Особливості розвитку філософської думки в Україні

1. Становлення раннього гуманізму

В Україні поширюються  ідеї гуманізму, що знайшли відображення в творах мислителів і, зокрема, філософів. До ранніх українських гуманістів належали                   Ю. Дрогобич, П. Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міста, С. Оріховський та інші.

Юрій Дрогобич (1450-1494) у своїх поглядах на людину, світ, історію звеличував силу знання та людського розуму. Найбільш відома його праця -  «Прогностична оцінка поточного 1483 року». Він вважав, що людина здатна пізнати світ, і ця здатність зумовлюється наявністю в природі непохитних законів. Аналізуючи людину й історію, Ю.Дрогобич твердив всупереч Біблії, що історія не є реалізацією наперед визначеного Божого промислу, а постає людською драмою в дії, де головне місце належить природним силам безвідносно до велінь Бога.

Все у підмісячнім  світі живе за законами неба,

Нами керують також (хто заперечить!) зірки…[3.1]

В основі історіософії Павла Русина (1470-?) лежить погляд на історію, що зосереджує увагу насамперед не на Божому, а людському вимірі її розгортання. Істрія - за словами філософа – драма у дії. Люди не є маріонетками, якими рухає Боже провидіння. Вони відповідальні співробітники, без діяльної співучасті яких доброчинство, справедливість у світі неможливі. Чеснота, на думку П. Русина, «прагне діянь великих», «трудів незмірних», які вказують людям шлях до справжнього щастя. З великою повагою П. Русин ставився з великою повагою до знання, славив книгу, вважав античні образи ідеалом, звеличував античну поезію: «Світлий дар богів – поетичне слово…» [3.2].

Філософія українських  гуманістів мала яскраво виражені риси антропоцентризму. Так, Станіслав Оріховський (1513—1566) вважав, що кожна людина має самодостатню цінність, і від неї самої залежить, чи стане вона гідною високого призначення, чи перетвориться на тварину. Оріховський, замислюючись над вічним питанням про сенс людського життя, зазначав, що до безсмертного життя шлях треба торувати, живучи розважно, чесно й побожно на землі. А однією з основних чеснот людини він вважав самопізнання, що допомагає людині досягнути внутрішнього, духовного оновлення, морального вдосконалення.

Оригінальною є позиція  С.Оріховського в поглядах на державу. Він одним з перших у європейській філософській думці став заперечувати божественне походження влади й держави, виступав проти підкорення світської влади релігійній, стверджував, що королівська влада дана не Богом, виникла внаслідок договору між людьми. С.Оріховський пропагував і розвивав ідеї природного права. Він вважав, що природне право стоїть вище від людських законів, тому останні в разі необхідності можна змінювати. Мир, злагода й спокій у державі будуть тоді, коли люди житимуть у згоді з законами природи.

Мислителі-гуманісти  проявляли живий інтерес до світової історії та історичного минулого українського народу. Вони вважали історію вчителькою життя і радили вчитися на історичних прикладах, особливо на діяннях великих особистостей, діячів, полководців. Українські мислителі-гуманісти вважають історію засобом пробудження гордості народу за своє минуле, розвитку патріотичних почуттів, любові до Вітчизни. На основі патріотичного пафосу, громадянськості розвивалися патріотичні почуття, національна свідомість, історична традиція. Наприкінці XVI ст. починається новий етап у розвитку духовної думки в Україні. Цей етап позначається становленням нової характерології, що виникає на ґрунті формування української версії реформаційної ідеології та ренесансного гуманізму.

2. Острозька академія  – перша українська школа вищого  типу

Важливу роль у розвитку філософської культури тогочасної України відіграла Острозька академія — перша українська школа вищого типу. В Острозькій академії вивчали сім так званих вільних наук, викладали старослов'янську, грецьку та латинську мови. Філософія як окрема дисципліна в Острозькій академії ще не значилась, але читався курс логіки, яка називалась тоді діалектикою. Рівень викладання вільних наук (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, фізика й астрономія) мав узагальнюючий, філософський характер.

В Острозькій академії був сконцентрований значний науковий інтелектуальний потенціал, що сприяло інтенсифікації процесів взаємообміну ідеями, духовного взаємозбагачення їх носіїв (острозьких книжників). У цьому взаємообміні і взаємозбагаченні народжувалась особлива філософія, в основі якої лежала ідея обґрунтування необхідності збереження й розвитку старослов'янської мови, вимога абсолютної точності при перекладах з грецької мови на старослов'янську священних і богослужбових книг. Тут згуртувався ряд освічених і талановитих діячів української культури: Г. Смотрицький, Й. Княгиницький, Х. Філалет, К. Острозький, Д. Наливайко, І. Вишенський.

