Шпоры по "Философии"

Справді революційним щодо усвідомлення місця людини в світі, в системі  «людина — природа — Бог» було геліоцентричне вчення Миколи Коперника (1473—1543). До нього головним вважалося  відношення людини і Бога. Земля  — центр Всесвіту, людина — вінець творіння. Отже, весь світ Бог створив  для людини. Геоцентрична система  ґрунтується на телеології.

Телеологія (грец. telos — ціль і logos —  слово, вчення) — вчення про мету, доцільність, згідно з яким все для  чогось призначене, має свою ціль.

Все, що відбувається в світі, набуває  смислового значення крізь призму відносин людини і Бога. Землетрус, комета та інше — це дії або знаки (попередження) Бога, їх треба тільки уміти читати. Саме завдяки цьому в середньовіччі  набула такого поширення астрологія. І раптом усе це було піддано сумніву. Земля проголошувалася однією з  планет, що обертається навколо Сонця (Коперник), а Сонце однією із зірок, навколо яких є свої планети, ймовірно, заселені розумними істотами — Джордано Бруно (1548— 1600). Сприйняти все це було непросто. Виходило, що не для людини призначений весь цей нескінченний всесвіт і його не можна інтерпретувати в межах спілкування людини з  Богом. То був відчутний удар по телеології. Адже концепція Коперника спонукала  осмислювати світ крізь призму причинності (чому), а не доцільності (для чого). Світ у ній набував рис об´єктивності, незалежності від волі та бажань людини. Значно меншим стало значення астрології та інших псевдонаук, хоча і Коперник, і Галілео Галілей (1564—1642), і Йоганн Кеплер (1571—1630) не відмовлялися від  складання гороскопів. Геліоцентрична система змінила і уявлення про  Бога. Він все більше мислився як всесвітній розум, а не Бог, який на кожному кроці турбується про  людину. Реакція церкви на геліоцентричну систему була особливо агресивною, бо вона відчула, яка загроза світоглядним засадам коріниться у вченні Коперника.

У той час коли астрономія розширила  межі Всесвіту до безконечності, великі географічні відкриття, зроблені мандрівниками-мореплавцями, дали чітке уявлення про Землю  як обмежену кулю. Хоча вчені давно  висловлювали цей здогад, факт її підтвердження  мав непересічне значення. Інтелектуальні обрії європейців значно розширилися  внаслідок їх ознайомлення з невідомими їм культурами. Філософська палітра  епохи Відродження виграє різноманітністю  барв, серед яких і неоплатонізм, і неопіфагорейство, і арістотелізм, і епікуреїзм. Вже в цьому розмаїтті  виявилася її відмінність від  одноманітного середньовіччя. Та визначальною була роль неоплатонізму, ідеї якого  поділяли не тільки філософи, а й  учені (Галілей, Коперник, Кеплер).

Відомий мислитель раннього Відродження  — неоплатонік Микола Кузанський (Кребс) (1401—1464), який в новому дусі трактував  ідеї неоплатонізму. «Єдине», на його думку, охоплює все, воно не має нічого протилежного собі. Звідси парадоксальний, але логічний висновок: «єдине» — тотожне безконечному. Згідно з цим твердженням одиниця, єдине (мінімум) і безконечне (максимум) збігаються. Іншими словами, безконечність  можна мислити як єдине, а єдине  — як безкінечність. На цій підставі М. Кузанський висловив кілька парадоксів, зокрема про збіжність діаметра і кола на безкінечності, про відсутність  відмінності між центром і  колом. На безкінечності будь-яка  точка стає центром. На місце одиниці, яка у греків була конститутивним принципом сущого (визначала його межу та міру), М. Кузанський ставить  безкінечність. Це руйнувало уявлення давніх людей про космос і готувало підгрунтя для ідеї про безкінечність  Всесвіту, відсутність в ньому  центра, і, отже, для переходу від  геоцентризму до геліоцентризму. Ідея збіжності центру, одиниці (Бога) і  безкінечності (світу) стала основою  пантеїзму.

Пантеїзм (грец. pan — усе і theis —  бог) — філософське і релігійні  вчення про присутність Бога у  єстві самої природи, ототожнення  Бога з природою, розчинення Бога в  природі, або, навпаки, природи у  Богові.

