Особливості розвитку філософської думки в Україні

Ідеї німецького романтизму мали великий вплив на українського прибічника наткрфілософії Д. М. Велланського (1774 – 1847). Його онтологія вихідним моментом має визнання обєктивно існуючої першооснови – абсолюта, який кінець кінцем тлумачиться як Бог. Між духовним та матеріальним існує відношенн тотожності. Відношення єдності шснує також між матерією, простором та часом. Д. Веллнський стверджує, що світповністю пізнаваний.

М. О. Максимович (1804 - 1873) також був послідовником вчення Шеллінга, свої філософські погляди він виклав у «Листі про філософію». Максимович не вважав філософію окремою наукою. Вона у всьому: у житті, у науці, у кожному творі. Порівнючи український та російський фольклор, він одним із перших робить спробу віднайти відмінності між метальністю цих націй.

Значний вплив на розвиток філософії в Україні мала творчість  українського вченого зі світовим ім'ям О.П.Потебні (1835—1891).

Щодо світогляду, то Потебня  був мислителем матеріалістичного  напрямку. Визнаючи первинність матерії  і вторинність свідомості, він  стверджував, що мислення є властивістю  матерії. В проблемі пізнання основою  вважав чуттєвий досвід.

О.  Потебня першим із українських філософів дав глибокий і всебічний аналіз проблеми взаємозв'язку мови і мислення. Він показав, що мислення формується за допомогою мови, на її основі, розкрив зв'язок мови не тільки з мисленням, а й з психікою в цілому. Творчо опрацювавши деякі ідеї німецьких вчених В. Гумбольта і Г. Штейнталя, Потебня став засновником "психологічного напрямку" у вітчизняному мовознавстві. У слові він вбачав індивідуальний творчий акт і вважав кожне вживання слова і кожну його видозміну особливим явищем. Потебня розглядав мову як діяльність, як живий, безперервний процес творчості народу.

Потебня був не тільки мовознавцем, а й творцем "лінгвістичної  поетики", яка мала величезне філософське  значення.

Романтизм став також  світоглядною основою творчості  видатного письменника та мислителя М. В. Гоголя (1809  - 1852). Його філософський світогляд розкривається не стільки в художніх, скільки в спеціальних творах – «Сповідь автора», «Вибрані місця з листування з друзями», приватних листах.

Основний інтерес Гоголя – людська душа. Як і Сковорода, Гоголь називає душу «серцем». Правда знаходиться у людській душі, тому-то й шлях до правди, вважає Гоголь, це заглиблення у себе, в свою душу, а звідти – й шлях до пізнання світу, Бога. Людина повинна вносити у світ гармонію, добро й красу. Шлях до упорядкування і вдосконалення людиною свого життя Гоголь бачить в праці, і до того ж в тій, яка найбільше може розкрити закладені в людині здібності.

Говорячи про упорядкування  життя, Микола Гоголь перш за все наголошує  на «господарстві наших душ» - на необхідності привести до ладу свої душі.

До такого ж світогляду прийшли й інші відомі діячі української  культури: М. І. Костомаров, П. О. Куліш, Т. Г. Шевченко та інші, які склали основу Кирило-Мефодіївського товариства.

Відомий історик, етнограф Микола Іванович Костомаров (1817-1885) палко проповідував ірраціоналізм і релігійну філософію, примирюючи віру з розумом, стверджуючи, що Бог дав світу духовний початок. Основна думка його програмного документа «Книга буття» - історія є накреслений Богом людству шлях до спасіння через любов до єдиного Бога. Слов’яни ж тут зображуються спадкоємцями наслідства Божого, спасіння для них – це визволення усіх слов’янських народів, в тому числі й українського – відродження України. З цього приводу М. Костомаров пише: «…вона скоро прокинеться і крикне на всю широку Слов’янщину… І встане Україна, і буде непідлеглою… » [5, c.317].

У філософській праці «Дві руські народності» Костомаров через розкриття  українського народного характеру  прагне провести в свідомість українського народу ідею власної самоцінності.

Через всю творчість М. Костомарова  проходить ідея духовного відродження  людини, ідея вільного духу.

Ідея рівності між людьми, яка  випливала з християнської віри, проголошувалась і в соціально-політичній програмі, спрямованій на відміну кріпацтва, «викоріненню рабства і всякого приниження нижчих класів». Микола Костомаров один з перших звернув увагу на роль народу, як рушійної сили історії.

