Шпоры по "Философии"

Ідейним вождем цього начинання  виступає Д. Дідро, а його найближчим соратником - Д'Аламбер. Статті ж для  цієї "Енциклопедії" погоджувалися  писати найвидатніші філософи і натуралісти  Франції. За задумом Д.Дідро в "Енциклопедії" повинні були відбиватися не тільки досягнення конкретних наук, але і  багато нових філософських концепцій  щодо природи матерії, свідомості, пізнання і т.д. Більш того, у "Енциклопедії" стали розміщатися статті, у яких давалися критичні оцінки традиційної  релігійної догматики, традиційного релігійного  світосприймання. Усе це визначило  негативну реакцію церковної  еліти і певного кола вищих  державних чиновників до видання "Енциклопедії". Робота над "Енциклопедією" з кожним томом усе ускладнювалася й ускладнювалася. Останніх її томів XVIII століття так  і не побачило. І все-таки навіть те, що все-таки було видане, мало велике значення для культурного процесу  не тільки у Франції, але й у  багатьох інших країнах Європи (у  тому числі для Росії й України).

У Німеччині рух Просвітництва  зв'язаний з діяльністю Х. Вольфа, Й. Гердера, Г. Лессінга й ін. Якщо мати на увазі популяризацію наук і  поширення знань, то тут особливу роль відіграє діяльність Х. Вольфа. Його заслуги відзначали згодом і І. Кант, і Гегель. Філософія для Х. Вольфа - це "світова мудрість", що передбачає наукове пояснення світу і  побудову системи знань про нього. Він доводив практичну корисність наукових знань. Сам він був відомий  і як фізик, і як математик, і як філософ. Його філософська система  викладалася в підручниках, що замінили схоластичні середньовічні курси  в багатьох країнах Європи (у тому числі й у Києві, а потім  і в Москві). Х. Вольф був обраний  членом багатьох академій Європи. До речі в самого Х. Вольфа вчилися М.В. Ломоносов, Ф. Прокопович і інші наші співвітчизники, що проходили навчання в Німеччині. І якщо діяльність Х. Вольфа не висвітлювалася належним чином у нашій філософській літературі, то, очевидно, тому, що він  був прихильником телеологічного погляду  на світ. Він не відкидав Бога як творця світу. Доцільність, що характерна для  природи, для всіх її представників, він зв'язував з мудрістю бога: при  створенні світу Бог усе продумав і усе передбачив, а звідси і  випливає доцільність. Але стверджуючи  простір для розвитку природничих  наук, Х. Вольф залишався прихильником деїзму, що безсумнівно визначило  в майбутньому і деїзм М.В. Ломоносова.

Таким чином, у філософії Просвітництва  одержує помітний розвиток глибока  віра в необмежені можливості науки  в пізнанні світу - віра, у основі якої лежали добре засвоєні філософами Просвітництва ідеї Ф. Бекона (про  можливості дослідження природи  за допомогою досвіду) і Р. Декарта (про можливості математики в природничонауковому  пізнанні); розвиваються деїстичні  уявлення про світ, що у свою чергу  призводить до формування матеріалізму як досить цілісного філософського  вчення; саме деїзм у єдності з  успіхами і результатами природничих  наук призводить у результаті до формування французького матеріалізму XVIII ст.; формується нове уявлення про суспільну історію, про її глибокий зв'язок з досягненнями науки і техніки, з науковими  відкриттями і винаходами, з просвітництвом мас.

12. Гносеологія та етика  І. Канта.

Етика І. Канта

Найбільшої уваги Кант приділив питанню моральності і її етичній концепції. Послідовно розвинена в цілій лаві спеціальних праць, вона була найбільш розробленою, систематичною і завершеною. Кант поставив цілий ряд критичних проблем, пов’язаних з визначенням поняття моральності. Одна з заслуг Канта полягає в тому, що він відділив питання про існування Бога, душі, свободи – питання теоретичної свідомості – від питання практичної свідомості.

