Особистість вчителя у педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського

      Учительська професія — це людинознавство, постійне проникнення в складний духовний світ людини, яке ніколи не припиняється. Прекрасна риса — повсякчас відкривати в людині нове, дивуватися новому, бачити людину в процесі її становлення — один з тих коренів, які живлять покликання до педагогічної праці. Ми твердо переконані, що цей корінь закладається в людині в дитинстві й отроцтві, закладається і в сім’ї, і в школі. Він закладається турботами старших — батька, матері, вчителя, — які виховують дитину в дусі любові до людей, поваги до людини.

    В чому ж полягає покликання взагалі і покликання до педагогічної справи зокрема? Ось як писав про це Василь Олександрович :

« … Якщо ти знайде свою улюблену справу, це означає, ти будеш щасливою людиною. Але покликання – це не щось, що приходить до людини ззовні. Покликання – це маленький пагінець таланту, що перетворився в міцне, могутнє дерево на добротному ґрунті працелюбства, без самовиховання цей маленький пагінець може засохнути на корені. Знайти своє покликання, ствердитися в ньому – джерело щастя. А щоб виховати покликання, потрібно йти лише одним шляхом – прагнути досконалості»  [25, 127] .

Що ж до педагога, то Василь Олександрович вважав, що тут покликання відіграє чи не найважливішу роль. « Педагогічна професія – це людинознавство, постійне проникнення в складний духовний світ людини. Прекрасна риса – постійно відкривати в людині нове, бачити людину в процесі її становлення – один з тих коренів, які живлять покликання до вчительської справи» [25, 135].

  Ще одна риса, без якої, на думку Василя Олександровича, неможливе педагогічне покликання – риса « гармонії серця і розуму» [23, 453] .

Кількість вихованців не повинна мати значення для вчителя: в початкових класах їх може бути тридцять, а в старших класах і більше. Важливо те, що кожному треба дати часточку свого серця, для радощів і горя кожного знайти в ньому місце.

« Чуйність, сердечна тривого за людину – це плоть і кров педагогічного покликання» [25,141]. Вчителю не можна бути холодним, байдужим, бо це викликає в дітей настороженість і недовіру; перед таким вчителем вони ніколи не відкриють свого серця.

При будь-яких обставинах вчителю варто чинити так, як наказує перший серцевий потяг – він завжди найблагородніший. Разом з тим вчителеві треба вміти контролювати своє серце розумом, особливо тоді, коли треба приймати рішення у зв’язку з неправильними вчинками вихованців.

« Мистецтво і майстерність педагога якраз і полягає в умінні поєднувати сердечність з мудрістю… Щоб стати справжнім вихователем, потрібно пройти через школу сердечності – протягом тривалого часу « пізнавати серцем все», чим живе, що думає, чому радіє і чим тривожиться вихованець. «Це одна з найтонших речей в педагогічній справі.  Якщо вчитель наполегливо опановує її – він буде справжнім майстром,» [23, 460] - так радив Василь Олександрович.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 3. Педагогічна майстерність вчителя-вихователя.

Педагогічна майстерність містить у собі знання і риси характеру вчителя, що забезпечує високий рівень саморегуляції професійної діяльності.

Поняття педагогічної майстерності розглядається і ширше – як високий рівень професійної педагогічної культури співтворчості з вихованцями. Адже кожен учень має значні потенційні можливості самовдосконалюватись. Потрібно лише їх знати і допомагати вихованцям. Педагогічна майстерність – це єдність чотирьох складових: гуманістичної спрямованості особистості вчителя, професійної обізнаності педагога, фахові здібності та уміння педагога володіти собою, спілкуватися з учнівським колективом та з кожним учнем зокрема.

Зауважимо, що вправи на практичне закріплення знань, умінь та навичок – головні інструментарії вчителя. Для нього надто важливе вміння створювати й осмислювати педагогічні ситуації, досконало володіти голосом, чітко інтонувати свою мову; вміння адекватно висловлювати свою думку.

Шукаючи шляхів оптимізації навчання, формування основ педагогічної майстерності, а також реалізації педагогічних технологій, учителі частіше звертаються до педагогічної ситуації. Вміле використання педагогічної ситуації має велике пізнавальне і виховне значення. Педагогічна ситуація допомагає вчителеві сформувати і реалізувати педагогічну майстерність. Вона відображає досвід, спостереження, результат праці вчителя і учнів, а також систему спілкування між ними, суперечності, аналіз мотивів поведінки.

