Шляхи подолання збиткової роботи підприємства

План

Вступ

Розділ І. Теоретико-методичні поняття  банкрутства.

1. Поняття банкрутства. Суб’єкти банкрутства, причини виникнення.
2. Аспекти формування механізму банкрутства в Україні.
3. Стратегія запобігання банкрутства.

Розділ ІІ. Аналіз фінансового стану підприємства як засіб оцінки ймовірності банкрутства.

  2.1. Аналіз фінансової стійкості підприємства, ліквідності і платоспроможності.

2.2.   Аналіз імовірності банкрутства.

Розділ ІІІ. Шляхи подолання  збиткової роботи підприємства.

3.1. Санація підприємства, як шлях подолання збиткової роботи підприємства.

3.2. Шляхи подолання банкрутства підприємством на сучасному етапі.

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

 

 

 

 

 

Вступ

Мета написання даної курсової роботи полягає в дослідженні питань, пов’язаних  з сутністю процедури банкрутства , основних показників банкрутства підприємства, вивченням законодавчої бази, її головних аспектів, передумовами банкрутства та заходами щодо запобігання кризовим ситуаціям.

Завдання полягає в аналізі нормативної бази, спеціалізованої літератури, періодичних видань  тощо, з метою об’єктивного аналізу досліджуємого питання.

Актуальність даної теми полягає в тому, що нестабільність в економіці країни, криза неплатежів і як наслідок існування колосальної взаємозаборгованості, політична нестабільність суспільстві, недосконалість законодавства в галузі господарського права та податкової політики, слугують причиною існування в країні стійкої тенденції до збільшення кількості фінансово неспроможних підприємств. Причому тенденції банкрутства поширюються не лише на окремих суб'єктів господарювання, а й на цілі галузі економіки (наприклад, сільське господарство, яке вже впродовж багатьох років перебуває в глибокій фінансовій кризі і де понад 85 % господарюючих суб'єктів закінчують свою діяльність щорічно із збитками; в промисловості збитковим є кожне друге підприємство). Виходячи з впливу механізму банкрутства на економіку країни в цілому особлива увага повинна приділятися ретельному дослідженню причин банкрутства , методами його запобігання та регулюванню процедури банкрутства. Характерними ознаками фінансової кризи підприємства є скорочення попиту на його продукцію, і, як наслідок, зниження обсягів виробництва; зростання заборгованості постачальникам, держбюджету та банкам; затримки з виплатою заробітної плати працівникам.  Кількість таких підприємств в економіці України неухильно зростає. Причому тенденції банкрутства поширюються не лише на окремих суб’єктів господарювання, а й на цілі галузі економіки (наприклад, сільське господарство, яке вже впродовж багатьох років перебуває в глибокій фінансовій кризі і де понад 85% господарюючих суб’єктів закінчують свою діяльність щорічно із збитками; в промисловості збитковим є кожне друге підприємство).   

    На сьогоднішній день для більшості  українських підприємств характерним  є більш або менш однакове  коло проблем:

• зміна економічного середовища, в якому вони існують;
• втрата традиційних ринків збуту власної продукції;
• зміна системи планування і, як результат – порушення ритмічності виробничої діяльності;
• нестабільність правового поля.

    Крім того, процес  приватизації також призвів до  корінної зміни принципів управління  підприємством, зачепив основи  його існування.  В ході приватизації  держава втратила роль адміністратора, передав її акціонерам (новим  господарям) та виконавчому органу  управління – правлінню на  чолі з головою.  Саме ж підприємство  опинилося в агресивному ринковому  середовищі. З одного боку, вчорашні  дружні колеги по галузі перетворилися  на підступних конкурентів, з  іншого – на утворений ринок  хлинула більш якісна та часто  більш дешева продукції іноземних  виробників.  По суті, у багатьох  підприємств, в наслідок приватизації, так і не з’явився реальний  господар, зацікавлений в розвитку  підприємства і в стабільній  його роботі.  Це далеко не  повний перелік проблем, які  для багатьох українських підприємств  стали причиною банкрутства і  ліквідації.     

    Щоб процеси банкрутства господарюючих суб’єктів завдавали найменшої шкоди економіці держава повинна активно виконувати свою регулюючу роль у формуванні відносин власності. А для цього необхідно мати відповідну зважену законодавчу базу.