Аналіз моральної філософії  Кант здійснює для розв´язання суперечності між "світом природи" і "світом свободи". Філософія природи досліджує об´єктивні закони, "згідно з якими усе відбувається". Тут панує принцип необхідності. Однак на підставі пізнання законів природи не можна пояснити наявні у свідомості людини ідеї єдності світу, вічності душі та існування Бога. На думку Канта, подолати суперечність між необхідністю і свободою може моральна філософія, що визначає закони, "за якими усе має відбуватися".

Він виділяє два рівні моральної  філософії: емпіричну, і "чисту", тобто оперту на апріорні принципи. Якщо спиратися на емпіричну філософію, то ніколи не можна віднайти всезагальних законів. Тому моральна філософія цілком ґрунтується на своїй "чистій частині", тобто на апріорних принципах. Вони збуджують здатність судження для того, щоб розпізнати їх та допомогти волі надати їм практичного застосування. Як наголошує Кант, "метафізика моральності має досліджувати ідею і принципи певної можливої чистої волі".

Істинне призначення розуму не утому, щоб породити волю як засіб для  якоїсь мети, а в добрій волі самій собою. Відповідно, цінність учинку не у тій цілі, заради якої він здійснюється, а у "принципі воління" безвідносно до об´єктів бажання. Свободабачиться саме як здійснення морально цінного, згідно з принципом чистої волі, а не з якихось корисливих міркувань. До останніх належать, наприклад, схильність, симпатія тощо.Кант застерігає: "Вчинок з почуття обов´язку має цілком усунути вплив схильності і разом з нею будь-який предмет волі".

Діалектика свободи і необхідності вибудовується у такий спосіб: обов´язок із необхідністю вимагає  вчинку з поваги до закону;свобода — суб´єктивний принцип воління. Свобода є реальною за умови, що у діяльності проявляє себе всезагальне — моральний закон. Словом, суб´єктивний принцип воління у формі чистої поваги до практичного закону — це максима; об‘єктивний принцип відношення — це закон. Моральні імперативи (безумовне правило) мають силу для волі кожної розумної істоти. Вони мають або гіпотетичний характер (містять приписи умінь), або категоричний (містять моральні закони). Порівнюючи способи дії волі, Кант протиставляє в її спонуках чуттєве і раціональне і визнає перевагу останнього. Підставою для цього є послідовність, із якою може діяти воля. Якщо воля домінує всупереч особистісним почуттям, це означає, що моральна вимога стала максимою поведінки. Якщо ж домінує об´єкт впливу, — це довільний вибір, у якому відсутня істина.

В етиці Канта не протиставляється чистий і практичний розум. Філософ розводить поняття для того, щоб виявити специфіку кожного у становленні об'єктивних моральних законів і діяльність особистості на підставі цих законів. Тому він висуває поняття "чистий практичний розум". Воно відображає єдність всезагального у моралі (апріорні моральні закони) та індивідуально неповторного (моральні максими). Проблема визначається так: чи може чистий розум містити в собі практичну основу, щоб спонукати волю для розумного (у формах людяності явленого) самоздійснення людини. Інакше кажучи, Кант шукає всезагальні підстави свобідної моральної діяльності: з потреби суб´єкта почуватися свобідною особистістю і бути такою за об´єктивними наслідками діяльності. Він розкриває усі можливі спонуки до практичного самоздійснення і показує, що вони підпорядковують волю своїм потребам. Тобто, людина, що діє згідно з "матеріальними практичними правилами", визначає спрямування волі на "нижчі здібності бажання".

Говорячи про можливість розуму бути "законодавчим розумом", Кант називає умовою для цього можливість розуму визначати волю самим собою (а не схильностями). За такої умови він є виявом "істинної вищої здібності бажання". Воля є свобідною у найсуворішому, тобто трансцендентальному смислі за умови, що її основою служить "всезагальна законодавча форма". Згідно з Кантом, основний закон чистого практичного розуму вимагає: "Поступай так, чтобы максима твоей воли могла стать основой общественного законодательства” - т.е. чтобы каждый твой поступок был примером для всех".

