Шпаргалка по "Экономике"

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

56.Модель простого мультиплікатора витрат. Механізм мультиплікації автономних витрат. Ефект мультиплікатора.

Між запланованими автономними витратами і рівноважним ВВП існує не проста, а помножена залежність, яка вимірюється мультиплікатором витрат. Він показує, на скільки одиниць змінюється ВВП у разі зміни автономних витрат на одиницю. Щоб розкрити залежність між ВВП та автономними витратами, слід врахувати відмінність між автономними та індуційованими витратами у складі запланованих сукупних витрат. До автономних належать витрати, які не залежать від доходу; до індуційованих — витрати, що змінюються внаслідок зміни доходу.

Мультиплікатор витрат належать до ключових категорій макроекономічної теорії. Але щоб розкрити його зміст слід попередньо розглянути зв’язок між рівноважним ВВП і окремими компонентами запланованих сукупних витрат.

В нашій спрощеній  економіці рівноважним є ВВП, обсяг якого дорівнює сумі запланованих витрат на споживання та інвестування, тобто Y = C + I.  наведеному рівнянні окремі компоненти запланованих сукупних витрат мають неоднаковий зв’язок із рівноважним ВВП. Залежно від цього слід розрізняти витрати індуційовані та автономні. В загальному контексті термін «індуційовані» використовується для позначення тих змінних, які в рамках певної моделі змінюються залежно від зміни незалежної змінної. Термін «автономні» — навпаки, для позначення тих змінних, які в межах даної моделі не залежать від незалежної змінної. В економічну теорію поняття «мультиплікатор витрат» було введено англійським економістом Каном (1931 р.). Кан помітив, що збільшення державних видатків на громадські роботи викликає примножене збільшення обсягу виробництва і підвищення рівня зайнятості. Згодом теорію мультиплікатора витрат розвинув Кейнс у науковій праці «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей».

Отже, по-перше, мультиплікатор витрат — це число, на яке потрібно помножити зміну автономних витрат, щоб визначити зміну рівноважного ВВП. По-друге, мультиплікатор витрат відображує відношення між зміною рівноважного ВВП і зміною автономних витрат. Виходячи з формули (9.11), це можна записати так:

(9.12)

Позначимо мультиплікатор витрат символом m_e і запишемо його формулу:

(9.13)

Звідси приріст рівноважного ВВП можна визначити за спрощеною формулою:

(9.14)

Із формули (9.13) видно, що мультиплікатор витрат перебуває  в прямій залежності від граничної схильності до споживання (с)  
і в оберненій від граничної схильності до заощаджень (1 – с). Мультиплікатор витрат, як правило, більший за одиницю.

Ще раз звернемо увагу  на те, що пряма залежність мультиплікатора витрат від граничної схильності до споживання свідчить про його обернену залежність від граничної схильності до заощаджень. Тому, враховуючи, що 1 – c = s, трансформуємо формулу (9.13) таким чином:

.(9.19)

Формула (9.19) дає підстави зробити висновок, що мультиплікатор витрат залежить від рівня вилучень з економічного кругообігу. Мультиплікатор витрат, який визначається за формулами (9.13) і (9.19), називається простим, оскільки він враховує лише один канал вилучень — заощадження. Але, як відомо (див. підрозд. 9.1), до вилучень з економічного кругообігу входять також податки та імпорт. Мультиплікатор витрат, який враховує всі вилучення (заощадження, податки, імпорт), називається складним. У подальшому в міру розширення об’єкта макроекономіки від приватної закритої економіки до відкритої економіки ми будемо нарощувати кількість вилучень і ускладнювати мультиплікатор витрат.

57.Рецесійний  розрив: графічна та математична  інтерпретація.

В умовах неповної зайнятості, якщо сукуп.видатків не вистачає для закупівлі потенційного ВВП, то в економіці виникає рецесійний розрив.

