Відчуття як активний процес сприймання та обробки інформації

Органічні відчуття – це відчуття, пов’язані з діяльністю внутрішніх органів. До них належать відчуття голоду, спраги, ситості, нудоти, змін у діяльності серця, легенів тощо. Вони сигналізують про стан наших внутрішніх органів, про зміни у внутрішньому середовищі, про хід задоволення наших органічних потреб. Всі внутрішні органи мають свої рецептори і провідні шляхи, що зв’язують їх з великими півкулями головного мозку. Часто всі органічні відчуття зливаються в одне загальне відчуття, яке називають самопочуттям людини. У здорової людини, – казав Сеченов, це – "валове почуття загального доброго стану", а у хворої – "почуття загального нездужання".

Кінестетичними або руховими відчуттями (від грец. "кінезіс" – рух і "айстезіс"– відчуття) називають відчуття рухів і положення частин власного тіла. Вони мають важливе значення в підтриманні м’язового тонусу, координації рухів, в утворенні рухових навичок і пізнанні різних предметів зовнішнього світу.

Кінестетичні відчуття викликаються скороченням і розслабленням  м’язів, розтягуванням зв’язок, тертям суглобів. Таким чином, подразнення  тут має механічний характер. Периферична  частина кінестетичного (рухового) аналізатора являє собою ряд  вільних нервових закінчень, кінцевих утворень, розміщених в суглобово-м’язовому  апараті. Кінестетичні відчуття, як і  органічні, характеризуються деякою неясністю (Сечєнов). Однак в поєднанні з  іншими відчуттями вони набувають певної визначеності і диференційованості. Поєднуючись із зоровими відчуттями, вони набувають важливого значення у пізнанні людиною просторових  властивостей речей. Кінестетичні відчуття поєднуються з тактильними. Це їх поєднання має назву дотику.

Кінестетичні відчуття зв’язані з статичними відчуттями. Під статичними відчуттями розуміють відчуття статики тіла, його рівноваги положення тіла в просторі. Ці відчуття мають життєво важливе значення для організму. Задоволення його найнеобхідніших потреб стає неможливим, якщо порушується нормальне положення в просторі. Тому сигнали, що йдуть з статичного рецептора до великих півкуль головного мозку, спричиняють реакції нервової системи, які забезпечують збереження рівноваги організму. Периферичним кінцем статичного аналізатора є отолітовий прилад і півколові канали, розміщені у внутрішньому вусі.

Рівновага організму регулюється  рефлекторно. Водночас ми відчуваємо зміни  в положенні нашого організму. Статичні відчуття беруть певну участь у пізнанні людиною просторових відношень. Вони виступають тут в єдності  зі зоровими, руховими та іншими відчуттями. Порешена статична чутливість позначається на підтриманні нею рівноваги  тіла, хоч може компенсуватися іншими аналізаторами.

1.4. Загальні властивості  відчуттів

Розглянувши окремі види відчуттів, ми можемо тепер охарактеризувати їх загальні властивості, притаманні всім відчуттям, незалежно від того, якими  подразниками вони зумовлюються і при  участі яких аналізаторів вони виникають.

Такими властивостями  є якість, інтенсивність, тривалість і просторова локалізація.

Якість – це основна властивість відчуття, що відрізняє його від інших відчуттів. Якісно відрізняються відчуття одного виду від іншого, а також різні відчуття в межах одного й того ж виду. Прикладами якостей відчуття є різні кольорові тони і відтінки, звуки різної висоти, різні запахи, смаки і т. д. Як було показано раніше, якість кожного відчуття визначається якістю, властивістю того об’єкта, який його викликає. Водночас відчуття залежить і від суб’єкта, що відчуває, від його мозку, його аналізаторів.

