Шпоры по "Философии"

Уточнимо, що апріорними Кант називав  знання на що залежать від будь-якого  досвіду, а "чистими" - ті з них  до яким зовсім не домішується ніщо емпіричне. Апріорних знань протилежні емпіричні знання, можливі лише апостеріорі, тобто за допомогою досвіду. Треба  мати на увазі, що загальність і необхідність наукових істин Кант необгрунтовано трактував як абсолютні.

Загалом дотримуючись метафізичної концепції  абсолютної істини, Кант, зокрема вважав її конкретним втіленням у природну фізику Ньютона, а в математиці - геометрії Евклі-да. З іншого боку, твердження Канта про апріорної  основі наукових істин виникло в  результаті неадекватного осмислення ним процедур дослідження в математиці і природознавстві.

Так, введення в геометрію процедури  докази (фа-Лісовською теореми про  трикутник) Кант розглядав як безперечне свідчення того, що геометрія може мати "вірне апріорне знання".

З того факту, що Галілей досліджуючи  закони механічного руху пускав кулі з індивідуально підібраних вагою, Кант робить неправомірний висновок будь то фізики можуть відкривати лише те, "що сам розум вкладає в  природу" (хоча цей експеримент  Галлілея можна інтерпретувати, як необхідність раціонально орієнтованих експериментів для відкриття  законів природи).

Кантівського апріорізму мав яскраво  виражений суб'єктивно-ідеалістичний  сенс, тому що вимагав відмовитися "від  пануючих переконання" (матеріалістичного  по своїй суті), що всякі наше знання повинні узгоджуватися з предметами (тобто відображати в свідомості пізнаються предмети) і виходити з  припущення, що предмети повинні узгоджуватися  з нашим пізнанням.

Зауважимо, що спочатку "Критики  чистого розуму" Апріорізм представлений  як гіпотеза, а не твердо встановлена  істина. Єдиним засобом встановлення істинності даної гіпотези Кант вважав подальшу детальну демонстрацію її здатності  пояснити наявність в математиці і природознавстві загальних  і необхідних істин (і разом з  тим вивести метафізику з кризи). У наведених міркуваннях про  апріорізму Кант потрапляє в порочне  логічне коло. Кант не враховував добре  аргументованого роз'яснення 

Кондільяка (ім'я якого взагалі  не згадується у творах Канта) у "Трактаті про системи" того, що чисто теоретичне пояснення наявних фактів можуть із великою видимістю правдоподібності давати самі безглузді припущення, які тому слід піддавати перевірки  із залученням також інших критеріїв, за допомогою яких з'ясовується , чи мають розгляду припущення як такі реальний базис.

Самим же великим дефектом апріорістіческой конструкції канта є її повна  абстрактність від критерію практики. Ігноріруиемий Кантом питання, чому на основі відкритих Галліле-му та Ньютоном фізичних законів можлива ефективне  практичне вплив на природу і  створення безлічі добре працюючих  механічних пристроїв, є вбивчим  для ап-ріорістской трактування  природознавства і всієї будівлі  апріорізму.

Принципове значення в гносеологічної концепції Канта має тезу:

"Всі теоретичні науки засновані  на розумі, містять апріорні синтетичні  судження як принципи."

Синтетичними Кант називав судження, в яких "зв'язок предиката із суб'єктом  мислиться без тотожності", що відрізняє їх від аналітичних  суджень, в яких цей зв'язок мислиться  через тотожність. Мова йшла про  те, що в аналітичних судженнях  предикат лише розкриває імпуліцентное  зміст логічного суб'єкта, а в  синтетичних - збагачує цей зміст  новими характеристиками, тому Кант іменував аналітичні судження "пояснюють", а синтетичні - "розширюють". Глибокий сенс у відмінності цих визначень  полягав у запереченні Кантом вчення Лейбніца (і всього однобічного  раціоналізму 17-18 ст.) Про можливість аналітично вивести всеохва-ють  систему знання з первинних апріорних  понять, так само як у твердженні, що подібна система може будується  лише синтетично, тобто як показують  подальші кантівське роз'яснення, з  обов'язковим включенням емпіріческго матеріалізму, органічно поєднує  при цьому з апріорними елементами. Такий по Канту такий, на думку  Канта, єдиний дійсний шлях з розширення наукових знань і в математиці, і в природознавстві, і в "метафізиці".

