Виникнення і розвиток вікової психології в Україні

Виникнення і розвиток вікової психології в Україні  

  Розвиток вікової психології  в Україні, як і всієї психологічної  науки, має суттєві особливості,  зумовлені тривалим розташуванням  її між імперіями на заході  і сході, тому немало вітчизняних  учених, мислителів починали свої  дослідження в Україні, а потім  з різних причин перебиралися  до політичних центрів цих  імперій і нерідко асимілювалися  там. Попри те, вони залишали  помітний слід у вітчизняній  психологічній науці, яка розвивалася  і на українських теренах, часто  всупереч багатьом різноманітним  труднощам і перешкодам. 
   З гуманістичних позицій досліджували розвиток особистості українські просвітники Василь Суразький (середина 50-х років XVI ст. — 1604/1608), Клірик Острозький (XVI ст.), Дем'ян Наливайко (середина 50-х років XVI ст. — 1627), Симон Пекалід (1567 — після 1601). Згідно з поглядами Василя Суразького, тільки зосередившись на внутрішньому світі духовного розуму, зважаючи на зовнішню мудрість і розумову силу знань, викладених у Святому Письмі, можна зрозуміти божественну істину. Для розвитку гуманізму обов'язкова орієнтація на вищу досконалість, на Бога. Таким є ефективний шлях динамічного розвитку особистості, духовності. Розвиток духовності опосередковується розвитком інтелектуально-емоційно-вольового комплексу внутрішньої суті особистості. 
   Становлення духовності, за Кліриком Острозьким, є реалізацією в людині “подоби Божої”. Цей процес має активно-творчий характер, а зусилля людини спрямовані на досягнення богоподібності. Духовне перетворення починається з докорінної зміни її самосвідомості. Вирішальним моментом в усвідомленні людиною своєї природи є покаяння, яке полягає у зміні способу життя. Воно свідчить про наявність у процесі самотворення аналітичного аспекту, згідно з яким для боротьби з пристрастями потрібні досконале знання про них і вміння розпізнавати їх у собі. Тому самотворення передбачає самоспостереження, аналіз власних учинків, думок, психічних станів, самооцінку, тобто самопізнання. На думку Клірика Острозького, орієнтирами особистісного та суспільного розвитку людини є моральні цінності, які набувають ролі організуючого і регулюючого чинника, будучи інтеріоризованими, ставши внутрішніми мотивами поведінки. А необхідною умовою морального життя та духовного становлення людини є свобода, тобто можливість здійснювати трансцендентацію, бути собою, відповідати за свій вибір перед собою. 
   Значну роль у психологічному розумінні ідей гуманістичного розвитку людини відіграла поетична творчість Дем'яна Наливайка та Симона Пекаліда, які переймалися проблемами образу ідеальної людини — носія загальнолюдських і національних рис. 
   Дем'ян Наливайко одним із перших намагався теоретично обґрунтувати необхідність світської освіти для гуманізації людських стосунків, вважаючи, що процес становлення гуманізму відбувається на сімейному рівні (наслідування), освітньому (цілеспрямований процес) і на рівні самовиховання особистості, який є узагальненням сімейного та освітнього. Розвиток гуманізму передбачає активне земне самоутвердження особистості у різних сферах діяльності. Вміння використовувати активність для власного розвитку пов'язане з повноцінним використанням свого життєвого часу. Системотвірним чинником у становленні моральної свідомості особистості Дем'ян Наливайко вважав сумління. 
   Симон Пекалід у формуванні гуманізму особливу увагу приділяв внутрішньому, морально-психологічному фактору — толерантності, пов'язаній з добровільним самообмеженням, співчуттям, відповідальністю. Це обмеження є внутрішньою інтенцією (прагненням) свідомості, здійснюється на основі досвіду переживання страждань, співчутливості іншому або на основі особистих переконань, які є імперативами (вимогами) терпимості, милосердної поведінки. Внутрішня толерантність є якістю особистості і свідчить про таку морально-психологічну ідентифікацію з іншою людиною, яка робить можливим екзистенційний діалог Я і Ти і створює передумови для розвитку гуманізму. 