Тривалість відчуттів залежить від часу, протягом якого сенсорний образ не змінює своєї якості. При цьому відчуття виникають не відразу після початку дії подразника, а через деякий період, який називається латентним (лат. latentis — прихований). Він залежить, насамперед, від спеціалізації аналізатора. Так, відповідь на світловий подразник центральної частини сітківки настає через 0,16 — 0,18 с; на слуховий — через 0,14 — 0,16; на шкірний електроподразник — через 0,10 — 0,12; на тепловий контактний — через 0,50 — 0,80; на нюховий (дія пари деревно-стружкових плит) — через 0,90 — 1,00 с. Відмінності в часі пояснюються, очевидно, будовою рецептора та особливостями роботи відповідного аналізатора, зокрема швидкістю проходження збудження аферентними та еферентними нервами.

Після припинення дії подразника нервова система, в силу притаманної  їй інерційності, протягом певного  часу зберігає слід від збудження  Тому відчуття не тільки не виникають, а й так само не зникають раптово. У зоровому аналізаторі це явище  виступає у формі послідовного образу, який може бути позитивний або ж  негативний. Перший за силою світла та кольоровим тлом відповідає сенсорному образу, другий змінює свої характеристики. Якщо подивитися на засвічену електричну лампочку, а потім заплющити очі, то те відчуття світла, яке матиме місце, є прикладом позитивного послідовного образу. Якщо ж після цього розплющити очі і перевести їх на білу стіну, то можна побачити білу пляму на темно му тлі. Це негативний послідовний образ. При кольорових подразниках він формується шляхом переходу основного кольору у додатковий. Послідовні образи супроводжують також роботу інших аналізаторів, але виявляються не так очевидно, як у зоровому.

Просторова локалізація  відчуттів — відтворення у відчуттях місцезнаходження діючого подразника. Це вже неодноразово згадуваний психо-фізіологічний парадокс: властивість, дана у відчуттях, належить до предмета, а не до рецептора. Відбувається це завдяки рухам, які відтворюють просторово-часові характеристики подразників. Тобто, як випливає з рефлекторної теорії, рухи будують сенсорний образ властивостей предмета там, де цей предмет дійсно розташований. Тому локалізація, наприклад, дистантних відчуттів вказує місце подразника у просторі, контактних — місце його безпосередньої дії на певну ділянку шкіри.

Тобто відчуття мають предметну  віднесеність, їх джерело бачиться людині в середовищі (у тому числі  і п середовищі її організму), а  не в органах чуття.

Інтенсивність (від лат. intensio — напруження) відчуттів — кількісна характеристика ступеня яскравості, виразності відображення людиною властивостей предметів і явищ. Вона залежить від сили діючого подразника, стану аналізатора, його місця в сенсорній організації людини. Цей бік відчуттів досліджує психофізика, на підставі даних якої можна кількісно описати закономірності виникнення, розвитку і функціонування відчуттів.

Предметом таких досліджень є передусім чутливість — здатність  аналізатора певним чином реагувати на появу подразника і зміну його фізичних параметрів. Так були встановлені пороги відчуттів — величини подразників, що викликають або змінюють сенсорний образ певної якості. При цьому мінімальна величина подразника дістала назву нижнього абсолютного (від лат. absolutus — необмежений, безумовний), а максимальна, за межами якої подразник втрачає свою якість і стає больовим. — верхнього абсолютного порогу відчуттів. Виявлено також диференціальні (віл лат. differens — відмінність) пороги, які характеризуються мінімальним приростом величини подразника, супроводжуваним ледь помітним посиленням або послабленням відчуттів.

Чутливість аналізатора  залежить від явищ, які проливають додаткове світло на закономірності протікання відчуттів. Такими є: адаптація, взаємодія, сенсибілізація і синестезія.

Адаптація (від лат. adapto — пристосовую) — зміна чутливості аналізатора в бік її зниження або підвищення під впливом постійно діючого подразника. На прикладі зорових відчуттів це явище спостерігається у випадках поліпшення зору в темряві і погіршення при сильному освітленні. При цьому діапазон зміни зорової чутливості надзвичайно великий (понад 200 порядків). Здебільшого це досягається за рахунок автоматичної зміни просвіту зіниці ока. Значну роль відіграють також хімічні і нейрофізіологічні процеси, що відбуваються головним чином у рецепторах. Переважно периферичну природу має й адаптація інших аналізаторів, бо її час також великою мірою залежить від спеціалізації рецептора. Так, для адаптації зору треба близько 30 хв, нюху — 1-2 хв, слуху — всього 15 с. Ці відмінності, як і механізм адаптації в цілому, можна пояснити біологічною доцільністю пристосування рецептора до дії відносно постійних і специфічних чинників середовища. Рецептор начебто налаштовується на дію фізичних характеристик подразника, що забезпечує адекватну відповідь організму на нього.