  Банкрутство – це один з ключових елементів ринкової економіки і інститут розвиненої системи громадянського та торговельного права, це механізм, який дає можливість уникнути катастрофи та вигідно розпорядитися засобами. Ситуація банкрутства підприємств є типовою для економіки не лише країн, що розвиваються, а й будь-якої з розвинутих країн. 

 Незважаючи на банкрутство  частини фірм, економіка європейських  країн розвивається із передбачуваними  темпами, що пояснюється тим,  що законодавство і процедури  банкрутства використовуються у  них, в першу чергу, для оздоровлення економіки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ І. Теоретико-методичні  поняття банкрутства.

1. Поняття банкрутства. Суб’єкти банкрутства, причини виникнення.

З моменту виникнення приватної  власності закони ніколи не були милосердні до неспроможних боржників. У середньовіччі, наприклад, гарантом забезпечення повернення боргу було не майно, а сама особа  боржника: його життя, особиста свобода  та недоторканість. Розвиток капіталістичних  відносин потребував інших засобів  боротьби з цим явищем. Поступово  в цивільному та торговому законодавстві  більшості країн було запроваджено норми, спрямовані не на тілесне покарання  банкрута, а на стягнення його майна  з метою задоволення позовів  та претензій кредиторів. Ці питання  регулюються, як правило, спеціальним законом про банкрутство.

У світовій практиці законодавство  про банкрутство розвивалося  за двома принципово різними напрямками. Один із них базувався на принципах  британської моделі, яка розглядала банкрутство як засіб повернення боргів кредиторам, що, відповідно, супроводжувалося ліквідацією боржника. Інші основи були закладені в американській  моделі, основна мета якої полягає  у реабілітації підприємства і відновленні  його платоспроможності.

Наразі точиться також  дискусія про те, який, шлях є більш  ефективним: ліквідація підприємства та розпродаж його активів чи реструктуризація цього підприємства. Швидка ліквідація може скоротити витрати часу, особливо для кредиторів, які, можливо, не мають  достатньо інформації та ресурсів для  того, щоб дочекатися більш виграшного закінчення справи. Окрім цього, ліквідація може сприяти прискореній передачі ресурсів більш ефективному власнику. Ліквідація підприємств є менш прийнятною у країнах з перехідною економікою, тому що звільнені таким чином  ресурси часто не можуть достатньо  швидко знайти іншого власника та бути використаними у інших видах  господарської діяльності. Через  недостатньо розвинутий ринок вільні капітали, земельні та трудові ресурси  можуть залишатися без використання протягом тривалого часу. Наявність  розвинутого ринку капіталів  є необхідною умовою для ефективного застосування закону про банкрутство. У протилежному випадку найбільш ефективні потенційні інвестори, які належним чином оцінюють відповідне підприємство і здатні вивести його з фінансової кризи, можуть не отримати необхідні фінансові ресурси. Натомість, прихильники реорганізації твердять, що активи відповідних підприємств будуть приносити більше користі, якщо вони і надалі будуть працювати. Також у відповідний час можуть бути відсутні потенційні покупці, які в змозі належним чином оцінити відповідне майно та заплатити відповідну ціну за нього. У цьому випадку більш прийнятним рішенням для усіх сторін може бути збереження підприємства та його подальша робота, що принесе їм вищі надходження, ніж від продажу неплатоспроможного підприємства.

Однак, останнім часом у  законодавстві розвинутих країн  спостерігається тенденція до зближення  і поєднання зазначених принципів. Особливість даної галузі законодавства полягає в тому, що це одна з найбільш динамічних сфер правового регулювання. Завдання, яке має вирішувати законодавство про неплатоспроможність, є або відновлення платоспроможності (оздоровлення) боржника, або, як у випадку неможливості його вирішення, проведення справедливого розподілу майнових збитків серед усіх суб’єктів права, чиї інтереси можуть бути заторкнуті неплатоспроможністю боржника.