Під цим кутом зору предмет гносеологічного  дослідження в "критичної" філософії  визначається як "можливі апріорно синтетичні судження". У цій специфічній  формі Кант прагнути вирішити назрілу  проблему з'єднання двох раніше протиборствували гносеометодологіческіх ліній новоєвропейської філософії: апріорістско-раціоналістичної і емпіреї-ко-сенсуалістичної.

Наповнюючи новим змістом один з схоластичних термінів, що став одним  з найважливіших понять "критичної  філософії", Кант назвав "транцендентальним  усе знання, що займається не стільки  предметом, скільки видами нашого пізнання предметів, оскільки це пізнання повинно  бути можливим апріорі". Трактуючи  тим самим "транцендентальное  пізнання", як суто гносеологічний і  притому апріорістское Кант характеризував "Критику чистого розуму", як "транцендентальную критику" і  разом з тим як повну ідею "транцендентальной  філософ ", яка повинна бути створена в майбутньому на основі міститься  в цьому творі плану, повного  переліку" всіх основних понять складових  вказане чисте знання.

Охарактеризувавши "Критику чистого  розуму" вихідним положенням своїй  гносеології, Кант поділяє основну  частину цього твору на вчення про початки і вчення про метод 

Кант вважав за краще різко, майже  абсолютно розмежувати чуттєвість і інтелект, як "два основних стовбура людського пізнання", що виростає, "може бути з одного спільного, але  невідомого нам кореня".

