Співвідношення лідерства та керівництва

До об'єктивних чинників зовнішнього середовища, які впливають  на вибір стилів керівництва, віднесемо: стан економіки, середовище функціонування організації, стислі терміни виконання робіт, дефіцит ресурсів, конкурентів.

Умови роботи підприємства (сприятливі, несприятливі, екстремальні),економічна ситуація в країні, спонукають переходити до жорсткіших форм поведінки керівника чи навпаки до більш демократичних. Наприклад, в умовах економічної кризи, за потреби виконати роботи у стислі терміни чи за дефіциту ресурсів керівник змушений переходити на стилі керівництва, зорієнтовані на завдання.

 

2.3. Соціально-психологічні  якості керівника

Стиль менеджера має  багато в чому властиві йому індивідуальні особливості (риси суб'єктивності), які варто розділити на дві класифікаційні ознаки: індивідуально-психологічні риси керівників і ділові якості керівників. До чинників, які визначають індивідуально-психологічні риси керівників віднесемо характер, тип темпераменту, акцентуація характеру, розум, інтелект, спрямованість керівника, інтереси керівника, переконання, здібності, вольові якості, життєві позиції і цінності менеджера, харизму, комунікабельність, стресостійкість, порядність.

Характер керівника  – це сукупність стійких рис особистості, що визначають ставлення його до людей, до роботи, яку він виконує. Характер виявляється в діяльності та спілкуванні – манері поведінки, способах реагування на дії і вчинки людей. Знаючи характер керівника, можна передбачити, як він буде поводитися за тих чи інших обставин.

Структура рис виявляється  в тому, як керівник ставиться до інших людей, демонструючи уважність, прихильність, миролюбність, тактовність, коректність або протилежні риси; до справ, виявляючи сумлінність, ініціативність, рішучість, серйозність, ентузіазм, зацікавленість або протилежні риси; до речей, демонструючи при цьому бережливість, економність, акуратність, почуття смаку або протилежні риси; до себе, виявляючи розумний егоїзм, впевненість у собі, почуття власної гідності чи протилежні риси [14].

Деякі риси характеру  керівників можуть бути розвинені надмірно, і це призводить до формування так званих акцентованих рис характеру. Акцентуації характеру – це крайні варіанти норми характеру як наслідок підсилення його окремих рис. Акцентуації характеру можуть спричинювати неадекватні дії, вчинки керівників.

Розум виражає здатність  керівників мислити, аналізувати і  робити висновки, що особливо важливо під час прийняття управлінських рішень.

Однією із характеристик розуму є інтелект – це сукупність нагромаджених керівником знань, досвіду та його розумових здібностей. За допомогою розуму керівник обдумує бажаний результат вирішення проблеми, складає план для його реалізації, здійснює заплановане, робить висновки (як зі своєї діяльності, так і діяльності інших) та удосконалює свій практичний досвід.

Темперамент керівника  – це сукупність властивостей, що характеризують динамічні особливості психічних  процесів і поведінки людини, їхні силу, інтенсивність, швидкість, темп; виникнення, припинення і зміни. Для переважної більшості керівників характерне поєднання рис різних темпераментів. Риси темпераменту є вродженими, хоча особливості прояву кожного типу змінюються з віком.

Спрямованість керівника  – це сукупність домінуючих мотивів і потреб, які визначають головну лінію його поведінки і діяльності. За домінуючою в діяльності та поведінці керівника мотивацією розрізняють три основних види спрямованості: спрямованість на взаємодію, спрямованість на завдання (ділова спрямованість) і спрямованість на себе (особиста спрямованість). Спрямованість на взаємодію полягає в тому, що керівник хоче підтримувати дружні відносини з підлеглими, співпрацювати з ними, разом розв'язувати виробничі проблеми, відзначається високим делегуванням повноважень. Визначаючи завдання, керівник орієнтується на досягнення цілей організації, отримання результатів, які будуть свідчити про ефективність управлінської діяльності. Особиста спрямованість полягає у прагненні керівника задовольнити власні потреби, вирішити проблеми і досягнути власних цілей за рахунок підпорядкованих осіб [10].

Формою прояву спрямованості  є інтереси і переконання. Інтереси керівника – стійке вибіркове емоційно забарвлене прагнення особистості до життєво значущих об'єктів. Інтереси виникають на ґрунті потреб, але не зводяться до них. Інтерес може виявлятися у захопленні певною діяльністю. Переконання – система мотивів особистості, що спонукають її діяти відповідно до власних поглядів і принципів. Особливість переконань полягає в тому, що в них знання постають в єдності з почуттями, захоплюючи всю особистість.

