Міждержавні відносини в давній Месопотамії

Взаємини між "світовими імперіями" і втілюваними  ними макрорегіональними системами міжнародних відносин того періоду трохи не привели до становлення подібності єдиної системи міжнародних відносин. Досить згадати в зв'язку з цим плани військових кампаній Цезаря відносно Парфии або прагнення імператорів з династії Хань в Китаї узяти під свій одноосібний контроль т.з. "Шовковий шлях". Проте оскільки планам цим не судилося було збутися, а військово-політичні контакти між провідними світовими імперіями (за винятком Риму і Парфії) залишалися лише епізодичними, то усі розмови про формування єдиної системи міжнародних відносин у Стародавньому світі представляються недостатньо обгрунтованими.

Таким чином, у рамках міжнародних відносин старовини, очевидно, відбувалося поступове накопичення складності і збільшення масштабу явищ, що відбуваються, і процесів. Від локальних систем на зорі політичної історії людства через масштабніші і складніші по складу регіональні системи - до великих макрорегіональних систем міжнародних відносин, то що поглинається "світовою імперією", то олигополистичным на руїнах що пройшла черговий імперський цикл або зруйнованої "світової держави".

 

2. Державні і правові системи Стародавнього Сходу

 

Для держав Стародавнього  Сходу переважною формою правління  була монархічна. Крім того, відомі поодинокі  випадки існування республіканської форми правління (наприклад, у Індії  гани і сангхи).

Монархічна форма правління  була обумовлена, перш за все, специфікою соціально-економічного розвитку країн Стародавнього Сходу. Потреба сумісних зусиль для запобігання руйнівним наслідкам повеней, а також створення складної системи іригаційних споруд вимагали наявності сильної централізованої влади.

Правитель в країнах Стародавнього Сходу обожнювався, його влада набувала божественного характеру, внаслідок чого форму правління можна визначити як теократичну монархію (від „теос” - бог, „кратос” - влада).

До сих пір точиться спір про те, як правильно визначити форму правління в країнах Стародавнього Сходу: чи то була східна деспотія, чи теократична монархія. Прибічники останньої форми правління небезпідставно стверджують, що внаслідок того, що організація публічної влади у країнах Стародавнього Сходу довгий час зберігала риси племінної демократії та деякі елементи самоврядування, її не можна віднести до розряду деспотій [26, с. 77].

Вершиною всього державного механізму у країнах Стародавнього  Сходу був правитель - цар. У його руках була зосереджена вся повнота влади, йому належали вищі державні повноваження. Правитель очолював державний апарат, був верховним воєначальником, найвищим суддею, іноді мав жрецькі повноваження.

Внаслідок того, що особа  правителя обожнювалася, у країнах  Стародавнього Сходу існував  складний двірцевий церемоніал, який повинен був підкреслювати надприродне походження правителя та його влади.

Маючи всю повноту  влади, правитель повинен був  рахуватися з аристократичною верхівкою  суспільства, з інтересами жрецької та військової влади, інакше його могли скинути з трону.

У розпорядженні правителя  був розгалужений і громіздкий державний  апарат з великою кількістю урядовців  різних рангів і правового статусу.

Для організації державної  влади була характерна двірцева система  управління. Тобто центром державної влади був палац правителя, а слуги, які обслуговували палац і особу правителя, одночасно були державними чиновниками. Як правило, це була найвірніша, найвідданіша своєму правителю людина [26].

До центрального апарату  державної влади у країнах  Стародавнього Сходу досить часто належали: головний суддя, астролог, скарбник, охоронець, виконавець покарань, воєначальники, шпигуни, таємні інформатори тощо.

Незважаючи на велику кількість двірцевих чиновників, вся іх діяльність в основному відповідала сфері компетенції трьох відомстств: фінансове відомство, військове відомство і відомство громадських або публічних робіт.

Місцевий апарат влади  безпосередньо реалізовував основні державні функції.

Низовою ланкою в системі управління протягом усієї історії держав Стародавнього Сходу була сільська община, яка мала свої органи самоврядування. Представники общинної адміністрації стежили за виконанням общинниками різноманітних повинностей і сплатою податків, забезпечували охорону села, виконували судові функції, організовували працю селян. Саме община як об’єднання людей могла ефективно справлятися з тими завданнями, які поставали перед давньосхідним суспільством в ході організації іригаційних робіт. [33, с. 129].

У країнах Стародавнього Сходу армія використовувалась як для здійснення зовнішньої агресії, так і для придушення опору рабів, утримання в покорі населення завойованих територій, посилення необмеженої влади правителя. Основою збройних сил були спеціальні добірні частини, що охороняли правителя. У разі необхідності військо поповнювалося за рахунок ополчення вільного населення. Армії держав Стародавнього Сходу були великими та могли перевищувати 100 тис. осіб..