В педагогіці і дидактиці багато говориться про індивідуальний підхід до учнів, про особистість педагога як фактор виховання, але не йдеться мова про індивідуальний підхід до самого педагога. Вчитель розглядається як проста арифметична сума тих якостей, якими йому потрібно володіти. Але  кожний педагог – це особистість із своїм характером та стилем навчання і виховання.

Батьки дбають про майбутнє дитини, вкладають гроші в її освіту. Вони хочуть бачити свою дитину сильною і творчою особистістю, здатною досягати в житті успіхів. Тому їм не байдуже, хто і як навчає їхню дитину. Вчитель має це враховувати і діяти. Постійно підвищувати свій рівень, робити все для того, щоб бути потрібним кожній дитині. Таким є сучасний вчитель, готовий до переосмислення своєї ролі на ринку праці. Так він залучається до конкурентної боротьби, яка крім багатьох проблем і негативних сторін, несе в собі позитивне – вона орієнтує на високий професіоналізм.

Педагогічна спадщина Василя Олександровича Сухомлинського для сучасних поколінь учителів – цінне джерело безперервного розвитку та удосконалення своєї майстерності загалом.

Учений оцінював майстерність учителя, виходячи з того, наскільки зміст, методи, прийоми і форми навчання, які він використовує, сприяють духовному, розумовому розвитку дитини, якою мірою процес навчання є водночас процесом фізичної, інтелектуальної, моральної, естетичної освіти і виховання учнів.

Великий педагог не рекомендує вчителям захоплюватися тими методами і прийомами « ефективного», « прискореного» навчання, в основі яких – погляд на мозкову здатність дитини як на електронний механізм, здатний засвоювати величезну кількість інформації.

Дитина, застерігає В.Сухомлинський, - це жива істота, її мозок – найтонший, найніжніший і найскладніший витвір природи, до якого треба ставитися надзвичайно обережно і дбайливо. До важливих умов, що сприяють повноцінному розвитку дітей В. Сухомлинський відносить відповідність методів навчання, структури уроку, взагалі всіх організаційних та психолого-педагогічних елементів навчальній меті уроку, його освітньо-виховним і розвивальним завданням та змісту. Василь Олександрович визначає як одну з центральних проблем фахових методик і дидактики в цілому питання доцільності застосування того чи того методу, вміння використати всі його можливості. З цього приводу він зазначає « Мета уроку визначається роллю знань у подальшому житті учня і їх практичним використанням. Методи ж роботи на уроці визначаються навчальною і виховною метою уроку.» Актуально звучать і такі думки Василя Олександровича: « Відповідність методів навчально-виховній меті уроку визначає і його структуру. Не можна вважати нормальним таке становище, коли кожний урок, незалежно від його змісту, будується за шаблонною схемою: опитування – розповідь учителя – закріплення – домашні завдання… Досвід переконує, що чим більше методів роботи обумовлюються, тим більше урізноманітнюється його структура і тим чіткіше узгоджується кожний його етап із змістом навчального матеріалу» [24,82]. Структуру уроків, взаємозалежність різних етапів В.Сухомлинський радить визначати на основі відповідності методів навчання освітньо-виховним і розвивальним цілям. Педагоги Павлиської середньої школи виробили структуру уроку для початкових класів, у побудові яких Василь Олександрович рекомендує виходити з таких принципів:

1) Поєднання, об’єднання, злиття практичної  роботи, що її виконують учні, з первинним сприйняттям знань, з їх поглибленням, розвитком, застосуванням.

2) Застосування знань як найважливіший, головний шлях не тільки поглиблення, розвитку знань, а і їх виявлення, перевірки та обліку. Потрібно прагнути забезпечити постійний зворотній зв'язок застосування знань: одержання вчителем інформації про те, як учні думають, яких результатів досягає кожен із них.

3) Тривалість і поступовість процесу оволодіння знаннями. Розвиток, поглиблення знань відбувається і на уроці, і під час виконання домашніх завдань, і в ході самоосвіти. Таким чином, практична робота, потрібна для закріплення, розвитку, поглиблення знань, має розподілятися на тривалий час і здійснюватися не лише під час передбачення для неї програмою годин           [25, 274].

Уроки, які ґрунтуються на цих принципах, виявляються надзвичайно різноманітними за структурою і характером організації навчальної праці школярів.

У початкових класах педагог радить важливе місце приділяти тим видам робіт, для яких характерна єдність слова вчителя, унаочнення, що його бачать діти, і практичної діяльності учнів.