13. Філософська система  та метод Гегеля

Філософська система

Філософська система ділиться Гегелем  на три частини:  
1) логіка,  
2) філософія природи,  
3) філософія духу.  
Логіка, з його точки зору, є система «чистого розуму», що збігається з божественним розумом. Однак звідки б Гегель зміг дізнатися думки Бога, та ще до створення світу? Ця теза філософ просто постулює, тобто вводить без доказів. Фактично ж свою систему логіки Гегель черпає не з священних книг, а з великоїкниги самої природи і суспільного розвитку. Тому сама, здавалося б, містична частина його філософії - логіка - спирається на величезний природничо, історичний матеріал, який був у розпорядженні енциклопедично освіченого мислителя.  
«Думками Бога» виявляються найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення. Діалектичний ідеалізм Гегеля саме в логіці найближче стоїть до діалектичного матеріалізму. По суті справи це перевернутий і поставлений з ніг на голову матеріалізм. Справа, зрозуміло, не можна зводити до простого «перевертання». Між ідеалістичної діалектикою Гегеля і матеріалістичною діалектикою є істотні відмінності, про що буде сказано нижче.  
Вихідним пунктом філософії Гегеля виступає тотожність мислення (свідомості) і буття. Речі і думки про них збігаються тому мислення в своїх іманентних визначеннях і справжня природа речей - це одне і те ж.  
Логіка. Тотожність буття і мислення, з точки зору Гегеля, є субстанціональний єдність світу. Але тотожність не абстрактне, а конкретне, тобто таке, яке передбачає і відмінність. Тотожність і відмінність - єдність протилежностей. Абсолютна тотожність, як в Шеллінга, виключає саму можливість розвитку.Мислення і буття підпорядковані одним і тим же законам, у цьому раціональний сенс гегелівського положення про конкретний тотожність.  
Об'єктивне абсолютне мислення, вважає Гегель, є не тільки першооснова, а й рушійна сила розвитку всього сущого. Проявляючись у всьому різноманітті явищ, воно виступає як абсолютна ідея.  
Абсолютна ідея не стоїть на місці. Вона безперервно розвивається, переходячи від одного ступеня до іншої, більш конкретною і змістовною. Сходження від абстрактного до конкретного - загальний принцип розвитку.  
Вища щабель розвитку - «абсолютний дух». На цьому ступені абсолютна ідея проявляється у сфері людської історії і робить предметом мислення саме себе.  
Філософській системі гегелівського об'єктивного ідеалізму притаманні деякі особливості. По-перше, пантеїзм. Божественна думка витає не десь у небесах, вона пронизує весь світ, складаючи сутність кожної, навіть найменшої речі. По-друге, панлогізм. Об'єктивне божественне мислення суворо логічно. І, по-третє,діалектика.  
Гегелем притаманний гносеологічний оптимізм, переконання в пізнаваності світу. Суб'єктивний дух, людська свідомість, осягаючи речі, виявляє в них прояв абсолютного духу, божественного мислення. Звідси випливає важливий для Гегеля висновок: все дійсне розумне, все розумне дійсне. Багато помилялися, витлумачуючи теза про розумність всього дійсного як апологію всього існуючого. Насправді існуюче, вважав Гегель, розумно лише в певному сенсі, а саме, коли воно виражає якусь необхідність, закономірність. Тільки тоді існуюче можна кваліфікувати як щось розумне. Але якщо зникає необхідність існування чогось, воно втрачає статус дійсного і має з необхідністю зникнути. Віджилі форми життя неодмінно поступаються місцем новому, такий істинний сенс формули Гегеля.  
Отже, логіка є закономірний рух понять (категорій), що виражають зміст абсолютної ідеї, етапи її саморозвитку.  
З чого ж починається рух цієї ідеї? Після довгого обговорення цієї нелегкої проблеми Гегель приходить до висновку, що початком служить категорія чистого буття. Буття, на його думку, не володіє одвічним існуванням і повинно виникнути. Але з чого? Очевидно, з небуття, з ніщо. «Є поки що ніщо і має виникнути щось. Початок є не чисте ніщо, а таке ніщо, з якого має відбутися щось, буття, отже, вже міститься також і на початку. Початок, отже, містить в собі і те й інше, буття і ніщо; воно є єдність буття і ніщо або, інакше кажучи, воно є небуття, яке є разом з тим буття, і буття, яке є разом з тим небуття »[3 ].  
