Зовнішньоекономічна політика в умовах глобалізаційних процесів

Головним засобом обмеження  імпорту товарів на внутрішній ринок  було мито. До колоній товари можна  було ввозити тільки з метрополії, постачання з інших країн обмежувалось або навіть заборонялось.

З розвитком продуктивних сил суспільства і переходом до капіталістичного способу виробництва виникає другий напрямок ЗЕП— протекціонізм, завдання якого полягало не в нагромадженні грошей державою, а в захисті національної економіки, національних товаровиробників за допомогою мита і кількісного обмеження імпорту, а іноді й експорту.

З розвитком капіталістичного способу виробництва, підвищенням  ефективності виробництва, особливо у  промислово розвинутих країнах, політика протекціонізму все більше суперечила економічним інтересам капіталістичних виробників, яким потрібні були нові ринки збуту. Ця політика заважала експансії капіталу. На шляху реалізації зростаючої кількості більш дешевих товарів машинного виробництва постали перепони, створені політикою протекціонізму. Світовий ринок було поділено на сектори та регіональні ринки на основі метрополій та залежних від них країн.

Об'єктивні потреби  розвитку капіталістичного виробництва, зростання обсягів виробництва  привели до появи нового напрямку—  концепції "вільної торгівлі", яку розробили представники класичної англійської політичної економії А. Сміт та Д. Рікардо. Основоположна ідея цього вчення полягала в тому, що найбільшу вигоду здобувають країни, які беруть активну участь у міжнародному поділі праці на підставі витрат виробництва або затрат праці (абсолютних— за А. Смітом і відносних— за Д. Рікардо). Ці погляди в дальшому поглибили Е. Хекшер та Б. Олін, які сформулювали так звану теорію чинників виробництва, а також інші вчені.[2]

Сутність поглядів прибічників "вільної торгівлі" суперечила переконанням як меркантилістів, так і представників протекціонізму, тому що ліберали рекомендували державі максимально обмежити втручання в економіку, у т. ч. у зовнішньоекономічну діяльність, зокрема в зовнішню торгівлю. Втручання допускалося лише в окремих випадках: для гарантування безпеки і зміцнення обороноздатності країни або централізації державної підтримки експорту, що здійснюється іншою державою.

Сьогодні в торговельно-політичній практиці широко застосовуються зразу  обидва напрямки зовнішньоекономічної політики — як протекціонізм, так і політика вільної торгівлі. Поодинці їх практично ніколи не використовують.

Індустріально розвинуті  країни світу стосовно слаборозвинутих  країн діють під гаслом вільної  торгівлі, лібералізації ринкових відносин, знищення перепон на шляху руху товарів (кількісні та митні обмеження). Але якщо внутрішня економіка або відповідні галузі розвинутих країн недостатньо конкурентоспроможні на світовому ринку і потребують державного захисту в національних інтересах, тоді уряди цих країн проводять політику протекціонізму стосовно країн, які виробляють більш конкурентоспроможну продукцію. Аналіз свідчить, що до останнього часу основним напрямком ЗЕП був протекціонізм, а вільна торгівля була наявною лише епізодично на тлі застосування політики протекціонізму.

Поява монополій і  монополізація (олігополізація) окремих  галузей призвела до виникнення четвертого напрямку ЗЕП — над-протекціонізму, або наступального (агресивного) протекціонізму. Його відмінність від протекціонізму вільної конкуренції полягає в тому, що він захищає інтереси найрозвинутіших, монополізованих галузей економіки, тоді як протекціонізм на домонополістичній стадії розвитку був спрямований на захист від іноземної конкуренції найслабкіших, неконкурентоспроможних галузей економіки. Мета такої політики полягає в тому, щоб за рахунок високих монопольних цін на внутрішньому ринку отримувати монопольно високий прибуток, що дасть змогу агресивно наступати на позиції конкурентів на світовому ринку.

Під час сучасної НТР, поглиблення міжнародного поділу праці і загострення конкуренції на світовому ринку посилились процеси інтернаціоналізації та інтеграції, які справляють зростаючий вплив на формування й реалізацію зовнішньоекономічної політики. Виникнення різних регіональних і міждержавних інтеграційних союзів (наприклад ЄС) зумовили появу нового напрямку ЗЕП— колективного протекціонізму. Його відмітною рисою є певна лібералізація взаємної торгівлі (але узгодженої між країнами інтеграції) і проведення узгодженої єдиної протекціоністської політики щодо інших країн. Прикладом такої політики є відносини між ЄС та США, іншими країнами.

