Правопорушення неповнолітніх та шляхи їх подолання

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.3.Форми  та методи корекційної роботи  з неповнолітніми правопорушниками.

           До „відхиляючого” індивіда, можуть застосовуватися різні форми й методи впливу. Соціальний контроль може здійснюватися правовими органами, які використають примусові міри; різноманітними соціальними інститутами й організаціями, де за  відхилену від норм поведінку передбачені економічні або організаційні санкції; виражатися у формі суспільної думки й остракізму.

Методи дослідження, які  використовуються превентивною педагогікою:

- педагогічні (вивчення  педагогічної документації, створення  педагогічних ситуацій);

- соціологічні (тестування, спостереження);

- кримінологічні (кримінальна  статистика);

- математичні (моделювання,  математичне опрацювання статистичних  даних);

- медичні (методи діагностики).

Як  методичний інструментарій проведеної превентивної педагогічної діяльності залежно від  напрямку й бажаних результатів можуть  використаються інструктажі, групові  й індивідуальні бесіди, спостереження, опитування, анкетування, біографічний метод, хронометраж, соціометрія, самооцінка, психолого-медичне обстеження й ін.

Методом педагогічної профілактики відхиляючої поведінки можуть бути  і способи спільної превентивної діяльності вихователів і вихованців по викорінюванню негативних проявів,формуваннюпозитивних норм поведінки.

Одним з основних методом  реалізації діагностичної й відбудовної  функцій процесу профілактики й  перевиховання є перепереконання, що застосовується в тісному зв'язку з методами переконання й самопереконання. Метод перепереконання припускає цілеспрямований вплив на внутрішній мир і поводження важкого підлітка з метою відновлення, розвитку й закріплення позитивних і подолання його негативних особистісних властивостей й якостей. Він доповнює інші методи педагогічної профілактики й перевиховання, поєднує їхньої можливості в рішенні завдань по викорінюванню негативних і формуванню позитивних особистісних властивостей й якостей у важких дітей і підлітків.

У практиці превентивної діяльності перепереконання доповнюється методом переучування. Переучування призначається для зміни негативного життєвого досвіду, відновлення здорових соціальних потреб і звичок.

 При реалізації  виправної й  компенсаторної  функцій превентивної діяльності  застосовується метод розриву небажаних контактів важких вихованців.

Метод критики й самокритики застосовується вихователями ри усуненні негативних особистісних якостей, розвитку в дітей  і підлітків високого почуття відповідальності за свою поведінку. У превентивній виховній діяльності критика й самокритика не обмежуються тільки перерахуванням і визнанням недоліків у важких вихованців. Основну увагу педагоги приділяють розкриттю причин негативних якостей, пошуку педагогічних шляхів для їхнього усунення й оперативному вживанню профілактичних заходів для їхнього запобігання. Він може реалізовуватися за допомогою прийомів гумору, тактичного осуду, самоосуду, переорієнтації свідомості й самоусвідомлення й ін.

У превентивній діяльності застосовується метод опосередкованого педагогічного впливу та багато інших.

Не менш важливим аспектом превентивної діяльності педагога-вихователя виступає відбір моделей, спостереження  за якими буде сприяти зміні негативних форм поводження учнів. Дуже важливо, щоб  модель була одного віку з вихованцями, мала знаки престижу (повага з боку педагогів, авторитет в однолітків), а демонструємі нею форми поведінки були доступні. Коли учні будуть виконувати самостійно складну моделюєму поведінку, їм буде потрібна допомога з боку педагога.

 

2. Класифікація методів індивідуальної роботи, які використовуються соціальним педагогом з профілактичною метою

 

Методи  соціальної роботи:

- методи соціальної діагностики  (інтерв’ю, моніторинг, соціологічне  опитування, експертна оцінка, біографічний  метод);

- методи соціальної профілактики  (превентивний метод, соціальна терапія, група підтримки);

- методи соціальної реабілітації (статусне зміщення, групова терапія).

Психологічні методи:

- психодіагностичні (тести, анкети, соціометрія);

- психокорекційні (артотерапія,  тренінг поведінки, ігрова корекція, соціально-психологічний тренінг);

- методи психологічного консультування (інтерпретація, ідентифікація);

- методи психотерапії (психоаналіз, самопереконання, групова терапія, сімейна психотерапія).

Соціально-педагогічні  методи:

- методи як елемент соціального  виховання (метод мотивації, репродукування);

- методи впливу (які  впливають на свідомість, почуття,  поведінку);

- методи організації  соціально-педагогічної взаємодії  (метод цілепокладання, ціннісного  орієнтування, організації діяльності, спілкування, оцінки, самореалізації).

