Особливості розвитку філософської думки в Україні

Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему  дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя й доброчесності. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого називали також творящою природою. Будучи переконаними у раціональності світу, професори академії шукали істину на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи.

Перш ніж зупинитися на короткому аналізі життя і  філософських поглядів професорів-філософів  Академії, варто відзначити видатну  просвітницьку роль її фундатора  Петра Могили. Серед викладачів провідне місце в розвитку філософської думки України XVII – XVIII ст. займали Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель,                   Л. Баранович, І. Галятовський, Д. Ростовський, Г. Кониський та інші.

Інокентій Гізель (бл. 1600—1683) вважав головним призначенням земного буття людини активність, спрямовану вільною волею людини. Свою діяльність людина має спрямовувати на боротьбу зі злом, що панує в земному світі. В своїй праці «Твір про філософію» він писав ще й наступне: «Природа кожної речі є такою, якою є її дія».

[5, c.164]. Філософ також відстоював позиції деїзму. Він вважав, що Бог створив матерію(природу) і дух. Внаслідок цього виникли тілесні субстанції, потім різні тілесні речі від кількісного розподілу матерії за її формами. При цьому вона не народжується і не зникає, а лише переходить з одного тіла в інше. Він виділяв 3 стани матерії: 1 – стан байдужості(природа сама по собі), 2 – стан природи щодо існування, 3 – стан природи в абстракції розуму(ідеальна єдність).

Професор академії І. Гізель, зокрема, описує процес пізнання відповідно до поширеної у схоластиці теорії образів. Речі зовнішнього світу, діючи на органи чуття, посилають їм, на його думку, чуттєві образи. Останні, потрапляючи на якийсь із органів чуття, відбиваються на ньому і стають "закарбованими образами". Закарбований образ, діючи на відповідний орган чуття, викликає відчуття, внаслідок чого цей закарбований образ стає вже відображенням. У свою чергу відображений образ, що містить певну інформацію про якусь річ, стає об'єктом діяльності внутрішнього чуття.

З діяльністю внутрішнього чуття І. Гізель пов'язує наступний  етап пізнання зовнішнього світу. Відображені  образи зовнішнього чуття, що є формальним відображенням речей, діючи на внутрішнє  чуття, утворюють закарбовані образи цього чуття.

Філософські погляди Гізеля відображені у відомих його працях «Твір про всю філософію», «Філософські аксіоми», «Мир з Богом людині».

Згодом деякі професори  академії заперечували теорію образів. Так, Григорій Кониський (1717 – 1795) вважав, що відчуття виникають в органах чуття внаслідок модифікації анімальних духів, яка відбувається або в результаті безпосередньої дії об'єктів, або спричиняється субстанціональними потоками. Ця концепція мала на меті усунення зайвих проміжних ланок між об'єктом і суб'єктом сприйняття.

Розглядаючи проблему матерії, Кониський, як і більшість професорів Академії, пов’язував її з буттям Бога. Матерія, як творіння Бога, - вічна першооснова речей. «Під назвою речей розуміється все, що може бути пізнане людським інтелектом. - писав Кониський в творі «Загальна філософія», тому що – філософія знаходить собі місце не у волі, в які вміщена любов, а в інтелекті» [1, c. 160]. Рух та простір – атрибути матерії.

З позиції деїзму Г. Кониський  перш за все ставить завдання пізнавальності світу, законів природи і самої людини.

Отже, здобуття істини мислилося  викладачами Києво-Могилянської академії як результат складного процесу  пізнання, здійснюваного на двох рівнях — чуттєвому і раціональному. Важливим джерелом пізнання вони, на відміну від своїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід.

Аналогічно І. Гізелю і Г. Кониському уявляв собі процес здобуття істини Феофан Прокопович (1681—1736). Визнаючи важливу роль чуттєвого досвіду в пізнанні істини, він не меншого значення в її осягненні надавав спогляданню. Досвід і споглядання він вважав двома мечами вченого, на які той має спиратися, щоб уникнути небажаного шкутильгання. У курсі філософії Ф.Прокоповича, на відміну від курсу І. Гізеля, вже відчутні елементи емпіризму. Предметом істинного пізнання Ф. Прокопович вважає те загальне, що повторюється, тотожне в речах, що відтворюється в поняттях. Сутність методу пізнання він визначає як спосіб віднайдення невідомого через відоме і вважає, що розробкою такого вміння, способу або методу, пізнання має займатися логіка. Істинне пізнання Прокопович характеризує як певне, очевидне, вірогідне.

