Особистість вчителя у педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського

 

Вінницький державний педагогічний університет

Імені Михайла Коцюбинського

 

Інститут педагогіки психології і мистецтва

Кафедра дошкільної та початкової освіти

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лівшун Олена Олександрівна

( ІІІ курс, група ІІІ-БПАМ)

 

Особистість вчителя у педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського

 

 

 

Мікродослідження

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                          Науковий керівник:

                                                                       Канд. пед. наук, доц. Кіт Г.Г.

 

 

 

Вінниця 2012

 

 

 

 

План

Вступ                                                                                                                   ст. 3-5.

1.  Педагог-гуманіст В.О. Сухомлинський.                                                      ст. 6-11.

2. В.О.Сухомлинський про педагогічне покликання.                                   ст.12-13.
3. Педагогічна майстерність вчителя-вихователя.                                         ст.14-18.
4. Педагогічна культура як основа професійної компетентності вчителя. ст. 19-23.
5. Професійні вимоги до особистості педагога.                                             ст.24-29.
6. Духовний вплив вчителя на формування особистості учнів.                  ст.30-32.

Висновки                                                                                                             ст.33-34.

Література                                                                                                           ст.35-36.

Додатки                                                                                                                ст.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

З початку XX ст. науково-технічна революція, величезний обсяг інформації, значне збільшення її джерел змінили умови засвоєння знань у сучасному світі, а отже, змінили вимоги до особистості вчителя. Знання предмета перестає бути основною функцією вчителя — він має знати, як навчати й виховувати, найефективніше реалізувати мету й завдання навчально-виховного процесу. Педагог повинен володіти не тільки необхідними знаннями, але й певними професійно особистісними якостями.

 Педагогічна майстерність містить  у собі знання і риси характеру  вчителя, що забезпечує високий  рівень саморегуляції професійної  діяльності. Поняття педагогічної  майстерності розглядається, також, як високий рівень професійної культури співтворчості з вихованцями. Успішність у виконанні цієї справи в великій мірі залежить від особистості самого вчителя, від того, який у нього інтелектуальний та моральний рівень розвитку, врешті-решт від того, наскільки він сам є Людиною.

У Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ столітті, в Державній програмі «Вчитель» зазначається, що ключовою фігурою в системі освіти виступає вчитель. Через його діяльність реалізується державна політика, спрямована на зміцнення інтелектуального і духовного потенціалу нації, розвиток вітчизняної науки і техніки, збереження і примноження культурної спадщини. У документах окреслені завдання формування особистості педагога, вихователя відповідно до потреб практики, сучасних змін, що відбуваються в країні та світі.

Розробляючи шляхи впровадження ефективної системи підготовки майбутнього вчителя, формування його професійної майстерності, необхідно враховувати не тільки світовий досвід, а й передусім вивчати  думки вітчизняних педагогів  з даної теми. Історичний доробок у вивченні проблеми формування особистості вчителя внесли Я.-А. Коменський, Й.Г.Песталоцці, К.Д, Ушинський, В.П.Вахтерова, А. С.Макаренко, В.О. Сухомлинський.  Особливо важливою у цьому контексті є педагогічна спадщина відомого українського педагога В.О.Сухомлинського.

В.О.Сухомлинський висвітлив важливість особистості вчителя, його творчості та майстерності у навчально-виховному процесі, глибоко розкрив поняття « педагогічної культури» вчителя, дав ґрунтовні відповіді на ряд інших питань. Саме тому, тему для нашого наукового дослідження ми обрали таку:          « Особистість вчителя у педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського».

Об’єкт дослідження – науково-педагогічна спадщина В.О.Сухомлинського.

 Предмет дослідження – особистість вчителя, його педагогічна майстерність у педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського.

Мета дослідження – з’ясувати значення та роль особистості вчителя у навчально-виховному процесі на основі педагогічної спадщини В.О.Сухомлинського.

Відповідно до мети, ми ставимо такі завдання:

1. Опрацювати і проаналізувати  психолого-педагогічну літературу  з даної теми.

2. З’ясувати  роль особистості  вчителя в педагогічній спадщині  В.О,Сухомлинського.

3. Визначити професійні вимоги  до особистості вчителя.

4. Сформулювати методичні поради студентам-практикантам щодо професійного самовдосконалення.