Пантелеймон Олександрович  Куліш (1819-1897), як усі романтики, захоплювався фольклором, етнографією, історією України. Суперечливість світогляду пояснюється абсолютизацією філософії серця. Серце - внутрішня глибінь людини. У ньому архаїчні конструкти світогляду, світосприймання, що впливають на здійснення тієї чи іншої мети в майбутньому. Глибоко в душі лежить любов до Вітчизни, без якої людина втрачає суть, сенс і призначення життя. А все зовнішнє - вороже внутрішньому. Лише внутрішнє істинне. Таке вороже ставлення до зовнішнього приводить Пантелеймона Куліша до протиставлення минулого сучасному. Хутірська філософія Пантелеймона Куліша оцінюється неоднозначне. Дехто вважає її національно-обмеженою. Сучасний публіцист Дмитро Наливайко вбачає у «хутірській філософії» відображення об'єктивного стану речей: інтелігенція України втратила національну самобутність, і її належало витіснити хутірською культурою. Мислення Пантелеймона Куліша поліфонічне, спрямоване на внутрішній світ людини, на її серце, яке розкривається у народному слові. Тому-то Пантелеймон Куліш так наполегливо захищає «мову серця». Любов до рідного слова зливається у нього з любов'ю до рідної землі, старого хутірського побуту, де тільки й можна почувати себе людиною.

Неоднозначно оцінюється й світогляд Тараса Григоровича Шевченка(1814- 1861): від матеріаліста, войовничого атеїста, діалектика до ідеаліста, глибоко релігійного мислителя. Можна погодитись з Михайлом Драгомановим, який вважав причиною неоднозначних оцінок піклування кожного філософа про себе, а не про Шевченка. Кожний шукає в ньому свої погляди, підтверджуючи їх уривками з творів Тараса Шевченка. Суперечливі оцінки світогляду Тараса Шевченка зумовлені складністю сенсу його творчості, що є сплавом української ментальності з символічно-образним явищем поезії. Багатомірність світогляду Тараса Шевченка ще чекає на свою розгадку, але безсумнівно: головна риса - активна патріотична позиція. Основою кращого майбутнього життя він, перш за все, вважав незалежність і волю України. Ця думка пронизує значну частину його творів: «Тарасова ніч», «Гамалія», «Гайдамаки», «Іван Підкова» та ін. Доля України хвилює поета більше ніж власна доля. Готовність до самопожертви звучить у вірші «Мені однаково».  Поет говорить, що йому однаково, чи випустять його із в’язниці, чи про  нього забудуть на чужині, та

                                                  …не однаково мені,

                                                 Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

              Її, окраденую, збудять… [8, c.329]

Філософія Тараса Шевченка належить до типу діалогічної «філософії шляху», центральними категоріями якої є пошуки Бога, шляхи пізнання Божественної істини, діалог з Богом, діалог безпосередній (містичний) або опосередкований діалогом з людьми, культурою, природою. Яскравим прикладом ставлення Шевченка до релігії є його поема «Марія». 

Закликаючи до слов'янського братерства, Тарас Шевченко виступав за розвиток демократичної української національної культури, тому що «нація без своєї  власної, їй лише приналежної, характерної  риси нагадує просто кисіль, і найбільш несмачний кисіль».  

Тарас Шевченко - істинно український  мислитель-романтик, вважав, що поезія покликана розтопити «людям серце», нести їм велику правду.

2. Професійна філософія в Україні ХІХ – початку ХХ ст..

a) духовно-академічна філософія

Феномен професійної академічної філософії порівняно недавно став предметом пильної уваги сучасних дослідників. Це пов’язано насамперед з тим, що довгий час всі надбання українського народу розглядалися як реакційні до марксизму, ідеології, яка в той час ставала державною. Проте, упродовж всього ХІХ ст. існувало дві основні філософські магістралі: «неофіційна», чи публіцистична, в якій йшов пошук самобутності української думки, але яка грішила несистемністю; та «офіційна», чи професійно-академічна, в якій ставали предметом найактуальніші проблеми життя суспільства. Представниками професійної філософії в Україні були Харківський університет, Новоросійський університет, Київська духовна академія та Університет Св. Володимира в Києві, видатними представниками яких були такі філософи як: П. Д. Лодій, Й. Б. Шад, С. С. Гогоцький, І. М. Скворцов, Й. Г. Міхневич, П.С. Авсенєв, В.С. Карпов, О. М. Новицький, П. Д. Юркевич. Та загалом, для першої половини ХІХ ст., філософія ще не усвідомлюється як особистісна творчість, а тому філософ того часу це насамперед держслужбовець, тобто професор університету чи академії.

Петро Лодій (1764 - 1829) був одним із перших посередників в ознайомленні російського суспільства з Кантом. Високо оцінювалась і його теоретична діяльність(деякі питання теорії пізнання).

Йоган Шад (1758 - 1834) активно пропагує філософські ідеї представників німецької класики. В його поглядах на природу переважала пантеїстична тенденція. Згідно з його поглядами, закон розвитку як основний закон природи лежить в основі походження людини. Й. Шад також з’ясовує місце і роль нації у житті суспільства.

