Розвиток системи спеціальної освіти дітей з вадами мовлення в Україні

Загальною метою спеціальної  освіти є забезпечення особам з психічними та фізичними вадами умов для розвитку своїх можливостей для адаптації  в соціальному середовищі, підготовки до трудової діяльності, самообслуговування, самозабезпечення і сімейного життя.

Поряд із прийняттям як першочергових  стратегічних завдань реформування загальної освіти в Українській  державі національній програмі “Освіта” (“Україна ХХІ століття ”), перспективними для спеціальної освіти є такі стратегічні завдання:

створення в Україні законодавчої бази для забезпечення освітніх потреб осіб, можливості яких одержати освіту обмежені їх вадами, станом здоров’я або конкретними соціальними умовами;

чітке визначення єдиних принципів і нормативів освітніх потреб осіб з психічними та фізичними вадами (потреби в індивідуалізованих умовах навчання, спеціальних технічних засобах, особливому змісті й методах навчання, а також у медичних, соціальних та інших послугах, що необхідні для успішного навчання);

розробка типів і  видів діагностичних, освітніх, професійних та реабілітаційних установ;

визначення і розробка державних освітніх стандартів, дошкільного, шкільного і післяшкільного навчання осіб  з фізичними та психічними вадами;

розробка державних  атестаційних нормативів (положень) для  осіб з психічними та фізичними або складними вадами, які засвоїли освітні програми спеціальних навчально-виховних закладів (пройшли повний курс загальноосвітньої й професійно-трудової підготовки);

обґрунтування потреб держави  в цілому і окремих регіонів, зокрема  у перспективному розвитку система спеціальних закладів, а також прогнозування підготовки спеціалістів-дефектологів на основі налагодження статистичного обліку та створення банку даних дітей з вадами психічного і фізичного розвитку.

Розробка системи спеціальної освіти базується на концептуальних положеннях визначення її структури та організації корекційно-компенсаторного навчання і виховання, які є загальними і обов’язковими для всіх типів і видів освітніх закладів. Найбільш значущим серед них є:

пріоритетність спеціальної освіти, що означає випереджальний характер її розвитку, формування нового ставлення суспільства до особистості, до використання її знань та інтелекту, кардинально нові підходи до соціальної, фінансової, інвестиційної політики в даній сфері;

демократизація освіти, що передбачає перехід до державно-громадської системи управління освітою, надання самостійності усім типам спеціальних закладів у вирішенні основних питань їх діяльності; створення системи партнерства учнів, педагогів, батьків і громадськості у справі корекційної допомоги особам з психічними та фізичними відхиленнями в  розвитку;

безперервність освіти, яка забезпечує особам з психічними і фізичними вадами можливість упродовж усього життя постійно поглиблювати свою загальноосвітню та фахову підготовку, допомагає досягти цілісності і наступності у навчанні, вихованні й розвитку осіб з тими чи іншими вадами на всіх вікових ступенях, узгоджених з їх психофізичними особливостями;

варіативність освіти, що передбачає створення можливостей  для широкого вибору форм освіти, типів навчально-виховних і професійних закладів, засобів навчання в залежності від індивідуальних здібностей і запитів кожної особистості; створення альтернативних навчально-виховних закладів;

індивідуалізація освіти, що передбачає систему діагностичних закладів для виявлення індивідуально-типологічних особливостей кожної дитини, яка потребує спеціальної освіти; створення спеціальних служб (корекційних, лікувальних, реабілітаційних) для нормалізації життєдіяльності кожної особистості з особливими потребами, профілактики утруднень у навчанні, вихованні й шкільній дизадаптації, для її успішної реабілітації;

корекційна спрямованість  освіти реалізується через систему педагогічних заходів, які в поєднанні з лікувальною і профілактичною роботою забезпечують подолання або послаблення вад психофізичного розвитку учнів на основі використання компенсаторних можливосте дитячого організму;