Реформаційні ідеї Герасима Смотрицького(? - 1594) були проникнуті ідеями гуманізму, такими, як почуття патріотизму, турбота про розвиток освіти, культури свого народу, виховання в ньому доброчесностей. Він вважав, що саме активна діяльність веде до вдосконалення людини. Найбільш відомі його твори: полемічний трактат «Ключ царства небесного», «Календар римський новий»

На основі ідеї протиставлення Бога і світу, Бога й людини острозькі книжники формують уявлення про нікчемність, гріховність людської природи, граничне приниження й нівелювання її пізнавальних здібностей. Однак при цьому вірили в силу людського пізнання, яка, на їхню думку, залежала від щирості, наполегливості й волі кожної людини. На основі цієї віри Христофор Філалет (др. п. ХVI ст.), філософ, автор «Апокрисису», закликає український народ розглядати свій власний, внутрішній потенціал як основу саморозвитку, обґрунтовує ідею свободи совісті, право людини на свою віру й церкву.

Особливого значення в процесі духовного становлення  людини надавали тодішні українські книжники самопізнанню. Іван Вишенський (1545-1550 – після 1620), зокрема, вважав, що завдяки самопізнанню людина стає спроможною подолати свою земну форму й увійти у внутрішній духовний контакт із вищим буттям. Унаслідок цього, осяяний небесним світлом, людський розум проникає в приховану сутність вагомого повчального слова Біблії, а сама людина перетворюється із істоти, яка прив'язана до земних бажань і пристрастей, в духовну людину. І. Вишенський дотримувався традиції «отців» церкви поділяти філософію на «внутрішню» (нашу, християнську, священну) і «зовнішню» (світську). Визнавав він «внутрішню» філософію, бо саме вона вчить про Бога, Його правду, вічне блаженство. Тому в своєму «Посланієї до всіх обще в Лядской земле живущих» він закликав: «Покайтеся отож, усі жителі тієї землі! ...щоб нагло від скорого Божого гніту не загинули подвійною смертю…» [4, c.69]. «Зовнішню» філософію І. Вишенський вважає корисною, але й такою, яка може привести до зла. Ідея протиставлення Бога і світу – одна з основних у творчості І. Вишенського. До нас дійшло 16 творів цього філософа, серед них: «Книжка», «Посланіє до всіх обще в Лядской земле живущих», «Позорище мисленіе» та ін.

Острозький культурно-освітній центр своєю діяльністю зробив значний  внесок у розвиток філософської думки  України. В ньому культивувалось розуміння філософії як мудрості з характерними пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом. Тут обстоювалась життєздатність традицій слов'янської писемності, розвивалися реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї.

3. Філософська  думка братств

У кінці XVI і на початку XVII ст. в Україні та Білорусі виникали і розвивались релігійно-національні організації православного населення міст — братства. Братства були виразниками національного протесту українського і білоруського народів проти політики національного і релігійного пригноблення українців і білорусів з боку польсько-шляхетських правлячих кіл та католицької церкви. Перше братство і його школа були створені в Україні у Львові в 1586 р. В кінці XVI і на початку XVII ст. братства виникали у Києві, Луцьку, Острозі, Вільно, Замості, Могильові, Мінську та багатьох інших містах.

Найвпливовішими в Україні були Львівське і Київське братства. Створені братствами школи вели широку культурно просвітницька діяльність. Антицерковна, реформаційна за своєю суттю спрямованість ідеології та суспільно-політичної діяльності братств — одна з найхарактерніших рис ранніх періодів братського руху.

У межах цієї ідеології  розвивалась філософська думка  братств. Виступаючи проти наступу  католицизму, теологічне вчення якого  протягом століть обґрунтовувалося й удосконалювалося за допомогою  логіки та філософії в західноєвропейських колегіях та університетах, братчики прагнули подолати його тим ідейним арсеналом, котрий був наявний у православному богослов'ї та в попередній українській культурній традиції. Але для цієї традиції ще не властиве було виділення філософії в окрему форму суспільної свідомості.

Провідними викладачами  братських шкіл були: С. Зизаній, К. Транквіліон-Ставровецький, Й. Борецький, М. Смотрицький, І. Копинський та інші.

Визначний діяч Львівської, а потім і Київської братських  шкіл Ісайя Копинський у своєму творі "Алфавіт духовний" досліджує з філософської точки зору проблему людини. Він розглядає людину з позиції піднесення в ній морального, розумного й духовного начал, які розкриваються в процесі самопізнання. Пізнаючи себе, людина розкриває свою двонатурність, те, що вона тілесна і духовна, зовнішня і внутрішня. І перед нею виникає дилема, чому віддати перевагу: минущому, суперечливому, тлінному світові, з яким вона пов'язана тілом, чи своєму внутрішньому єству, розуму, безсмертному духові, яким вона подібна до Бога. І. Копинський радить людині обрати другий шлях, що, на його думку, веде до пізнання Бога, єднання з ним, досягнення блаженства не лише на небі, а й на землі. Але пізнання Бога досягається не тільки процесом самопізнання, а й пізнанням природи: «Ніхто не зможе пізнати Бога, доки не пізнає насамперед себе; не пізнає ж досконало себе, доки не прийде спочатку до пізнання всіх речей у світі…» [1, c.86].

