Шляхи подолання збиткової роботи підприємства

Ці групи показників можна  розбити на чинники, що приводять  до втрати ліквідності, для своєчасного  їхнього запобігання:

1 - фінансові; 3 - техніко-технологічні;

2 - комерційні; 4 - організаційні.

Поняття банкрутства  характеризується різними його видами. В фінансовій практиці виділяють  наступні види банкрутства підприємств:

1. Реальне банкрутство.  Воно характеризує повну нездатність  підприємства відновити в наступному  періоді свою фінансову стійкість  та платіжоспроможність в силу  реальних втрат капіталу, що використовується. Катастрофічний рівень втрат капіталу не дозволить такому підприємству здійснити ефективну господарську діяльність в наступному періоді, внаслідок чого воно об’являється банкротом юридично.

2. Технічне банкрутство.  Цей термін характеризує стан  неплатоспроможності підприємства, викликаний значною прострочкою  його дебіторської заборгованості. При цьому розмір дебіторської  заборгованості перевищує розмір  кредиторської заборгованості підприємства, а сума його активів значно перевищує обсяг його фінансових зобов’язань. Технічне банкрутство при ефективному антикризисному управлінні  підприємством, включаючи його санацію, звичайно не призводить до його юридичного банкрутства.

3. Навмисне банкрутство.  Воно характеризує навмисне створення  (або збільшення) керівником або  власником підприємства його  неплатежеспроможність; нанесення ними економічного збитку підприємству в особистих інтересах або в інтересах інших осіб; свідоме некомпетентне фінансове управління. Виявлені факти навмисного банкрутства переслідуються в кримінальному порядку.

4. Фіктивне банкрутство.  Воно характеризує хибне об’явлення  підприємством про свою неспроможність  з метою введення в оману  кредиторів для отримання у  них відстрочки виконання своїх  кредитних зобов’язань або знижки  з суми кредитної заборгованості. Такі дії також переслідуються  в кримінальному порядку. 

Суб'єктами банкрутства закон  визнає лише юридичних осіб, причому  осіб однієї категорії – суб'єктів  підприємництва, неспроможних своєчасно  виконати свої зобов'язання перед кредиторами  або перед бюджетом. Таким чином, йдеться насамперед про підприємства всіх форм власності й видів, визначених ст. 2 Закону України «Про господарські товариства», а також про господарські об'єднання згідно із ст. 3 цього Закону, якщо вони здійснюють підприємницьку діяльність. Зазначені суб'єкти поіменовані Законом «Про банкрутство» боржниками або банкрутами [9, c. 152-154].

Боржником відповідний суб'єкт  вважається на всіх стадіях провадження  у справі про банкрутство, банкрутом  – після того, як арбітражний  суд прийме постанову про визнання боржника банкрутом. Закон «Про банкрутство» не поширюється на юридичних осіб, які не займаються згідно з їх статутами (положеннями) систематичною підприємницькою діяльністю.

З іншого боку, у відносинах банкрутства виступають кредитори. Це можуть бути як громадяни, так і  юридичні особи, що мають підтверджені належними документами майнові  вимоги до боржника. До кола кредиторів не входять ті суб'єкти, майнові вимоги яких повністю забезпечено заставою.

Якщо до одного боржника мають майнові вимоги два або  більше кредиторів, останні повинні  діяти у справах про банкрутство  як збори кредиторів. Збори можуть створювати комітет кредиторів. Коли кредиторів більше десяти, створення  такого комітету є обов'язковим. Повноваження цього органу визначають збори. Ці органи – збори, комітет – необхідні для участі у провадженні у справах про банкрутство з боку кредиторів з тим, щоб діяли не окремі численні кредитори, а один спільний, об'єднаний кредитор. [4, c. 85-86]

Ситуація банкрутства  є типовою і для нашої країни. Отже, треба ознайомитися із факторами  та аспектами, які є передумовою банкрутства підприємств.

1.2. Аспекти формування  механізму банкрутства в Україні.

До недавнього часу для  більшості суб'єктів господарювання процеси банкрутства були маловідомі. Лише в період реформування економіки (після ліквідації планового розподілу  використання грошових ресурсів) відчутними стали такі економічні явища, як нерентабельність, неплатоспроможність підприємств. Характерними ознаками фінансової кризи  підприємства є скорочення попиту на його продукцію, і, як наслідок, зниження обсягів виробництва; зростання  заборгованості постачальникам, держбюджету  та банкам; затримки з виплатою заробітної плати працівникам. Кількість таких  підприємств в економіці України  неухильно зростає. Причому тенденції  банкрутства поширюються не лише на окремих суб'єктів господарювання, а й на цілі галузі економіки (наприклад, сільське господарство, яке вже впродовж багатьох років перебуває в глибокій фінансовій кризі і де понад 85 % господарюючих  суб'єктів закінчують свою діяльність щорічно із збитками; в промисловості  збитковим є кожне друге підприємство).