Взаємодія — зміна чутливості одного аналізатора під впливом стану іншого. Це наслідок сенсорної організації людини, в якій робота однієї аналізаторної системи позначається на роботі іншої. Так, відомо, що звуки певної частоти можуть загострювати чи притуплювати зорову чутливість; що приємні запахи, як правило, знижують нижній абсолютний поріг зорового аналізатора, а неприємні підвищують; що слабке світло підсилює слухові відчуття, а сильне — погіршує. Ці ефекти мають місце не лише при дії порогових, а й підпорогових подразників: опромінення шкіри ультра-фіолетовими променями супроводжується зниженням зорової чутливості. Вони ж свідчать про центральну природу процесів взаємодії аналізаторів, імовірно, це відбувається на рівні верхніх відділів стовбура і зорового горба, де зближуються волокна, які несуть збудження від різних органів чуттів.

Сенсибілізація (від лат. sensibilis — чутливий) — підвищення чутливості аналізатора під час дії специфічних або неспецифічних подразників. На відміну від підвищення чутливості внаслідок адаптації, яка має периферичну природу, сенсибілізація найчастіше є прямим наслідком посилення збудливості центральних відділів аналізаторів. Причинами такого посилення можуть бути зміни у роботі залоз внутрішньої секреції (наприклад, у жінок при вагітності), вплив на аналізатор попереднього подразника (наприклад, при дії короткочасного світла на око), стан очікування людиною значущого для неї подразника (наприклад, очікування оператором на появу потрібного сигналу). В усіх цих випадках спостерігається тимчасове зниження нижнього абсолютного порогу відчуттів. Триваліші зміни настають внаслідок систематичних вправ, яких часто потребує певна професійна діяльність. Це відома гострота зору в мисливців, дотику в шліфувальників, висока чутливість нюху і смаку в дегустаторів.

Випадком сенсибілізації може бути підвищення чутливості внаслідок  компенсації — посилення роботи одного аналізатора за відсутності  іншого. Саме тому в сліпих дуже розвинений слух, у глухих — зір, у сліпоглухонімих — дотик. Сенсибілізація виявляє себе також в результаті дії підпорогових, неспецифічних подразників. Встановлено, наприклад, що залежно від місця подразнення шкіри фокусований ультразвук спричинює дотикові, больові відчуття, відчуття вібрації, тепла, холоду, лоскотання, свербежу.

Синестезія (від гр. sunaisuhsz — одночасне відчуття) — пере-несення якості одного відчуття на інше, внаслідок чого до відчуття, специфічного для того чи того аналізатора, додається відчуття, неспецифічне для нього. У невеликої кількості людей синестезія виявляється у вигляді «кольорового слуху», при якому звук, поряд зі слуховими відчуттями, викликає й зорові. В техніці це явище прагнуть використати, створюючи світломузичні установки. У частини людей синестезія виявляється в «холодних» або «теплих» відчуттях певного кольору. При цьому жовтогарячий колір здається теплим, а синьо-зелений — холодним. Подібним чином пов'язані відчуття звуку і світла. Дослідження довели, що запахи речовин, молекули яких містять більшу кількість атомів вуглецю, співвідносяться з темнішими відтінками, а з малою кількістю таких атомів — зі світлими. Очевидно, синестезія є виявом своєрідної сенсорної організації людини.