   Над проблемами становлення духовно розвиненої особистості багато розмірковував філософ, письменник Григорій Сковорода (1722—1794), який обстоював ідеї гармонії тілесного і духовного в людині, зв'язку між самопізнанням і формуванням сенсу життя. Самопізнання людини і світу (через людину світ пізнає себе), за його переконаннями, завершується з'ясуванням сенсу буття макро- і мікрокосму, і цей сенс є головною мотиваційною основою дій, спрямованих на утвердження людини у світі, усвідомлення нею своєї гідності. Залежно від розуміння сенсу буття людина вибудовує спосіб життя, свого існування у світі, обирає відповідну стратегію дій. Сенс буття вступає в більш-менш усвідомлювану суперечність із реальною поведінкою людини, і вона коригує свої вчинки. Його Г. Сковорода вбачав у самопізнанні, розкритті людиною себе. У цьому поверненні до основ свого існування реалізуються стратегія людського життя, внутрішній світ людини, стимулюються “сердечні веселощі”, породжується “душевна міць”. Воно є підставою для спокою думки, формування справжнього серця, оживотворення душі. Головною метою життя Г. Сковорода вважав пізнання Бога, який через людину бачить себе самого. Однак людина у цій справі зупиняється напівдорозі, тому й перебуває у напівтемряві (“Мудрого очі — в його голові, а безтямний у пітьмі ходить”). 
   Буттєве начало Всесвіту, який сам себе розуміє, усвідомлює, Г. Сковорода уявляв у образі кільця, тобто в поверненні людини із зовнішнього світу до себе, до суті свого існування. Ідея кільця, застосована до взаємодії тілесного і духовного, допомогла йому обґрунтувати антропологічну цінність людини, що на той час було домінуючою проблемою психології. Він вів мову не тільки про духовне бачення, а й про тілесне, зокрема руками, вважаючи їх найтоншим знаряддям відображення предметного світу. Найтонші дії рук, за його словами, наче безліч дзеркал, повноцінно і всебічно відображають обличчя Бога, Всесвіту. 
   Розкриваючи ідею єдності людини і світу (мікро- і макрокосму), Г. Сковорода намагався пізнати сенс життя стосовно його мети: “Я вірю і знаю, що все те, що існує у великому світі, існує і в малому, і що можливе у малому світі, те можливе і в великому у зв'язку зі схожістю будови та на основі єдності всього того, що виконує дух”. У малому світі (серці) він намагався розмежувати непорочну і тлінну природу, реалізувати свою волю, здобути свободу думки, визначати сенс життя, знаходити в ньому “веселощі духу”, що і є щастям життя. 
   Ідея великого повернення до себе передбачає проникнення не тільки у великий і малий світи, а й у світ біблійний. Взаємодія цих трьох світів визначає характер людського життя, життєвий шлях людини. 
   Життєве призначення людини, сенс її життя полягають у переході від зовнішнього (неістинного) до внутрішнього (істинного), що є справою не окремого акту пізнання, а всього життєвого шляху. Протягом нього людина зі “сліпої” стає “очитою”. 
   Г. Сковорода досліджував перехід людини від плану “буденної свідомості” до плану “філософської”. Він був переконаний у здатності людини бачити дві природи, а в їх взаємній співвіднесеності пережити почуття буття, відчути буттєву (Божу) “безодню”. Ця “безодня” таїться в самій людині. Страх, любов, почуття чудесного, розуміння світу як символу, простота бачення, на думку Г. Сковороди, є внутрішніми умовами прозріння, стежкою, яка веде до філософської мудрості. 
   Перехід людини від буденного до розуміння вищого буття, душевної безодні відбувається завдяки особистісній рефлексії (сповненим сумнівів, суперечностей роздумам), необхідність якої людина відчуває, уявивши себе серед дзеркал: “стань на рівному місці і накажи поставити навколо себе сотню дзеркал вінцем. Тоді побачиш, що єдиний твій тілесний болван володіє сотнею видів (образів), від нього єдиного залежних. А як тільки відняти дзеркала, раптом усі копії сховуються у своїй ісконності, або оригіналі, як гілля у своєму зерні. Але тілесний болван сам є тільки тінню істинної людини”. 