На сьогоднішній день для  більшості українських підприємств  характерним є більш або менш однакове коло проблем:

— зміна економічного середовища, в якому вони існують;

— втрата традиційних ринків збуту власної продукції;

— зміна системи планування і, як результат, порушення ритмічності виробничої діяльності;

— нестабільність правового поля.

Крім того, процес приватизації також призвів до докорінної зміни  принципів управління підприємством, зачепив основи його існування. В  ході приватизації держава втратила роль адміністратора, передавши її акціонерам (новим господарям) та виконавчому  органу управління — правлінню на чолі з головою. Саме ж підприємство опинилося в агресивному ринковому  середовищі. З одного боку, вчорашні дружні колеги по галузі перетворилися  на підступних конкурентів, з іншого — на утворений ринок хлинула  більш якісна та часто більш дешева продукції іноземних виробників. По суті, у багатьох підприємств  після приватизації, так і не з'явився реальний господар, зацікавлений в  розвитку підприємства і в стабільній його роботі. Це далеко не повний перелік  проблем, які для багатьох українських  підприємств стали причиною банкрутства  і ліквідації[10, c. 135-136].

В цілому фактори, які є  передумовою банкрутства підприємств, можна згрупувати на зовнішні у відношенні до підприємства (економічні, політичні, демографічні, посилення міжнародної конкуренції, НТП, банкрутство боржників), на які воно не має можливості впливати або цей вплив дуже слабкий, та внутрішні (зростання дебіторської заборгованості, дефіцит власних оборотних коштів, неефективність фінансових вкладень, відсутність договірної дисципліни тощо), які безпосередньо залежать від організації роботи на самому підприємстві. Банкрутство підприємства є наслідком одночасного впливу на нього усіх цих факторів. Втім у розвинутих країнах з ринковою економікою, зі стійкими політичною та економічною системами, банкрутства звичайно на 1/3 зумовлені зовнішніми факторами і на 2/3 — внутрішніми.

Щоб процеси банкрутства  господарюючих суб'єктів завдавали  найменшої шкоди економіці, держава  повинна активно виконувати свою регулюючу роль у формуванні відносин власності. А для цього необхідно  мати відповідну зважену законодавчу  базу. Серед законодавчих актів, які  регулюють відносини власності, значне місце належить ЗУ «Про власність», Земельному кодексу, ЗУ «Про банкрутство  підприємств» та іншим законам економічного блоку, які чекають на прийняття  їх ВРУ. На жаль, ЗУ «Про банкрутство», прийнятий у травні 1992 р., не відповідав вимогам економіки і мав ряд істотних недоліків, головний з яких — його спрямованість не на санацію і поліпшення платоспроможності підприємств, а на їх ліквідацію. Зокрема, Законом було передбачено досить прості причини визнання підприємства банкрутом. Для прийняття арбітражним судом рішення про фінансову неплатоспроможність або про загрозу її виникнення, кредиторам достатньо було подати до судових органів інформацію щодо фінансово-майнового стану боржника. Розгляд справ затягувався зазвичай на кілька місяців (Закон не регламентував строки здійснення процедури банкрутства та граничні строки ліквідації підприємства-банкрута), внаслідок чого, як свідчить досвід, кредитор нерідко сам опинявся у становищі банкрута. Адже найчастіше виявлялося, що відшкодувати його втрати нічим, оскільки основні фонди боржника фізично і морально зношені, обігових коштів немає, доходи від реалізації майна мізерні[13, c.63].

В результаті недосконалості Закону з питань повернення боргів неплатоспроможними підприємствами, відсутності  чіткості в процедурі укладання  мирової угоди та умов прощення безнадійної  до стягнення кредиторської заборгованості в господарських взаємовідносинах між суб'єктами підприємницької  діяльності відбулося різке збільшення числа позовних заяв до арбітражних  судів щодо оголошення боржників  банкрутами Кількість порушених  справ за 2006—2007 pp. зросла майже в 2 рази, а кількість винесених  постанов про визнання банкрутом  — в 3,7 раза. Через основний недолік  Закону — обмеженість реорганізаційних процедур як з боку боржника, так  і з боку кредиторів — ліквідаційні комісії були вимушені подавати арбітражним  судам свої рішення про ліквідацію боржника як юридичної особи.