Пантеїсти вважали, що Бог і природа  єдині, Бог мовби розлитий у природі. Завдяки пантеїзму відбувається реабілітація природи, яку перестають вважати гріховною. Це певною мірою  стосується як зовнішньої природи, так  і тіла людини. Ідеї пантеїзму поділяли і деякі мислителі Відродження, зокрема, дотримувався її знаменитий швейцарський лікар і алхімік Теофраст Парацельс (1493—1541), який висунув здогад, що людське  тіло — це хімічна система.

Відомим пантеїстом Відродження був  італійській мислитель Джордано Бруно, який, поділяючи думки Кузанського  про збіжність протилежностей, поєднав  їх з геліоцентричним вченням  Коперника. Дж. Бруно стверджував  що космос і божество безкінечні, вони єдині. Природа — це «Бог в речах». Здатність мислити, відчувати (гілозоїзм) притаманна всім речам природи. Завдяки  пантеїзму долається дуалізм  матерії та форми, який був притаманний  платонівсько-арістотелівській традиції. Матерія не просто матеріал, який отримує  активність через набуту ззовні форму, вона сама по собі (завдяки божественній суті) активна. Починаючи з Бруно, європейська філософія перестала  протиставляти матерію та форму  як активний і пасивний первні. Матерію  вона почала мислити субстанцією, якій притаманний рух і активність.

У боротьбі з реформацією і поширенням нових наукових ідей католицька церква вдалась до контрреформації. Був  створений орден єзуїтів, який через  суди інквізиції намагався зупинити поширення ідей, що, на погляд церкви, суперечили Святому Письму. Чи не вперше в історії людей судили не за моральні злочини, а за наукові ідеї. Католицизм, завдяки притаманному йому раціоналізму, стимулював народження науки, але цей же католицький раціоналізм ставав ворогом науки, коли вона виходила за рамки церковних догм. Жертвою такого гоніння був і Д. Бруно, якого спалили на вогнищі в 1600 р.

Вчення М. Кузанського і Дж. Бруно  дають підстави для висновків, що в онтології Відродження панували дві ідеї — пантеїзму і безкінечності  Всесвіту. В гносеології М. Кузанський запроваджує розмежування між розсудком, побудованим на забороні поєднання  суперечливих суджень, на дотриманні правил формальної логіки, і розумом, здатним  осягнути збіжність протилежностей (максимуму і мінімуму). Таке розмежування розсудку і розуму знайшло свій подальший  розвиток в німецькій класичній  філософії (Кант, Гегель).

10. Філософія Нового часу.

Філософія Нового часу свідомо протиставляє себе середньовічному світогляду негативним ставленням до схоластики. Схоласти бачили істину в Богові і шукали її в  книгах. Пантеїзм епохи Відродження  вбачав істину також у Богові, але  шукав її у світі. Бекон утверджує  істину в речах і необхідність шукати її в природі. Схоластиці він  протиставив концепцію "природної" філософії, що базується на дослідному пізнанні. У своєму найважливішому філософському творі "Новий Органон, чи Істинні вказівки для тлумачення природи" (1620 р.) Бекон проголошує принцип емпіризму як основу пізнання і розробляє індуктивний метод  — одержання загальних положень, загального знання про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей. Отримує новий поворот  і уявлення про цілі і призначення  пізнання. Знаменитий афоризм Бекона "знання — сила" виразив ідею експериментальної науки, що приносить  людині практичну користь. Одержання  знання орієнтоване на його практичне  застосування. У цьому яскраво  виразився дух нових економічних  відносин, що зароджувалися у переддень  буржуазних революцій.

Питання про те, яким чином людина осягає істину, отримує достовірні знання про світ, інший основоположник філософії

Нового часу — Р. Декарт — вирішує  принципово іншим чином. Вихідна  ідея Декартової філософії — принцип  сумніву, що з одного боку спрямований  проти схоластичного знання, сліпої віри, з іншого — на відшукання найбільш очевидного, безпосередньо достовірного вихідного положення, яке можна  взяти за основу системи знання про  світ і людину. 1 якщо Бекон орієнтує пізнання на дослідне вивчення індивідуальних речей, то Декарт вихідним пунктом пізнання вважає індивідуальний акт мислення. Сам сумнів є процесом думки, а  суб'єктивно пережитий акт мислення невіддільний від мислячої істоти. Тому абсолютно безсумнівним є судження "Думаю, отже, існую". Істинність цього  суб'єктивного принципу гарантована  Богом, що вклав у людину природне світло розуму.