Розум, що визначає собою волю, або "чистий розум", сам собою є практичний розум. Саме він дає людям всезагальний закон, який є моральним законом.

Всезагальність моральних законів  виявляє себе у тому, що кожен  суб´єкт здобуває поняття щодо законовідповідності своїх вчинків. Інша справа, що кожен змушений вдаватися до імперативів. Така воля стосовно закону є залежною. Залежність виступає при цьому у формі зобов´язаності, що і спонукає до вчинку. "Чистий моральний закон" Кант називає "священним" на тій підставі і за тієї умови, що наслідком його є суб´єктивний вибір (максима), яка відповідає всезагальному моральному закону.

У здатності розумно вибирати моральне добро і діяти за вибором людина утверджує свою людську гідність. Наріжною є думка філософа, що людина існує як ціль сама собою, а не як засіб.

У зв´язку з поняттям всезагального  морального закону розглядається поняття "щастя". В етиці Канта вимога бути щасливим набуває сенсу морального обов´язку: "людина має бути щасливою, оскільки повинна бути нею". Щастя ж означає діяльність і задоволення не за ознакою схильності, а з почуття обов´язку. Сенс щастя бачиться покладеним не вемпіричному, а в умоосяжному світі. Конкретизуючи думку, філософ пише, що в практичних засновках можна мислити, принаймні як дещо можливе, "природний і необхідний зв´язок між свідомістю моральності і очікуванням сумірного з нею щастя". Але за умови, що щастя є наслідком моральності. Принципи пошуку щастя не можуть породити моральність.Моральність — самоцінна. Виходячи з цього, Кант дає таке визначення щастя: "Щастя — це такий стан розумної істоти у світі, коли все у її існуванні відбувається згідно з її волею і бажанням...". Щоб подібний стан був можливий, необхідна відповідність між щастям і моральністю. Наявність апріорних моральних законів доводить, на Думку Канта, існування якоїсь "вищої причини", що визначає відповідність волі розумних істот із моральним законом. Саме Тому "винагорода" за моральність — у відчутті вічності, тобто у відчутті причетності до чогось, що вище одиничного (емпіричного і випадкового)буття. Наявність морального закону, згідно з яким людина діє, визначаючи його як закон для себе, з блага почуватися людиною, зумовлює, за Кантом, існування Бога та безсмертя душі. У "Заключенні" до "Критики практичного розуму"звучить відома думка Канта щодо місця людини у Всесвіті: "Дві речі сповнюють душу завжди новим і все сильнішим здивуванням і благоговінням, чим частіше і триваліше ми розмірковуємо про них, — це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені".

Аскетизм етики Канта великою мірою виростав на ґрунті християнського образу світу та місця людини у ньому. Філософ дав теоретичне обґрунтування цінності доброчинності всупереч суб´єктивності людських почуттів. Разом з тим, у його етиці людина поставлена вище за Бога, оскільки допущення його існування виводиться з наявності у людини апріорнихморальних законів.

Гносеологічна концепції  Канта.

Першою частиною системи "критичної" філософії стала гносеологічна  концепція, розробка якої зажадала від  Канта найбільше сил і часу: приступив до її створення наприкінці 60-х років, він вважав її завершеною тільки другим виданням "Критики  чистого розуму" (1787 р.) яке було істотно перероблене й доповнено  в порівнянні з першим.

З'ясувати причини невдач колишньої  метафізики і знайти спосіб перетворення метафізики в справжню науку - така головна двоєдина завдання гносеології  Канта. Це завдання маже бути сформульована  так само як з'ясування причини невдач "чистого розуму" в його метафізичних побудовах і визначенні області  пізнавально значущого застосування цього розуму при трактуванні  ним з необхідністю виникають  метафізичних проблем, до яких Кант відніс буття Бога, свободу волі, безсмертя  душі і разом з тим розуміння  світу як цілого. На відміну від  Юма, який стимулював критичне ставлення  Канта до колишньої метафізики, він  оптимістично дивився її перспективи  і для нього критичне дослідження  чистого розуму "є необхідна  попередня умова для сприяння грунтовної метафізиці як науці яка  повинна бути побудована догматично і надзвичайно систематично.