Певний інтерес становлять філософські ідеї такого представника Київського братства, як Кирило Транквіліон-Ставровецький (? - 1648).Він, розглядаючи проблему "Бог-світ", створив і виклав у «Зерцалі богословії» своє вчення про чотири світи. Перший — це світ невидимих духовних сутностей, що належать до небесної ієрархії; другий — макрокосм, світ видимих, тілесних речей, у якому живе людина; третій — сама людина, мікрокосм; четвертий — поєднання злих людей і грішників із дияволом, який певною мірою є самостійним творчим началом зла. Транквіліон, розрізняючи чотири світи, передусім показує, що не весь світ — зло. Він наголошує на красі й доброті тілесного світу, в тому числі тіла й тілесних почуттів людини. Ставлячи у центр свого вчення проблему людини, він, на відміну від своїх попередників, надає проблемі душі й тіла не лише морального, а й гносеологічно-природознавчого звучання. Без тіла й вегетативних процесів людина не може жити, а її душа — відчувати, розуміти, набувати й виявляти доброчесності, тому тіло —друг душі. Філософ наближається до визнання гармонії душі й тіла.

Ідейну атмосферу братств передають ораторські твори Транквіліона, присвячені світським сюжетам. Це передусім "Похвала мудрості", де прославляються науки, філософія, мудрість, розкривається їхнє прикладне значення в повсякденному житті кожної людини й усього суспільства.

Помітним представником другого періоду братського руху є                          Мелетій Смотрицький (прибл. 1572—1633), який, на відміну від попередників, надає суспільно-громадянського спрямування своїм працям. Проблема людини, її душа, критика морально-соціальних вад тогочасного суспільства набувають у нього підпорядкованого значення. Закликаючи до людяності й звертаючись до сумління та самопізнання людини, М. Смотрицький надає самопізнанню не стільки морального, як громадсько-патріотичного звучання.

Незважаючи на неодноразові негативні висловлювання на адресу арістотелівськик силогізмів, М.Смотрицький долає заборону застосування логіки до теології. Він вперше звертається в своїх творах до логіко-дедуктивкого виведення логічних операцій і методів, розроблених західноєвропейською схоластикою і вдосконалених пізніше розвитком філософії.

Культурно-освітня діяльність братств не вичерпується названими іменами. В різний час тут працювали К. Сакович, Х. Євлевич, Л. Зизаній, П. Могила та інші.

Шляхом розвитку гуманістичних традицій і загального піднесення рівня філософської думки в Україні йшов і Касіян Сакович (1578 - 1647). Найбільш яскраво його філософські шукання відображені в написаних ним посібниках для братських шкіл: "Арістотелівські проблеми, або питання про природу людини" та "Трактат про дуту".Приділяючи велику увагу проблемі самопізнання, Сакович спрямовує її розв'язання не на осягнення Бога через моральне вдосконалення й духовність, а на тілесну природу людини та "й душу, пов'язану з відчуттям і мозком. Життєдіяльність людини як біологічного єства К.Сакович пояснює законами природи й ідеєю природного провидіння, яке заступає Боже втручання у природні справи. Пізнання тілесного єства людини, на думку К. Саковича, потрібне для того, щоб вивчивши закони і властивості власної природи, вона жила згідно з ними, управляла собою, уникала того, що їй шкодить.

Своєрідно розглядає  Сакович душу. В праці "Трактат про душу" душа розглядається у відношенні до тіла. Він надає перевагу думці про божественне походження душі. Він говорить у цьому творі, в розділі «Опис душі взагалі. Що таке душа взагалі?»: «Душа дійсно є форма, яка дає буття природному тілу, що має різні частини і здатності до життя.» [5, c.103].

У поглядах Лаврентій Зизанія (60 рр. XVI ст. - ?)досить яскраво простежується тенденція до осмислення філософсько-богословської проблематики з позиції раціоналізму. Найвизначнішим його твором є «Великий катехізис».

Незважаючи на те, що філософія  братських шкіл була обмеженою, своїм  розвитком вона спонукала до нових  творчих шукань, які й відбилися у філософії видатних діячів Києво-Могилянської академії, що виникла в 1632 році на базі братської школи Київського богоявленського братства.

4. Філософія в Києво-Могилянській академії.

Важливу роль у розвитку науки і культури відіграла Києво-Могилянська академія, яка виступила водночас провідним центром філософської думки України другої половини ХVІІ та ХVІІІ ст. Виконавши свою справу у розвитку освіти, грамотності, братські школи вже не могли задовольняти зростаючі вимоги, тому, змушені були поступитися таким навчальним закладом, які були б на рівні західноєвропейських. З цією метою митрополит Київський і Галицький П.Могила створює 1631 року вищу Лаврську школу, яка після злиття з Київською братською школою 1632 р. Перетворюється в Київську колегію і досить скоро стає загальновизнаною. А  1684 р. за клопотанням гетьмана України І.Мазепи цей навчальний заклад офіційно отримує царську грамоту, яка фактично констатує статус Київської академії як вищого навчального закладу. У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597—1647), вперше в Україні філософію викладали окремо вад теології. Однак філософські курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використанням на українському ґрунті західної філософії у поєднанні із сучасними досягненнями прогресивної наукової думки.