Поняття матерії Ф. Прокопович розглядає через виокремлення субстанції як самобуття. Матерія є неповною субстанцією. Повна субстанція –  природне тіло. Матерія наділяється активністю, самостійним існуванням і навіть, на думку Прокоповича, протяжністю – вона мислиться як така, що має глибину, висоту, ширину тощо. Він стверджує, що «… перша матерія, яку бог створив на початку світу, не може ніколи ні народжуватись, ні знищуватись, ані збільшуватись, ані зменшуватись, і скільки її створено, стільки залишається досі й залишиться назавжди». [6, c.128]

Вирішуючи ж питання  про відношення Бога до світу, Ф. Прокопович спирається на положення, за яким Бог  визначається творцем всього існуючого. Враховуючи вищенаписане, ми бачимо, що поглядам автора притаманна певна непослідовність. Та скоріше всього, ці думки є проявом пошуку та процесом формування позиції мислителя.

Рух, на думку Прокоповича, є невід’ємною властивістю природи, адже жодна субстанція не є бездіяльною і природа ніколи не перебуває в спокої.

За Ф. Прокоповичем, людина – «повнота досконалостей, рівна  цілій природі».

У поглядах на історію  і державу він керується теорією  суспільного договору. За політичним поглядом, підтримує теорію «просвітницького деспотизму».

У філософському курсі Георгія Щербацького (1725—?) простежується дещо інше розуміння філософи і шляху пошуку істини. Г. Щербацький  визначає філософію у дусі картезіанського раціоналізму, вказуючи на неї як на науку. Дослідний інтерес філософії при цьому спрямований на пізнання насамперед навколишнього світу й людини, він спирається на людський розум, керується єдиним методом, що уможливлює здобуття істини. Цей метод має спиратися на самосвідомість, сутність якої виражена у Щербацького картезіанською формулою: "Мислю, отже, існую".

Спираючись на вчення Декарта, Г.Щербацький усуває традиційне розрізнення розуму й душі і відповідно розподіл пізнання на чуттєве та розумове.

Філософські погляди Стефана Яворського (1658 - 1722) знайшли своє відображення в його курсі «Філософські змагання…». Щодо поняття матерії, то він вважав, що вона ніким не створена, і не знищувана. Розглядаючи проблему зміни речей, він використовує поняття «заперечення заперечення», хоча до висновку про його загальну закономірність ще не доходить. Вирішуючи проблему пізнання, Яворський стверджує, що об’єкти відчуттів існують поза ними, створюючи чуттєві образи.

Ми можемо зробити  висновки, що досить оригінальне у філософії Києво-Могилянської академії представлено вчення про матерію і форму. Згідно з цим вченням, в основі всього існуючого в світі лежить певний субстрат, що завдяки привнесенню форми перетворюється у ту чи іншу річ. Серед натурфілософських проблем, що розглядалися у філософських курсах Києво-Могилянської академії, значна увага приділялася проблемі руху. У лекційних курсах професорів академії простір мислився невід'ємним від речей і середовища, а час як послідовна тривалість кожної речі. Ця тривалість, якій відповідає поняттю внутрішнього часу, властива й ученням інших професорів. Професори Києво-Могилянської академії обґрунтували ідею невіддільності простору і часу від природних тіл, заперечували існування порожнечі.

Вони висловлювали оригінальні  думки щодо етичних проблем. Етика  поділялась ними на теоретичну й практичну. Сенс життя, твердять професори академії, — у творчій праці, спрямованій на власне й на громадське добро. При цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання задоволення прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних.

Значну увагу приділяли вчені  Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, вони пріоритетного  значення надавали переважно розумові. Останній, на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. При цьому вони наголошували на необхідності гармонізації раціонального й вольового моментів У людині, що сприяло б здійсненню нею такого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя.

Вчені Києво-Могилянської академії зробили  значний внесок у розвиток філософії права.

5. Філософія Григорія Сковороди

Просвітницьку справу, яку несли  у світ діячі Києво-Могилянської академії, продовжував її талановитий  вихованець, самобутній філософ Г. С. Сковорода(1722-1794 ), якого дослідники називали хто українським Сократом, хто Піфагором, інші – Лейбніцом. Деякі й зовсім не вважали його філософом, або називали «псевдонародним філософом» (Г. Шпет). Та останнім можна заперечити, бо Сковорода своїми творами і своїм життям ствердив свій оригінальний ідеал філософа. «Філософія, - на думку біографа М. Ковалинського, - оселившись у серці Сковороди, давала йому найщасливіший стан…»    [1, c.127]. «Філософія, або любов до мудрості, - говорив Сковорода, скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові всього. Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, - то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія».

