Відчуття як активний процес сприймання та обробки інформації

Повніше відображаючи предмети і явища навколишньої об’єктивної  дійсності, сприймання дає більше для  орієнтування в цій дійсності, пристосування  до неї і активної її зміни. Людина не могла б успішно взаємодіяти  зі своїм середовищем, якби її сприймання не давали їй правильного його відображення.

Сприймання посідає необхідне  місце в процесі пізнання людиною  об’єктивної дійсності. Разом з  відчуттями воно є джерелом усіх знань  про цю дійсність. Як і відчуття, воно являє собою живе споглядання  її предметів і явищ. Сприймання людиною здійснюється в процесі  її діяльності. Людина відображає різні  предмети і явища в умовах праці  та інших видів своєї діяльності. Являючись необхідною умовою орієнтування в навколишній дійсності, сприймання формується в процесі діяльності людини. Разом з тим практика, діяльність людини виступає як найважливіший  критерій істинності самого сприймання. Відповідність сприймання явищами  об’єктивної реальності, що ним  відображається, його правильність перевіряється  на практиці.

За своєю природою сприймання, як і відчуття, має рефлекторний характер. В своїх роботах І.П.Павлов показав, що в основі сприймання лежать умовні рефлекси, які утворюються  в корі великих півкуль при  дії на органи чуття людини різноманітних  комплексних подразників. У порівнянні з відчуттями сприймання є вищою  формою аналітико-синтетичної діяльності мозку.

В основі сприймання лежать два види нервових зв'язків, а саме: нервові зв'язки, що утворюються  в межах одного аналізатора, коли діючий на рецептор подразник є однієї модальності, і між аналізаторні зв'язки, коли діючий подразник є  комплексним. Наприклад, в основі сприймання музикальної мелодії лежать внутріаналізаторні нервові зв'язки. При сприйманні учнем на уроці навчального матеріалу  він бачить вчителя, слухає його розповідь  і робить записи в зошиті Комплекс діючих подразників викликає збудження  у слухових, зорових і рухових  рецепторах, які передаються в  мозкові центри. В результаті дії  кори великих півкуль утворюються  складні системи тимчасових нервових зв'язків, що забезпечують цілісність сприймання. В цьому випадку в  основі сприймання лежать міжаналізаторні  тимчасові зв'язки.

Важливу функцію в процесі  людського сприймання виконує друга  сигнальна система. Вона визначає зміст  людського сприймання, позначає предмет, надає сприйманню людини довільний  характер.

Таким чином, фізіологічною  основою сприймання є системи  внутрі-аналізаторних і між аналізаторних  нервових зв'язків, що забезпечують необхідну  цілісність і предметність сприймання.

2.2. Властивості  сприймання

Властивостями сприймання є: предметність, цілісність, структур-ність, константність, осмисленість.

Предметність — властивість перцептивного образу, яка полягає у його здатності перебувати за межами аналізатора, в об'єктивній системі координат [19, 265]. Це добре видно на прикладі зору: світловий вплив предмета на око сприймається як предмет, а не як його зображення на сітківці. До того ж, між зображенням на сітківці і образом немає прямої відповідності. По-перше зображення двовимірне, а образ тривимірний; по-друге, стимуляція сітківки змінюється залежно від розміщення, освітленості, віддаленості предмета, тим часом як його образ є відносно стабільним; по-третє, одне й те саме зображення може породжувати невеликий предмет з близької відстані і великий — з далекої, хоча зорові образи у цьому разі будуть різними.

Саме предметність щоразу відновлювалася в експериментах, описаних вище. Загалом це фундаментальна властивість  чуттєвого образу, яка на рівні  відчуттів має вигляд психофізіологічного  парадоксу.

Таким чином, продукт чуттєвого  відображення завжди збігається у просторі з його предметом. Однак це не означає, що вони ідентичні. Образ завжди є суб'єктивним відображенням предмета об'єктивного, тобто такого, що існує незалежно від індивіда, світу. Його відповідність предмету досягається за рахунок перцептивних дій, які знаходять предмет там, де він справді існує — у реальному просторі і часі. Відтак, критерієм адекватності образу є діяльність, у межах якої функціонують перцептивні дії і яка позначає і перевіряє результати чуттєвого пізнання.

Цілісність — властивість перцептивного образу відображати предмет у сукупності притаманних йому рис. Це те, що передусім відрізняє сприймання від відчуттів [19, 265].

Гештальтпсихологія показала, що сприйманню цілісного предмета передує сприймання його частин. Вже маленькі діти сприймають предмет в цілому: спочатку його загальні риси, а потім окремі елементи. Цілісність образу зберігається й тоді, коли об'єкт подається схематично.

Гештальтпсихологи визначали  цілісність образу як властивість, незалежну від досвіду людини. Проте дослідження засвідчили, що ця властивість формується в процесі дій, що відтворюють предмети такими, якими вони є, тобто цілісно, в сукупності їхніх ознак.