Важливою рисою характеру  керівника є стресостійкість, яка  дає змогу професійно працювати в напруженому темпі, вирішувати водночас декілька завдань у жорстких часових межах. Це уміння відкинути особисті емоції у критичний момент та діяти, керуючись розумом. Стресостійкість – одна із основних рис, яка має бути притаманна сучасному менеджеру.

Здібності – це приховані  можливості особистості керівника, котрі можуть розкритися (стати рисами) або ні; це психологічні особливості керівника, які є умовою досягнення ним високих результатів у співпраці з підлеглими та виконанні завдань організації.

Комунікабельність керівника  – риса особистості, яка виявляється  у здатності до встановлення контактів, спілкування, товариськості. Керівники з розвиненими комунікативними задатками мають значний запас стратегій спілкування, уміють взаємодіяти з представниками різних груп.

Воля особистості –  це певна сукупність психічних властивостей, яка характеризує досягнутий рівень свідомої саморегуляції особистості; ця сукупність складається протягом життя. Вольові якості особистості є відносно сталими, незалежними від ситуації, стійкими психічними утворами. До вольових якостей керівників належать: цілеспрямованість, рішучість, сміливість, мужність, ініціативність, настійливість, стриманість, дисциплінованість.

Життєві позиції і  цінності керівника – це світоглядні  поняття, ідеї та норми, якими він керується, якими регулюються його стосунки з підлеглими.

Це абсолютні цінності (добро, віра, щирість, милосердя), національні цінності, сімейні цінності, духовні цінності, організаційні цінності (символічні засоби духовного та матеріального оточення організації).

Харизма – емоційно-психічні здібності людини, завдяки яким її оцінюють як обдаровану особливими рисами і здатну ефективно впливати на людей. Харизматичний керівник мотивує співробітників до діяльності, інтенсивність якої перевершує звичний рівень.

До групи суб'єктивних чинників, які впливають на вибір  стилю керівництва належать ділові якості керівників. До цієї групи чинників ми відносимо: організаційні здібності, освіту (зокрема знання основ теорії управління), наявний загальний та управлінський досвід, компетентність, наявність у керівника авторитету, міру відповідності особистих рис менеджера характеру об'єкта управління, гнучкість, інтернальність, управлінську культуру, вміння формувати колектив, здатність делегувати повноваження.

У керівника повинні  бути розвинені організаційні здібності, що проявляється у вмінні згуртувати колектив, мобілізувавши його на виконання прийнятих рішень, досягненні поставлених цілей. Керівник повинен не тільки віддавати розпорядження, а також вміло організовувати, вести за собою, ефективно мотивувати підлеглих. В умовах кардинальних структурних змін, зокрема в техніці та технології, на перше місце у сфері управління виходять питання підвищення рівня управлінської компетентності та організаційних вмінь керівників, що набуває першочергового значення для ефективного управління людськими ресурсами [8].

Компетентність є багатофакторною  якістю керівника. Вона припускає не лише наявність певного обсягу знань, умінь, навичок, досвіду та особистих якостей, які є дуже важливими чинниками для досягнення високих результатів у професійній діяльності, а й ціннісних орієнтацій керівника, усвідомлення ним свого місця в суспільстві і розуміння оточення, відповідного стилю взаємодії з іншими людьми, загальної культури особистості, а також здібностей та можливостей до постійного вдосконалення власного творчого потенціалу. Компетентні керівники схильні вибирати авторитарні стилі керівництва.

Досвід – це якість особистості керівника, що сформована шляхом навчання і практичної діяльності, завдяки поєднанню знань, умінь, звичок. Досвід роботи менеджера є суб'єктивною умовою успішного здійснення керівної діяльності і впливає на вибір стилю керівництва. Наявність у керівника авторитету є тією силою, що впливає, окрім прямого управлінського впливу на підлеглих. Авторитетний керівник, зазвичай, більш демократичний, і навпаки, відсутність авторитету керівник намагається компенсувати твердими, директивними діями.

Вагомою рисою характеру  керівника є інтернальність, яка  полягає у тому, що керівник бере відповідальність за свої дії на себе і розуміє залежність між особистими якостями (компетентністю, цілеспрямованістю, здібностями) і результатом власної діяльності. Керівники-інтернали – рішучі, упевнені в собі, принципові в міжособистісних відносинах, не бояться ризикувати, емоційно стабільні, мають сильну волю. Інтернальні керівники здатні успішно здійснювати директивне керівництво.

Управлінська культура – це характеристика керівної діяльності, що засвідчує її якісні риси та особливості, це високий рівень організації взаємодії керівника з підлеглими, за якої керівник не дає змогу собі некоректних висловлювань у бік підлеглих, демонструє повагу до працівників, зауваження стосуються лише їх професійної діяльності [11].