Для управління військами  створювався спеціальний апарат.

Верховним воєначальником вважався сам правитель. Були також  звичайні воєначальники, начальники колісниць, піших воїнів, кінноти на верблюдах  тощо. Серед військових чиновників розрізнялися начальники окремих загонів, молодші воєначальники, командири  сотень, десятків і п’ятірок.

Спершу джерелом права  був звичай, який відповідно до інтересів соціальної верхівки поступово перетворювався на звичаєве право. Проте досить рано з’являютьсяправові збірники. З розвитком держави дедалі більшого значення набуває таке джерело права, як закон, хоч пережитки родового устрою, релігійні, моральні настанови ще довгий час зберігаються в нормах давньосхідного права.

Вже для Стародавнього  Єгипту характерним було видання  не тільки окремих законів, але й  розробка цілих збірників права. До них можна віднести, наприклад, своєрідний кодекс Сеті І (ХІV ст. до н.е.), кодекс царя Бокхоріса (VІІІ ст. до н.е.), який складався з восьми книжок, і т. ін. У Месопотамії ХХІ століттям до н. е. Датуються закони Ур Наму, ХХ століттям до н.е. – правовий збірник з міста Ешнуни, в ХVІІІ столітті до н.е. з’являються Закони царя Хаммурапі. В Китаї в IV столітті до н.е. сановник царства Вей, якого звали Лі Куй, підготував книгу законів – Фацзін, що складалася з шести глав.

За наказом Хаммурапі  закони, спочатку записані на глиняних таблетках, наприкінці його царювання були вирізьблені на чорному базальтовому стовпі висотою у 2,25 м. Такий базальтовий стовп і було знайдено в 1901 р. французькою археологічною експедицією у м.Сузи в Ірані на місці колишньої столиці Еламського царства. Мабуть, стовп було вивезено туди як трофей.

Текст Законів складається  з вступу, епілогу і 282 статей (нумерація  статей була зроблена істориками в  пізніші часи). Це винятково важливе  джерело з історії держави  і права Стародавнього Вавилоную. Закони дають можливість зрозуміти суспільно-економічні, політичні і правові відносини у Вавилонському царстві ХVIII ст. до н.е. Закони Хаммурапі регулюють різноманітні правові відносини і мають певну внутрішню систему. Так, можна виокремити в Законах такі групи статей: суд і судочинство, форми власності, шлюб і сім’я, злочини проти особи, праця і знаряддя праці [34, с. 65].

Причинами прояви Законів  царя Хаммурапі скоріше всього були: необхідність встановити єдині закони на території всієї держави, бажання закріпити суспільний лад держави і прагнення правителя згладити гострі соціальні суперечності, які на той час виникали в суспільстві.

Аналіз правових збірників  дає можливість розглянути розвиток форм власності і зокрема становлення в країнах Сходу приватної власності на землю, рабів та інше майно.

Перед усім приватна власність  виникає на рухоме майно. Досить рано з’являється поряд з державною  приватна власність на рабів. Складнішим був розвиток приватної власності  на землю, бо переважала общинна власність.

Дуже показовими у  визначенні форм власності є Закони царя Хаммурапі, вони розрізняють власність двірцеву, храмову, общинну і приватну, включаючи в перелік об’єктів приватної власності поле, сад, дім, рабів та інше майно. У Законах Хаммурапі розглядається і особливий правовий режим так званного майна “ілку”. Таке майно у вигляді поля, саду, дому, надавалося царським воїнам за умови їхньої обов’язкової служби. Воїн володів і користувався майном “ілку” але не мав права його продати або обміняти [2].

 Давньосхідному праву були відомі різні види договорів: купівля-продаж; дарування; міни; перевезення; оренда; зберігання; позики.

Шлюбно-сімейне право. Скрізь на Стародавньому Сході оформлюється велика патріархальна сім’я з владою її глави над усіма членами сім’ї. Своєрідною рисою сімейних відносин було багатоженство. Розірвання шлюбу, як правило, міг вимагати лише чоловік [26, с. 70].

Розділи, присвячені злочинам і покаранням, були досить опрацьованими  в правових збірниках Стародавнього  Сходу і займали в них помітне місце. В давньосхідному праві вже починало складатися саме поняття злочину. В Законах царя Хаммурапі інколи береться до уваги намір особи, яка вчинила злочин. В індійському праві розрізнялися злочини навмисні, випадкові та вчинені через незнання. Були відомі поняття крайньої необхідності, необхідної оборони. Перелік злочинів і провин, які заслуговували покарання, був величезним:

злочини державного характеру (змова, заколот, видача державної таємниці і тд.).