С. С. Гогоцький (1813 - 1889) залишив чималу наукову спадщину. У 4 томі «Філософського лексикону» він зауважив структуру філософського знання. «Філософія – думка, чи діяльність думки, яка отримує свій зміст через контраст із протилежним їй зовнішнім світом…». А в праці «Філософія ХVII і XVIII ст. в порівнянні з філософією ХІХ ст….» С. Гогоцький зауважив: «…Як би ми не розширяли або звужували завдання філософії… її завдання стосується самих загальних основ і форм пізнання та життя…» [1, c.382].

О. М. Новицький (1806 - 1884)у своїх поглядах стверджував першорядне значення людини, людського розуму в філософському баченні світу. Відомий його філософський твір – «Промова про нарікання щодо філософії…».

І. Скворцов (1795 - 1863) був в основі київської школи філософського теїзму;              В. Карпов (1798 - 1867) був одним із кращих перекладачів праць Платона в ХІХ ст.; ім’я П. Авсенєва (1810 - 1852) було для сучасників синонімом філософа.

Одним із визначних українських  філософів минулого століття був                           П. Д. Юркевич (1827-1874). П. Юркевич як філософ за вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею об'єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні. Істина відкривається не тільки мисленням, а й "серцем", оскільки пошук істини пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. Розкриваючи глибину серця, він говорить, що воно є «центром морального життя людини…, в ньому з’єднуються всі моральні стани людини». «…Серце є вихідним пунктом усього доброго та злого в словах, думках, і вчинках людини… Серце є скрижаль, на якій викарбуваний природний моральний закон…» [5, c.341].У вищезгаданому процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням. Тобто, серце є центром і релігійних переживань людини, бо писав П. Юркевич у своїй праці «Серце та його значення…», що «…християнське начало моральності… пов’язане щільно з біблійним ученням про серце…» [5, c.347].

Юркевич вважав, що людині притаманний так званий етико-моральний погляд на світ, який витікає з природи серця.

Мислитель вважав, що філософія  є справою не однієї людини, а  всього людства.

Основні філософські  праці П. Юркевича: «Ідея», «Серце і  його значення в духовному житті людини…», «Із науки про людський дух», «Матеріалізм і завдання філософії» та ін.

Щодо інших представників  української «академічної» філософії, то варто зазначити імена В. В. Лесевича (1837 - 1905) та П. І. Ліницького (1839 - 1906). Перший розробляв проблеми філософії з позицій позитивізму. Його основні праці: «Спроба критичного дослідження осново начал позитивної філософії», «Нариси розвитку ідеї прогресу», «Позитивізм після Канта» та інші. Науковий же доробок П. Ліницького надзвичайно різномаїтий. Серед найбільш вагомих праць варто відзначити: «Огляд філософських вчень», «Вчення Платона про Божество», «Критичний огляд звичайних поглядів та суджень…», «Ідеалізм та реалізм…», «Посібник до вивчення питань з філософії…», «Про форми та закони мислення» та багато інших. В творі «Загальний погляд на філософію» Ліницький виклав основні думки. Так він писав: «…термін «філософія» вказує не на предмет, а на особливе відношення між тим, хто пізнає, і тим, що пізнається; саме це і складає сутність філософії.» [1, c. 372].

б) університетська філософія в Києві

Головні філософські  сили в Києві останньої чверті ХІХ ст. починають набувати більш світського характеру і зосереджуються перш за все в університеті Св. Володимира та пов’язуватися з такими іменами, як О. О. Козлов, О. М. Гіляров,       Г. І. Челпанов, М. С. Трубецькой, В. В. Зеньковський, Г. Г. Шпет.

Чільне місце в формуванні філософської культури Університету належить Олексію Гілярову (1855 - 1938). Він в своїх перших працях «Платонізм, як основа сучасного світогляду…» та «Значення філософії», під впливом вивчення історії філософії, виявляє негативне ставлення до філософії як науки, й бачить в ній спробу примирити дві вічно ворогуючі істини – істину розуму та істину серця.

Головною ідеєю його «синехологічного» вчення була ідея всезагальної єдності.

Олексій Козлов (1831 - 1900) був прибічником філософії персоналізму, крім того, його філософські погляди мали характер панпсихізму. Козлов уявляв дійсний світ як систему взаємодії різного роду духовних субстанцій. Одні духовні субстанції деградують, інші – удосконалюються, так здійснюється їх перевтілення. Єдність світу бере свій початок у Бозі – «Найвищій Субстанції».

Прихильником філософії  неокантіанства був Георгій Челпанов (1862 - 1936), з позицій якої він критикував матеріалізм за заперечення ним реальності духовного. На думку філософа, необхідним підґрунтям будь-якого пізнання є наявність у свідомості апріорних ідей та елементів. Стосовно ж поглядів Челпанова на простір та час, то їх він розглядав як два різні, проте рівноцінні засоби поєднання елементів відчуття.