Режими валютного регулювання та його ефективність

- розміщення вільних валютних коштів у цінні папери.

Вибір стратегічних напрямів управління валютними резервами залежить від конкретної економічної ситуації та цілого ряду факторів: напрямів грошово-кредитної політики, рівня інфляції, стану державної заборгованості тощо. 
Валютні обмеження являють собою сукупність заходів та нормативних правил, установлених у законодавчому або адміністративному порядку та спрямованих на досягнення рівноваги в платіжному балансі, підтримання стабільності курсу національної грошової одиниці та досягнення інших цілей. Валютні обмеження застосовуються, зокрема, за умов хронічних і досить великих дефіцитів торговельних балансів, що характерне на даний час для України. За таких умов країна змушена вводити певні валютні обмеження з метою досягнення збалансованості зовнішніх платежів та надходжень.

Форми валютних обмежень досить різноманітні. Вони виявляються у встановленні певного розміру продажу валютних надходжень експортерів, іноді в ліцензуванні продажу іноземної валюти імпортерам, а також у формі заборони на ввіз та вивіз валютних цінностей без спеціальних дозволів, в обмеженні прав фізичних осіб на володіння та розпорядження іноземною валютою. У сфері руху капіталів та кредитів регулюванню підлягають іноземні інвестиції, вивіз прибутків, а також залучення приватними компаніями зовнішніх позик і кредитів, переведення останніх у національну валюту.

Одним із методів  валютного регулювання є обов'язковий  продаж валютних надходжень резидентів від здійснення експортних операцій.

Вимога обов'язкового продажу валютних надходжень резидентами - одна із форм організації валютного ринку, яка значною мірою залежить від рівня розвитку ринкових відносин та форм організації валютного ринку країни і має на меті підтримати стабільність обмінного курсу національної грошової одиниці та захистити офіційні золотовалютні резерви.

Правила обов'язкового продажу валютних надходжень на користь резидентів тісно пов'язані з механізмом курсоутворення та є однією зі складових системи валютних обмежень. Період реформування економіки України за обмежених ресурсів держави, створення ефективного й керованого валютного ринку потребує на певному етапі збереження системи валютних обмежень, які б виконували функції інструментів для впливу на стан валютного ринку.

Обов'язковий  продаж валюти може мати різний вплив  на стан валютного ринку залежно  від застосування того чи іншого режиму валютних курсів на різних етапах розвитку економіки. Оптимальний рівень обов'язкового продажу валютних надходжень для створення ефективного валютного ринку має відповідати в кожний певний період часу рівновазі між готовністю експортерів продавати валюту і готовністю імпортерів її купувати.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Валютна політика – основа валютного регулювання.

 

Валютна політика кожної країни визначається політикою державного регулювання економіки загалом, ступенем втручання органів державної влади у валютно-кредитні та фінансові відносини. Валютна політика — це сукупність здійснюваних державою економічних, організаційних та правових заходів у сфері валютних відносин з метою реалізації стратегічних завдань розвитку національної економіки.

Зміст стратегічних завдань валютної політики визначає її як органічну складову економічної політики держави в цілому. Стратегічними завданнями валютної політики є: 1) забезпечення стійкого економічного зростання; 2) підтримання стабільного рівня цін (низького рівня інфляції); 3) сприяння високому рівню зайнятості в національному господарстві (низький рівень безробіття); 4) забезпечення зовнішньоекономічної рівноваги (тобто рівноваги платіжного балансу країни).

Незважаючи на те, що валютна політика є невід’ємною складовою макроекономічної політики держави загалом, вона має і цілий ряд своїх специфічних завдань, котрі визначають її роль саме у регулюванні валютної сфери економічних відносин. Такими специфічними завданнями валютної політики, зокрема, є:

• забезпечення стабільного функціонування внутрішнього валютного ринку країни і недопущення кризових та спекулятивних явищ;
• сприяння нормальній організації грошового обігу в країні для забезпечення товарообмінних операцій у зовнішньоекономічній сфері;
• створення адекватних правових умов організації валютних відносин для розвитку зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів господарювання і припливу іноземних інвестицій;
• підтримання стабільного рівня обмінного курсу національної валюти на грошовому ринку й забезпечення належної купівельної спроможності національної грошової одиниці;
• оперативне регулювання сальдо платіжного балансу для своєчасного погашення зовнішньої заборгованості;
• лібералізація або обмеження можливостей суб’єктів господарювання у здійсненні валютних операцій залежно від загальних цілей економічної політики держави.