Як бачимо, потенційному ВВП (Yp) відп.видатки на рівні Е2. Але фактично економіка витрачає Е1, що менше Е2. тому факт.ВВП (Y) менше потенц.ВВП: Y<Yр. Графічно рецес.розрив – відстань по вертикалі між лініями Е1 і Е2. кількісно – це величина, на яку сукуп.видатки мають початково зрости ( ), щоб факт.ВВП збільшився до потенц.рівня. величину рецесійного розриву:

.(9.21)

Графічна модель рецесійного  розриву (див. рис. 9.4) і формула рецесійного  розриву (9.21) не враховують інфляцію, оскільки ґрунтуються на припущенні, що збільшення запланованих автономних витрат і зростання  фактичного ВВП до потенційного рівня не супроводжуються зростанням цін. Згідно з теорією сукупної пропозиції, така ситуація називається крайнім випадком, якому відповідає горизонтальна крива короткострокової сукупної пропозиції. Але згідно з основною моделлю сукупної пропозиції зростання фактичного ВВП супроводжується інфляцією, що відображує додатно нахилена крива сукупної пропозиції. За таких умов потенційний ВВП визначається формулою:

(9.22)

де Р — індекс цін. Звідси можна визначити рецесійний розрив в умовах інфляції:

(9.23)

Рецесійний розрив, визначений за формулою (9.23), номінально перевищує його величину, визначену за формулою (9.21) у Р разів. Це означає, що в умовах інфляції усунення розриву між фактичним ВВП і потенційним ВВП вимагає номінально більшого приросту запланованих автономних витрат, ніж в умовах стабільних цін. І це не випадково, якщо враховувати, що певна частка приросту запланованих сукупних витрат втілюється в інфляцію і не впливає на зростання обсягів виробництва. Але, якщо обидві частини рівняння (9.23) поділити на P, то в реальних одиницях рецесійний розрив в умовах інфляції дорівнює рецесійному розриву за стабільних цін. Оскільки графік рецесійного розриву спирається на реальні величини, то врахування інфляції нічого не змінює в його побудові.

58.Інфляційний  розрив: графічна та математична  інтерпретація.

В умовах повної зайнятості, коли сукупні видатки  є надмірними порівняно з потенц.ВВП  в економіці виникає інфляційний  розрив.

Як бачимо, для закупівлі потенц.ВВП економіка має здійсн.видатки на рівні Е2. але насправді її видатки становлять Е1, що більше Е2. внаслідок цього факт.ВВП (Y) номінально перевищує потенц.ВВП (Yр). Графічно інфляц.розрив – відстань по вертикалі між лініями Е1 і Е2. кількісно – це величина, на яку сукуп.видатки мають початково зменшитися ( ), щоб усунути інфляц.надлишок ВВП на умовах збереження повної зайнятості.

Інфляційний розрив викликає інфляційне збільшення фактичного ВВП порівняно з потенційним ВВП на мультиплікативній основі. Звідси можна зробити висновок, що потенційний ВВП номінально менший за фактичний ВВП на величину інфляційного розриву, помножену на мультиплікатор витрат:

(9.25)

Перенесемо  у ліву частину рівняння (9.25), а Y_p — у праву:

(9.26)

Інфляційний розрив є такою величиною скорочення запланованих автономних витрат, яка на мультиплікативній основі здатна забезпечити номінальне зменшення фактичного ВВП до потенційного рівня лише за рахунок зниження цін.

Щоб визначити інфляційний  розрив в умовах повної зайнятості, розв’яжемо рівняння (9.26) відносно :

(9.27)

Інфляційний розрив виникає  в умовах повної зайнятості, коли сукупний попит перевищує потенційно можливу сукупну пропозицію, тобто потенційний ВВП. Це не збільшує обсяг виробництва, а викликає лише зростання цін, тобто інфляцію. Але інколи зростання сукупного попиту в умовах повної зайнятості може викликати не лише інфляційне зростання, а й надмірну зайнятість, тобто тимчасовий вихід обсягів виробництва за межі потенційного ВВП. Це дає підстави стверджувати, що в економіці з надмірною зайнятістю може виникати інфляційно-експансійний розрив.

У такому разі фактичний  ВВП перевищує потенційний ВВП як номінально, так і реально. Інструментарій рецесійного та інфляційного розриву є важливим елементом кейнсіанської теорії. Його використання дає змогу обґрунтувати певні висновки для макроекономічної політики, спрямовані на усунення в економіці рецесії або інфляційного зростання.

59.Сутність  економічного зростання та його  показники. Екстенсивне та інтенсивне  зростання економіки.

Під економічним зростанням, за звичай, розуміють збільшення обсягів виробництва товарів і послуг, тобто збільшення реального ВВП. Але варто наголосити, що обсяг виробництва може збільшуватися у два способи: 1) на умовах усунення рецесійного розриву, який зумовлює розрив між сукупним попитом і потенційним ВВП; 2) на умовах збільшення потенційного ВВП.

Економічне зростання  вимірюється двома показниками: середньорічним темпом приросту реального ВВП; середньорічним темпом приросту реального ВВП на душу населення.

