Особистість вчителя у педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського

Осмисливши і проаналізувавши таке визначення, можна дійти висновку, що справжній вчитель – майстер педагогічної справи – настільки добре знає азбуку своєї науки, що на уроці, в ході вивчення матеріалу, в центрі його уваги не сам зміст того, що вивчається, а учні, їхня розумова праця, їхнє мислення, труднощі їхньої розумової праці. Підтвердження цієї думки знаходимо у спостереженнях Василя Олександровича за роботою вчителів з різною педагогічною культурою: вчитель-майстер і просто вчитель.

Справді, придивившись уважно до роботи вчителя, який знає тільки те, що потрібно дати учням, який сумлінно підготував виклад за підручником і запам’ятав зміст і логічну послідовність викладу, ми побачимо, що наочні посібники, які треба було використати при викладі нового матеріалу, якось штучно притягнуті до змісту, а то і взагалі забуті, хід думок поверховий.

Чому так виходить? Тому що в центрі уваги такого вчителя – зміст матеріалу, а не деталі педагогічного процесу : він напружує зусилля, щоб пригадати хід викладу; вся його увага спрямована на власні думки і зміст матеріалу. Такий виклад учням важко зрозуміти і запам’ятати. Якщо вчитель змушений напружувати всі свої зусилля, щоб пригадати зміст матеріалу, немає емоційності викладу, як наслідок у дітей зникає інтерес до навчання.

Це дуже важлива риса педагогічної культури вчителя: чим вільніше він володіє матеріалом, тим яскравіша емоційність викладу і тим менше доведеться сидіти учневі над підручником.

Виходячи з усього вищесказаного, можемо зробити висновок: глибоке знання матеріалу вчителем – це одна з основ педагогічної культури. Але як же досягти того, щоб кожний учитель знав не тільки ази навчання, а й глибокі джерела предмета?

  На думку В.О.Сухомлинського, цю проблему можна вирішити лише єдиним способом – читанням. Воно має стати найпершою духовною потребою кожного педагога.

Дуже важливим елементом педагогічної культури вчителя є багатство методів вивчення дитини. « Педагогічна культура великою мірою визначається тим, як учитель вміє спостерігати за дитиною в процесі її розумової і фізичної праці, під час ігор, екскурсій, на дозвіллі,» - писав В. О. Сухомлинський і мав рацію [24,81]. Справді, пізнання дитини складається із спостережень, хоча є й інші способи. Вчитель мусить знати стан здоров’я дитини, індивідуальні особливості її фізичного і розумового розвитку.

Щоб глибше осмислити ту чи іншу рису в поведінці дитини, в її розумово вій праці, у взаємовідносинах з товаришами, Сухомлинський радить звернутися вчителеві до посібників з психології, анатомії й фізіології, з дефектології. Такі посібники мають стати настільними книгами кожного вдумливого педагога, який працює творчого. На основі цього ми можемо зробити ще один висновок: без твердого психологічного ґрунту немає педагогічної культури.

Прикро, але треба визнати, що в шкільному вихованні ще й досі трапляється чимало педагогічного безкультур’я. Суть його полягає в забуванні тієї чи не найпростішої і наймудрішої істини, що виховання дитини – це виховання гармонії розуму і серця, де серцю належить найніжніша, найтонша роль.

Педагогічне безкультур’я у вихованні почуттів – це чи не найбільше лихо, вважав В.О.Сухомлинський, яке часто призводить до трагічного зламу в житті. Це лихо помітне навіть тоді, коли знайомимось з роботою шкіл поверхово: покрикування, нервозність стали звичайними у взаєминах учителя з учнями. Звикаючи до підвищеного тону, учні іноді 5-6 годин щодня, а іноді й усього шкільного життя перебувають у стані надмірного збудження. Все це серйозна загроза не лише їх здоров’ю, а й моральному розвитку.