Може скластися враження, що перед нами словесна еквілібристика, позбавлена ​​сенсу. Хід думки Гегеля здається штучним, якщо виходити з природничих, детерміністських передумов. Дійсно, з небуття, з ніщо не може виникнути якийсь щось. Але ж у Гегеля мова йде не про реальний світ, а про думки Бога до створення світу.  
Якщо відволіктися від містичних сюжетів божественного творіння світу, буття з нічого, то в міркуваннях філософа ми знайдемо розумне зміст, або, як прийнято говорити, раціональне зерно. Буття і небуття є єдність протилежностей. Одна категорія заперечує іншу. У результаті виникає третя категорія, яка синтезує обидві попередні. Цю нову категорію Гегель називає становленням. «Становлення є нероздільність буття і ніщо ... інакше кажучи, така єдність, в якому є як буття, так і ніщо »[4]. Становлення це діалектичний процес виникнення, який доречно називати становленням, являє собою переломний стан коли речі як склалася цілісності ще немає, але не можна сказати, що її взагалі немає. І в цьому сенсі становлення можна вважати єдністю небуття і буття. «Становлення є нестійке занепокоєння, яке осідає, переходить у якийсь спокійний результат» ^[5].  
Синтез категорій чисте буття і ніщо дає категорію становлення, а від неї можливий перехід до готівкового, тобто якогось певного буття. Така схема, запропонована Гегелем.  
Якщо діалектичний процес виникнення Гегель прагне виразити за допомогою категорії становлення, то процес зникнення, знищення виражається їм за допомогою категорії зняття. Необхідно мати на увазі, що німецький дієслово aufheben - знімати - має багато значень, в тому числі негативних: припиняти, скасовувати, скасовувати, ліквідувати. Але одночасно він має і ряд позитивних значень: зберігати, зберігати, забезпечувати. Відповідно іменник Aufheben означає і скасування та збереження. Гегель посилається і на латинську мову, де дієслово tollere має два значення:  
1) знищувати, заперечувати, прибирати і  
2) звеличувати.  
Філософ не випадково використовує мовну полісемію. У ній в даному випадку виражається стихійна діалектика і її головна риса: тотожність протилежностей. У світі нічого не гине безслідно, а служить матеріалом, вихідної ступенем для появи нового. Ця закономірність відбивається категорією зняття, а також категорією заперечення, яку Гегель широко застосовує у своїй філософській системі. Кожна категорія виражає один який-небудь момент, аспектпроцесу розвитку і служить одночасно вихідним пунктом для наступної категорії, яка заперечує, знімає попередню категорію. Нове заперечує старе, але заперечує діалектично: не просто відкидає його в сторону і знищує, а зберігає і в переробленому вигляді використовує життєздатні елементи старого для творення нового. Таке заперечення Гегель називає конкретним.  
Заперечення для Гегеля не одноактний, а по суті справи нескінченний процес. І в цьому процесі він всюди знаходить низку з трьох елементів: теза - антитеза - синтез. У результаті заперечення будь-якого положення, що приймається за тезу, виникає протилежність (антитеза). Останній з необхідністю піддається запереченню. Виникає подвійне заперечення, або заперечення заперечення, що веде до виникнення третьої ланки, синтезу. Воно на більш високому рівні відтворює деякі риси першого, вихідного ланки. Вся ця конструкція називається тріадою.  
У філософії Гегеля тріада виконує не тільки методологічну функцію, а й функцію сістемосозідающую. Це не тільки змістовний принцип, або закон діалектики, але і спосіб побудови системи. Вся архітектоніка, структура гегелівської філософії підпорядковується троїстого ритму, будується відповідно до вимог тріади. У ціломуфілософія Гегеля ділиться на три частини: - логіку, філософію природи та філософію духу. Це не рядоположенних частини, які можна поміняти місцями. Це тріада, де кожна частина виражає закономірний етап діалектичного розвитку. Принаймні так вважає сам Гегель. Логіку він ділить теж на три частини: вчення про буття, вчення про сутність і вчення про поняття. Кожна із зазначених частин також є тріадою. Вчення про буття, наприклад, включає в себе:  
1) визначеність (якість),  
2) величина (кількість),  
3) міра.  
Якість складається з трьох частин:  
a) буття,  