За сучасних умов у  формуванні ЗЕП активну роль виконують  держава, монополістичні групи та створені ними різні асоціації, комітети та інші національні й галузеві об'єднання національного капіталу, між якими існують певні розбіжності, що пояснює певну компромістність економічної політики.

Ринкові відносини стають усе більш регульованими, а отже, значного регулятивного впливу зазнають і зовнішньоекономічні відносини, тобто формування та реалізація ЗЕП кожної країни. Впливають на зовнішньоекономічні відносини країн і міждержавні міжнародні офіційні й неофіційні інститути (наради семи найвпливовіших країн, які проводяться з 1975 р. регулярно; Міжнародне енергетичне агентство, створене 1974 року; ГАТТ-СОТ; МВФ, Світовий банк, ОЕСР тощо).[2]

Також неабиякий вплив  на міжнародні економічні відносини  справляють ТНК, пов'язані між собою  угодами про розподіл ринків, ціни, умови продажу, захист патентів тощо. Такі угоди створюють перепони для імпорту не менш відчутні, ніж ті, що робляться за допомогою звичайних торговельно-політичних бар'єрів. Це— приватномонополістичний протекціонізм як специфічна риса сучасної зовнішньоекономічної політики, що дістала назву обмежувальної практики монополій.

Зовнішньоекономічна політика країн світу сьогодні формується за активної дії глобалізації. Під  глобалізацією в економічній  науці, як заведено, розуміють вільний  рух між країнами товарів і  факторів виробництва (праці, капіталу, знань). Існують різні погляди і визначення глобалізації, але головними її критеріями є діалектична взаємодія природи, людини і суспільства за умов сучасної НТР . Учені вважають, що глобалізація почалася з кінця XIX ст.

Головними складниками і засобами зовнішньоекономічної політики є торговельна політика, кредитно-грошова політика, валютно-кредитна політика, двосторонні та багатосторонні договори та угоди, митно-тарифні засоби, нетарифні засоби тощо

 

2. Складові і засоби ЗЕП

Залежно від зовнішньоекономічної доктрини, цілей та участі держави в регулюванні зовнішньоекономічних відносин, його методів та інструментів розрізняють певні види зовнішньоекономічної політики.

Протекціонізм - політика держави, спрямована на захист національної економіки від іноземних товаровиробників.

Фритредерство - політика вільної  торгівлі з метою лібералізації  зовнішньоекономічної діяльності, вільного доступу на національний ринок товарів, капіталів, робочої сили тощо.

До економічних регуляторів  зовнішньоекономічної політики належать - розробка і встановлення податків у сфері зовнішніх відносин; затверджений порядок нагромадження і використання валютних коштів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; система розрахунків та кредитування експортно-імпортних відносин.

Формування соціально  орієнтованої економіки ринкового  типу передбачає багатогранний комплекс взаємообумовлених заходів як у  сфері функціонування внутрішніх економічних  відносин, так і зовнішніх. І однією з найсуттєвіших проблем є  вдосконалення системи фінансових важелів як засобів підвищення ефективності економіки.

Найбільш поширеними економічними засобами регулювання  зовнішньоекономічних зв'язків є  митні платежі, які стають суттєвим бар'єром при переміщенні товарів  через митний кордон країни.

Механізм зовнішньоекономічної політики держави - сукупність правових, фінансово-економічних і організаційно-управлінських форм, методів та інструментів, за допомогою яких держава стимулює, координує і регламентує діяльність суб'єктів у сфері зовнішньоекономічних зв'язків відповідно до цілей та завдань.

Двома основними групами  засобів державного регулювання  зовнішньої торгівлі є митні (мито на імпортовані та експортовані товари) і не митні (квоти, субсидії, бюрократичні перешкоди тощо). Використання цих  інструментів може бути спрямоване на стимулювання експорту (прямі або непрямі експортні субсидії) або на обмеження імпорту (мито, квоти, ліцензування, системи дозволів тощо). Інструменти зовнішньоторговельної політики, які обмежують імпорт, називають торговельними бар'єрами.[14]

Найпоширенішим з усіх перелічених є мито, податок, який накладають на товар, ввезений з-за кордону. Існують три основні види мита, а саме:

- адвалерне - запроваджується  як певний відсоток від митної  вартості товару;

- специфічне - встановлюється  у вигляді фіксованої суми з одиниці виміру (об'єму, ваги тощо);

- комбіноване - поєднує  ставки адвалерного і специфічного  мита.