   Опановуючи чуття вічності, людина вдруге народжується. Завдання Біблії — сприяти цьому. На відміну від Арістотеля, який здійснив логічний поділ душі на рослинну, почуттєву і розумну, Г. Сковорода тлумачив розумну душу як справді людську, як душу прозріння, завдяки якій людина істотно відрізняється від тварин. Ідею спасіння він пов'язував із преображениям (другим народженням), яке заперечує тваринну природу в людині. Давнє вчення про душу Г. Сковорода тлумачив як сходинку прозріння, а світ Біблії — як міст у цьому переході. 
   Пояснюючи смисл, який у феноменології (проявах) духу має друге народження людини, Г. Сковорода вів мову про його психічні засади, екзистенціальний ґрунт чуття вічності, яке, за його словами, залежить від єдності ока Божого та ока людського. Щоб розкрити сутність світу, спершу слід пізнати себе, угледіти приховану у своєму тілі вічність. Почуття, завдяки яким починається пізнавальний процес, є сліпими і повинні доповнюватися розумом. Істини можна досягти лише на основі функціонування думки, що спирається на ці почуття. 
   Отже, Г. Сковорода обстоював ідею гармонії тілесного і духовного у розвитку людини, необхідність самопізнання та постійного осмислення сенсу життя, можливість людини переходити завдяки мудрості та особистісній рефлексії від буденного до вищого буття. 
   Ідеї вікової психології представлені у багатогранній літературній і науково-публіцистичній спадщині Івана Франка (1856—1916). Він цікавився такими проблемами психології, як проблеми особистості (“людини загалом”), її характеру та інших психічних властивостей, умов становлення особистості, розвитку різних типів людей, яких доводилося описувати у своїх творах. 
   Для І. Франка проблема особистості була пов'язана з вихованням дітей. В оповіданнях (“Олівець”, “Грицева шкільна наука”, “Отець-гуморист” та ін.) він виявив себе прекрасним знавцем психології дитинства та юності, глибоко проаналізував умови, в яких розвивається особистість, певний її тип, характер, здібності тощо. Людину І. Франко розумів передусім як соціальну істоту, характер якої залежить від умов суспільного буття. Кожна людина є насамперед дитиною певного часу, народу, певних умов. За сприятливих умов виховання розвиваються найкращі риси характеру і здібності дитини, а за їх відсутності навіть найкращі природні задатки, будучи “не вживані і приголомшені, заніміють і захиріють у зав'язку”. 
   В оповіданні “Борис Граб” і незакінченій повісті “Не спитавши броду” І. Франко описав процес становлення особистості обдарованого учня, який завдяки наполегливій праці над собою і з допомогою свого улюбленого вчителя досягнув значних успіхів у навчанні, формуванні позитивних рис характеру, вихованні інтересу до фізичної праці тощо. “Обдарований незвичайними здібностями, величезною пам'яттю, бистрим і чесним розумом, він із тими вродженими дарами єднав велику пильність і працьовитість, замилування до порядку і точності і вироблене гімнастикою та фізичною працею здоров'я та сильну будову тіла. Свій час умів він розподілити так, що на всяку роботу, на всяку науку знаходив час і пору”. 
   Наукові ідеї щодо становлення особистості, його джерела та рушійних сил розробляв С. Рубінштейн, будучи певним у необхідності аналізу життєвого шляху людини з метою вивчення її вікового розвитку, розглядаючи діяльність як найважливіший чинник його, вважаючи особистість суб'єктом психічного розвитку. 
   Психологію дитини упродовж тривалого періоду вивчав український психолог Степан Балей (1885—1952). Він вважав, що дослідження буде об'єктивним тоді, коли ставитиметься запитання “Як є?”, а не “Як повинно бути?”. 