b) наявне буття,  
c) для - себе - буття.  
Буття, про що ми вже говорили, це тріада: чисте буття - ніщо - становлення. Тут досягнута межа поділу, або тріада, яка складається з категорій, кожна з яких не може бути розкладена на тріади.  
Немає ні можливості, ні необхідності викладати всю цю складну систему великих і малих тріад. Зупинимося на деяких найбільш важливих моментах. Результатом становлення є наявне буття. На відміну від чистого буття це буття певне, наділена якістю. Якість є перша безпосередня визначеність буття; Будь-яка річ відрізняється від інших завдяки властивій їй якості. У силу якісної визначеності речі не тільки відрізняються один від одного, але співвідносяться між собою.  
Категорія якості передує в логіці Гегеля категорії кількості. Такий порядок у загальному відповідає історії людського пізнання. Дикуни (як і діти) розрізняють речі за їх якісної визначеності, хоча не вміють рахувати, тобто не знають кількісних співвідношень.  
Синтезом якісної і кількісної визначеності виступає міра. Кожна річ, оскільки вона якісно визначена, є міра. Порушення міри змінює якість і перетворює одну річ в іншу. Відбувається перерва поступовості, або якісний стрибок.  
Гегель рішуче виступає проти плоского еволюціонізму, яка визнає лише поступовий перехід від одного якісного стану до іншого. «Кажуть: у природі не буває стрибків ... Але ми показали, що взагалі зміна буття суть не лише перехід однієї величини в іншу, а й перехід якісного в кількісне і навпаки, становлення іншим, що представляє собою перерва поступовості, і якісно інше в порівнянні з попереднім станом »[6]. Вода через охолодження не стає твердою поступово, не робиться спочатку кашоподібної, щоб потім, стаючи поступово все твердіше і твердіше, досягти консистенції льоду, а твердне відразу. Вже досягнувши температури точки замерзання, вона все ще може повністю зберегти своє рідкий стан, якщо вона залишається в спокої, і нікчемне струс приводить її в твердий стан.  
Гегель наводить й інший приклад, але вже з моральної області. Тут також мають місце переходи кількісних змін у якісні, і «різницю якості» виявляється заснованої на різниці величин. Так, завдяки кількісним змінам міра легковажності виявляється перевершеною і в результаті з'являється щось зовсім інше, а саме злочин. Якісний стрибок може перетворити право в несправедливість, доброчесність - у порок. Цікаво і таке міркування філософа: держави за інших рівних умов мають різний якісний характер завдяки їх відмінності по величині. Закони та державний лад перетворюються на щось інше, коли збільшується обсяг держави і зростає число громадян. Держава має міру своєї величини, перевершивши яку воно нестримно розпадається при тому ж державному устрої, що при іншому розмірі становило його щастя і силу.  
Гегель переконливо обгрунтовує те, що пізніше отримало назву закону про перехід кількісних змін у якісні і навпаки шляхом стрибків. Розвиток науки і суспільної практики підтвердило правильність відкритого Гегелем цього діалектичного закону.  
Діалектика переходу кількості в якість відповідає на питання про форму розвитку всіх природних і духовних речей. Але залишається ще більш важливе питанняпро рушійну силу, імпульсі цього розвитку. І тут Гегель шукає відповіді не в потойбічному світі, а в самій дійсності. Формулює він цю відповідь у вченні просутність. «Одним лише блуканням з однієї якості в іншу і одним лише переходом з якісного в кількісне і навпаки справа ще не закінчено, а мається на речах щось перебуває, це перебуває є перш за все сутність» [7].  
Якість, кількість, міра - все це, як вже говорилося, категорії буття. Це форми, в яких ми сприймаємо дійсність, і сприймаємо емпірично, дослідним шляхом. Але досвідченим шляхом неможливо осягнути сутність речей. Сутність є внутрішня основа буття, а буття - зовнішня форма сутності. Ні чистих сутностей, вони висловлюються, проявляються у формах буття. Сутність є те ж буття, але на більш високому рівні. Сутність, як внутрішня причина буття, не тотожна з останнім, вона відмінна від нього. Іншими словами, сутність пізнається з протилежності безпосередньому буття. Значить, пізнання повинно йти всередину, розкривати в явищах їх сутність. 