У зв’язку з  тим, що до суб’єктів валютної політики можна віднести всіх учасників валютних відносин, сам процес реалізації валютної політики відбувається на трьох основних рівнях:

• рівень підприємств, організацій і банків, що володіють значними обсягами валютних коштів, беруть активну участь у валютних відносинах та формують власну валютну політику;
• рівень національних держав, котрі в особі їхніх урядів та центральних банків розробляють валютну політику, що визначає особливості поведінки всіх інших суб’єктів валютних відносин;
• міждержавний рівень, на якому формування валютної політики відбувається на основі міжнародних угод у валютній сфері.

Найважливішим є процес формування і реалізації валютної політики на національному рівні, що здійснюється державою в особі центрального банку країни. При цьому здійснення центральним банком своїх функцій як головного органу монетарного регулювання економіки визначає тісний зв’язок між його грошово-кредитною та валютною політикою. Цей взаємозв’язок насамперед визначається таким:

по-перше, і валютна, і грошово-кредитна політика проводяться  єдиним державним органом — центральним  банком. Це створює належні організаційні  можливості для координації зусиль його підрозділів у проведенні відповідних регулятивних заходів як на грошовому, так і на валютному ринку країни, дає змогу виробляти єдину стратегію і тактику дій щодо впливу на операції суб’єктів обох цих ринків;

по-друге, стратегічні  завдання валютної політики відповідають стратегічним цілям грошово-кредитної політики центрального банку (див. розд. 9), що вказує на підпорядкованість здійснюваних центральним банком країни регулятивних заходів єдиним стратегічним завданням державної економічної політики — насамперед стабільність національних грошей, економічне зростання, висока зайнятість;

по-третє, ряд  інструментів грошово-кредитної політики центральний банк використовує для  реалізації завдань валютної політики. Так, зокрема, дисконтна (процентна) політика, операції на відкритому ринку, встановлення обов’язкових резервних вимог можуть використовуватися центральним банком для активного впливу на кон’юнктуру валютного ринку країни, а також відповідно на динаміку обмінного курсу національної валюти.

Попри зазначені обставини, необхідно пам’ятати, що валютна політика є цілком самостійним напрямом діяльності центрального банку, а тому для її реалізації нарівні із загальними інструментами монетарної політики він використовує цілий ряд специфічних інструментів, спрямованих на регулювання саме валютного ринку (валютні інтервенції, девальвації і ревальвації, валютні обмеження, диверсифікація валютних резервів).

Крім того, необхідною умовою успішного проведення валютної політики є зв’язок її не лише з  грошово-кредитною політикою центрального банку, а й із тими цілями та завданнями, які ставляться перед економічною політикою держави загалом, і насамперед її бюджетною, податковою та зовнішньоекономічною політикою, що передбачають особливості акумулювання та перерозподілу значної маси грошових ресурсів у національній економіці. Усе це безпосередньо позначається і на стані валютних відносин.

Важливе значення для розуміння сутності і цілей  валютної політики має поділ її на два основні види: поточну (короткострокову) і структурну (довгострокову).

Поточна валютна  політика — це сукупність регулятивних заходів центрального банку щодо оперативного повсякденного впливу на динаміку обмінного курсу, кон’юнктуру  валютного ринку, обсяги валютних операцій у країні.

Основними цілями поточної валютної політики є забезпечення рівноваги платіжного балансу, стабільного рівня валютного курсу та створення сприятливих умов для зовнішньоекономічної діяльності. Дані цілі передбачають вплив центрального банку на ті операції економічних агентів, котрі вони проводять на валютному ринку країни. Отже, саме функціонування валютного ринку є основним об’єктом впливу поточної валютної політики центрального банку.

Валютний ринок  — це система економічних відносин, пов’язаних із купівлею-продажем іноземних валют та платіжних документів, виражених в іноземних валютах. Валютний ринок виконує в економіці кожної країни цілий ряд важливих функцій; а саме: 1) своєчасне здійснення міжнародних розрахунків; 2) диверсифікацію валютних резервів; 3) страхування валютних ризиків; 4) отримання прибутку учасниками ринку у формі різниці курсів валют; 5) надання й отримання кредитів для міжнародних торговельних операцій. Важливе значення вказаних функцій для забезпечення нормальних умов зовнішньоекономічної діяльності визначає об’єктивну потребу в проведенні поточної валютної політики, спрямованої на державне регулювання системи відносин, які складаються на валютному ринку. Суб’єктами цього ринку є, по суті, всі учасники економічних відносин, котрі здійснюють валютні операції.