Декарт знаходить нову універсальну точку відліку для пізнання: розгляд  речей не самих по собі, а стосовно нашого інтелекту. Наука — це зумовлений людським розумом спосіб розгляду речей. На відміну від схоластів Декарт не закликає вивчати речі такими, якими  вони створені Богом: божественний механізм творіння прихований і недоступний. Задача людського пізнання — розкрити, "...яким чином могли бути створені ті речі, що ми сприймаємо за допомогою  органів почуттів"9, тобто відтворити їх за допомогою нашого інтелекту. Така постановка задачі пізнання принципово змінює тлумачення питання про співвідношення знання і буття: пізнання повинне  бути спрямоване не від буття до істини, а від істини до буття, "... тому що істина те ж саме буття"10. Істина виступає в Декарта не як відповідність знання буттю, а як модель для створення відповідного цій істині буття. Тим самим Декарт відкриває для пізнання можливість експериментального створення такого буття, що не існує у видимому людиною  природному світі.

Декарт — основоположник раціоналізму Нового часу. Він зрівняв усі речі перед людським інтелектом. На відміну  від Аристотеля начала чи принципи він переніс з об'єктивного  світу на людський розум. Такий підхід знищує природну нерівність речей, дозволяє застосувати до них єдину мірку - кількісний підхід. Філософія

Де карта виступила методологічною основою математичного природознавства. Аристотелівська якісна онтологія  заміняється кількісним аналізом різноманітних  речей, тому що за основу знання беруться не речі самі по собі, а лише способи  їх розгляду людським інтелектом.

Декартова філософія стала провісником  механістичного світогляду. У ній  виділяються дві самостійні субстанції світу — матеріальна, відмінною  характеристикою якої є протяжність, і мисляча, для якої характерна непротяжність  і неподільність. Людина в Декарта  виявилася дуалістично розколотою на тілесне, матеріальне і духовне, мисляче начала. Усі живі організми  Декарт розглядав як машини, механічно  діючі істоти. Таке і людське тіло, але воно є такою машиною, у  яку Бог уклав душу. Розум, здатність  раціонального судження є істотною особливістю людини, її винятковою якістю. Причому розум — основа не тільки пізнання, але і доброчесної  поведінки. "Досить правильно судити, щоб добре вчиняти.., щоб знайти всі чесноти, а разом з тим  і всі інші доступні нам блага"11. Раціоналізм Декарта стверджує  розум людини як єдину основу її пізнавальної активності, соціальної поведінки і конструювання буття  відповідно до знання. Дуалістичний розрив духовного і тілесного начала в людини позначився на майбутньому  розвитку новоєвропейської філософії, у розмежуванні природного і духовного  й у пошуках їхньої єдиної основи.

"Світогляд Нового часу вироблявся  загальними зусиллями філософської  і природничо-наукової думки,  орієнтованої на усвідомлення  природи. Працями Г. Галілея  (1564-1642 р.) та І. Ньютона (1643-1727 р.) була сформульована парадигма  класичного природознавства —  методологія, яка протягом довгого  часу слугувала зразком наукового  пізнання як такого. Основні засади  цієї парадигми можна звести  до таких моментів. Суб'єктом пізнання  виступає окремий індивід із  властивими йому пізнавальними  здібностями (даними від природи  чи від Бога) — почуттями і  розумом. Об'єктом пізнання виступає  самосуща природа, ціль пізнання  — відкриття універсальних і  вічних законів буття, що, власне  кажучи, зводилися до законів  механіки — першої з наук, що  досягла теоретичного рівня. Методами  нової науки проголошуються експеримент  і спостереження (Галілей, Бекон), механічна гіпотеза, механічна модель (Декарт). Розуміння світу як однорідно-механічного  з неминучістю наголошує на  вивченні кількісних характеристик  речей.

У механічній картині світу, створеній  Ньютоном, матерія розумілася як інертна  субстанція, не пов'язана у своєму існуванні з простором і часом. Час — це лише чиста тривалість, простір — порожнє "вмістище" речовини. Моделлю світу в класичній  механіці виступають годинник, але  цей механічний Всесвіт один раз "завів" Бог, після чого він  не втручається в її вічний одноманітний механічний колообіг. Наука в момент свого зародження не відразу скидає пут релігійного світогляду, механістична картина світу несе на собі ідеалістичний  додаток.