Постійне напруження призводить до того, що діти перестають реагувати на спокійний тон, зважають лише на « посилені» засоби – окрик, стук, погрозу. У дитини притупляється чутливість, вона стає байдужою до найтонших емоційних тонів і півтонів людського слова. В атмосфері постійної напруги, нервозності, галасу вчитель, врешті-решт, втрачає ті нюанси тону і півтону. Після робочого дня, проведеного в нервовому напруженні, учні повертаються додому вкрай виснажені, не можуть продуктивно працювати. Результатом стають поверхові знання, байдужість і реагування тільки на « сильнодіючі» засоби.

В.О.Сухомлинський писав: « Моїм непорушним педагогічним переконанням є істина: чуйність і лагідність – та духовна сила, яка здатна вберегти дитяче серце від образи, огрубіння, жорстокості. Можливо, у декого цей принцип викличе іронічну посмішку: що ж, будемо ласкавими, а вони нам на голову сядуть… Не сядуть, бо зло в дитячому серці народжується тільки грубістю, байдужістю дорослих.» Але слід пам’ятати, що ласка – це не сюсюкання і не всепрощення. Ласка – це людяність, сама суть, саме серце педагогіки, для якої істина: людина людині друг. Педагогіка є сплавом ідеї і гуманності: це ідея людяності, помножена на доброту кожного вчителя як живої особистості, як неповторного людського серця з його радощами і горем.

Педагог повинен вміти знайти таке слово і так його сказати, щоб не принизити дитину і, водночас, щоб їй стало соромно,- а педагог переміг, як педагог. Чудодійна сила слова виникає з любові вчителя до дитини, з його глибокої віри в людину – це, образно кажучи, повітря, на якому тримаються крила ласки і лагідності.

Хай звучить в наших школах лагідне слово. Торкаймося ласкою дитячого серця. Бережімо людську гідність, утверджуймо повагу до себе, виховуймо тонну чутливість до добра і зла. Як зелений листок тягнеться до сонця, так душа вашого виховання хай тягнеться до ласки і добра. Не бійтеся бути ласкавими!» - так закликав усіх педагогів великий майстер своєї справи – Василь Олександрович Сухомлинський. [25, 190]

Отже, наявність, розвиток і збагачення педагогічної культури – це одна з головних передумов, яка дає вчителеві право бути вчителем. Завдання його – постійно поглиблювати і вдосконалювати свою педагогічну культуру.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5. Професійні вимоги до особистості педагога.      

Професійно обумовлені вимоги до вчителя в педагогіці виражаються термінами "професійна придатність” і "професійна готовність”. Під професійною придатністю розуміють сукупність психічних і психофізіологічних особливостей людини, які необхідні для досягнення успіху в обраній професії. Під професійною готовністю – психологічну, психофізіологічну, фізичну готовність (тобто професійну придатність) та науково-теоретичну і практичну підготовку педагога.

Василь Олександрович пред'являв дуже високі вимоги до особистості педагога як керівника і організатора навчально-виховного процесу: «Ми повинні бути для підлітків прикладом багатства духовного життя; лише за цієї умови ми маємо моральне право виховувати» [25,120]. Високі особистісні якості вихователя, його знання і життєвий досвід повинні стати для дітей незаперечним авторитетом. Під авторитетом Василь Олександрович розумів не піднесення, відгородження від дітей ерудицією, вимогами беззаперечного послуху, формальне і авторитарне управління дитиною, а доводив, що без постійного духовного спілкування вчителя і дитини, без взаємного проникнення в світ думок, почуттів, переживань один одного немислима емоційна культура як плоть і кров культури педагогічної. 

«Найважливіший джерело виховання почуттів педагога - це багатогранні емоційні відносини з дітьми в дружному колективі, де вчитель не тільки наставник, а й друг, товариш» [25,145].