Під валютними операціями слід розуміти всі операції, пов’язані з переходом права власності на валютні цінності, у тому числі операції з використання валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу, а також операції, пов’язані з увезенням, переказуванням і пересиланням на територію країни та за її межі валютних цінностей. Іншими словами, повсякденний рух валютних цінностей між учасниками економічних процесів є об’єктом регулятивного впливу поточної валютної політики держави.

Що стосується стратегічних завдань у сфері валютних відносин, то на їх вирішення спрямована структурна валютна політика.

Структурна валютна  політика — це сукупність заходів  міждержавного регулювання валютних відносин, напрямлених на забезпечення довгострокових структурних змін у  світовій валютній системі. Спрямованість цих змін визначає такі найважливіші елементи світової валютної системи, як роль золота і резервних валют у міжнародних розрахунках, режими валютних курсів і паритетів, механізми вирівнювання платіжних балансів, функції міжнародних валютно-кредитних організацій.

На практиці зміст валютної політики держави  може змінюватися історично залежно  від типу економіки, рівня розвитку національного господарства, а також еволюції світової валютної системи. Саме розвиток останньої визначає загальні організаційні засади реалізації валютної політики у кожній країні. Річ у тім, що на національному рівні валютна політика юридично оформляється у вигляді певного валютного законодавства, тобто в сукупності правових норм, котрі регламентують порядок здійснення операцій з валютними цінностями в країні. Проте на міжнародному рівні мова може йти лише про міждержавні валютні угоди, що визначають міжнародні правові аспекти організації валютних операцій. Сукупність таких угод у кожен конкретний історичний період і утворює структуру світової валютної системи, а відтак і зміст відповідної валютної політики.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Аналіз валютного регулювання в світі.