диференційованість системи  освіти, яка обумовлюється тим, що кожна група осіб з психічними та фізичними відхиленнями в розвитку потребує своєрідного змісту освіти, підходу до їх навчання і виховання, застосування різних методів роботи з ними. Через це для кожної окремої аномалії створюються спеціальні заклади, де забезпечується організація навчальної, виховної, корекційно-компенсаторної роботи у відповідності з особливостями розвитку кожної категорії дітей. Таким чином створюється диференційована мережа освітніх закладів (дошкільних, шкільних, для дорослих, ПТУ тощо), у кожному з яких враховуються типологічні, індивідуальні та вікові особливості конкретної категорії дітей; [2]

єдність зусиль усіх соціальних інститутів виховання – сім’ї, школи, громадськості, в здійсненні загального обов’язкового навчання дітей з вадами психофізичного розвитку, створення сприятливих умов для підготовки їх до самостійного життя та інтеграції в суспільство.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2 Принципи проектування освітніх галузей стандарту спеціальної освіти дітей дошкільного віку

У Процесі навчання та виховання дітей з мовленнєвими розладами у спеціальних дитячих садках і логопедичних групах при масових дитячих закладах вирішують ті самі завдання, що визначені програмами масових дитячих садків у галузі фізичного, розумового, естетичного і морального розвитку дітей.

Основні завдання корекційного навчання передбачають корекцію провідного розладу (ФФН, ЗНМ, заїкання), розвиток усіх сторін мовлення та підготовку дітей до навчання у школі. Таку роботу регламентують загальноосвітні програми виховання та навчання дітей дошкільного віку, а також спеціальні програми корекційного навчання для цієї категорії (які було складено у 80-і роки). Після підготовчої групи дитячого садка діти з мовленнєвими розладами продовжують навчатись у масових або спеціальних школах для дітей з важкими розладами мовлення. Останні працюють за програмами масових шкіл із подовженням термінів навчання.

Проте, як відомо, діти навіть з не різко вираженими порушеннями мовлення, які вступають до масових шкіл, становлять основний контингент невстигаючих учнів (передусім з предметів мовного циклу).

Важкі мовленнєві розлади (дитяча афазія, моторна й сенсорна алалія, анартрія), спричинені локальними ураженнями головного мозку, супроводжуються специфічними особливостями формування інтелектуальної діяльності дитини. Це виявляється в диспропорційному розвитку деяких вищих психічних функцій (зокрема вербального та невербального мислення, зорової та слухомовленнєвої пам’яті, стану імпресивного та експресивного мовлення), у зниженні темпів психічного розвитку в цілому. Названі відхилення негативно впливають на формування в дитини різних форм діяльності (складної рухової діяльності, усіх видів образотворчої діяльності), спричиняють труднощі у засвоєнні математичних знань та мови як шкільного предмета. Водночас, як відзначалося вище, такі діти навчаються за програмами масових шкіл.

Мовленнєві дефекти  порушують можливість вільного спілкування  дитини з іншими людьми. Усвідомлення власної мовленнєвої недостатності  зазвичай викликає негативні емоційні стани: почуття соціальної неповноцінності, страх мовлення, постійні переживання. Усе це ставить під загрозу соціальну значущість особистості і спричинює формування своєрідних психологічних і патопсихологічних особливостей, що потребує спеціальної роботи, спрямованої на соціальну адаптацію та реабілітацію дитини.

З огляду на це система виховання та навчання дітей з мовленнєвими порушеннями, що склалася нині, не завжди відповідає їхнім можливостям. Окрім того, зміни в системі загальної середньої освіти а Україні, пов’язані з розробкою та впровадженням державного освітнього стандарту, розвиток багатоваріантної освітньої системи спонукають до визначення нового статусу спеціальної освіти (зокрема для дітей з ПМР). Згідно з визначенням, що є в літературі (О. Савченко, В. Лєдньов), під стандартами освіти розуміють систему основних параметрів, прийнятих як державні норми освіченості.

В основі запропонованої концепції стандарту освіти для  дітей дошкільного віку з порушеннями  мовлення покладено такі принципи:                      1. Гуманізація освіти, яка сприяє створенню таких умов, що допоможуть діти здобути освіту відповідно до їхніх реальних можливостей. Цьому може посприяти наявність різних варіантів навчання та освітніх програм, а також різних організаційних форм навчання (у спеціальних групах при масових дитячих садках, індивідуальне навчання вдома, інтегроване навчання).                    2. Неперервність і наступність дошкільної та шкільної освіти, яку забезпечує спільність підходів до визначення варіативних програм навчання.