Отже, як бачимо, Закон, який був покликаний впорядковувати процеси  банкрутства як механізму реформування відносин власності та структурної  перебудови української економіки, перетворився на додатковий фактор руйнації її господарського комплексу.

Але банкрутство — це один з ключових елементів ринкової економіки і інститут розвиненої системи громадянського та торговельного  права, це механізм, який дає можливість уникнути катастрофи та вигідно розпорядитися  засобами. Ситуація банкрутства підприємств  є типовою для економіки не лише країн, що розвиваються, а й  будь-якої з розвинутих країн. Зокрема, у країнах Євросоюзу щороку банкрутує  значна кількість підприємств і  підприємців — з кожних 100 новостворених  підприємств на ринку залишаються 20—30. У США в 1998 р. збанкрутувало  близько півмільйона підприємств  і понад сто тисяч фізичних осіб. І незважаючи на банкрутство  частини фірм, економіка європейських країн розвивається із передбачуваними  темпами, що пояснюється тим, що законодавство  і процедури банкрутства використовуються у них в першу чергу для  оздоровлення економіки. Для України  такі умови були створені після прийняття  ЗУ «Про відновлення платоспроможності  боржника або визнання його банкрутом» від 30.06.99 № 784-XIV, який набрав чинність з 1 січня 2000 р. (для сільськогосподарських  товаровиробників — зі січня 2004 p.)[18, c. 56-57].

Знаючи передумови банкрутства підприємств, логічно було б дізнатися методи виявлення цих передумов.

1.3.Стратегія запобігання  банкрутства.

Виняткова важливість для кожного  конкретного підприємства є дотримання принципу «тимчасової необмеженості  його функціонування». Цей принцип  означає, що підприємство немає ні наміру, ні змушеної необхідності припинити  в майбутньому свою діяльність або  істотно скоротити її масштаби. Виходячи з цього принципу, може бути рекомендований ряд напрямків (методів, прийомів) експрес  діагностики фінансового стану:

1) попередній огляд фінансового  положення підприємства;

2) виявлення «хворих» і «симптоматичних»  статей балансу;

3) аналіз причин різких коливань  структури майна суміжних

звітних періодів (попереднього і звітного року, кварталів, місяців) і балансових сум за окремими статтями;

4) дотримання балансових  пропорцій, критичних показників  в оцінці можливого банкрутства,  попередня класифікація підприємства  за ознаками фінансової усталеності.

Початковим етапом експрес  діагностики фінансової спроможності є огляд основних показників діяльності підприємства. Джерелом інформації для  подібної діагностики може служити  офіційна бухгалтерська звітність, особливо, якщо її зіставити з даними декількох звітних періодів.

Показники, які необхідні  для прийняття рішень по неплатоспроможних  фірмах, розробці стратегій реорганізації  або санації цих підприємств, і з метою антикризового управління ними, з урахуванням цільової спрямованості  можна умовно уявити такими п'ятьма  комплексними поділами (групами, блоками):

1. Рентабельність діяльності (ефективність управління).

2. Платоспроможність і  фінансова усталеність (ліквідність).

3. Ділова активність (оборотність  коштів).

4. Ефективність використання  майна (ринкова усталеність).

5. Інвестиційна привабливість.

Причому, у цій класифікації другу групу показників платоспроможності  рекомендується необхідним для більшої  інформативності аналізу доповнити  показниками, аналізованими в п. 2, а в третю групу - комплексом показників: автономності і маневреності власних коштів.

Розділ ІІ. Аналіз фінансового  стану підприємства як засіб оцінки ймовірності банкрутства.

2.1. Аналіз фінансової стійкості підприємства, ліквідності і платоспроможності.

Функціонуючи в ринковій економіці як суб'єкт підприємницької діяльності, кожне підприємство має забезпечувати такий стан своїх фінансових ресурсів, за якого воно стабільно зберігало б здатність безперебійно виконувати свої фінансові зобов'язання перед своїми діловими партнерами, державою, власниками, найманими працівниками. Набуваючи в ринкових умовах не уявної, а справжньої фінансової незалежності, несучи реальну економічну відповідальність за ефективність господарювання і за своєчасне виконання фінансових зобов'язань, підприємства здатні досягти стабільності своїх фінансів лише при суворому додержанні принципів комерційного розрахунку, головним серед яких є зіставлення витрат і результатів, одержання максимального прибутку за мінімальних витрат. Саме ця умова є визначальною для формування фінансового стану підприємства.