Валютне регулювання є складовою частиною державного регулювання економіки, хоч і не може бути зведене до нього, бо пов’язане взаємодією різних країн, а ця взаємодія в цілому знаходиться за межами національного регулювання, хоч і тісно пов’язана з ним. З огляду на це валютне регулювання спирається на теоретичне підґрунтя, яке лежить в основі сучасної практики державного регулювання. Починаючи з другої чверті минулого століття, пануючим напрямком економічної думки в теорії державного регулювання було кейнсіанство. Суть концепції державного регулювання економіки Дж. Кейнса і його послідовників базувалась на тезі про те, що сучасна ринкова економіка неспроможна до повної та ефективної саморегуляції. Цей її недолік, за висновками теоретиків цього напрямку, можна подолати за допомогою фіскальної і кредитної політики. У системі цього механізму певна роль відводилась і валютному регулюванню, але воно відігравало другорядну роль, бо провідною ідеєю була ідея забезпечення високоефективного функціонування економічного організму суспільства передусім за рахунок внутрішніх перерозподільчих процесів. Кейнсіанство, зігравши помітну позитивну роль у розвитку економіки значної кількості держав, на кінець XX ст. вичерпало себе, і на зміну йому прийшов монетаризм. На відміну від кейнсіанства, представники цього напрямку в розвитку економічної думки вирішальним важелем забезпечення стабілізації й рівноваги суспільного виробництва вважають гроші. Відтак, монетаризм, як сучасна теорія державного регулювання економіки, відводить валютному регулюванню значно більше уваги. Це пояснюється не тільки тим, що для монетаристів гроші — вирішальний чинник досягнення збалансованості суспільного виробництва, а й тим, що кінець XX—початок XXI ст. характеризувались великими змінами в процесах розвитку економіки. На порядку денному стоять питання відкритості економік, дуже помітного впливу світової грошово-кредитної сфери на національну, глобалізації економічних процесів, яка чітко реалізується і в інтернаціоналізації валютних відносин. У цих умовах монетаризм як загальна теорія державного регулювання сьогодні не може не охоплювати валютне регулювання і валютну політику. Сьогодні валютне регулювання є невід’ємною складовою валютної системи, яка реалізується як у межах окремої держави, так і поза нею. Виокремлюють два рівні валютного регулювання: наднаціональний (міжнародний) і національний. Перший рівень валютного регулювання забезпечує МВФ. Саме він здійснює валютне регулювання, керуючись домовленими світовою спільнотою, і найперше членами цієї організації, принципами регулювання міжнародних валютних відносин. Цей рівень і загальні основи його реалізації буде розглянуто в заключному розділі підручника. Другий рівень — це національний рівень валютного регулювання. Він забезпечує регулювання валютних відносин у межах конкретної держави і виливається в поточне, повсякденне регулювання валютного ринку. Цей рівень тісно пов’язаний з першим, їхній зв’язок знаходить вираження в тому, що стратегічна складова національного валютного регулювання повинна бути якомога тісніше пов’язана з міжнародним валютним регулюванням. При цьому з огляду на значне посилення процесів інтернаціоналізації виробництва і глобалізації економічного життя всіх країн світу ця складова національного валютного регулювання буде постійно посилюватись. Валютне регулювання, що розроблюється і здійснюється на національному рівні, визначається певними нормативними актами. Як правило, такі законодавчі акти визначають суб’єктів валютних відносин, порядок і особливості здійснення валютних операцій, механізм визначення валютного курсу національної грошової одиниці до інших валют, порядок утворення й механізм використання валютних резервів країни, особливості й загальну організацію валютного контролю в межах держави. В Україні основні засади організації валютного регулювання вперше було викладено в Законі України »Про зовнішньоекономічну діяльність» (1991), який заклав перші правові основи організації управління валютною сферою. Але безпосереднім нормативним актом, що стосувався валютного регулювання, стали декрети Кабінету Міністрів від 19.02.1993 р. »Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та »Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». Цей документ визначав загальні принципи валютного регулювання, порядок здійснення валютних операцій і покладав на НБУ функцію організації управління й контролю за валютною сферою. У подальшому нормативна база поповнювалась новими законами, які містили норми стосовно валютного регулювання. Серед них слід назвати Закон України »Про Національний банк України» і деякі інші нормативні акти. Об’єктом регулювання в кожній країні виступає валюта, її рух і самі валютні відносини. Але це регулювання найбільш сфокусоване, як правило, на забезпеченні курсоутворення і на відповідному регулюванні курсу національної валюти. Зрозуміло, що таким об’єктом є й відносини між суб’єктами, які вступають у ці валютні відносини. Так, держава в особі відповідно уповноважених на це органів, регламентує, наприклад, відносини між комерційними банками і господарюючими суб’єктами-резидентами країни, які проводять валютні операції. Окремо будуть регулюватись такі самі відносини з нерезидентами. Об’єктом регулювання будуть і ті відносини, які виникають між певними суб’єктами, наприклад, у процесі переміщення валюти через митний кордон держави та ін. Суб’єктами регулювання виступають інституційні державні органи, які на це уповноважені відповідно до чинного законодавства країни. Як правило, це центральний банк, комерційні банки, Міністерство фінансів та інші спеціальні установи, яким держава надає ту чи іншу частку функцій для здійснення валютного регулювання. У нашій державі, як і в інших країнах з ринковою економікою, головним суб’єктом, який здійснює валютне регулювання, виступає центральний банк — Національний банк України. Саме він визначає курс національної валюти стосовно до валюти інших держав, регламентує порядок і межі використання іноземної валюти на території нашої країни, нагромаджує і забезпечує відповідно до закону управління золотовалютними резервами країни, видає комерційним банкам ліцензії на здійснення валютних операцій та операцій з валютними цінностями, контролює валютні операції. Важливим суб’єктом валютного регулювання виступають комерційні банки, які згідно з чинним законодавством України забезпечують контроль за проведенням валютних операцій, які здійснюються резидентами країни. У процесі здійснення валютного регулювання, особливо в тій його частині, яка фокусує валютний контроль, суб’єктами виступають Міністерство фінансів, Державна податкова адміністрація, Державна митна служба України. Кожен із цих органів виконавчої влади забезпечує валютний контроль у межах тих повноважень, які закріплені за цим органом і входять у його безпосередні функції. Наприклад, Державна митна служба контролює порядок переміщення через митний кордон України валютних цінностей, а Державна податкова адміністрація контролює виконання норм чинних законів нашої держави щодо здійснення валютних операцій на нашій території як резидентами, так і нерезидентами. Валютне регулювання спирається на певну низку конкретних дій, що їх виконують відповідні органи. Ці дії регламентуються законодавством країни і виявляються у формі певних напрямків або елементів валютного регулювання. Вони пов’язані між собою і в сукупності утворюють механізм державного регулювання валютних відносин. До найбільш дійових методів (елементів) валютного регулювання слід зарахувати: