Шпоры по "Философии"

 

Що стосується західного світу, то в XX столітті там отримали досить широке поширення неканонічні вчення, умовно об'єднуються під загальним  найменуванням неомарксизма. Для  всіх цих навчань характерно критичне ставлення як до капіталістичної  системи, так і до радянського  варіанту соціалізму з його марксистсько - ленінською ідеологією. Філософські  школи нео-(або євро-) марксизму  дуже неоднорідні, але можуть бути розділені  на два основних напрямки, в яких, у свою чергу, можна виділити ряд  дрібніших течій. Головними напрямками можна назвати «гуманістичне», основи якого були закладені в 30-ті роки ХХ століття роботами Д. Лукача і А. Грамші, і «сциентистское» (наукове), який сформувався в 60-х роках під  впливом робіт Л. Альтюссера [15 ].

 

«Гуманісти», спираючись на роботи молодого Маркса, і, перш за все, на «Економічно-філософські  рукописи 1844 року», виступали проти  обьектівістско - натуралістичного тлумачення історичного процесу, з'являється  у більш пізніх творах. Вони прагнули сконцентрувати свої дослідження навколо  проблеми людини, якого розуміли як дійсного суб'єкта історії, і не обмежували себе занадто жорсткою прихильністю до основоположенням Маркса, включаючи  в свої міркування ідеї, що склалися в рамках інших філософських напрямів [16].

 

«Сціеністи», навпаки, акцентували  увагу саме на елементах об'єктивізму, властивих матеріалістичного розуміння  історії, і, апелюючи до пізніх робіт  Маркса, прагнули надати своїм соціальним дослідженням строгу форму природничо-наукової теорії [17].

 

16. Філософія позитивізму,  етапи її розвитку

 

Основні етапи розвитку позитивізму, проблема знання

Теоретичним джерелом позитивізму  є Просвітництво з його вірою  у всемогутність розуму, в науково-технічний  прогрес, а також англійський  емпіризм Локка і Юма.

 

Основні ідеї та настанови позитивізму  можна звести до таких тверджень:

 

1. Справжня наука не виходить  за сферу фактів, за межі чуттєвого  даного. Вона не гониться за  невловимими першоосновами і  першопричинами. Звідси бере початок  заперечення метафізики, яка не  дотримується цієї вимоги.

 

2. Наука, яка вивчає факти,  є всемогутньою. Не існує меж  науковому пізнанню.

 

3. Суспільство також підлягає  науковому пізнанню. Наукою про  суспільство є соціологія.

 

4. Розвиток науки і техніки,  а також соціології є запорукою  суспільного прогресу.

 

Під наукою позитивізм розуміє знання, побудоване на зразок природознавства. Вироблені природознавством критерії науковості та методи пізнання він  розглядає як ідеал науки[5, c. 172-174].

 

Світогляд, який намагається вирішити основні проблеми — що таке світ, людина, що таке добро, прекрасне тощо, виходячи з наукового знання, називають  сцієнтизмом (лат. scientia — наука). Позитивізм є типовим сцієнтичним світоглядом. Сцієнтизм хибує тим, що намагається  звести існування людини до буття  речі серед інших речей, не бачить специфіки людського існування (екзистенції), яку не можна зрозуміти, виходячи зі знання природи. В цьому сенсі  сцієнтизм (і позитивізм як його різновид) є опонентом антропологічного (гуманістичного) світогляду, який за вихідне обирає специфіку людського буття в  світі. Виразниками антропологічної  тенденції у філософії наприкінці XIX — XX ст. є філософія життя, феноменологія, екзистенціалізм та герменевтика. Наприкінці XIX — протягом XX ст. опозиція сцієнтизму й антропологізму є однією з найважливіших  у світовій філософії, культурі загалом.

 

Проблема співвідношення науки  і релігії є актуальною для  кожної з історичних епох і кожна  з них вирішує її по-своєму. В  другій половині XIX ст. під впливом  наукових відкриттів, особливо дарвінізму, зокрема вчення про походження людини, які брали під сумнів традиційні релігійні уявлення, особливої гостроти набула проблема співвідношення науки  і релігії. Позитивізм, що виступав як філософія науки, змушений був  дати відповідь на це питання.