Експериментальна база дослідження - Приватна загальноосвітня школа

І-ІІІ ступенів АІСТ у Вінниці.

Гіпотеза дослідження – розвиток особистості вчителя набуває ефективності за умови комплексного впливу на процес професійного зростання вчителя через впровадження змодельованих мети, завдань, змісту та засобів його реалізації.

 

Методи дослідження:

• аналіз літератури в аспекті предмета нашого дослідження;
• аналіз шкільної документації;
• аналіз учнівських робіт;
• анкетування;
• спостереження.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.  Педагог-гуманіст В.О. Сухомлинський.    

    Сухомлинський Василь Олександрович народився 28 вересня 1918 року в селі Василівка  на Херсонщині ( тепер Кіровоградська область) у незаможній селянській родині. Батько його, Олександр Омелянович, працював по найму як тесляр і столяр у поміщицьких економіях та заможних селянських господарствах. Після встановлення радянської адміністрації в Україні був активістом колгоспного життя у селі, брав участь у керівництві кооперацією та місцевим колгоспом, виступав у пресі як сількор, завідував колгоспною хатою-лабораторією, керував трудовим навчанням учнів (з деревообробної справи) у семирічній школі. Мати майбутнього славетного педагога, Оксана Юдівна, працювала в колгоспі. Разом з Олександром Омеляновичем вона виховала, крім Василя, ще трьох дітей — Івана, Сергія та Меланію. Всі вони стали вчителями. Василь Сухомлинський навчався спочатку (1926—1933) у Василівській семирічці, де був одним із кращих учнів. Влітку 1934 р. він вступив на підготовчі курси при Кременчуцькому педінституті і того ж року став студентом факультету мови та літератури цього вузу. Проте через хворобу 1935 р. змушений був перервати навчання в інституті. Сімнадцятирічним юнаком розпочав Василь свою практичну педагогічну роботу. У 1935—1938 рр. він викладав українську мову і літературу у Василівській та Зибківській семирічних школах Онуфріївського району. У 1936 р. Сухомлинський продовжив навчання на заочному відділі Полтавського педагогічного інституту, де спершу здобув кваліфікацію учителя української мови і літератури неповної середньої школи, а згодом — і викладача цих же предметів середньої школи (1938).  З 1938 р. і до початку Великої Вітчизняної війни Василь Олександрович працював в Онуфріївській середній школі учителем української словесності, а через деякий час — і завідуючим навчальною частиною школи. Війна внесла свої корективи у розмірений ритм життя: у липні 1941 р. Василя Олександровича було призвано до війська. Закінчивши військово-політичні курси у Москві, одержав військове звання молодшого політрука, а з вересня 1941 р. він — політрук роти у діючій армії. 9 лютого 1942 р. в бою за село Клепініно під Ржевом дістав тяжке поранення і понад чотири місяці лікувався в евакогоспіталях. З червня 1942 р. до березня 1944 р. В.О.Сухомлинський працював директором середньої школи і вчителем російської мови і літератури у селищі Ува Удмуртської АРСР. Навесні 1944 р. Василь Олександрович разом з дружиною Г.І.Сухомлинською виїжджає на Україну, в щойно визволений Онуфріївський район Кіровоградської області. Упродовж чотирьох років він працював завідуючим районним відділом народної освіти і одночасно викладав у школі. Саме в цей період Василь Олександрович дебютує у пресі — онуфріївській районці «Ударна праця» та обласній газеті «Кіровоградська правда» — із статтями на педагогічні теми. Найперша його публікація — «Перед новим навчальним роком» — з’явилася 25 серпня 1945 р. в «Ударній праці». 1948 р. В.О.