В українському законодавстві  банкрутство визначається як визнана  арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність  і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

З позицій фінансового  менеджменту банкрутство характеризує реалізацію катастрофічних ризиків  господарюючого суб’єкта в процесі  його фінансової діяльності, внаслідок якої воно нездатне задовольняти у встановлений термін пред’явлені з боку кредиторів вимоги й виконувати зобов’язання перед бюджетом.

Таким чином, хоча банкрутство  господарюючого суб’єкта є юридичним  фактом, у його основі лежать переважно  фінансові причини. Основні із цих  причин такі:

1. Серйозне порушення  фінансової стійкості підприємства, що заважає нормальному здійсненню  його господарської діяльності. Реалізація цього катастрофічного  ризику характеризується перевищенням  фінансових зобов’язань підприємства  над його активами. Такий фінансовий  стан підприємства відбивається  показником „чиста від’ємна  вартість” (або „чиста вартість  дефіциту”), який визначається за  формулою:

 ЧВВ = ПК – А,

де: ЧВВ – сума чистої від’ємної вартості підприємства;

ПК – сума позиченого капіталу, що використовується підприємством (його     фінансові зобов’язання);

А – сума активів  підприємства (не включає суму збитків  минулих років та поточного періоду).  

2. Суттєва незбалансованість  впродовж відносно довгого періоду  часу об’ємів грошових потоків.  Реалізація цього катастрофічного  ризику характеризується тривалим перевищенням обсягу від’ємного грошового потоку над позитивним та відсутністю перспектив подолання цієї негативної тенденції.  

3. Тривала неплатоспроможність  підприємства, викликана низькою  ліквідністю його активів. Реалізація  цього катастрофічного ризику  характеризується значним перевищенням  невідкладних фінансових зобов’язань  підприємства над сумою залишку  його грошових коштів та активів  у високоліквідній формі, що  носить хронічний характер.  

Складність ситуації, що виникла сьогодні в українській  промисловості, потребує застосування неординарних заходів. Цілком зрозуміло, що формальне визнання половини промислових  підприємств нежиттєздатними банкрутами з подальшою ліквідацією їхніх  активів є економічно невиправданим  і навіть безглуздим кроком. З іншого боку, криза неплатежів потребує рішучих  дій щодо її подолання. В цих умовах слід іще раз проаналізувати можливості процедури банкрутства як юридичного інструменту, що дає змогу почати реальну реструктуризацію підприємства-боржника.

Банкрутство підприємства є  результатом негативної одночасної дії зовнішніх і внутрішніх чинників, частка «внеску» яких може бути різноманітною. Так, за наявними оцінками, у розвинених країнах, з стійкою політичною й  економічною системою, до банкрутства  причетні підприємства, які мають 1/3 зовнішніх чинників і 2/3 - внутрішніх.

Зовнішні чинники можуть бути міжнародними і національного характеру. Міжнародні чинники укладаються під впливом причин загальноекономічного характеру (економічна циклічність розвитку головних країн, стан фінансової системи, що характеризуються політикою міжнародних банків), стабільності міжнародної торгівлі, яка залежить, у свою чергу, від укладених міжурядових договорів і угод (про створення зон вільного підприємництва, прикордонної торгівлі, митних тарифах і митах), міжнародної конкуренції (збільшення частки ринку фірм-конкурентів за рахунок більш високих технологій або більш дешевої праці).

До національних чинників, що достатньо суттєво впливають на фінансову спроможність кожного господарчого суб'єкта, можуть бути прилічені причини політичного (політична нестабільність, внутрішня політика держави), економіко - демографічного (рівень прибутків населення і накопичень, рівень цін, можливість одержання кредиту), культурного і науково-технічного характеру.

Найбільш сильним зовнішнім  чинником банкрутства є так названі  технологічні розриви - значні науково-технічні зсуви (еволюції), при яких, за оцінками спеціалістів, старі підприємства - лідери у своїй галузі в семи випадках із десятьох на визначеному ринку  стають відстаючими.

Внутрішні (ендогенні) чинники визначають розвиток підприємства і є результатом його діяльності. У самому загальному виді їх можна згрупувати за п'ятьма основними групами:

1) конкурентне середовище  і позиція підприємства;

2) принципи діяльності;

3) маркетингова стратегія  і політика;

4) якість і рівень фінансового  менеджменту;

5) ресурси і їхнє використання.