможливо, вважає І.Франко. Крім праці існує внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день. У франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб.

Одна з основних філософських ідей І.Франка — думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а "правдивий живий чоловік, бо така людина — носій духу, а той дух є "вічний революціонер". Отже, духовний світ людини — її найдорожче надбання. "Дух, що тіло рве до бою", дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність — це дух істинно франківський, каменярський, молодий і переможний. В одному з найкращих філософських віршів ("Веснянки"), звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому, що вона найдосконаліше своє творіння — людську душу — кидає "свиням під ноги". Франко говорить, що, на жаль, людина цілком природно підламує собі "крила духовності", втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою громадського песимізму й збайдужіння.

У радянській літературі утвердилась думка про те, що І. Франко був досить близьким до марксизму. Й справді, він досить часто у своїх філософських шуканнях звертався до нього, хоча бачив в ньому й певні небезпечні тенденції. Для нього найбільш важливими були загальнолюдські цінності, тому й не підтримував він ідею революції як шляху досягнення прогресу. Його ж «Вічний революціонер» не закликав до руйнації життя, а кликав до звільнення від рабського духу.

Франківська філософія  породжує досить важливу і актуальну  ідею: людина носить вічність у своїй  уяві, в ілюзіях і думках, у  муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основ. для їхньої єдності, для братерства і любові.

Філософія франка — це також заповідь любові до Батьківщини її до людства. В цілому ж, його філософія — це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст. витоки, якої йдуть від Г.Сковороди і Т. Шевченка.

Оригінальність філософії Лесі Українки (1871 - 1913) полягає насамперед в оспівуванні ліризму української душі і драми її реалізації. Ґрунтуючись на Біблії, філософських ідеях Г.Сковороди і Т.Шевченка, Леся Українка будує філософію пошуку синтезу вічних проблем і сучасних запитів. Письменниця закликала українську громадськість збудитись від інертності, малюючи в разючих образах жахливі картини поразки, що є наслідком байдужості до голосу правди.

Світогляд її був в  основному матеріалістичний, з притаманним  йому діалектичним підходом до аналізу  всіх явищ дійсності. У вірші «Ось, уночі…» Л. Українка висловлює думку про вічність і несотворимість матерії:

Вірю я в правду свого ідеалу,

І коли б я тую віру зламала –

       Віра  б зламалась у власне життя,

        В вічність матерії, в світа  буття… [10, c.326].

Леся Українка була впевнена, що всі речі матеріального світу  існують об’єктивно, незалежно від нас. Вона виступала проти потойбічного життя, критикувала фаталізм, вульгарний матеріалізм. Невід’ємним елементом її світогляду був атеїзм.

У своєму поетичному шедеврі  «Лісова пісня» Л. Українка розвиває глибоку філософську ідею єдності людини з природою. Говорячи ж про таку діалектичну єдність, поетеса наголошувала на тому, що ці взаємовідносини складні й суперечливі, бо «прихід» людей у природу має ознаки боротьби між ними. Тут звучить і філософська ідея вічності природи, її постійного оновлення.

Л. Українка любила свій народ, його мову та культуру; близько  сприймала до серця його нещасну  долю, підносячи живий образ національного  болю; турбувалась тим фактом, що в Україні мало було людей з  високим рівнем свідомості.

У своїй творчості Леся Українка зачіпає і таку важливу проблему, як проблема держави. Вона вважає, що на захисті кожної людини повинні стояти право та закон.

Екзистенціальними мотивами пронизана творчість М. М. Коцюбинського (1864 - 1913). Проблеми внутрішнього світу людини, її складних стосунків з природою, відчуження, втрата людиною органічного зв’язку з нею є одними із важливих в його творах «Інтермеццо», «Тіні забутих предків», «Дебют», «На камені» та ін. Світогляд письменника, його критичний реалізм  визрівали внаслідок уважного вивчення життя, засвоєння ідейно-естетичних принципів російських та українських революційних демократів.

Видатною постаттю в українській  суспільній думці був Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934 рр.). В основу методології дослідження історичного процесу поклав метод індукції на базі теорії факторів - біологічного, економічного, психічного. Суб'єктом історичного процесу вважав народ як національну індивідуальність і національну цілісність. Предмет історичного дослідження - народ. Глибинні фактори людської життєдіяльності визначають смисл історії народу і видатної особи. Потреба у національному самовизначенні зумовлює характер міжнаціональних відносин: вони мусять будуватися на принципах свободи і суверенітету кожного народу. Кожний народ має свою історію. Виходячи з цієї історіософської концепції, Михайло Грушевський виробляв концепцію українського народу, що об'єднаний у національну цілісність психофізичними та культурними факторами. Ця концепція добре представлена в його праці «Хто такі українці і чого вони хочуть».

На другу половину ХІХ – п.п. ХХ ст. припадає діяльність і академіка                       В. І. Вернадського (1863 - 1945). Вершиною його наукової творчості є вчення про перехід біосфери в ноосферу (сферу розуму). Цей процес здійснюється завдяки впливові розуму, людини на біосферу, перетворює її в нове середовище життя людства – ноосферу.

V. Філософія в Україні в 20-90-х роках ХХ ст.

З усієї історії вітчизняної  філософії чи не найскладнішим є  післяреволюційний період. Складним є й науковий аналіз здобутків українських мислителів цього періоду. Справа в тому, що вся українська філософія, як і філософія інших радянських республік, була «розмита», «розчинена» в єдиній пануючій тоді марксистсько-ленінській філософії. Кожен філософ тоді був зобов’язаний твердо притримуватись позицій діалектичного і історичного матеріалізму.

Однак навіть в умовах системи тоталітарного  мислення філософська думка України  не згасла повністю. В 20-ті роки увагу  привертають філософські розробки В. Юринця, С. Семковського, П. Демчука. Глибоке філософське осмислення характерне для ряду творчої літературно-художньої інтелігенції, насамперед М. Хвильового, М. Зерова, М. Вороного, М. Куліша та ін., які прагнули зберегти українську національну культуру. Але ці процеси українського відродження тривали недовго. Уже на початку 30-х років почався наступ на філософів. За передвоєнне десятиріччя у результаті масових репресій в Україні змінилося три покоління філософів, які фактично не здатні були на прояв самостійної думки, а могли лише повторювати думки керманича. І тільки «хрущовська відлига» привела до того, що в Україні почалось «друге відродження» філософії, яке тісно пов’язане з ім’ям П. В. Копніна (1922 - 1971). Нове ж відродження наступає з кінця 80-х – початку 90-х років, коли для цього створились нові історичні умови.

VI. Філософія української діаспори

Вагомим і необхідним доповненням  до історії української філософської думки є розробки філософських проблем  мислителями української діаспори.

Увага філософів української діаспори зосереджена на проблемах політичної філософії, історії української філософії (Дмитро Чижевський, Тарас Закидальський), національної ідеї (Іван Мірчук, В'ячеслав Липинський).

Дмитро Донцов (1883~1973 рр.) - ідеолог українського націоналізму, спрямованого на відокремлення України від Росії, що відображено в творах: «Націоналізм», «Хрестом і мечем». Світоглядною основою політичних поглядів є його філософський волюнтаризм та ірраціоналізм, презирство до народу, устремління встановити владу еліти. На формування світогляду Донцова справило глибоке знання ним історії світової філософської думки. В його концепції інтегрального націоналізму йшлось про націю як самодостатню цінність. Держава ж повинна стати основним гарантом, захистом нації, бо вважав, що нація творить державу, а не навпаки. А національна ідеологія, за Донцовим, повинна стати основною у світогляді українського народу, бо «…України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її…» [1, c.488].

Дмитро Чижевський (1894 - 1977) - найвідоміший у діаспорі дослідник історії української філософії, історії, літератури, естетики. У творах «Історія філософії на Україні» , «Філософія Григорія Сковороди» відносить до української філософії мислителів з ознакою їх участі у творчому процесі національної інтелектуальної традиції. Один з перших визначив емоціональність, ліризм та інші риси української філософської ментальності. Світове значення національної філософії пов'язує з появою в ній великого філософа, котрий створює філософську систему світового значення. Таких філософів в Україні ще не було, вважає Дмитро Чижевський, певно недооцінюючи Григорія Сковороду, Памфіла Юркевича, Льва Шестова та ін.

Досліджуючи історію людської думки, Чижевський звернув увагу, що в ній  існують два різні погляди на проблему національності: раціоналістичний і романтичний. Він був прихильником романтичного підходу, бо він не веде до національної винятковості і національного засліплення. У праці «Нариси з історії філософії на Україні» Д. Чижевський зазначав: «Так само, як на націю, можна дивитися і на усі продукти національної культури…» [1, c.488].

Філософські погляди Володимир Винниченка (1880 - 1951) знайшли своє відображення у таких його працях, як «Відродження нації», «Рівновага», «Божки», «Заповіт борцям за визволення», «Щастя» тощо. Щодо вирішення Винниченком національного питання, то він обстоював національну незалежність України, її демократичний розвиток, засуджував усякі форми насильницької централізації. В «Заповіті борцям за визволення» філософ багато писав про державність і наголошував на тому, що «…перша вимога… і перший інтерес… - здобуття самостійності і незалежності своєї… Держави» [9, с.83].

Етичні погляди В. Винниченка ґрунтуються  на ідеях людської гідності, заперечення  примусових обов’язків, встановлених над людиною.

Яскравою постаттю серед мислителів української діаспори був В. К. Липинський (1882 - 1931). Центральні теми його творчості включали в основному національні, державотворчі питання. Обстоюючи ідею єдності, у «Листах до братів-хліборобів» він писав: «Нація  для нас – це всі мешканці даної Землі і всі громадяне даної Держави…» [1, c.476].

Філософська творчість О. Ю. Кульчицького (1895 - 1980) є виявом вільного українського мислення, але, на жаль, за межами нашої Батьківщини. Саме філософія, на думку вченого, повинна відігравати важливу роль у становленні і перетворенні світогляду, слугувати підвалиною для інших наук. Заслуговують на увагу думки ученого щодо логіки та психології,які він вважав основами підготовки філософського мислення. Серед проблем, які складають основний зміст філософського знання, О. Кульчицький називає онтологію та гносеологію. Головна ж проблема останньої – це узгодження пізнання із буттям предметів, на які воно звернене. Вчений виявляв великий інтерес до проблеми людини, особистості; звертався до проблем української духовності;міркував щодо впливу соціопсихічних та глибинно-психічних чинників на формування українського характеру.