Залежно від того, які  чинники викликають збільшення обсягів  виробництва, розрізняють дві форми  економічного зростання: екстенсивне та інтенсивне. Екстенсивне зростання досягається за умов, якщо обсяг виробництва зростає лише за рахунок збільшення обсягів факторів виробництва за незмінної ефективності цих факторів. Це означає, що економічне зростання є чисто екстенсивним, коли обсяг виробництва збільшується прямопропорційно збільшенню кількості факторів виробництва. Якщо, навпаки, зростання обсягів виробництва відбувається лише завдяки підвищенню продуктивності виробничих факторів, то це означає, що економіка зростає на чисто інтенсивній основі.

Проте в реальній економіці  не буває чисто екстенсивного  або чисто інтенсивного економічного зростання. Фактично обсяг виробництва збільшується на основі певного поєднання екстенсивного та інтенсивного типів економічного зростання. Тому, оцінюючи реальну економіку, можна говорити про переважно екстенсивне або переважно інтенсивне її зростання.

60.Економічне зростання та економічний розвиток.

Екон.зростання – збільшення обсягів реального ВВП в одному періоді порівняно з іншим. Осн.показниками екон.зростання є абсолютне збільшення продукту, або його збільшення на душу населення. Макроекономічні фактори екон.зростання можуть бути поділені на три групи: 1.Фактори пропозиції : к-ть і якість природних ресурсів, к-ть і якість труд.ресурсів, обсяг сон.капіталу, наук-техн.прогрес. Саме ці фактори визначають спроможність до екон.зростання. 2. Фактори попиту: для реалізації зростаючого вир-ва потенціалу в економіці треба забезпечити повне вик-ня збільшених обсягів всіх ресурсів. А це потребує підвищення рівня сукупних витрат, тобто сукупного попиту. 3. Фактори розподілу: здатність до нарощування вир-ва недостатня для розширення загального випуску продукції. Необхідним є також розподіл зростаючих обсягів ресурсів з метою отримання максимальної к-ті корисної продукції.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

61.Основні  положення кейнсіанської теорії економічного зростання. Модель Харрода-Домара.

Кейнсіанська теорія економічного зростання зародилася в 40-х роках 20 ст. Її засновниками були англійський  економіст Р. Харрод і американський економіст Є. Домар. Вони вважали, що головну роль в економічному зростанні відіграють інвестиції як компонент сукупного попиту і як засіб нагромадження капіталу та збільшення виробничого потенціалу економіки.

У моделі Харрода —  Домара джерелом інвестування є заощадження, які залежать від доходу (ВВП) і норми заощаджень, тобто S = s × Y. Обсяг інвестування визначається попитом на інвестиції, який ставиться в залежність від приросту продукту та його капіталомісткості (K_y). Остання обчислюється за формулою K_y = DK / DY. Отже, капіталомісткість показує, на скільки одиниць збільшується капітал у разі зростання продукту, виробленого з використанням цього капіталу, на одиницю. Оскільки I = DK, а DK = DY × K_y, то попит на інвестиції визначається так: I = DY × K_y.

До цього слід додати ще три важливих припущення моделі Харрода — Домара: 1) капіталомісткість є незмінною внаслідок негнучкості цін в короткостроковому періоді та нейтральності технічного прогресу; 2) норма заощаджень у довгостроковому періоді також має тенденцію до стабільності; 3) інвестиції дорівнюють заощадженням (I = S).

Спираючись на ці припущення, виразимо рівновагу між інвестиціями та заощадженнями за допомогою такого рівняння:

(10.1)

Поділимо обидві частини рівняння (10.1) на Y:

(10.2)

У рівнянні (10.2) вираз DY / Y відображує темп економічного зростання, який визначається за формулою

(10.3)

Оскільки в рівнянні (10.3) норма заощаджень (s) і капіталомісткість (K_y) є постійними, то і темп економічного зростання має бути постійним. Такий темп Харрод назвав «гарантованим». Крім «гарантованого» Харродом уведено й поняття «природного» темпу зростання, який досягається в умовах повної зайнятості.

Необхідність забезпечення «гарантованого» і «природного» темпів економічного зростання кейнсіанці не ототожнювали з автоматичною можливістю їх досягнення. Навпаки, вони визнавали, що фактичні темпи зростання економіки можуть відхилятися від бажаних. При цьому відхилення фактичних темпів від «гарантованого» породжує певні диспропорції в економіці, а відхилення «гарантованого» темпу від «природного» викликає рецесію або інфляцію.