Сухомлинського призначають, на його прохання, директором Павлиської середньої школи. Цим навчальним закладом він керував до останку життя, двадцять три роки у Павлиші стали найпліднішим періодом його науково-практичної та літературно-публіцистичної діяльності. Василь Олександрович доклав чимало зусиль, аби піднести пересічну сільську школу на рівень найкращих у тодішньому СРСР загальноосвітніх навчальних закла-дів, щоб перетворити її на справжню лабораторію передової педагогічної думки і якнайповніше узагальнити набутий досвід. І він досяг поставленої мети, насамперед завдяки власній винятковій працьовитості, постійному творчому горінню, твердій, безкомпромісній вимогливості як до себе, так і до всього педагогічного колективу. Починаючи з 1949 р. Василь Олександрович виступає не тільки у місцевій періодиці, а й у республіканських та всесоюзних виданнях. У першій половині 50-х років його починають друкувати й педагогічні видання тодішнього «соціалістичного табору». 1955 р. він успішно захищає у Київському державному університеті кандидатську дисертацію на тему «Директор школи — керівник навчально-виховної роботи», а через рік з’являється його перша велика монографія «Виховання колективізму у школярів». Наприкінці п’ятдесятих років виходять друком одна за одною такі грунтовні праці В.О.Сухомлинського, як «Педагогічний колектив середньої школи» та «Виховання радянського патріотизму у школярів». Даниною тогочасній ідеології була книга педагога «Виховання комуністичного ставлення до праці» (1959). На найвищий щабель своєї педагогічної творчості Василь Олександрович піднявся у шістдесяті роки. Саме тоді з особливою виразністю і силою проявився його яскравий і самобутній талант педагога-дослідника й педагога-публіциста, саме у ті роки написав він найкращі книги, статті, художні твори для дітей та юнацтва. До найголовніших, найгрунтовніших творів В.О.Сухомлинського, опублікованих починаючи із 1960 р., належать: «Як ми виховали мужнє покоління» , «Духовний світ школяра» , «Праця і моральне виховання», «Моральний ідеал молодого покоління», «Сто порад учителеві», «Листи до сина», «Батьківська педагогіка», «Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості» і особливо — «Павлиська середня школа» та «Серце віддаю дітям» (1969). Остання праця витримала вже кільканадцять видань, вона була удостоєна першої премії Педагогічного товариства УРСР (1973) і Державної премії УРСР (1974). На високу оцінку заслуговують і праці В.О.Сухомлинського, які з’явилися окремими виданнями вже після смерті талановитого педагога: «Народження громадянина», «Методика виховання колективу», «Розмова з молодим директором школи», «Як виховати справжню людину». Віддаючи багато енергії вчительській роботі, створюючи фундаментальні педагогічні твори, В.О.Сухомлинський водночас виступав і як активний громадський діяч, систематично проводив культурно-освітню роботу серед населення Павлиша, брав діяльну участь у численних науково-педагогічних конференціях, симпозіумах, сесіях, нарадах, семінарах. Не обійшло його й офіційне визнання: з 1957 р. В.О.Сухомлинський — член-кореспондент Академії педагогічних наук РРФСР, з 1958 р. — заслужений учитель УРСР. У 1968 р. йому присвоїли звання Героя соціалістичної праці. Того ж року він був обраний членом-кореспондентом АПН СРСР. 2 вересня 1970 р. серце Василя Олександровича Сухомлинського перестало битися. Втім, фізична смерть не поклала край життю його творчих надбань, не зупинила його жертовного служіння школі, учительству, вітчизняній педагогічній науці.

