Міждержавні відносини в давній Месопотамії

Його наспуникам Еаннатуму і  Ентемена підкорили собі значну частину  Шумеру. Одна з перемог Еаннатума  над Уммою та союзними їй царями Кіша та Акшака відображена в надписах та рельєфах знаменитої «Стели коршунів». Еаннатум звільнив Лагаш від політичного впливу Кіша. Він завойовує Ур де перериває правління І династії Уру, а також підкоряє своєму впливові Урук, Ларсу та еріду, тобто увесь південний Шумер. Еаннатуму вдалося також розбити східних сусідів — горян Еламу. Справу попередника продовжив його племінник Енметена. Він нав’язав уммському володарю мирний договір, й, водночас, щоб покласти край затяжному конфліктові між Лагашем та Уммою, вирив новий канал від Лагаша до Тігру (Шатт ель-Хай), який експлуатується місцевим населенням досі. Також йому вдалося зміцнити владу Лагашу над Уром, Еріду та священним Нуппуром і відбити нащестя еламітів. Однак наступники цих правителів не змогли втримати гегемонію і Лагаш втратив провідну роль в Шумері [20, с. 50].

Умма (шумерською Умбе) — стародавнє місто-держава в Південному Межиріччі (сучасне городище Джоха в Іраку).

Вся відома історія цього  міста пройшла у війнах з містом Лагаш. Першим відомим енсі (правителем) Умми був Уш. У його правління спалахнув конфлікт з Лагашем через родючої смуги Гуеден, яка проходила між кордонами Умми і Лагаша. У бою із лагашцями, Уш був розбитий, а Умма змушена підкоритися Лагашу. Наступний енсі, Енкале можливо був ставлеником лагашского царя Еанатума і виплачував того данину.

Лише після смерті Енкале, коли царська влада перейшла в руки Ур-Луми, Умма змогла повернути собі самостійність. Ур-Лума збунтувався проти Лагаша і перестав платити данину. Він також здійснив похід проти правлячого там царя Енанатума I. Однак уммійці не змогли взяти місто і відступили. Після смерті Ур-Луми, влада перейшла до Ілю, який імовірно був жерцем [4].

Близько 2350 до н. е. Іль здійснив військовий похід протии Лагаша. Причиною цього, знову був невирішене питання про контроль над смугою Гуеден. Однак, як і Ур-Лума, Іль також не зміг взятии Лагаш, був переможений і змушений знову виплачувати данину Лагашу. Умма потрапила в залежність до Лагашу, але мабуть все-таки продовжувала зберігати велику частку самостійності.

В 2336 до н. е. владу в Уммі перейшла до Лугальзагесі, який вважається самим найбільшому енсі Умми. Саме в його правління Умма досягла вершини могутності в Межиріччі. Лугальзагесі зміг підкорити міста Урук та Ніппур (священне місто шумерів) та інші міста Межиріччя. Однак уммійці не могли вважати себе гегемонами країни поки залишався нескорений давній ворог Умми – місто Лагаш. У 2313 до н. е. Лугальзагесі почав війну проти правлячого там царя реформатора Уруінімгіна. Війна була важка і кровопролитна, умійці тоді зруйнували і розорили багато общинні храми між Уммою і Лагашем. Однак і цього разу, Лугальзагесі не зміг домогтися успіху - столиця Лагаша, місто Нгірсу не був взятий [22, с. 83].

Однак через деякий час, на територію Умми вторглася армія Аккадського царя Шаррумкена (Саргона Великого). Лугальзагесі виступив проти акадців, але у вирішальній битві його армія була розгромлена. Сам він потрапив у полон і був страчений. Могутність Умми було зламано, місто втратило значимість, і більше ніколи не уявляв значиму політичну силу в Межиріччі.

Отже два міста-держави дали початок розвитку міжнародних відносин та договорам які дійшли наших часів ворогуючи між собою зуміли дійти мирного співіснування завдяки заключенню договору про мир.