Намагаючись знайти відповіді на багато життєво важливі питання,                        В.А. Сухомлинський, його колеги та учні розмірковували над етичними і естетичними проблемами. Так, для В.А. Сухомлинського проблеми життя і смерті, пам'яті і забуття, трагічного і прекрасного були постійним предметом роздуми. Подолання смерті у філософсько-педагогічних поглядах В.А. Сухомлинського - це символічне безсмертя результатів людської творчості. Педагог завжди прагнув до того, щоб розуміння життя і смерті, відчуття і переживання близької людини сприяло дорослішання дитини, вносило в його життя зрілість, виховувало вміння дорожити людьми, ставитися до них як до великої цінності. «Розуміння етичної сторони смерті - найважливіша передумова справжнього оптимізму, життєлюбства, вміння дорожити життям і берегти її. Багаторічний досвід виховної роботи переконав мене, що дитина разом з дорослими, осягаючи смерть як невідворотне горі, у дорослих ж черпає оптимістичну віру у всеперемагаючу силу життя »[25, 260]. В.А. Сухомлинський вважав, що в бесідах з учнями вчитель зобов'язаний зачіпати питання життя і смерті, що об'єднують біологічну і соціальну сутність людини, хоча це майже не досліджена область виховання. Тому такі розмови вимагають дуже дбайливого та ретельного поводження з матеріалом і повинні спиратися на знання, розуміння і відчуття стану дитини, його характеру, емоційного світу. Учитель, який за складом свого мислення не відчуває в собі схильність до роздумів і розмов на ці теми, повинен просто опускати їх у процесі роботи. 

Дотримання етичних принципів забезпечить успіх педагогічної діяльності вчителя. Етична культура педагога сприяє встановленню психологічної сумісності вчителя з учнями. І основною умовою тут є педагогічний такт. Вчитель, як ніхто інший повинен керувати своїми почуттями,темпераментом, бути прикладом для дітей - адже різним проявом своїх емоцій, ставленням до людей він передає хлопцям справжню науку високоморальної поведінки. Нетактовність, образливе ставлення до дітей завдає глибокі душевні травми, шкодить всій справі навчання і виховання. «Будьте доброзичливі!» - Радив Сухомлинський вчителям, відносячи цю раду до азбуки педагогічної культури. 

  Кожен вчитель повинен володіти такими якостями:

1. Гуманність – любов до дітей, вміння поважати їхню людську гідність, потреба і здатність надавати кваліфіковану педагогічну допомогу в їхньому особистісному розвитку. Найбільш важлива якість, яка повинна біти притаманна вчителю – любов до дітей. Любов до дитини – це, за словами В.Сухомлинського, "плоть і кров вихователя, як сили, здатної впливати на духовний світ іншої людини. Педагог без любові до дитини – це все одно, що співак без голосу, музикант без слуху, живописець без відчуття кольору” [25, 214]. Йдеться про мудру, добру й вимогливу любов, що вчить жити.     

 Працю справжнього педагога  живить віра в людину. Він повинен  бути оптимістом, глибоко вірити в силу й можливості дітей, бачити на сам перед усе краще, що їм притаманне. Учитель має підходити до кожної дитини з оптимістичною налаштованістю, навіть, якщо ризикує помилитися. Водночас він не повинен ідеалізувати їх позитивних рис, ігноруючи їх недоліки. Завдання вчителя – "не загубити” жодної дитини, дати кожній можливість розкрити все краще, закладене природою, сім’єю, школою. Для цього вчитель повинен цікавитись кожним учнем як особистістю, важливо бачити в дітях типове і особливе та використовувати систематично індивідуальне навчання. Вчитель має пам’ятати, що до кожної дитини в класі треба виявляти чуйність, щирість, не виділяти надмірною увагою обдарованих і не принижувати моралізаторством слабших. Правильно організована робота допоможе кожному учневі відчути себе здібним, потрібним, цікавим для вчителя і своїх товаришів. Саме це – надійний стимул подальшої навчальної роботи учнів із захопленням, з відчуттям власної гідності. Кожен школяр для вчителя – безцінний дар, це найдорожча і найцінніша істота на землі, за яку вчитель відповідає перед своєю совістю і суспільством.

2. Громадська відповідальність, соціальна активність. Нинішній стан освіти в Україні показує, що одним із його обов’язкових чинників має бути відповідальне ставлення педагога до своїх професійних обов’язків. Серед методів, за допомогою яких у майбутнього педагога формуватиметься відповідальне ставлення до своєї праці, є виховання почуття дисципліни у студента педвузу. При цьому йде мова не про формальну присутність його на різноманітних видах навчальної діяльності, передбачених навчальним планом, чи на заходах, які здійснюються адміністрацією та громадськими організаціями вузу. Мається на увазі така організація навчального процесу, яка б зобов’язувала студента до фахового і професійного росту постійно і систематично. В.О.Сухомлинський зазначав: « Щоб відкрити перед учнями іскорку знань, учителеві треба увібрати море світла, ні на хвилину не відходячи від променів вічно сяючого сонця знань, людської мудрості.» [25, 212]. 