У механічній картині світу не знайшлося  місця людині в тому значенні, що суб'єкт пізнає вічні, універсальні закони буття як би з позалюдської точки зору. Така позиція з боку механістичного детермінізму, що затвердився, була пізніше чітко виражена Лапласом: "Розум, якому були б відомі для  якого-небудь даного моменту всі  сили, що одушевляють природу, і відносне положення всіх її складових частин, якби до того ж він виявився досить великим, щоб підкорити ці дані аналізу, обійняв би в одній формулі  рух найбільших тіл Всесвіту нарівні  з рухами дрібних часток"12. Натурфілософія помітно елімінувала гуманістичний  зміст філософії Нового часу. Від  антропологічного гуманізму раннього Ренесансу, Бога, що пантеїстично розчинявся у світі, відбувається перехід до деїзму, що виводить Бога за межі природи, реального світу загалом (Бог  виконує тільки функцію першопричини світу). Елімінована з філософії  гуманістична проблематика стає приналежністю  переважно літератури і мистецтва.

Методологічна орієнтація пізнання на класичну науку Нового часу як зразок пізнавальної діяльності взагалі, породила специфічні труднощі і колізії в  тлумаченні суті людини і суспільного  життя. Концептуальним ядром багатьох філософських систем

11. Філософія епохи Просвітництва  (Франція)

У XVIII ст. ще більш закріплюється  безмежна віра в науку, у людський розум. Якщо в епоху Відродження  стверджували, що наш розум безмежний  у своїх можливостях у пізнанні світу, то в XVIII ст. з розумом стали  пов'язувати не тільки успіхи в пізнанні, але і надії на сприятливу для  людини перебудову як природи, так і  суспільства. Для багатьох мислителів XVIII ст. науковий прогрес починає  виступати як необхідна умова  успішного просування суспільства  по шляху до людської свободи, до щастя, до суспільного благополуччя. При  цьому здавалося, що всі наші дії, усі вчинки (і у виробництві, і  в перебудові суспільства) лише тоді можуть бути гарантовано успішними, коли вони будуть пронизані світлом  знань, будуть спиратися на досягнення наук. Тому головною задачею цивілізованого суспільства об'являлося всеосяжне  просвітництво людей.

Багато мислителів XVIII ст. впевнено стали стверджувати, що першим і  головним обов'язком будь-якого "істинного  друга прогресу і людства" є "просвітління умів", просвітництво людей, залучення  їх до всіх найважливіших досягнень  науки і мистецтва. Ця установка  на просвітництво мас стала настільки  характерною для культурного  життя європейських країн у XVIII ст., що згодом XVIII ст. було названо століттям  Просвітництва, чи епохою Просвітництва.

Першою в цю епоху вступає  Англія. Для англійських просвітителів (Д. Локк, Д. Толанд, Т. Гоббс і ін.) була характерна боротьба з традиційним  релігійним світосприйманням, що об'єктивно  стримувало вільний розвиток наук про  природу, про людину і суспільство. Ідейною формою вільнодумства в  Європі з перших десятиліть XVIII ст. стає деїзм. Деїзм ще не відкидає Бога як творця всієї живої і неживої  природи, але в рамках деїзму жорстоко постулюється, що це творіння світу  вже здійснилося, що після цього  акта творіння Бог не втручається  в природу: тепер природа нічим  зовнішнім не визначається і тепер  причини і пояснення всіх подій  і процесів у ній варто шукати тільки в ній самій, у її власних  закономірностях. Це був істотний крок на шляху до науки, вільної від  пут традиційних релігійних забобонів.

І все-таки англійське просвітництво  було просвітництвом для обраних, носило аристократичний характер. На відміну  від нього французьке просвітництво  орієнтоване не на аристократичну еліту, а на широкі кола міського суспільства. Саме у Франції в руслі цього  демократичного просвітництва зароджується ідея створення "Енциклопедії, чи тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел", енциклопедії, яка б у простій  і дохідливій формі (а не у формі  наукових трактатів) знайомила читачів  з найважливішими досягненнями наук, мистецтв і ремесел.