У чому ж, за Гегелем, полягає ця потаємна сутність буття? Коротко кажучи, в  його внутрішній суперечливості. Все існуюче містить у собі протиріччя, єдність протилежних моментів.  
Тотожність, єдність протилежностей - ключове Поняття логіки Гегеля. Буденна свідомість відчуває страх перед протиріччям, вважаючи його чимось ненормальним. Та й формальна логіка з її законами (непротиріччя, виключеного третього) забороняє логічні суперечності. Гегель говорить багато нелюб'язностями слів на адресу цієї логіки. Але фактично він не проти формальної логіки, а проти її абсолютизації. Така логіка не може претендувати на роль загальної методології в противагу діалектиці. У цьому випадку формальна логіка перетворюється в метафізику. Правильно витлумачена формальна;) логіка забороняє абсурдні протиріччя, протиріччя доктринальні, словесні, що вносять плутанину в міркування. Ці вимоги виконує і Гегель, інакше його б просто не зрозуміли. Але крім протиріч неправильного міркування, є суперечності реальні, суперечності самого життя. І від них позбавитися не вдається нікому. «Протиріччя - ось що насправді рухає світом, і смішно говорити, що протиріччя не можна мислити» [8]. «Протиріччя є корінь усякого руху і життєвості, лише оскільки воно має в самому собі протиріччя, він рухається, має імпульсом і діяльністю» [9].  
Протиріччя веде вперед, воно є принципом усякого саморуху. Навіть найпростіший вид руху - переміщення тіла в просторі - представляє собою постійно виникає і тут же дозволяє суперечності. Щось рухається не тільки тому, що воно тепер тут, а в інший момент там, але й тому, що воно в один і той же момент і тут, і не тут, тобто і знаходиться, і не перебуває в даній точці траєкторії. Гегель пропонує «разом із древніми мислителями» визнати протиріччя, виявлені ними в русі. Але звідси не випливає, що руху немає, а, навпаки, слід, що рух є існуюче протиріччя.  
«Давні діалектики», а це філософи елейської школи і перш за все Зенон, відкрили у своїх апориях об'єктивні суперечності, властиві руху, простору, часу. Але оскільки будь-які протиріччя вважалися неприпустимою аномалією, помилкою логічного міркування, то розкриті протиріччя були оголошені видимістю, породжується недосконалістю чуттєвого пізнання. А по своїй суті осягаються розумом світ позбавлений і руху, і різноманіття. Аналогічний хід міркування у Канта: спроба розуму осягнути речі в собі призводить до антиномія, тобто до нерозв'язних логічним протиріччям. За Кантом, слід визнати безсилля розуму і непізнаваність світу. Гегель же з цим не згоден: розкриті протиріччя свідчать не про безсилля розуму, а про його потужність. Антиномії не глухий кут, а шлях, що веде до істини. «Так як кожна з двох протилежних сторін містить в самій собі свою іншу і жодна з них не може бути мислима без іншої, то з цього випливає, що жодне з цих визначень, взяте окремо, не правдиве, а істинно лише їх єдність. Це є істинно діалектичний спосіб розгляду цих визначень, так само і правдивий результат »[10]. Не можна метафізично відривати кінцеве від нескінченного, переривчастість від безперервності, свободу від необхідності і т.д. У цьому суть діалектичного способу мислення. Вчення про поняття - третя, завершальна частина логіки Гегеля. Тут він найбільш різко висловлює точку зору абсолютного ідеалізму. З цих позицій філософ критикує формальну логіку, яка бачить в понятті «порожню і абстрактну форму». «Насправді все навпаки: поняття є початок всякого життя, воно цілком конкретно. Це є висновком з усього зробленого досі логічного руху і не вимагає тому тут докази »[11]. А чому, власне, не вимагає? Формальна логіка формулює закон достатньої підстави; будь-яка думка повинна бути доведена або досвідченими даними, фактами, або за допомогою наукових та інших логічних висновків з вже доведених положень. Отже, доказ може бути або індуктивним, або дедуктивним. Але Гегелем нічого цього не потрібно. Поняття та інші логічні форми не є, як він вважає, відображенням речей. Навпаки, речі вторинні, вони являють собою відображення понять, повинні їм відповідати. А поняття мають божественне походження. Адже «Бог створив світ з Нічого, або, інакше кажучи, ... світ і кінцеві речі сталися з повноти божественної думки і божественних задумів. Цим ми визнаємо, що думка, або, точніше кажучи, поняття, є та нескінченна форма, або вільна творча діяльність, яка для своєї реалізації не потребує знаходиться поза матеріалі »[12]. Ні поняття, ні судження, ні висновки не знаходяться тільки в нашій голові і не утворюються лише нами. Поняття є те, що живе в речах, зрозуміти предмет означає, отже, усвідомити його поняття.  
Все це, звичайно, є абсолютний ідеалізм: реальні речі в своїй суті - це поняття, судження і умовиводи. Однак і тут є раціональний момент: логічні форми - не суб'єктивне творіння людської голови (хоча, з точки зору матеріалізму, поза цією голови вони існувати не можуть) а відображення закономірностей об'єктивного світу, звичайних стосунків речей. Гегель правильно підкреслює, що поняття, судження і умовиводи представляють собою діалектичну єдність таких категорій, як загальне, особливе і одиничне. Але це єдність притаманне реальним речам, об'єктивного світу, а потім вже і в силу цього - логічним формам. Застосувавши діалектичний метод до аналізу логічних понять, суджень, умовиводів, Гегель, на відміну від традиційної формальної логіки, розкрив діалектику цих форм. Маркс справедливо вважав гегелівську діалектику основною формою всякої діалектики, але лише після того, як вона буде очищена від своєї містичної форми. 