 

Конт заперечував традиційну релігію, намагався на її місці утвердити  щось на зразок «позитивної релігії» з культом Людства. Це відповідало  ранньому позитивізму. Серйозне теоретичне обґрунтування співвідношення науки  і релігії з позиції позитивізму  дав Спенсер, стверджуючи, що існуючі  релігії не дають зрозумілої відповіді  на питання про першооснову всього сущого. Розумом не можна збагнути створення світу з нічого. Всі  релігії, зрештою, визнають, що першопричина світу є таємницею, яку неможливо  осягнути. Але в такому ж відношенні до першооснови, на його думку, перебуває  і наука. Поняття матерії, простору, часу (зокрема їх подільність до безкінечності) так само мало збагненні, як і релігійний Абсолют. Це визнання незбагненності, непізнаваності Абсолюту (першооснови) і споріднює, на думку  Спенсера, релігію та науку. Релігія  не повинна тільки претендувати на позитивне знання про Абсолют (тобто  бути наукою про Бога), а наука  не повинна виходити за межі позитивного  знання. Реальність, яка прихована  за явищами, людині не відома і завжди буде такою. Тому, на його думку, суперечка  науки і релігії, а також матеріалістів  і спіритуалістів (так за англійською  традицією називають ідеалістів) є безплідною. В розумінні філософії  Спенсер іде за Контом, замикаючи  її в межах наукової проблематики. Філософія мислиться більш узагальненим знанням порівняно зі знанням  конкретних наук. Така філософія, хоча й не є сумою конкретних наукових знань, а їх узагальненням, принципово не відрізняється від науки.

 

 

 

Спенсер увійшов в історію філософії  як творець концепції еволюції. Почав  розробляти її за кілька років до опублікування  в 1859 р. «Походження видів» Дарвіна, який, безперечно, вплинув на його погляди. На думку Спенсера, еволюція є універсальним  явищем. Всесвіт, біологічний світ і  окремі організми, суспільство і  окремі соціальні явища підлягають певним еволюційним змінам. Він наголошував  на трьох важливих моментах еволюції:

 

1. Перехід від відокремленого  стану елементів до зв'язаного  (інтеграція, або концентрація). Перш  ніж розвиватись, система повинна  утворитись.

 

2. Диференціація, тобто перехід  від однорідного стану до різнорідного. Йдеться, зокрема, про спеціалізацію  органів, поділ праці в суспільстві  тощо.

 

3. Зростання порядку, перехід  від невизначеності до визначеності[8, c. 209-211].

 

Загалом еволюцію він розумів як перехід від відособленої однорідності (гомогенності) до зв'язаної різнорідності (гетерогенності). Порушені Спенсером  проблеми (упорядкування хаосу) є  предметом вивчення нової науки  синергетики, а його можна вважати  одним із її попередників. Концепція  еволюції Спенсера виникла на основі біології. Звідси походить біологізм  його поглядів на суспільство. Моральні норми, наприклад, він розглядав  як інструменти пристосування людини до середовища. Філософські побудови Конта і Спенсера, які ґрунтувалися на узагальненні сучасного їм наукового  знання, виявилися вразливими: радикальна зміна наукових теорій протягом кількох  десятиліть зумовила руйнування філософських узагальнень, які підносились над  ними. Тому позитивізм «першої хвилі» змушений був поступитись місцем позитивізму «другої хвилі», який висунув на передній план теорію наукового  пізнання.

 

Позитивізм у розумінні відношення філософії та науки в стислій  формі повторив розвиток їх взаємозв'язків  протягом тисячолітньої історії. Історично  на першому етапі філософія мислилась  як наука наук, як перша наука. Починаючи  з Нового часу, у зв'язку зі становленням окремих наук, роль філософії у  ставленні до науки все більше зводилася до методології наукового  пізнання. Така трансформація співвідношення філософії та науки відбулась  і в позитивізмі. Якщо Конт і Спенсер  мислили філософію як своєрідну  інтегральну «синтетичну» науку, то їх спадкоємці — представники «другої  хвилі» позитивізму, усвідомивши марність подібних прагнень, звели філософію  до методології наукового пізнання.