Педагогічні методи:

- організаційні (педагогічний  експеримент);

- педагогічної діагностики (педагогічне спостереження, природний експеримент);

- навчання (словесні –  бесіда, лекція, дискусія, наочні –  ілюстрація, демонстрація, робота з  підручником, практичні – вправа, гра, проблемна ситуація);

- виховання (позитивний  приклад, переконання, привчання, заохочення і покарання, перспектива, гра, довіри, організація успіху, самовиховання).

Професійний інтерес  психологів до різних видів і рівнів змін особистості неповнолітніх  і їх характерологічних особливостей дуже високий і стійкий багато років. Про це свідчить спрямованість і кількість робіт, присвячених проблемі поведінки, що відхиляється.[ 23 c 125]

Родоначальник цього  напрямку – американський психолог Стенлі Хол (1884-1923)- головним законом  психології розвитку вважав біогенетичний  «закон рекапітуляції», згідно якого індивідуальний розвиток – онтогенез – повторює головні стадії філогенезу. Він вважав, що підлітковий період – це період «бури і натиску», внутрішніх і зовнішніх конфліктів, у ході яких у людини з'являється «почуття індивідуальності». Хол звів воєдино великий фактичний матеріал, що сприяло подальшій розробці психології підлітка. Але його теорія відразу ж зазнала критики з боку психологів що вказували, що зовнішня подібність дитячої гри з поводженням тваринних чи первісних людей не означає психологічної тотожності їхнього поводження.

Інший варіант біогенетичної концепції  представлений німецькою «конституціональною  психологією». Э. Кречмер (1888-1964) родоначальник  типології особистості на основі деяких біологічних факторів (тип  статури і т.п.), припустив, що між фізичним типом людини й особливостями його розвитку повинен існувати взаємозв’язок. Кречмер вважав, що всіх людей можна розташувати по осі, на одному полюсі якого стоїть циклоїдний (легкозбуджуваний , безпосередній, украй хитливий по настрої), а на іншому – шизоідний (замкнутий, неконтактний, емоційно скований) типи. Антипод біогенетичної теорії – концепція персонологічної (особистісної) орієнтації, відповідно до якої внутрішній світ індивіда принципово незводиться яким би те не було природним чи соціальним детермінантом. Яскравіше всього ця орієнтація виражена в німецькій «розуміючій психології» 1920-1930 –х років.

На думку німецького філософа і  психолога Едуарда Шпрангера (1882-1963), автора впливової книги «Психологія  юнацького віку» (1924), головна задача психології – пізнання внутрішнього світу особистості, тісно зв'язаного з культурою й історією.[7 c 67]

Юнацький вік, що тягнеться у дівчаток з 13 до 19, а в хлопчиків з 14 до 22 років, - насамперед стадія духовного розвитку, хоча воно і зв'язано з комплексом психофізіологічних процесів. Головні новоутворення цього віку, по Шпрангеру, - відкриття «Я», розвиток рефлексії, усвідомлення власної індивідуальності і її властивостей; поява життєвого плану, установки на свідому побудову власного життя; поступове вростання в різні сфери життя. Процес цей йде зсередини зовні: від відкриття «Я» до практичного включення в різні види життєдіяльності. Шпрангер поділяє юність на двох фаз. Головна проблема 14-17-літніх – криза, зв'язана з прагненням до звільнення від дитячих відносин залежності; у 17-21-літніх на перший план виступає «криза відірваності», почуття самотності і т.д. Шпрангер докладно описує історичні умови і соціальний стан юнацтва його моральний розвиток, формування правосвідомості політичну активність, вибір професії, становлення світогляду.

Теорія Шпрангера була конкретизована і розвита Шарлоттой Бюллер (1893-1982), що приділила особливу увагу розмежуванню біологічного і культурного дозрівання , що не збігаються ні по термінах, ні по змісту. Зв'язуючи біологічне і культурне дозрівання з особливостями протікання психічних процесів , Бюлер (1933) виділяє двох фаз перехідного віку: негативну і позитивну.

Негативна фаза починається ще в  допубертатний період. Її характерні риси – занепокоєння, тривога, дратівливість, диспропорція у фізичному і психічному розвитку, агресивність і т.д.

Позитивна фаза настає поступово і  виражається в тім, що підліток починає  відчувати близькість із природою , по-новому сприймати мистецтво, у  нього з'являється новий світ цінностей, потреба в інтимній людській близькості , він випробує почуття любові, мріє і т.д.

У пізнанні внутрішнього світу особистості  Бюлер надає вирішального значення біографічному методу, особливо вивченню щоденників. Зібравши понад 100 юнацькі щоденники, вона знайшла дивну стійкість їхньої тематики (інтерес до власної особистості, почуття самітності, проблема часу, пошук ідеалу, спрага любові і т.п.), незважаючи на розходження між поколіннями.