Одним із перших основоположних принципів філософствування Григорія Сковороди є «двох натур». Дві натури - це способи існування буття. Видима натура - зовнішня, речовинна - несправжнє буття. Невидима - внутрішня, світла натура - справжнє буття. Так , у трактаті «Вступні двері до християнської добронравності» він пише: «Весь світ складається з двох натур: одна видима, друга – невидима. Видима натура зветься твар, а невидима - Бог» [7, c.141]. Сковорода підтримує думку про нерозривну єдність цих двох натур, однак підкреслює, що невидима натура (Бог) має первинність по відношенню до видимої натури. У трактаті «Ікона Алківіадська» та ін. Сковорода продовжує своє вчення про двонатурність, вносить в нього діалектичний характер, говорячи про протилежності, з яких складається світ: «В цьому цілому світі два світи, які становлять один світ: світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і зруйнівний. Цей – риза, а той – тіло, цей – тінь, а той – дерево; цей – речовина, а той – образ, тобто основа, що містить речовинну грязь…» [7, т.2, с.16] Стверджуючи первинність внутрішнього, божественного світу, Сковорода водночас наголошував на безконечності матеріального світу – все «то переходить, то народжується, то зникає…». З одного боку, Бог тотожний природі, з іншого – світ безмежно далекий від Бога.

Поряд з теорією «двох натур» Сковорода розробляє теорію «трьох світів»: макрокосм (природа), мікрокосм (людина), світ символів (духовний світ, світ культури, основу якого становить Біблія). В найбільш закінченому вигляді ця концепція викладена в діалозі «Потоп зміїний». Оскільки невидиме (Бог) існує всюди, а мікрокосм (людина) знаходиться в гармонійній взаємодії з макрокосмом, то за Сковородою, людина є центром, в якому сходяться всі проблеми життя. Вся різноманітність матеріального світу, вся «незмірна незліченність і видимість стікається в людині» стверджує він у творі «Асхань». Тому сократівський принцип «пізнай себе» проходить червоною лінією крізь його філософські твори. Самопізнання (Богопізнання) для Сковороди – ключ до розкриття всіх таємниць. В цьому виражається основна ідея його філософії – антропологізм. Самопізнання - не інтелектуальний акт, а життєвий процес людського саморозвитку. Його орган - Серце - є духовною субстанцією людського буття, джерелом життєдіяльності людини. У діалозі «Наркіс» Сковорода називає людське серце «головою усього в людині»: «…глибоке серце…є ніщо інше, як необмежена безодня наших думок…» [7, c.169].

Із вченням про людину як мікрокосм  тісно пов’язане у філософії  Сковороди вчення про третій світ – символічний. Він існує як посередник між двома іншими світами, і також складається з двох «натур» - «видимої»(знак) й «невидимої»(смисл, тлумачення).

Уперше в історії української  культури Григорій Савич Сковорода  найбільш зріло розробив філософію, де чітко реалізувались найважливіші риси української ментальності: кордо-центризм, абсолютна свобода індивіда, екзистенціалізм, устремління до самопізнання. Григорій Сковорода утверджує необхідність і нерозривність любові та віри, обумовлене усвідомленням неможливості існування людини у звичайному світі поза єдністю любові і віри. Але є ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовою філософією Григорія Сковороди. Людина спроможна вийти за межі свого тлінного звичайного завдяки любові і вірі. Отже, любов і віра несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного, справжнього щастя. Досягти щастя, на думку мислителя, можна тоді, коли слідуєш велінню внутрішньої натури, виявом якої є сродність за певним видом праці. У творі «Алфавіт, або Буквар світу»  Сковорода закликає робити те, для чого народжений, жити за Божим велінням. Тому, «…кожен повинен пізнати себе, тобто свою природу… Чи ти кінь? – Носи вершника. Ти віл? – Носи ярмо…» [7, c.220]. Він також підкреслював те, що щастя доступне всім, бо природа нікого не обділила. У плані цієї концепції філософ розглядав і проблему рівності, висовуючи ідею «нерівної рівності». Він визнавав єдину нерівність – нерівність здібності і покликання в одному і тому ж виді діяльності. В «Алфавіті» він в образній формі виразив цю думку: «Бог подібний до багатого водограю, що наповнює різні посудини відповідно до їхнього об’єму... Менша посудина має менше, але тим однакова вона з більшою, що так само повна» [7, c.436].

Філософія Григорія Сковороди - морально-практична. Ідеї неоплатонізму, німецьких містиків ХVІ - ХVП ст., народна і християнська символіка - ось що лежить в основі філософії. Аналіз філософської спадщини Г. С. Сковороди дає право висловити думку про те, що його творчість є важливим вузловим пунктом у розвитку філософської думки України.

IV. Філософія України другої половини XIX - XX ст.

            1. Філософія українського романтизму XIX ст.

Якщо говорити про  розвиток філософської думки в Україні того періоду, то ватро зазначити, що в усій Російській імперії до неї ставлення було неоднозначним – декілька разів в університетах викладання філософії заборонялося, її вважали шкідливою. Недивлячись на це, філософія поступово розвивалась.Початок ХІХ ст. приносить в Україну ідеї західноєвропейської філософії, сюди проникає вчення видатних мислителів німецької класичної філософії.