РОЗДІЛ 2. СТАРОДАВНІ КРАЇНИ БЛИЗЬКОГО СХОДУ ТА ЇХ ДИПЛОМАТИЧНІ ВІДНОСИНИ

2.1. Зовнішня  політика Давнього Єгипту та  міжнародні відносини

Дипломатична історія  ранніх періодів у Єгипті має вкрай обмежену джерельну базу. Однак, загальний характер міжнародних відносин в архаїчні часи дозволяє зробити припущення, що протягом тривалого часу відносини єгипетських фараонів з довколишніми племенами засновувалися на військовому, силовому ствержденні гегемонії Єгипту. Вже за VI-династії часів Старого царства Єгиптяни їздили на південне прикордоння країни та везли звідти різноманітні цінності: слонову кіску, шкіри левів, фіміам, олію. Очевидно, що це здобувалося не лише в результаті військових акцій, а й торгів та обмінів які не обходилися без переговорів і встановленням контактів із іншими народами. Ускладнення міжнародних відносин спричинило появу спеціалізованих канцелярій для дипломатичного листування, навчання писців, які вели це листування, та перекладачів, що забезпечували переговорний процес. Характерні риси зовнішньої політики Давнього Єгипту відбито в ієрогліфічному написі Уні, вирізьбленому на кам’яній плиті, знайденій біля м. Абідуса [9].