Ефективність керівництва  залежить від того, наскільки вміло  керівник передає свої повноваження виконавцям. Делегування – це передавання підлеглому завдань із сфери дій керівника. Коли керівник відзначається низьким рівнем делегування повноважень, то це свідчить про те, що його стиль керівництва є авторитарним. Протилежною є ситуація, коли керівник вміло використовує інтелектуальні і організаційні можливості своєї команди.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 3. Співвідношення лідерства та керівництва

 

3.1. Співвідношення  лідерства та керівництва в  системі управління 

Протягом усієї історії  розвитку менеджменту ведуться суперечки навколо визначення суті і природи керівництва та лідерства. У працях зарубіжних вчених немає диференціації понять „лідер” і „керівник”. Американські теоретики менеджменту дотримуються думки, що кожен керівник вже є лідером. В ідеалі так повинно бути, для цього існує відповідна система навчання для керівників. В українській теорії менеджменту ці два поняття обґрунтовано розрізняють.

Більшість людей не помічають  відмінностей між поняттями „лідерство”, „керівництво” і вважають, що, перебуваючи  на керівній посаді, менеджер автоматично має владу над підлеглими і є лідером колективу. Формально це так, однак на практиці співвідношення цих трьох складових управлінського впливу надзвичайно різноманітне, оскільки воно формується під впливом багатьох чинників, до яких належать тип організації, її масштаби, напрям діяльності, місце в ієрархії управління, особистісні риси керівника.

Лідерство – це здатність  завдяки особистим якостям впливати на поведінку окремих осіб та груп працівників з метою зосередження їхніх зусиль на досягнення цілей організації [20].

Керівництво – це вид  управлінської діяльності, який на засадах влади забезпечує виконання  функцій менеджменту, формування методів  менеджменту та їх трансформацію  в управлінські рішення шляхом використання комунікацій. Керівництво в системі менеджменту є об’єднувальною функцією, яка пронизує всі управлінські процеси в організації.

За останні 50 років  в теорії і практиці менеджменту  проблема співвідношення лідерства  і керівництва стала однією із ключових. „Лідерство” як тип управлінських стосунків відрізняється від поняття „керівництво”. Можна відмітити, що керівництво та лідерство є двома відмінними, але взаємодоповнювальними системами, кожна з яких має свої функції та характерні види діяльності, причому обидві є необхідними складовими управління будь-якої організації.

 Відмінності між  лідером і керівником випливають  із функцій, які вони виконують.  Керівник здійснює управління  на основі прийнятих рішень  і контролює їх виконання. Лідер  надає право приймати рішення  кожному співробітникові, концентрується на погодженні протилежних інтересів працівників. Серед основних відмінностей між ними можна виділити такі [14]:

- лідерство виникає стихійно, а керівника призначають;

- керівництво ґрунтується переважно на формальних аспектах діяльності, тоді як лідерство – на неформальних;

- висування лідера залежить від настрою групи, тоді як керівництво – явище стабільніше;

- керівник стає на чолі організації в результаті формалізації відносин у ній (делегування повноважень), натомість лідерами стають не з волі організації, а завдяки особистому авторитету, харизмі та багатьом особистим якостям індивіда, насамперед – творчим здібностям.

Чи існують відмінності  між лідерством і керівництвом? У  збірці «Перехресні напрями в  лідерстві» наводяться різні точки зору американських учених на це питання. Для одних авторів ці поняття є синонімами. Вони доводять, що лідером можна стати, не будучи ефективним керівником, і навпаки. Інші відокремлюють лідера від керівника абсолютно чітко. Для них керівництво визначається як набір дій, заснованих на використанні заздалегідь завчених технік і засобів, в той час як лідерство є загадкою, що грунтується передусім на особистості і самозванно виникає з процесів впливу і влади. На погляд X. Мінцберга, лідерство є однією з ролей керівника. А. Залезнік вважає, що лідери і керівники розрізняються з точки зору їх особистісних особливостей, ставлення до цілям організації, уявлень про роботу, відносин з іншими і уявлень про самого себе. Але якщо організації зацікавлені в лідерах, то вони можуть формувати їх точно так само, як зараз формують керівників. Ч. Холломан операціонально розмежовує управляє керівництво та лідерство. Перше характеризується відносинами влади, в той час як друге розглядається з точки зору особистісного впливу. Керівництво зберігається системою директив, це формально інституалізувати авторитет, тоді як лідерство спирається на думку групи і залежить від того, чи приймає група призначеного керівника (лідера). Ч. Холломан наполягає на розмежуванні між самим індивідом і позицією, яку він займає [35].