Психофізичні дослідження  чутливості аналізаторів засвідчили зумовленість відчуттів дією фізіологічних процесів організму. Однак ця обставина не повинна затіняти дійсної природи і життєвого призначення відчуттів. Починаючи з виникнення у філогенезі у вигляді стадії елементарної сенсорної психіки, вони опосередковують активне ставлення організму по навколишнього середовища. Як образ окремих властивостей середовища, відчуття орієнтують відносно них організм і забезпечують його життя. В процесі еволюції і відповідного ускладнення діяльності, яка дедалі більше підпорядковується умовам життя, цей образ збагачується: несе в собі ширше коло властивостей предметів і явищ довкілля. У подальшому над відчуттями надбудовуються складніші форми психічного відображення дійсності.

В онтогенезі відчуття також  опосередковують діяльність, орієнтують індивіда у властивостях безпосереднього  оточення. Проте це вже не лише природне середовище, а й світ культури. Об'єкти природи отримують у ньому  світі нові різноманітні властивості, що позначаються. Тому відчуття індивіда вдосконалюються в процесі освоєння ним продуктів матеріальної і  духовної культури. В такий спосіб він дедалі повніше відображає притаманні їм властивості — відчуває їх. Причому, чим більше властивостей предметів і явищ свого оточення відчуває індивід, тим повніше він це оточення відображає Збагачуючи сенсорний образ, він поглиблює образ світу.

Е.-Б. Кондільяк правомірно вважав відчуття необхідною умовою існування складніших психічних явищ. Однак він не розумів, що це реальна активність живої істоти відносно предметів і явищ навколишнього середовища, а отже, не бачив, що лише ускладнення цієї активності спричиняє появу нових психічних здатностей людини.

Відчуття, між тим, є елементом  чуттєвої пізнавальної діяльності індивіда, що включає в себе також сприймання.

Висновки до І  розділу

Відчуття — це психічне відображення властивостей реальності, яке виникає і функціонує в процесі життя. Це найпростіша пізнавальна діяльність, через яку і тварина, і людина отримують елементарні відомості про зовнішнє середовище і стани свого організму. Це відчуття світла, кольору, запаху, смаку, дотику, шуму, вібрації, рівності або шорсткості, вологи, тепла чи холоду, болі, положення тіла в просторі тощо. Це елементарний чуттєвий — сенсорний (від лат. sensus — відчуття) образ. Одночасно це ґрунт, на якому будується образ світу, чуттєва тканина свідомості індивіда. Втрата здатності відчувати — це втрата каналів зв'язку людини зі світом, про що переконливо свідчать випадки сліпоглухонімоти та експерименти, в яких людина ізолюється від зовнішніх стимулів середовища.

Отже, відчуття — основа пізнавальної діяльності, умова психічного розвитку, джерело побудови адекватного  образу світу.

У «Трактаті про відчуття» (1754) французький філософ Е.-Б. Кондільяк, ілюструючи свою теорію пізнання, запропонував уявити статую, в якої послідовно оживають різні органи чуття: спочатку зір, потім  слух, далі дотик і т. д. Він уявляв, що статуя оживе і з'явиться людина з її здатністю міркувати, мріяти, любити і ненавидіти.

Розділ ІІ. Сприймання

2.1. Процес сприймання

Пізнання людиною світу, розпочинаючись з відчуттів, не обмежується. Людина не тільки відчуває окремі властивості  предметів і явищ об’єктивної  дійсності, що діють на її аналізатори, а й сприймає ці предмети і явища  в цілому. Процес відображення предметів  і явищ об’єктивної дійсності, що діють в даний момент на аналізатори  людини, називається сприйманням. Як і відчуття, сприймання виникають тільки при безпосередній дії об’єктів на аналізатори. Перехід від відчуттів до сприймань – це перехід до складнішого і повнішого їх відображення. Якщо відчуття відображають окремі властивості або якості предметі і явищ об’єктивної дійсності, то сприймання є відображенням цих предметів і явищ у цілому, у взаємодії їх властивостей і якостей. В процесі сприймання ми відображаємо не просто щось, що світиться, звучить чи пахне, а бачимо пейзаж, художню картину, чуємо дзвоник трамвая, що проходить по вулиці, музичну мелодію, оповідання, сприймаємо букет пахучих троянд тощо.