Для розуміння суті кантівського підходу  до питання про метод "метафізики" як науки і області її застосування має найважливіше значення той факт, що Кант - знову ж таки на відміну  від Юма-вважав, що не тільки висновки математики, а й висновки природознавства  представляють собою дійсні наукові  істини, що задовольняють двом критеріям - загальності і необхідності. Грунтовне  знайомство Канта з сучасним природознавством дозволило йому побачити неспроможність агностичний умо-висновків Юма  про цю науці. Те що природничо-наукові  істини виробляються інтелектом (у  формі розуму), дозволяло Канту  сподіватися на певну плідність  функціонування того-ж інтелекту  в області "метафізики" і разом  з тим спонукало дослідити  причину його успіхів у справі пізнання природи.

Безсумнівність чуттєво-емпіричних підстав природничих наук як переконання  в чуттєвій основі математичних знань, спонукали Канта втягнути в сферу  свого гносеологічного дослідження  поряд з інтелектом і чуттєвість, що надало цьому дослідженню глобальний характер.

Завдання виявлення умов, передумов  і того, як можливі головні форми  наукового знання, що розглядаються  в плані функціонування основних пізнавальних здібностей людини, утворює  наскрізну проблему "Критики чистого  розуму", конкретизуються в наступних  трьох питаннях:

- Як можлива чиста математика?

- Як можливо чисте природознавство? 

- Як можлива метафізика як  наука? Третє питання зовні  однотіпен з першими двома,  але за змістом він глибоко  відмінний від них. Справа в  тому, що, оскільки Кант визнає  безсумнівним науковий статус  математики і природознавства,  відповідні питання націлюють  увагу лише на розкритті того, що зробило гносеологічно можливим  існування цих наук.

"Що ж до метафізики, - зауважує  Кант, - то кожен має право засумніватися  в її можливості, тому що вона  до цих пір погано розвивалася,  і ні один із запропонованих  до цих пір систем, якщо мова  йде про їх основної мети, не  заслуговує на те, щоб її визнали  дійсно існуючого. "

З точки зору цього зауваження третє  питання точніше було б сформулювати так: - чи можлива метафізика як наука  і якщо "так", то як вона може стати  наукою?

Таким чином без відповіді на перші два питання не можливо  знайти рішення третій.

Вирішальний крок у побудові гносеологічекой  концепції Канта - це його твердження про апріорної основі наукових істин. Підкреслимо, що в апріорістскую  трактування істини висхідній до Платона в античній філософії  і до в Декарту новоєвропейської, Кант вніс суттєві нововведення, розірвали  її, здавалося б непорушну зв'язок з одностороннім раціоналізмом. Згідно Канта слід визнати апріорних  підстав не тільки в інтелекті, але  і в чуттєвості і нерозривно пов'язаний з нею досвіді.

Кант розглядав надприродний апріорний  джерело людського знання, як певну  даність, яка фактично існує, але  не зрозуміла. Думка про апріорної  основі наукових-істин виникла у  Канта, з одного боку, тому, що він  не бачив можливості переходу до них  від емпіричних, знань які за своєю  природою є, як правило, незавершеними, частковими, не дають повного і  вичерпного уявлення про що вивчаються предметах. Грунтуючись на розумінні, що "досвід ніколи не дає своїм  судженням істинною або суворої  загальності, він повідомляє їм тільки умовну і порівняльну загальність (за допомогою індукції).

Кант вважав, що "необхідність і  сувора загальність суть вірні ознаки апріорного знання", і був упевнений, що "людське знання дійсно містить  такі необхідні і строгому сенсі  загальні, стало бути чисті апріорні судження". Такі всі положення  математики і теоретичного природознавства; причому висновки останнього можуть стає переконаннями "буденного розуму", який вважає, наприклад, що всяка зміна  повинна мати причину ".