До найважливіших методів навчання, що потребує великої майстерності від педагога, В.Сухомлинський відносить слово. Він вважав, що практично не існує іншого засобу, який би містив таку силу впливу на душу людини, як слово. Водночас, Василь Олександрович застерігає від умисного і надмірного словесного дидактизму і зазначає, що у справжнього вчителя слово буде не безпристрасним « викладом матеріалу», а зверненням до почуттів, свідомості та совісті вихованців: « Хай звучить у наших школах лагідне слово. Торкаймося ласкою дитячого серця. Бережімо людську гідність, утверджуймо в людині повагу до самої себе, виховуймо чутливість до добра і зла.» [23,358]. Треба прагнути до того, щоб у кожному слові педагога була присутня жива людська пристрасть, оскільки, яким би високим не видавався зміст слів, що їх чує учень, вони можуть залишитися для нього порожніми оболонками, якщо у них не запалає вогник пробудженого почуття. В цілому В.Сухомлинський вважав: « Уся система навчання і розумового розвитку в нинішній школі потребує докорінного наукового удосконалення.» Мистецтво навчатися містить, насамперед, мистецтво говорити, спілкуватись, уміння чуйно звертатися до дитячого серця.

Основну ділянку і форму організації шкільного навчання – урок – В.Сухомлинський називає дзеркалом загальної та педагогічної культури і майстерності вчителя, мірилом його інтелектуального багатства, показником його кругозору й ерудиції, адже, викладаючи матеріал, учитель не лише відкриває учням знання, а й виявляє себе.

В. Сухомлинський висловлює такі заповіді для кожного вчителя:

           1) «  учити так, щоб знання добувалося за допомогою наявних уже знань, - у цьому, на мій погляд, полягає найвища майстерність дидакта.»

[23,454];

            2) «Щоденно, на кожному уроці учень  повинен щось добувати своїми  зусиллями – це не тільки  правило дидактики сучасної школи, а й важлива закономірність виховання.»

Одну з найважливіших і філігранно тонких граней педагогічної професії В.Сухомлинський вбачає у тому, що вчитель навчає і виховує передусім не тими методами або прийомами, а неповторністю своєї індивідуальності, особистими якостями. За його глибоким переконанням, будь-який метод чи прийом без одухотворення живою думкою й пристрастю педагога залишається мертвою схемою. Так у науково-теоретичній спадщині й оригінальному практичному досвіді В.Сухомлинського надзвичайно багато слушних думок щодо проблеми дидактичної майстерності вчителя, крізь призму якої він розглядає різні аспекти загальної, психолого-педагогічної, емоційної, комунікативної та естетичної творчої культури педагога. Василю Олександровичу не давала спокою педагогічна безкультурність багатьох учителів та батьків. На його думку, розвиток педагогічної культури може здійснюватися лише на ґрунті непідробної любові до дітей, за умови глибокого та тонкого знання і розуміння їхньої психології, духовного світу в цілому.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Педагогічна культура як основа професійної компетентності вчителя.  

Виховання в широкому розумінні – це багатогранний процес постійного духовного збагачення й оновлення і тих, кого виховують, і тих, хто виховує. Така природа педагогічної справи: керувати нею – означає, насамперед, самому вчителеві постійно збагачуватися і оновлюватися, бути сьогодні духовно багатшим, ніж учора. Учитель буде ерудованим, авторитетним лише доти, доки він щоденно удосконалюватиме свою майстерність, доки для нього на першому місці стоятиме сама суть шкільної справи – навчання і виховання, вивчення і знання дитини.

Без знання дитини немає школи, немає виховання, немає справжнього педагога і педагогічного колективу, а знати дитину можна лише тоді, коли постійно відбувається розвиток і збагачення педагогічної культури вчителя.

З чого складається педагогічна культура і навіщо вона вчителеві? Ґрунтовну відповідь на це запитання ми знову ж знаходимо у працях В.О.Сухомлинського, бо саме він, як ніхто інший, надавав цьому поняттю великого значення, ставив його поряд  з іншими рисами, що створюють образ справжнього педагога.

« Педагогічна культура – це насамперед глибоке знання вчителем свого предмета. Ми вважаємо дуже важливим, щоб учитель орієнтувався в найскладніших питаннях науки, основи якої він викладає в школі, у питаннях, що являють собою передній план наукової думки. З цього починається і на цьому будується педагогічна культура. Можна заперечити: для чого вчителеві знати те, що не вивчається на уроках, і не стикається безпосередній школі? Для того, щоб знання шкільної програми були для вчителя азами, азбукою його кругозору. Коли ж його кругозір незмірно ширший від шкільної програми, лише тоді він справжній майстер, художник, поет педагогічного процесу» [24,80].