Структурність — це властивість перцептивного образу відображати будову предмета сприймання. Це. власне, й дає змогу розрізняти образи, близькі за змістом. У пам'яті, наприклад, зберігаються сліди великої кількості раніше почутих мелодій,: однак завдяки різній будові їх розрізняють і розпізнають під час повторного прослуховування. І що простішою є будова, то швидше відбуваються ідентифікація та розпізнавання: народні і класичні мелодії щодо цього вимагають менше часу, ніж джазові композиції.

Гештальтпсихологами встановлено  залежність структурності від того, що в образі предмета є центральною  частиною — фігурою, а що периферійною — тлом. Коли якась частина структури сприймається як фігура, то тло: немовбито відступає на задній план.

З'ясовано також, що тло  завжди менш структуроване, ніж фігура, а фігура має завершені лінії, які в образі з'єднуються навіть тоді, коли насправді їх немає. Цікаво, що вже немовля виявляє здатність  розрізняти фігуру і тло.

Константність (від лат. constans — постійний) — властивість, яка полягає у відносній незалежності перцептивного, головним чином зорового, образу від умов, у яких перебуває предмет сприймання [19, 266]. Наприклад, зміна дистанції між спостерігачем та предметом нерідко помітно не позначається на образі, хоч його зображення на сітківці ока буде різним.

Та й форма предмета сприймання залишається начебто  такою самою при зміні кута зору. Прямокутний аркуш паперу для  того, хто сприймає, буде таким самим, незалежно від відстані до нього, рівня освітленості, кута зору. Втім це, швидше, відносні, ніж абсолютні  відомості: збільшення віддаленості все  таки супроводжується зменшенням міри константності.

Ця, як і інші властивості  сприймання, також формується в ході перцеп-тивної діяльності, котра під  час багаторазового сприймання одних  і тих самих предметів виділяє  постійні, інваріантні структури. Вони зберігаються в пам'яті у вигляді еталонного образу, який, будучи наявним у будь-якому акті сприймання, коригує його результати у бік стабільності. Через це ігноруються мінливі фізичні умови сприймання, а предмети та явища сприймаються в сукупності їх стійких рис. Проте це не означає, що умови сприймання не позначаються на особливостях перцептивного образу. Коли такі умови стабільні, вони відповідним чином відбиваються на константності. Про це свідчить, зокрема, живопис: художники-європейці і художники-африканці чи східноазіати зображають предмети і простір між ними по-різному. Водночас африканська чи японська дитина, яка народилась і виросла в Європі, бачить простір таким, яким його бачать європейці.

Осмисленість — властивість перцептивного образу відбивати певне значення, отже, бути усвідомленим. Вона характеризує сприймання індивіда як акт категоризаціі — співвіднесення образу предмета з певним класом еталонних образів, причому образів, що несуть у собі досвід людської діяльності. Отже, сприймання невіддільне від значень, що входять до складу перцептивного образу як притаманна йому характеристика. Ця властивість дає змогу зрозуміти сприймання як процес, витоки якого приховані в історії людства.

Поряд зі значеннями — засобами осмислення — перцептивний образ  має певний особистісний смисл, який характеризує ставлення індивіда до предмета сприймання. Про це свідчить явище аперцепції (від лат. ad —  до, perceptio — сприймання), — властивість  перцептивного образу нести в  собі досвід та індивідуальність суб'єкта сприймання. Випадком аперцепції можна вважати й ефекти психології спілкування. Апперцептивним, по суті, є будь-який образ, але на перший план це явище виступає у вигляді очевидних «внесків» суб'єкта в нього. Особливо помітні вони за наявності перешкод. Суб'єкт за таких умов не стільки осмислює предмет, скільки «домислює» його, вкладаючи в нього зміст, що йде від нього самого. Розглядаючи, наприклад, чорнильні плями, люди майже завжди розпізнають в їх обрисах хмари, озера, тварин, людські обличчя тощо. При цьому одні зосереджують увагу на контурах, інші — на дрібних деталях, ігноруючи загальну конфігурацію плями. Практика психологічної діагностики показала, що реакції на такі невизначені стимули вельми надійно характеризують і розрізняють людей. Ця закономірність стала підґрунтям для побудови різноманітних проективних тестів, за допомогою яких психолог визначає індивідуально-психологічні особливості досліджуваних.

Аперцепція нерідко спричиняє  дію навіювання. Так, якщо досліджуваний тривалий час обмацуватиме лівою рукою велику кулю, а правою — маленьку, а потім обома руками — однакові кулі, то куля, яка у нього в правій руці, здаватиметься йому більшою, ніж та, що в лівій. Йдеться про операційне навіювання. Дією цільового навіювання пояснюється й виокремлення фігури з фону: під час пред'явлення досліджуваним двозначних малюнків як фігура сприйматиметься та, на яку сформовано готовність.