На берегах Нілу вперше в історії склалася централізована держава. Десь у другій половині IV тис. до н. е. дрібні початкові господарсько-політичні  утворення (номи) півдня й півночі Єгипту об'єдналися у Верхньоєгипетське та Нижньоєгипетське царства. Традиційна периодизація історії Єгипту була запроваджена єгипетським жерцем Манефоном, який жив після походів Александра Македонського. У книзі “Історія Єгипту”, яка дійшла до нас лише у фрагментах, на проміжку часу від ХХХ до кінця IV ст. до н.е. він виділив Давнє (XXVIII-XXIII ст. до н.е.), Середнє (ХХІ-XVIII ст. до н.е.) та Нове царства (XVI-XI ст. до н.е.), кожне з яких включає по десять династій. Нині історична наука додає ще два періоди – Раннє (ХХХ-ХХІІІ ст. до н.е.) та Пізнє царство (І-е тис. до н.е.) й вважає, що виділення в трьох традиційних періодах саме десяти династій є штучним. Дипломатична історія ранніх періодів у Єгипті має вкрай обмежену джерельну базу. Однак загальний характер міжнародних відносин в архаїчні часи дозволяє зробити припущення, що протягом тривалого часу відносини єгипетських фараонів з довколишніми племенами засновувалися на військовому, силовому утвердженні гегемонії Єгипту. Проте, це не виключає спорадичних відносин суто дипломатичного характеру: відрядження гінців, вісників чи навіть послів передовсім до країн і народів, куди не сягала могутність фараонів, але в зносинах з якими існувала потреба. Разом із утворенням єдиної держави єгипетські володарі зробили перші кроки до встановлення контролю над областями, прилеглими до її східних кордонів та над Синайським півостровом. До цього їх спонукали й виявлені на півострові поклади міді, бірюзи, малахіту та аметисту. Відомо, що перші царі об'єднаного Єгипту (бл. 3000–2800 рр. до н. е.) вели боротьбу з лівійськими скотарськими племенами та захищали мідні копальні Синаю від набігів передньоазійських скотарських племен. Вже від І династії збереглися рельєфні сцени про походи на Синай. Його було приєднано до Єгипту засновником IV династії фараоном Снефру. Єгиптяни проникають також за перші нільські пороги, до Нубії. За правління Снефру староєгипетський літопис сповіщає про прибуття з Сирії та Палестини суден із кедром та червоним деревом, про спорудження з цієї деревини кораблів довжиною понад 50 метрів. Зростаючі потреби в золоті спонукали до подорожей до південного Червономор'я (так звана країна Пунт). Відомо, що на початку V династії звідти разом із 8000 мірами пахучої смоли та чималою кількістю інших цінностей було привезено 6000 мір світлого золота. Вже за VI династії часів Старого царства єгиптяни їздили на південні прикордоння країни та везли звідти різноманітні цінності: слонову кістку, шкіри левів та барсів, фіміам, олію. Очевидно, що це здобувалося не лише в результаті військових акцій, а й торгів та обмінів, які не обходилися без переговорів і встановлення контактів із іншими народами. З поширенням експансії єгипетських фараонів на Палестину й Сирію їм довелося рахуватися з інтересами інших держав - Вавилонії, Мітанні, Хатті й тому для врегулювання відносин з ними з'явилася необхідність у дипломатичних засобах: переговорах, посольствах, дипломатичному листуванні, шлюбній та "подарунковій дипломатії". Ускладнення міжнародних відносин спричинило й появу спеціалізованих канцелярій для дипломатичного листування, навчання писців, які вели це листування та перекладачів, що забезпечували переговорний процес. Від епохи Давнього царства (початок XXVIII - середина XXIII ст.) дійшли написи царів та автобіографічні написи вельмож, що розповідають про походи, торгові експедиції, розробки корисних копалин за межами Єгипту. З цих джерел дізнаємося про походи фараона Снефру до Лівії, про боротьбу фараонів Сахури та Уніса (V династія) на Синаї з азійськими племенами, про подорож єгиптян до загадкової країни Пунт (можливо, це територія сучасної Сомалі). Характерні риси зовнішньої політики Давнього Єгипту відбито в ієрогліфічному написі Уні, вирізьбленому на кам'яній плиті, знайденій біля м. Абідоса. Уні був наближеним до фараонів VI династії Теті II (середина ХХV ст. до н. е.) та Пепі І й виконував низку важливих доручень при дворі. Цей вельможа міг похвалитися тим, що єгипетський володар дарував йому "звання друга" й поставив наглядачем за жерцями міста при своїй піраміді, доглядачем житниці й наглядачем за орендарями царських земель. Він виконував інші важливі доручення володаря. Уні був керівником царськими покоями й "носієм царських сандалій" та відповідав за безпеку фараона під час його походів та поїздок країною. Пишаючись своїм високим статусом, Уні зазначав: "був я приємнішим серцю його величності від будь-якого сановника його, будь-якого