злочини чиновників (лихварство і торгівля за рахунок царської скарбниці, крадіжка товару, який належить царю, та ін.)

злочини проти особи (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, образа) -злочини проти власності (крадіжка, грабіж, знищення чужого майна)

військові злочини та ін.

Покаранням надавалось особливе значення. Їх основною метою ставало залякування тому характеризувалися жорстокістю. Найпоширенішими видами були грошові штрафи, кара на смерть, таврування. Передбачався і самосуд.

Судовий процесс у всіх країнах Стародавнього Сходу мав обвинувально-змагальний характер. Починався він за ініціативою потерпілого. Поширеним видом доказів були показання свідків. З цією метою використовувалась клятва. Був відомий ордалій (випробування підозрюваного водою, вогнем.) Основний доказ це визнання обвинуваченого, а для цього застосовуються тортури.

У державах Стародавнього  Сходу суд не був відокремлений  від адміністрації, навіть незважаючи нате, що існували суто судові посади.

Верховним суддею був  правитель, який міг сам розглянути будь-яку справу, а також скарги на рішення будь-якого суду.

Широкі судові повноваження мав дворецький.

Судочинство здійснювалося  переважно колегіально: по три, чотири, шість, вісім, тридцять суддів в залежності від країни Стародавнього Сходу.

Судді мали помічників, які  готували справи до слухання та були їхніми порадниками.

Судові права в усіх державах Стародавнього Сходу мали представники місцевої адміністрації [35].

Дрібні позови і скарги розглядали органи общинного самоврядування.

Крім державних, існували також жрецькі та храмові суди, які судили самих жерців та залежне населення, яке проживало на храмових землях.

Отже на Близкому Сході як ми бачимо розвивалось право різних напрямів це і цивільне, кримінальне, сімейне, та особливі місце серед них займало міжнародне право.

Політико-правова думка цих країн є багата розробкою важливих проблем тогочасних міжнародних відносин, зокрема міжнародного права, функцій і статусу посла. Багатою й своєрідною була переговорна практика держав цих регіонів.

 

3. Міжнародні договори міст-держав Лагаш та Умма

 

Право міжнародних договорів  як галузь міжнародного права є сукупністю міжнародно-правових принципів і  норм, що визначають порядок укладання, умови дійсності, дії і припинення міжнародних договорів. Перші міжнародні договори у вигляді письмового закріплення угод держав належать до ІІІ—ІІ ст. до н. е. Серед найдавніших із них – договір між правителями міст Лагаш й Умма в Месопотамії, укладений близько 3100 року до н. е. Це був двосторонній договір, як і схожі договори того часу. Договори держав найдавніших цивілізацій стосувалися переважно питань миру й умов перемир’я, військової допомоги, союзів.

Лагаш — стародавня держава та однойменне місто. Одне з найбільших та найважливіших міст-держав Шумеру, розташовувався в південно-східній частині сучасного Іраку, на обох берегах Тигру.

Окрім власне Лагашу (ворон шумерською) який звався також Урукуга — священне місто(сучасне городище Ель-Хіба) до складу держави входили такі міста як Нгірсу (городище Тепла) де знаходився храм бога покровителя Лагашу Нінгірсу, Сіранан або ж Ніна, Кінунір, Уру, Кіеш, Е-Нінмар, Гуаба та деякі інші. В XXIV столітті до нашої ери площа держави Лагашу становила 2-2,5 тисячі квадратних кілометрів а населення за сучасними оцінками 150-250 тисяч.

Перші поселення та зрощувальний канал  з'явилися в Лагаші не пізніше  межі V та IV тисячоліть до нашої ери. Найдавніші писемні згадки датуються XXVI століття до нашої ери [26, с. 79].

Традиційним ворогом Лагашу часів  існування в Шумері незалежних міст-держав булла Умма — ці два міста майже постійно воювали між собою.

Правителі міста носили титул енсі і час від часу приймали титул лугаля. Однак при цьому вони не були верховними жерцями «санга» — цю посаду обіймала інша людина.

Найбільшого розквіту місто  досягло в середині ІІІ тисячоліття  до нашої ери за правління так  званої Першої династії Лагашу в XXV—XXIV століттях до нашої ери. Засновником  династії був Ур-Нанше який заклав основи майбутньої пмогутності Лагашу. Зовнішнім проявом потуги стало широке будівницвто яке розгорнув цей правитель. На одному з рельєфів того часу зображено самого царя який бере участь в закладці храму в присутності своїх дітей слуг та усяких достойників. У своїх надписах Ур-Нанше описує спорудження храмів, каналів та подарунки святилищам.