4. Правдивість, справедливість, порядність, чесність, гідність, працьовитість, самовідданість. Важливу роль відіграють особистісні якості педагога, його чутливість до іншої людини, гуманність у помислах і діях. Але це не знижує актуальності такої його риси як вимогливість. Всепрощення, безпринципність, поблажливість до учнів, потурання їхнім слабкостям, байдужість до негативного в їх навчанні, праці та поведінці завдають великої шкоди вихованню особистості. Більшість видатних педагогів обстоювало єдність вимогливості й поваги, бо саме у вимогливості до людини й полягає повага до неї. Обов’язковою нормою в ставленні учителя до учнів є справедливість. Будь-які прояви несправедливості з боку педагога (виділення "любимчиків”, необ’єктивне оцінювання знань, необґрунтовані вимоги, безпідставні обвинувачення, упередженість тощо) ранять дитячі душі, обурюють учнів і завдають непоправної шкоди справі навчання й виховання. важливою для вчителя є позитивна емоційна налаштованість, яка виявляється в умінні залишати за дверима школи неприємні переживання, поганий настрій. Водночас він не повинен приховувати свого невдоволення чи навіть обурення. Якщо учні того заслужили. Гнів, як і радість. Повинні бути педагогічно спрямовані, не переходити меж, за якими вони стають шкідливими у вихованні. У стосунках з учнями завжди потрібне почуття міри, неприпустимість крайнощів, що виходять за межі пристойності й педагогічної доцільності. Учитель завжди має біти твердим, непохитним, послідовним у своїх вимогах і водночас гнучким, здатним переглядати окремі свої рішення і вимоги, якщо це зумовлено конкретними обставинами та інтересами справи. Він є старшим другом, товаришем учнів, але насамперед їхнім наставником, керівником. Тому дружні взаємини учителя й учня не повинні переходити у фамільярність та панібратство. Учитель, якому властиве почуття міри, рішуче і неухильно вимагає від учнів виконання своїх обов’язків, будучи при цьому розсудливим, спокійним. Він завжди доброзичливий, але не ліберальний, чемний і делікатний, але не улесливий; охочий на похвалу, але не захвалює учнів.

5. Любов до предмета, який викладається, потреба в знаннях, у систематичній самоосвіті.  Кожен спеціаліст має поповнювати, поглиблювати та вдосконалювати свої знання. Щоб успішно вирішувати завдання які стоять перед вчителем, щоб бути для учнів завжди цікавою людиною треба постійно навчатися самому. Кожен вчитель має активно працювати над собою – це залог професійного успіху. Учитель має обов’язково займатись самовихованням. Двигуном цього процесу є бажання змінити себе і вдосконалитись.

6. Здатність до міжособового спілкування, ведення діалогу, переговорів; наявність педагогічного такту, що визначає стиль поведінки учителя, спричиняє упевненість учнів у доброзичливості вчителя, його чуйності, доброті, толерантності. Відчуття учителем учня, усвідомлення своєї ролі у педагогічному процесі і мети своїх виховних дій зумовлює педагогічний такт, сутність якого полягає у творчому вмінні обирати в кожному конкретному випадку таку лінію поведінки, такий підхід (з допомогою слова, вчинків, погляду, тону, жестів, міміки тощо), які оберігають честь і гідність учнівського колективу, кожного учня, не принижуючи і не возвеличуючи його честі та гідності. Обов’язкова передумова педагогічного такту – знання індивідуальних особливостей психічного стану, настрою і переживань учнів. Один і той же засіб виховного впливу може дати різні результати, залежно щодо кого, коли, за яких умов і як його застосовують. У цій справі немає стандартних рецептів. Педагогічний такт, за словами В.Сухомлинського, передбачає здатність учителя поставити себе на місце учня, бачити себе в учневі та учня в собі.