   Психічний розвиток дитини С. Балей розглядав як постійний процес пізнання нею навколишнього світу. Кожен віковий період, на його думку, характеризується певним способом пізнання. На першому році життя дитина пізнає чуттєві властивості предметів світу, що її оточує. Коли вона починає говорити, настає “вік запитань”. Дитячу гру й фантазію С. Балей розглядав також як форму пізнання. У процесі гри дитина контактує з різними предметами, пізнає їх властивості, вчиться ними користуватися. Систематично здобувати знання про світ вона здатна у 6—7 років, саме тоді найдоцільніший її вступ до школи. Шкільне навчання С Балей (під впливом ідей російського фізіолога Івана Павлова (1849—1936)) пояснював як навчання шляхом утворення умовних рефлексів. Він вважав, що людина — це не tabula rasa, вона має вроджені властивості, інстинкти, які є матеріалом виховного процесу. 
   Науковим здобутком представника психологічного напряму Львівсько-Варшавської філософської школи Владислава Вітвіцького (1878—1948) стала теорія кратизму (грец. kratos — сила), вибудувана на ідеї про властиве людині інстинктивне прагнення до міцності, яке є основою розвитку чотирьох основних емоційних станів і форм компенсації: схильності до підвищення чи пониження, спрямованої на інших або на самого себе схильності. 
   Психологічні та соціально-психологічні чинники, що зумовлюють особливості становлення релігійної свідомості, її структуру і функції детально вивчав філософ-богослов, психолог, письменник і публіцист Гавриїл Костельник (1886—1948), який аналізував розвиток людської психіки взагалі і психіки віруючих людей, які прийшли до релігії (труднощі і суперечності, які виникають у їхньому житті внаслідок ломки старого, звичного, стереотипного). 
   Велику увагу аналізу феномену віри приділяв Валеріан Горбачевський (1891 —1957). У 30-х роках XX ст. у праці “Ідеократизм” він стверджував, що “віра в Бога стає для мислячої людини категоричним імперативом, бо дає людському духові обпертя”. Розуму вона дає синтетичну ідею, що допомагає гносеологічно охопити повноцінність буття; для серця є джерелом, що цілющою водою скріплює почуття людської гідності; для волі є імпульсом до творчої праці та самовдосконалення. Без віри в Бога душа дитини, дорослого і літньої людини стає пусткою, бо замість віри в ній укорінюється скептицизм і нігілізм. Завдяки вірі в Бога людина зберігає душевну рівновагу й упевненість, налаштовується на творчість, ставлячи перед собою світлу мету — наближення до Бога. 
   Особливо активно розвивалася вікова психологія у XX ст. Так, у 30-ті роки у Харкові було організовано Психоневрологічний інститут, а згодом на його основі — Всеукраїнську психоневрологічну академію, у структурі якої функціонував відділ дитячої та генетичної психології. У ньому працювали Олександр Запорожець (1905—1981), Лідія Божович (1908—1981), Петро Гальперін та інші вчені, які досліджували психологію практичної діяльності, образу, свідомості й діяльності, пам'яті, сприймання, особливості засвоєння знань учнями на основі розвитку мислення. 
   З ініціативи українського психолога Григорія Костюка (1899—1982) відбулося створення Українського інституту психології, який тривалий час очолював його. У своїх працях багато уваги він приділяв проблемам вікової психології. Так, розглядаючи співвідношення біологічного та соціального в онтогенезі людської психіки, спростував однобічні тлумачення психічного розвитку, в яких наголошувалося на вирішальній ролі то спадковості, то середовища в його біологічному або фізичному розумінні. На думку Г. Костюка, не вирішує проблему і запропонована В. Штерном теорія конвергенції як спроба пов'язати між собою обидва фактори. З огляду на це він обґрунтував ідею, згідно з якою онтогенетичний розвиток людини є цілісним процесом, який виражається у морфологічній, фізіологічній, психічній, соціальній формах. Вроджені безумовно-рефлекторні структури є основою розвитку психічних функцій і властивостей, але не визначають його змісту. Специфічна якість психічних новоутворень залежить від соціальних умов життя, формується за культивованими у суспільстві взірцями. Внаслідок цього психічний онтогенез набуває конкретно-історичного характеру. Хоч дитина і народжується природною істотою, вона має можливість стати істотою суспільною завдяки навчанню (від зустрічі з предметним світом до використання суспільно-історичного досвіду). Навчання й виховання є визначальними чинниками, які зумовлюють розвиток психіки. 