наближеного його, будь-якого слуги його" [29]. Очевидно, саме тому Уні було доручено очолити військо фараона, споряджене "проти азіятів, мешканців пісків". Прикметно, що до війська з кількох десятків тисяч воїнів були залучені не лише воїни з власне єгипетських областей, але й з Нубії (нубійці з Ірчету, Маджаї, Іаму, Уауат, Кау – район третього порогу Нілу) та лівійці з країни Чемех, які на той час були включені до орбіти політичного впливу Єгипту. У звичному для тогочасної риторики тоні переможних походів напис повідомляє про успішне повернення війська, розорення "країни мешканців пісків", зруйнування її укріплень, про вирубані шовковичні сади й виноградні лози, про спалені палаци її правителів, про те, що під час походу було винищено "десятки тисяч мужів" й захоплено значну кількість полонених. Теті II був цілком задоволений результатами походу, проте Уні довелося ще п'ять разів вирушати в похід для упокорення мешканців країни пісків, які повставали. Як особливо довіреній особі фараона йому було доручено також доставити гранітні плити для покоїв та жертовника піраміди фараона. Для спорудження плотів та суден, на яких доправляли ці плити, деревину постачали васальні нубійські князьки. Якщо в напису Уні йдеться про азійські та нубійсько-лівійські інтереси зовнішньої політики Єгипту, то в напису при вході до гробниці іншого єгипетського вельможі Хархуфа окреслюються деякі деталі організації цієї політики. Хархуф був знатним сановником фараона Меренра І з тієї ж VI династії. Він підписався як "скарбник царя Нижнього Єгипту, повірений та завідувач усіма таємними справами". Батько цього вельможі згадується в напису як жрець-читець. Батько й син за дорученням фараона вирушили до країни Іам й "доправили звідти дари всілякі рідкісні й прекрасні". Такі експедиції на південь Хархуф здійснював ще неодноразово (в область Ірчет, оазу Харга). Прикметною є згадка про те, що Хархуф посідав спеціальну посаду "начальника перекладачів". Їхня роль у здійсненні як військових, так і дипломатичних акцій була надзвичайно важливою. Хархуф підкреслює свої здобутки в упокоренні південних областей та в налагодженні контактів з правителем країн Ірчет, Сачу, Уауат й пояснює їх силою військ Єгипту та залежних країн (Іам), зокрема тим, що він був "успішнішим, ніж будь-який начальник перекладачів", що посилалися туди раніше. Військово-дипломатична акція Хархуфа завершилася доправленням до столиці багатих дарів з півдня: на трьох сотнях ослів везли ладан, чорне дерево, олію хекну, шкіри пантер, слонову кістку та інші прекрасні дари від володарів упокорених південних країн. У напису згадується й епізод, коли за часів фараона V династії Ісесі з Пунту було привезено пігмея, що вмів танцювати й потішав фараона. Популярна пам'ятка давньоєгипетської літератури Середнього царства "Повість Синухе", яка зберіглася на папірусі, передає драматичний опис життєвих пригод “управителя областей в землях азіатів" Синухе після смерті фараона Аменемхата (близько 1991-1962). Його старший син Сенусерт у цей час перебував у поході проти лівійців та успішно повернувся з походу, ведучи захоплених там багатьох полонених та стада худоби. Серед реалій зовнішньої політики в повісті згадується оборонна стіна, споруджена за часів Аменемхата, "щоб відбивати азіятів та нищити тих, хто кочує у пісках", походи Сенусерта, "страхом перед яким перейняті чужоземні країни", азіяти, які втікають під його натиском. Сенусерт прославляється як володар, що розширював кордони країни на півдні й на півночі, бо "він створений, щоб перемагати азіятів й тіснити тих, хто кочує в пустелях". Серед залежних від Єгипту документ згадує Бібл та країну Речену, розташовану в сирійсько-палестинському регіоні. Однак він зазнав поразки від вавилонян. Зустрівшись з Набопаласаром, Кіаксар розробив план спільних дій проти Ніневії. Землі, що належали Ассирії мали бути поділені між Мідією та Вавилонією. Для зміцнення дружби союзники вирішили породичатися. Цар Мідії Кіаксар видав свою доньку Амітиду за сина Набопаласара царевича Навуходоносора. 612 р. союзники з'явилися біля стін ассирійської столиці й почали її облогу. Загативши Тигр, вони змусили його змінити течію, й води могутньої ріки ринули до міста. Потужний потік пробив міську стіну, відкривши широку дорогу нападникам. Ніневію було взято. Кіаксар і Навуходоносор вчинили з ассирійською столицею так само, як свого часу Синаххериб з Вавилоном. Однак Вавилон через десять років був відбудований сином Синаххериба Асархаддоном, а Ніневія - піддана забуттю. Будинки й храми зруйновано, всю ассирійську знать перебито. Величезні багатства вивезено. Ассирійська держава припинила існування [25, с. 43].