Аперцепція — невід'ємна властивість сприймання і тому не може розглядатись як чинник, що знижує рівень адекватності перцептивного образу. Натомість нерідко саме завдяки цій властивості він відповідає об'єктові при зміні умов сприймання. Псевдоскопічного ефекту, наприклад, не буває під час сприймання добре відомого предмета. Досліджуваний не помічає нічого незвичайного, коли дивиться на добре знайому йому людину, яка перебуває у так званій кімнаті Еймса, що спотворює розміри.

Якщо аперцепція привносить у перцептивний образ характерні зміни, то ілюзії (лат. illusio — обманювати) сприймання, фактично, спотворюють  його. Йдеться про помилкове відображення предметів, спричинене здебільшого  особливостями їх будови або навколишнім  середовищем.

Про це ж свідчить і відома ілюзія місяця. Хоч би в якій точці  небосхилу був у певний час місяць, величина його зображення на сітківці залишається незмінною. Та коли він сягає зеніту, то здається меншим, ніж коли перебуває над горизонтом. Здається також, що відстань від спостерігача до місяця є меншою тоді, коли він опиняється біля горизонту. Але якщо його розглядати крізь отвір у картоні, ілюзія зникає: місяць має такий самий вигляд, як і тоді, коли він у зеніті.

Впливає на виникнення ілюзій і попередній досвід індивіда. З'ясувалося, що ілюзія, при якій з двох Т-подібних однакового розміру ліній вертикальна видається довшою, ніж горизонтальна, не спостерігається в осіб, які постійно живуть у круглих будівлях. Крім гою встановлено, що ілюзорного сприймання часто не виникає у малоосвічених людей.

Є низка теорій, які прагнуть пояснити природу ілюзій сприймання. Одні розглядають ілюзії як результат  взаємодії елементів перцептивного  образу, інші пов'язують їх із рухами очей, треті — з нервовими процесами, що відбуваються у периферичній або  центральній частинах аналізатора. Проте далеко не всі ілюзії дістали  задовільне пояснення

Таким чином, сприймання —  активне відтворення довколишнього  в його істотних і стійких рисах, що не зводиться до механізмів функціонування того чи того аналізатора. Ця обставина не дає можливості класифікувати сприймання стосовно роботи провідного аналізатора, як це було у випадку відчуттів.

Сприймання класифікується за особливостями предмета чуттєвого  відображення. На цій підставі виокремлюється сприймання простору, часу і руху.

Сприймання простору — відображення взаємного розміщення предметів, включаючи їх форму, віддаленість, розмір і напрямок, в якому вони розташовані.

Цей вид сприймання ґрунтується  на спільній роботі всіх аналізаторів, особливо рухового, зорового і вестибулярного.

Сприймання віддаленості в глибину також передбачає дії, які забезпечують тривимірність перцептивного образу [19, 271]. Тут має місце низка ефектів, які виразно характеризують природу сприймання.

Це ефект величини предмета (людина навчається встановлювати зв'язок між величиною зображення на сітківці і відстанню до нього), перекриття (предмет, що частково приховує інший, здається розміщеним попереду нього), перспективи (паралельно розміщені і віддалені предмети видаються розміщеними ближче один до одного, ніж розташовані близько), тіні (більш освітлений із двох предметів, розташованих на однаковій відстані, сприймається як ближчий порівняно із затіненим), руху (при однаковій швидкості руху двох предметів здається, що більш віддалений рухається повільніше). Такого ж роду ефектом є руховий паралакс (від гр. parallaxiz — відхилення) — зміна положення предмета, спричинена зміною положення спостерігача: всі далекі предмети начебто рухаються за спостерігачем, а ближчі — йому назустріч. При цьому, що ближче предмет, то більшою здається швидкість його відносного зустрічного руху, а чим далі, то більша швидкість супровідного

Сприймання розміру залежить від сприймання віддаленості, яку описує закон зорового кута. За законом, кут, утворюваний на сітківці ока променями, що йдуть від крайніх точок предмета, буде тим більшим, чим ближче розміщений предмет. Іншими словами, розмір предмета, що сприймається, змінюється прямо пропорційно розмірові його зображення на сітківці.

Сприймання напрямку — відображення розміщення предметів, які перебувають один щодо одного і до спостерігача у певних відношеннях.

Сприймання часу — відображення тривалості і послідовності явиш дійсності. Особливістю цього виду сприймання є відсутність конкретного фізичного подразника та відповідного аналізатора [19, 273]. Вважається, що механізми такого сприймання приховані у спільному функціонуванні різних аналізаторних систем, провідну роль серед яких відіграють рухова і слухова. Цей вид сприймання поділяється на сприймання послідовності, сприймання тривалості і орієнтування в часі.

Сприймання послідовності  ґрунтується на нерівномірності, ритмічності і взаємозв'язку подій довколишнього світу. Тому людині неважко сприйняти і відтворити ряд з чотирьох-п'яти звуків, дотримуючись порядку інтервалів, але практично неможливо зробити це у зворотному порядку.