Діалектичний метод

Як вже говорилося, у філософії  Гегеля необхідно розрізняти метод  дослідження та систему, відповідно до якої не тільки викладається, але і структурується матеріал. Метод, за словами Гегеля, «є рух самої суті справи», свідомість «внутрішнього саморуху змісту» [16]. Він у Гегеля носить діалектичний характер, будучи найбільш загальним виразом суперечливого розвитку світу. Діалектичний метод, його принципи і категорії розроблені головним чином в першій частині його системи. Система - це вибраний філософом порядок викладу матеріалу, зв'язок логічних категорій, загальне шикування всього філософського будівлі. На відміну від методу, який визначається головним чином об'єктивним змістом світу, система багато в чому несе риси авторського свавілля. Головним принципом структурної побудови виступає тріада, в чому ми могли переконатися. У ній є раціональний сенс (вираз діалектичного закону заперечення). Проте Гегель формалізує цей принцип і нерідко використовує як шаблон, якому змушений підкорятися конкретний матеріал. Тому багато переходи категорій носять  
довільний, штучний характер. Наприклад, остання  
тріада в системі: мистецтво - релігія - філософія. Обгрунтувати логічний зв'язок між ними, показати, що філософія  
є синтез, єдність мистецтва і релігії - це завдання залишилося  
невирішеною. Гегель просто декларує, але не обгрунтовує  
цю конструкцію.  
Фейєрбах, Герцен, Енгельс та інші мислителі звернули увагу на суперечність між методом і системою в філософії Гегеля. Сам дух діалектичного методусуперечить формалізованої консервативній системі. Це протиріччя не можна віднести до числа діалектичних, це протиріччя доктрини, яке забороняється як формальної, так і діалектичною логікою. У Гегеля виходить парадоксальна картина: діалектика з її боротьбою протилежностей, духовний та історичний прогрес фактично звернені у минуле. Їм немає місця ні сьогодні, ні в майбутньому: адже «абсолютна мета» прогресу досягнуто. Діалектичний метод не може для Гегеля служити знаряддям критичного осмислення й перетворення дійсності. Щоб він став таким, треба відкинути консервативну систему гегелівської філософії. І це було зроблено К. Марксом і Ф. Енгельсом. Ідеалістична діалектика була замінена діалектикою матеріалістичної. 

14. Антропологічний матеріалізм  Л. Фейєрбаха. Вчення про релігію.

. Гуманістичний зміст антропологічного  матеріалізму Л. Фейєрбаха

В розумінні природи Фейербах був  послідовним матеріалістом, розглядав  її як цілісний організм. Він вчив, що у світі немає нічого, окрім  матерії, яка рухається, природи, породженням  якої і є людина. На відміну від  Гегеля, що зробив предметом своєї  філософії абстрактний дух, Фейербах поклав в основу своєї філософії  людину і природу. "Нова філософія", на його думку, перетворює людину, включно  з природою як базисом людини, на єдиний, універсальний, найвищий предмет  філософії. Керуючись антропологічним  принципом, Фейербах не враховував того, що людина, будучи частиною природи, є  в той же час продуктом суспільного  життя. Людська природа тлумачиться  Фейербахом переважно як біологічна. Окремий індивід для нього  є не історично-духовним утворенням, як у Гегеля, а ланкою у розвитку людського роду. Історичний процес здійснюється, на думку Фейербаха, не під управлінням світового духу, а лише під впливом змін у релігії  та моральній свідомості людини. Продовжуючи  матеріалістичні традиції, Фейербах вніс значний вклад і в теорію пізнання. Він розвиває лінію матеріалістичного  сенсуалізму. Реальний світ, за Фейербахом, є дійсністю, що чуттєво сприймається, і саме завдяки чуттєвому сприйманню лише і можливе його пізнання. Антропологічний  принцип Фейербаха в теорії пізнання виражається утому, що він по-новому інтерпретує поняття "об'єкт". На його думку, поняття об'єкта спочатку формується в досвіді людського  спілкування. Першим об'єктом для  будь-якої людини є завжди інша людина.