Отже Єгипет країна з досить багатою історією процес побудови країни політична ситуація яка віддзеркалювала її міжнародні відносини сформували на Близькому Сході цілу систему міжнародних відносин та побудувало пріоритетні напрями політичного розвитку карїни.

2.2. Міждержавні відносини в давній Месопотамії

Міста-держави ранньодинастичного періоду (бл. 2750 – 2315 рр. до н.е.). В даний період на території Месопотамії знаходилося близько 20 поселень-держав, які за давньогрецькою традицією називають номи. Переважна більшість – у нижній течії Тигру та Євфрату. Між собою вони не були пов’язані політичними союзом, однак існував релігійний союз на чолі з містом Ніппур (загальне релігійне святилище). Серед номів слід відзначити: Ешнунна, Сіппар, Кіш, Шуруппак, Урук, Ур, Умма, Лагаш, Акшак.

Політичні претензії на панування  в регіоні традиційно пов’язують з титулом царя міста Кіш. Однак разом із тим, відсутні будь-які письмові згадки про існування політичного об’єднання на чолі з даним номом. Можливо, що таким чином, відзначали титул регіонального гегемона в цілому. Скоріше ним був глава союзу держав Месопотамії, ніж правитель єдиної держави.

Зовнішні контакти Месопотамії  на початковому етапі були спрямовані на східні землі, з якими відбувалася  жвава торгівля каменем та продовольством. Опосередкованим підтвердженням цього  можна вважати месопотамські  епоси, одним з яких є «Ен-Меркар та владика Аратти». В ньому описується один з легендарних перших правителів Урука, який встановив торгівельні контакти з державами, що знаходилися поблизу кордонів сучасної Індії. Також слід згадати і про “Сказання про Гільгамеша”, в якому річ ведеться про можливий похід на Ліван, або Елам. З останнім пов’язані згадки і про найбільш давній військовий конфлікт в регіоні – війну царя Кішу Менбарагесі (бл. 2600 р. до н.е.) з даною державою, що завершилася поразкою Еламу. Разом із тим, слід зазначити, що військові дії між обома державами відбулося протягом досить довгого часу, тому залишилися дані про те, що правителі і Еламу, і Кішу захоплювали контроль над регіоном [5].

Війни ранньодинастичного періоду  поділялися на три види: боротьба за панування в регіоні, територіальні конфлікти, походи з метою грабунку. Проявом одного з таких конфліктів є війна між Гільгамешем, еном (правителем) та лугалєм (військовим вождем) Урука та Агою, останнім царем І династії Кішу. Внаслідок вдалої війни Гільгамешу вдалося утворити військовий союз, який об’єднав міста Нижньої Месопотамії: Урук, Адаб, Ніппур, Лагаш, Шуруппак, Умма тощо. Він також вважається засновником І династії Урука (2615 – 2500 рр. до н.е.).

В середині ХХV ст. до н.е. гегемонію в Месопотамії отримує  І династія Ура, правителі якої спромоглися  встановити контроль над іригаційними системами Євфрату.

За правління Еанатуна (2450 – 2425 рр. до н.е.), засновника І династії Лагаша, відбувається війна між Лагашем та Уммою, внаслідок чого жителі останньої пообіцяли ніколи не нападати на лагашців та виплатити данину, що складалася з 300000 літрів ячменя. Ці події були відображені у відомій «Стелі шулік» - кам’яній плиті розміром 1,5 метра.

Пізніше Еанатум зумів завоювати майже всю територію Шумеру (м. Ур, Урук, Уру-аз, Мішеме, Аруа), відбити напади еламітів на території Лагашу. За деякими даними військо Лагашу доходило до держави Марі (місто-держава на березі Євфрату у Північній Сирії, чий розквіт припав на ХІХ ст. до н.е.)

Наприкінці ХХІV ст. до н.е. Лугальзагесі, лугаль Урука та Умми, єдиний представник ІІІ династії Урука (2336 – 2311 рр. до н.е.) ще раз об’єднав територію Шумеру. В 2316 р. до н.е. він розгромив Кіш, а в 2312 р. до н.е. те ж саме здійснив з Лагашем. В своїх надписах Лугальзагесі пише, що він змів об’єднати території від «Нижнього моря» (Персидської затоки) до «Верхнього» (Середземного) моря. Водночас незалежних даних, що підтверджували даний факт немає [5, с. 39].

Завоювання Лугальзагесі були припинені засновником Аккадського царства Шуррукіном, або Саргоном (пр. 2316 – 2261 рр. до н.е.). Встановивши контроль над містечком Аккаде, Саргон в 2313 р. до н.е. здійснив похід на захід, внаслідок чого було завойовано місто Ебли та середземноморське узбережжя Сирії. В 2311 р. до н.е. аккадці розгромили Лугальзагесі та приєднали його володіння до своєї держави. Військо Саргона на той момент складалося з народного ополчення, більш того до його армії записувалися общинники підкорених держав, сподіваючись тим самим домогтися підвищення по службі, або звільнитися з-під влади номової знаті. Більш того, цікавою особливістю тактики Саргона було активне використання луку та підрозділів лучників проти некороткої важкоозброєної фаланги шумерів.