Важливий внесок у розуміння  юнацької психології вніс представник гештальтпсихології Курт Левіт (1890-1947). Він виходив з того, що людське поводження є функція, з одного боку, особистості, з іншого боку – навколишньої її середовища.

Перехідної вік (12-15 років) характеризується, по Піаже, тим, що в підлітка дозріває здатність абстрагувати розумові операції від об'єктів, над якими ці операції виробляються. Ускладнення розумових дій впливає на всі інші сторони життя, включаючи емоції.

Самим впливовим представником  неофрейдізма в психології розвитку взагалі підліткового і юнацького віку був відомий американський психолог Ерік Еріксон (1902-1982). Розвиток людини, по Еріксону, складається з трьох взаємозалежних, хоча автономних процесів: соматичного розвитку, досліджуваного біологією, розвиток свідомого «Я», досліджуваного психологією, і соціального розвитку, досліджуваного суспільними науками. Основний закон розвитку - «епігенетичний принцип», відповідно до якого, на кожнім новому етапі розвитку виникають нові явища і властивості, яких не було на попередніх стадіях процесу. Перехід до нової фази розвитку протікає у формі «нормативної кризи», що зовні нагадує патологічні явища, але насправді виражає нормальних труднощів росту. Перехід у нову фазу розвитку можливий тільки на основі дозволу основного протиріччя, властивого попередньої фазі. Якщо протиріччя не зруйноване, це неминуче позначиться пізніше.

Серед вітчизняних психологів проблему досліджували: Л.С. Виготський, И.С. Кон, Д.Б. Ельконін, Л.И. Божович, А.Н. Леонтьев і інші.

Як писав Л.С. Виготський, перехідниї вік містить у собі два ряди процесів. Натуральний ряд складають процеси біологічного дозрівання організму , включаючи полове дозрівання: соціальний ряд – процеси навчання, виховання, соціалізація в широкому змісті слова.[ 4c 45]

А.Н. Леонтьев і його послідовники поклали в основу періодизації принцип послідовної зміни трьох «ведучих видів діяльності» - гри, навчання і праці. Але схема виявилася занадто абстрактної, а тричленна класифікація видів діяльності неповної і догматичний. Крім того, виникли розбіжності: яка саме діяльність є ведучої, специфічної для того чи іншого віку, і чи охоплює дана періодизація весь життєвий чи шлях тільки період формування особистості, до настання дорослості? Коли ж цю періодизацію стали конкретизувати, вийшло ще гірше.

Л.И. Божович вважає, що в юнацькому віці увага зосереджена на розвитку мотиваційної сфери особистості: визначення свого місця в житті, формуванні світогляду і його вплив на пізнавальну діяльність, самосвідомість і моральну свідомість. Вирішальне значення надається динаміці «внутрішньої позиції» особистості, що формується. «Внутрішня позиція» складається з того, як дитина на основі свого попереднього досвіду, своїх можливостей, своїх раніше виниклих потреб і прагнень відноситься до того об'єктивного положення, яке він займає в житті в даний час і яке положення він хоче займати. Саме ця внутрішня позиція обусловлює визначену структуру його відносини до дійсності, до навколишніх і до самого себе. «Через цю внутрішню позицію і переломлюються в кожен даний момент впливу, що йдуть від навколишнього середовища».

Поведінка дітей, що відхиляється, і  підлітків має складну багатофакторну природу, його вивчення вимагає, по-перше, реалізації системного підходу, що виявляє  ієрархію і взаємозв'язок несприятливих  факторів, по-друге, - застосування порівняльного аналізу, що зіставляє умови сприятливого соціального розвитку з процесом соціопатогенеза, по-третє, реалізації міждисциплінарного підходу, що не дозволяє замикатися в рамках однієї спеціалізації, а навпроти, припускає використання досягнень таких галузей психології, як вікова, соціальна, педагогічна, медична.

     Корекційна робота з профілактики поводження, що відхиляється, з підлітками має свої особливості. На початкових етапах не показані групові форми. Не говорячи вже про практично неминучу негативну консолідацію підлітків у групі, індивідуальна робота з підлітком є більш ефективної. Із самого початку, паралельно, необхідно починати роботу з родиною. Після діагностики сімейних відносин і ступеня їхній дисгармонічності повинна випливати психо-корекційна робота як індивідуальна, так і групова. Але основний акцент варто робити на індивідуальній роботі з підлітком. Зовсім неефективними виявляються загальні бесіди про необхідність «добре поводитися».[4 c 78]