Унаслідок запровадження  мита ціна, яку платитимуть споживачі  за імпортні товари, зросте, що надає  певні переваги вітчизняним виробникам аналогічних товарів чи послуг. Водночас додаткові доходи отримує і державний бюджет.

З урахуванням цих  моментів країни з перехідною економікою можуть розраховувати на конкурентні  позиції у світовому господарстві, лише якщо національний бізнес пропонує конкурентоспроможні товари та послуги, а сама держава має достатню економічну та політичну міцність. Окрему увагу слід приділити нетарифному регулюванню.

З-поміж не митних інструментів протекціоністської політики найпоширенішими  є квоти - кількісні обмеження імпорту. Для обмеження доступу певного товару на вітчизняний ринок уряд видає ліцензії, які визначають максимальну кількість дозволеного для ввезення товару. У результаті знов-таки у певному виграші залишаються вітчизняні товаровиробники, водночас споживачі зазнають втрат.

Часто уживаними не митними  торговельними бар'єрами є надмірні стандарти щодо якості товару, різноманітні санітарні обмеження та норми  безпеки, вимоги ліцензування, митні  процедури тощо.

Альтернативний підхід до захисту національного виробника полягає у стимулюванні державою експорту вітчизняної продукції. Субсидування експорту за допомогою системи пільг сприяє зниженню витрат виробництва і дає змогу вітчизняним фірмам пропонувати товар на світових ринках за дещо нижчими цінами. Такі субсидії можуть надаватися безпосередньо у вигляді дотацій або непрямим чином через пільгові умови оподаткування і кредитування тощо.

Розрізняють такі шляхи  стимулювання експорту:

1. Економічне стимулювання;

- надання пільгових  експортних кредитів (зниження ставок та подовження термінів);

- страхування експортних  операцій.

2. Фінансове стимулювання:

- податкові пільги (відстрочка, знижка, часткове або повне звільнення  від податків тощо);

- субсидії.

3. Демпінгова політика.

4. Адміністративні заходи  щодо вивозу товарів.

5. Прогнозування (виявлення  перспективних ринків).

6. Інформаційне, консультаційне  обслуговування, організація виставок, ярмарків, підготовка кадрів.

7. Засоби морального  заохочення (дипломатична підтримка).

Надзвичайним заходом  обмеження зовнішньої торгівлі є торговельне ембарго, яке передбачає повну заборону на експорт у певну країну чи імпорт з неї. Ембарго вводять зазвичай з політичних мотивів.

Таким чином, зовнішньоекономічна  діяльність дає змогу прискорювати науково-технічний прогрес завдяки організації спільних досліджень, швидкому переобладнанню сучасною технікою цілих галузей і виробництв, сприяє розв'язанню багатьох соціально-економічних проблем.

 

3. Правові засади функціонування ЗЕП в Україні

Здійснення зовнішньоекономічної діяльності здійснюється з метою створення сприятливих умов для економічного розвитку країни і захисту її інтересів, збалансованого розвитку економіки, рівноваги внутрішнього ринку, стимулювання прогресивних структурних змін у зовнішньоекономічних звязках суб'єктами економічної діяльності і створення найсприятливіших умов для залучення власної економіки в систему світового поділу праці.

Особливим завданням  процесу регулювання ЗЕД є  підтримка загальнонаціональних пріорітетів  у зовнішньоекономічної сфері і  досягнення наміченої мети за допомогою певних заходів.

Основними складовими політики а галузі зовнішніх економічних  зносин України є зовнішньоторговельна політика (що включає експортну та імпортну політику), політика у сфері  залучення іноземних інвестицій і регулювання національних, капіталовкладень за кордоном, крім цього, ЗЕП має виконувати завдання щодо географічної збалансованості зовнішньоекономічних операцій з окремими державами та регіонами, що пов'язане з економічною безпекою країни.

В теперішній час Україна  здійснює всі види зовнішньоекономічної діяльності, включаючи зовнішню торгівлю, на принципах правового регулювання на взаємовигідній основі. Це визначило відповідну інфраструктуру і систему регулювання ЗЕД. Управління зовнішньоекономічною діяльністю Україною здійснюється як державою, в особі її органів і державних інститутів, недержавними органами управління економікою (товарними, фондовими, валютними біржами, торговими палатами, асоціаціями, союзами), самими суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності . Регулююча роль Верховної Ради України складається в прийнятті законів в області ЗЕД.