Адаптація і соціальна  інтеграція дітей з порушеннями мовленнєвого розвитку потребує розроблення:

• нового механізму взаємодії структур загальної та спеціальної освіти;
• варіативних програм загальноосвітнього навчання;
• система ранньої діагностики та корекції мовленнєвих порушень у дітей;
• введення до змісту корекційно-компенсаторної ланки навчання пропедевтичного розділу на запобігання негативних впливів мовленнєвого дефекту на формування інших психічних функцій та профілактику шкільної неуспішності (особливо з предметів мовного циклу). Психолого-педагогічний супровід процесу навчання виявляється у психодіагностиці, спостереженні за індивідуальним прогресом дітей, рекомендаціях педагогу, для подолання труднощів у оволодінні програмним матеріалом.

Основна цільова установка перетворення системи спеціального навчання і виховання дітей з порушеннями мовлення полягає в тому, щоб створити оптимальні умови для розвитку й реалізації потреб дітей та їхньої соціальної інтеграції: сформувати нові способи діяльності на основі звужених сенсорної, моторної, інтелектуальної та мовленнєвої функцій і дисгармонійного розвитку шляхом максимального використання корекційно-компенсаторних можливостей дитини, розроблення стандарту спеціальної освіти й виховання, який відповідав би потенціалу дитини, забезпечував її подальший розвиток і можливість подовжувати навчання.

Щоб досягти  цієї мети, модельований стандарт, спеціального виховання і навчання дітей дошкільного  віку з порушеннями мовлення має  передбачити розв’язання таких  завдань:

І. Створення необхідних умов для:

1) збереження та зміцнення фізичного, психічного здоров’я дитини;

2) розвиток її особистості з максимальним використанням потенційних можливостей.

ІІ. Розроблення різних варіантів навчання на різних ступенях розвитку з урахуванням:

1. характеру, структури, глибини мовленнєвого розладу та його негативного впливу на формування пізнавальної діяльності;
2. рівня психічного розвитку дитини в цілому й окремих психічних функцій;
3. можливості соціальної адаптації дитини, що ґрунтуються на реальних можливостях її особистості.

ІІІ. Перегляд і визначення (з урахуванням зазначеного вище) змісту загальноосвітнього і спеціального навчання дітей з порушеннями мовлення.

                      Принципи проектування змісту навчання

А. принципи проектування освітніх галузей стандарту

1. Державний стандарт освіти і виховання дітей дошкільного віку з порушеннями мовлення у його загальноосвітній ланці має:

• дати дітям низку загальноосвітніх знань, умінь і навичок (культури поведінки, трудових, інтелектуальних мовленнєвих);
• сприяти розвиткові активної пізнавальної діяльності дитини;
• підготувати дитину до успішного шкільного навчання;

2. Загальноосвітній компонент водночас має відбивати і специфіку навчання дітей з мовленнєвими розладами, які означають особливості сенсо-моторного, інтелектуального та мовленнєвого розвитку. З огляду на це фізичний, розумовий і мовленнєвий розвиток дитини мають бути провідними. Інші розділи навчання, зокрема «Ознайомлення з довкіллям», «Конструювання», «Образотворча діяльність, «Формування елементарних математичних уявлень», мають пропедевтичне значення для успішного опанування предметів освітньої галузі в школі і потребують використання спеціальних методик у зв’язку з особливостями процесу засвоєння дітьми знань, умінь і навичок у названих галузях.

Обсяг знань зі вказаних галузей та їх якість мають визначатися реальними можливостями засвоєння дітьми з порушеннями мовлення.

3. Ці можливості не ідентичні в дітей з різними мовленнєвими розладами і залежать від характеру, структури мовленнєвого дефекту, ступеня його тяжкості, особливостей сенсо-моторного та інтелектуального розвитку дитини.
4. Відтак доцільною є розробка варіативних програм навчання (особливо для дітей з важкими порушеннями мовлення), побудованих з урахуванням рівнів інтелектуального та мовленнєвого розвитку дитини та її реальних потенційних можливостей.
5. Зміст навчання має містити корекційно-розвивальний і компенсаторно-адаптаційний компоненти, які реалізують на спеціальних логопедичних заняттях.