 

До «другого» позитивізму прийнято відносити близькі за змістом  філософські погляди відомого австрійського  фізика Ернста Маха (1838—1916) і швейцарського  філософа творця емпіріокритицизму  Ріхарда Авенаріуса (1843— 1896). Обидва вони мислили в руслі ідей і  настанов позитивізму: філософію замикали на наукове знання (емпіричне й  описове), на неї поширювали критерії науковості, вироблені для точної емпіричної науки.

 

Виникнення «другого» позитивізму  спричинив крах ідеї «синтетичної»  філософії Конта—Спенсера, криза  механіцизму в науці (механічних моделей пояснення світу), яка  постала у зв'язку з дослідженням електромагнітних явищ у фізиці, поява  теорій-конструктів, які не вкладались у межі традиційної гносеології, що розглядала пізнання як «копіювання» дійсності.

 

Неопозитивізм, або, як його ще називають, логічний позитивізм, виник у 20-х  роках XX ст. під впливом ідей математиків  і логіків Готлоба Фреге (1848—1925) і Б. Рассела. На відміну від махізму, що розглядав наукове мислення як біологічний і психологічний  процес, неопозитивісти підходять до наукової теорії як до логічної та мовної конструкції. В цьому виявляється  вплив конвенціоналізму. Безперечною  заслугою неопозитивістів перед  наукою є порушення проблеми чіткості й недвозначності мови науки, вилучення  з неї позбавлених сенсу висловів. Виходячи з того, що найчіткішою  є формалізована мова (на зразок мови математики), вони намагались максимально  формалізувати мову науки, перетворити  на універсальну мову науки математичну  логіку, яку активно розвивали  у своїх працях[2, c. 253-255].

 

Центральною для неопозитивізму є  проблема значення наукових висловів. Шлік навіть стверджував, що предметом  філософії є не пошук істини, а  «дослідження значень». Значення висловам задається, на його думку, способом його перевірки, тобто верифікацією. Формалізована  знакова система (логічно послідовна і внутрішньо несуперечлива) набуває  певного значення, тобто про щось говорить лише через зведення її до тверджень, що фіксують безпосередній  досвід («протокольні твердження»). Ця, досить не проста процедура зіставлення, оскільки понятійне твердження потрібно перекласти на мову фактів, називається  верифікацією. На думку неопозитивістів, наукові твердження є осмисленими (мають значення) лише тоді, коли їх можна звести до інших осмислених висловів (довести їх тотожність), або  тоді, коли їх можна безпосередньо  верифікувати.

 

Сукупність усіх протокольних тверджень  є, на їх думку, емпіричним базисом науки, який вони розглядали як остаточний, незалежний від теорії, фундамент для всієї  будови науки. Твердження, які принципово не зводяться до чуттєвих даних (не задовольняють вимог верифікації), проголошуються пустими, тобто позбавленими значення. Верифікація розглядається  ними як демаркаційна лінія, що відмежовує наукове знання від усякого іншого (релігійного, містичного, етичного). Але  основний пафос неопозитивістів  полягає у відмежуванні наукового  знання від метафізики. Метафізичні  твердження, на їх думку, не верифікуються. Судження «душа безсмертна», «Бог існує», «матерія є першоосновою сущого»  не можна звести до «протокольних  тверджень», що фіксують чуттєві дані. Філософські твердження, вважають неопозитивісти, не істинні й не хибні, вони просто позбавлені значення (сенсу). «Більшість тверджень і питань, що трактуються  як філософські, не хибні, а позбавлені смислу», — стверджував Вітгенштейн.