Однією з найбільших заслуг В.О. Сухомлинського перед вітчизняною і світовою педагогікою є те, що в центр педагогічної науки, навчально-виховного процесу він поставив дитину з її реальним, духовним світом. Адже загальновизнаним є той факт, що академічна педагогіка була «бездітною». У системі В.О.Сухомлинського дитина наділялася значною автономією.  Звернення до серця і розуму дитини, а не намагання повчати, вказувати їй, розпоряджатися нею, є найкращим психологічно довершеним інструментом, котрий завжди спрацьовує, викликає відгук дитячої душі, бажання стати кращим. Таким чином відбувається не лише вплив учителя на вихованця, а й поєднання їхніх прагнень, зусиль у спільну дію, виникає об'єднуючий мотив, який забезпечує гуманні стосунки вихователя і дитини, їх суб'єкт-суб'єктну педагогічну взаємодію.

Значним, важливим аспектом педагогічної спадщини В.О.Сухомлинського є її гуманізм. Виховання гуманізму і людяності, на думку, педагога, повинно стати одним із завдань діяльності школи і вчителя. Вони мають виявлятися в таких якостях і рисах особистості, як талант доброти, потреба в служінні людям, радість самовіддачі. 

Вирішальний вплив на розвиток учнів (зокрема на їх моральний розвиток) має така організація виховання, за якої належна увага приділяється стимулюванню внутрішньої і зовнішньої активності школярів, їхній оптимальній участі у вихованні як спільній з учителем діяльності. Організований таким чином виховний процес, подібно до навчального, має ґрунтуватися на принципі проблемності. Це дає змогу кожному учневі, всьому класу бути не лише об'єктом виховного процесу, а й активним його учасником, суб'єктом виховної діяльності. При цьому забезпечуються умови, за яких кожен учень і колектив загалом мають широкі можливості брати участь у діяльності, в якій керівна роль належить учителеві. Це — самостійне оцінювання дій, вчинків, одне одного, орієнтацій, поглядів, уподобань, обмірковування і розв'язання посильних моральних проблем, пов'язані з цим дискусії, відстоювання власного погляду, прийняття рішень тощо. Такій самоактивності учнів Сухомлинський надавав особливого значення.

У ранньому віці закладаються основні напрями розвитку дитини як особистості, вимальовуються головні контури становлення її моральності. Звідси глибока впевненість Сухомлинського у винятковій ролі, яку відіграють мати й батько в долі дитини. Чи стане вона Людиною гідною, щасливою і чи принесе своїм життям щастя іншим людям, залежить від того, які зерна посіють батьки в душі дитини, чи зігріють вони її серце теплом любові, правди і справедливості. "Прекрасні діти виростають у тих сім'ях, де мати і батько по-справжньому люблять одне одного і разом з тим люблять і поважають людей. Я відразу бачу дитину, в якої батьки глибоко, сердечно, красиво, віддано люблять одне одного. У такої дитини — . мир і спокій у душі, стійке моральне здоров'я, щиросердна віра в добро, віра в красу людську".

Одна з найважливіших гуманістичних ідей, що пронизують педагогічну систему Сухомлинського, полягає в запереченні, неприпустимості будь-якого насильства над дитиною, в визнанні педагогом права учня бути суб'єктом виховного процесу, рівноправним, хоч і різнозобов'язаним (порівняно з вихователем) учасником, бути суб'єктом власної активності, носієм волі.

Повага до особистості вихованця незалежно від його віку, визнання складності його внутрішнього світу і необхідності відповідального ставлення до долі дитини — переконлива характеристика гуманістичної спрямованості педагогічної системи Сухомлинського.

Обґрунтовуючи практичну необхідність гуманних взаємин між вихователем та дитиною, між самими дітьми і взагалі всіма учасниками виховного процесу, павлиський педагог переконливо показав, що найцінніше у дитини — її індивідуальність, неповторність внутрішнього світу, своєрідність здібностей, потенційних можливостей, бо тільки через розмаїття індивідуальностей пролягає шлях до зростання та об'єднання особистостей — не стадного, а справді людського, цивілізованого.

       Загалом, виховання гуманності, на думку педагога, починається з виховання любові до всього живого. За роки своєї педагогічної діяльності  В.О.Сухомлинський помітив, що першими паростками гуманності, доброти є милування красою природу. Але педагога особливо вражало те, що у дітей захоплення красою має егоїстичний відтінок, переплітається з байдужістю до долі красивого. Дитина може без будь-якої на те потреби зірвати квітку, не вбачаючи у цьому нічого поганого.  Здавалося б, що є простішим для вчителя, ніж зробити зауваження дитині, що зриває під час екскурсії в природу квітку. Але це може не дати ніякого виховного результату. Якось В.О.Сухомлинський мовчки спостерігав за дітьми зі « Школи радості», які в глухому куточку шкільної садиби, замилувавшись хризантемами, стали зривати квіти. Їх зовсім не бентежила присутність учителя. Кожному з них хотілося зірвати для себе найкрасивішу квітку. Василь Олександрович терпляче чекав головного – коли  хтось з дітей схаменеться, помітивши, що краса цього куточка природи зникла. А далі він допоміг дітям зрозуміти, що цей куточок краси виник не сам по собі, а його створили інші для всіх. Тепер, якщо хто й прийде сюди, то не зможе милуватися квітами. Діти дивилися на знищений їхніми руками квітник й гостро відчували справедливість слів вчителя, не знаючи, що робити з зірваними квітами. Це був для них повчальний урок бережливого ставлення до природи.   

 

 

 

 

 

2. В.О.Сухомлинський про педагогічне

покликання.