В 2310 р. до н.е. проти Саргона виступили війська коаліції номів Південної Месопотамії на чолі з правителем м. Ур, які були розгромлені. Також було захоплено Умму та Лагаш. Таким чином, аккадці об’єднали в єдину державу території від Середземномор’я до Персидської затоки. Більш того, Саргон здійснив походи на Елам та в Малу Азію. Загалом джерела згадують про 34 військові походи Саргона, внаслідок чого, вірогідно, було утворено першу централізовану територіальну державу Месопотамії. Разом із тим, Саргон та його наступники зберегли традиційну систему територіально-адміністративного поділу країни, владу місцевої знаті та жерців. Влада Саргона над підкореними землями була не надто міцною, що підтверджується постійними заколотами та смертю спадкоємців. Наступники Саргона були замішені зосередитися на постійному приборканні підкорених міст Шумеру, походах проти Еламу та держав Північної Месопотамії. Цікаво, що поряд з сухопутними походами здійснювалися військово-морські експедиції з метою підпорядкування срібних родовищ. Ще одним важливим моментом у дослідженні історії дипломатії у період Шумеру та Аккаду став перший відомий на сьогодні договір міждержавний договір між царем Нарам-Суеном (Нарам-Сіном) (2236 — 2200 рр. до н.е.) та правителем Еламу. У відповідності до його тексту Елам брав на себе зобов’язання щодо повної лояльності до Аккаду, надання військової допомоги Нарам-Суену, видача втікачів аккадцям. Важливим елементом є звернення до богів як гарантів договору та певні натяки  на те, що сам аккадський цар визнавався вищою силою [10].

Вже наприкінці правління  Нарам-Суена відбувається укладення  союзу між Ніппуром та племенами  кутіїв, або гутіїв, які проживали  в районі гір Загросу (південно-західна  частина сучасного Ірану). Спільними  зусиллями вони змусили аккадців відступити та перейти до оборони власних володінь. З 2200 до 2109 рр. до н.е. кутії воювали з Аккадом, Еламом та іншими містами-державами Шумеру, однак при цьому вони так і не створили власну державу, проживаючи, скоріше, у стані військової демократії.

Близько 2109 р. до н.е. цар Урука Утухенгаль (2112 – 2104 рр. до н.е.) розгромив кутіїв, чим дав початок відновленню незалежності Шумерсько-Аккадського царства. Цей процес продовжився за правління Ур-Намму, засновника ІІІ династії Ура (пр. 2112 – 2094 рр. до н.е.). Він відновив єдність Південної Месопотамії, назвавши її державою Шумеру та Аккаду. До складу держави увійшли також землі Північної Месопотамії, частина територій Еламу тощо. Крім того, військові походи здійснювалися в на територію Східного Середземномор’я. Подальша експансія Шумеро-Аккадської держави відбувалася за правління наступника Ур-Намму Шульгі (пр. 2094 – 2046 рр. до н.е.). він був змушений насамперед здійснити реформу армії, утворивши загони лучників, надавши воїнам земельні наділи. Бл. 2066 р. до н.е. був завойований Елам, яким стали правити намісники Шульгі. Пізніше – Ашшур, Урбіллум, поселення Загросу. На півночі було встановлено контроль над східною частиною Малої Азії та, можливо, м. Бібл. Слід зазначити, що, порівняно з попередніми періодами значно розширився інструментарій зовнішньої політики – зокрема, поширювалася практика укладення династичних шлюбів, використання розвідників та тогвовців, як дипломатичних агентів, пропагандистських акцій, на кшталт прославлення шумеро-аккадських царів [11, с. 134].

Правління ІІІ династії Ура було перервано внаслідок  навали кочових племен амореїв, що прийшли  з Сирії, сподіваючись тим самим  прокормити свої стада та сім’ї. До зовнішньої загрози додалися проблеми, пов’язані з кризою державного та економічного устрою держави Іббі-Суена (бл. 2027 – 2003 рр. до н.е.) і відкрита зрада частини найближчого оточення царя. Таким чином, наприкінці ХХІ – початку ХХ ст. до н.е. держава Шумера та Аккаду переживає занепад, пов’язаний з її розколом та втручанням сусідніх держав та народів.

Водночас даний період відомий також поширенням контактів  шумерів та аккадців з Давнім Єгиптом (за правління Аменемхета ІІ), появою на зовнішньополітичній арені Ашшура, що став центром майбутньої Ассірійської держави та подальшим посиленням ролі шлюбної дипломатії у відносинах між державами Месопотамії. Крім того, поширеною була практика укладення міждержавних союзів, недовгострокових, але таких, що передбачали рівний, або нерівноправний статус. Укладення союзів супроводжувалося клятвами перед богами, а також направленням до васальної держави намісника – хазіану, який мав слідкувати за виконанням умов договору.