 

Новітні концепції науки (наукознавства) виходять за межі типових для неопозитивізму проблем. Якщо неопозитивізм займався аналізом "готового" знання (такого, що вже склалося) і робив своїм  безпосереднім предметом мовний вираз цього знання, то в концепціях, які прийшли йому на зміну, ставляться і обговорюються питання: як розвивається наука? Які чинники впливають  на цей розвиток? Як відбувається зміна  наукових теорій? Яке співвідношення між старою і новою теоріями? і  т.п. Саме ці питання розглядаються  в працях Т.Куна, І.Лакатоса, П.Фейєрбенда та інших. Науку при цьому намагаються  внести в контекст суспільного життя  й культури. Робиться ряд цікавих  спостережень і висновків, які стосуються закономірностей розвитку науки, зокрема наукових революцій1 . Названі дослідники оперують поняттям "парадигма" (грец. parageigma — приклад, зразок) — прийнята модель, зразок постановки і розв'язання наукових проблем; "зміна парадигм", яка й означає наукову революцію, наприклад, перехід від геоцентризму до геліоцентризму, від фізики Галілея — Ньютона до фізики Ейнштейна; "науково-дослідницькі програми" і їх зміна (Лакатос); "наукове співтовариство", тобто група (спільнота) вчених-однодумців, яка створює і розробляє певну парадигму або здійснює зміну парадигми. Сучасні концепції розвитку науки виявляють ряд справді існуючих особливостей і закономірностей цього процесу, але тоді в них перебільшуються деякі його моменти, скажімо, принципова відмінність нової парадигми від старої.

 

У свою чергу неопозитивізм пройшов  ряд своїх етапів розвитку. У вихідному  вигляді, якого надали йому члени  Віденського гуртка, він виступив як "логічний позитивізм", або "логічний емпіризм". Розглядаючи справді  актуальні проблеми логічного апарату  науки, вихідних начал наукового  знання, його структури, відношення між  емпірією і теорією, неопозитивісти зробили безсумнівний внесок у їх розробку. Але їм властива була й  нігілістична позиція щодо філософської "метафізики". Філософії відводилася  лише "жандармська" функція "очищення" мови науки від понять і термінів, які нібито не мають наукового  смислу.

 

Як при цьому розумілося саме наукове знання? В ньому логічні  позитивісти виділяли два головні  елементи — емпіричний (фактуальний) і логічний. До першого відносили  сукупність даних, чуттєвого досвіду, які можна звести до "атомарних" (тобто простих, нерозкладних) фактів, констатація яких виражається "протокольними  реченнями" типу "в такий-то час, у такому-то місці, за таких-то умов спостерігалося те-то". Питання про  відношення чуттєвих даних до об'єктивної реальності вважалося при цьому "позанауковим"[11, c. 214-215].

 

Протокольні речення пов'язувалися, впорядковувалися, зводилися в систему  за допомогою логіко-математичного  апарату, тобто правил і процедур сучасної логіки і математики.

 

Ці аксіоми і правила розглядалися як незалежні від досвіду, апріорні продукти розуму. Та або інша система  аксіом і правил логічних та математичних операцій, на їх думку, може бути "конвенціальною", тобто умовною, встановленою за погодженням  учених. Від неї вимагається лише внутрішня несупе-речливість і зручність, практична ефективність.

 

Логічна обробка емпіричних даних  не розглядалася як заглиблення від  явища до сутності, бо саме поняття "сутність" розумілося як "метафізичне". Цінність наукових концепцій полягає  нібито не в тому, що вони адекватно  відображають об'єктивну реальність, а в їх здатності робити прогнози, які б підтверджувалися досвідом. Таке розуміння істини було характерним  і для прагматизму — вчення, близького до позитивістської традиції.

 

Специфічною для логічного позитивізму  є процедура верифікації, тобто  перевірки наукових положень через  їх зіставлення з фактами, які  піддаються спостереженню. Якщо безпосередньо  таке зіставлення неможливе, то з  верифікованого положення робляться  логічні висновки аж поки не будуть одержані ті, які можна перевірити в такий спосіб. Усі можливі  положення (висловлювання) поділяються  на категорії: безглузді (наприклад, "Місяць примножує трикутник"), які не підлягають верифікації; осмислені, але  незіставні з чуттєвим досвідом, отже, "метафізичні" ("існує Бог", "душа безсмертна", "є об'єктивна  закономірність" і т.п.), які теж  не можуть бути верифіковані; висловлювання, які прямо або опосередковано можна зіставити з чуттєвими  даними і, отже, верифікувати. Залежно  від результатів верифікації  такі висловлювання поділяються  на істинні, якщо вони досвідом підтверджуються, і хибними, якщо вони ним не підтверджуються  або йому суперечать.