   Соціалізація дитини, вважав Г. Костюк, відбувається через її діяльність, засвоєння соціального досвіду, вростання в життя суспільства, через перехід зовнішніх (інтеріндивідуальних) відношень у внутрішні (інтраіндивідуальні) властивості особистості, яка розвивається. За його твердженням, вчаться не тільки діти, а й дорослі, що впливає на їхній психічний та особистісний розвиток. Провідну роль у житті дорослої людини відіграє діяльність зі створення матеріальних і духовних цінностей. 
   Онтогенетичні форми, на думку Г. Костюка, не існують окремо одна від одної. Зв'язок між ними полягає в тому, що нижчі форми включаються у вищі й стають механізмами "їх реалізації. Так відбувається розвиток. 
   Г. Костюк відкидав будь-які спроби піддати сумніву ідею розвитку, онтогенезу. За його словами, розвиток не можна розуміти “лише як засвоєння та інтеріоризацію зовнішніх відношень”, він передбачає перероблення, систематизування засвоєного, що зумовлює зміни особистості, виникнення нових спонук до діяльності, нових її структур, нової екстеріоризації (породження зовнішніх психічних проявів — висловлювань, дій — у процесі перетворення внутрішніх структур). Навчання сприяє розвитку, а розвиток стає: основою навчання. При цьому закони навчання й розвитку, будучи пов'язаними між собою, мають суттєві відмінності. Внутрішні умови розвитку, формуючись під впливом зовнішніх умов, не є їх простою механічною проекцією. Вони діалектично взаємодіють. З віком виникають різні форми активності особистості в її розвитку (самовиховання, самовдосконалення тощо). На вищому рівні свого розвитку особистість постає як його суб'єкт, який свідомо обирає свій життєвий шлях. 
   Виступав Г. Костюк і проти спрощених моделей розвитку, що зводять його лише до накопичення знань, до виховних впливів дорослих. Підтверджуючи необмежені можливості виховання, такі моделі насправді занижують його значення, бо “справжнє мистецтво виховання виявляється там, де воно спирається на прояв “саморуху”, ініціативи, самостійності, творчої активності”. Та це не означає, що модель з “екстремальним ступенем свободи” відповідає реальному процесу розвитку особистості, оскільки вона так само віддалена від реальності, як і детермінізм, що робить індивіда продуктом природних законів. 
   Навчання та виховання, за Г. Костюком, мають сприяти не лише успішному вирішенню життєвих “суперечностей”, а її виникненню нових. У формулюванні нової мети, яку індивід усвідомлює і приймає, проявляються розходження між актуальною метою та рівнем досягнень людини. У цьому полягає складна діалектика розвитку, врахування якої необхідне для оволодіння процесом розвитку, передусім для встановлення стадій онтогенетичного розвитку психіки. Результатом онтогенезу Г. Костюк вважав становлення індивідуальних особливостей: “особистість розвивається завжди як індивідуальність. її своєрідність неповторна. Віковий і диференційний аспекти онтогенетичного розвитку людської психіки пов'язані між собою. Загальні закономірності вікового розвитку особистості знаходять свою конкретизацію в її індивідуальних особливостях”. 
   Характеризуючи онтогенетичний розвиток, Г. Костюк вказував на його типологічні та індивідуальні відмінності, що виявляються у функціональних особливостях нервової системи, у розумових, емоційних, моральних, вольових якостях, у потребах, інтересах, здібностях, характерологічних рисах дітей та молодих людей. У процесі розвитку твориться індивідуальна неповторність особистості. Якщо розвиток може бути не тільки творчим, усвідомленим, а й неусвідомленим процесом, то потреба в неповторності індивідуального розвитку є його рушійною силою. Вікові особливості набувають індивідуалізованого характеру, а сама індивідуалізація може розглядатися як загострення вікових ознак. 
   Вивченням проблем вікової психології займалися й інші вітчизняні вчені. Зокрема багато уваги приділяли дослідженню особливостей розвитку в дітей сприймання (Е. Рибалко), пам'яті (П. Зінченко, А. Смирнов), уяви, мислення, мовлення (М. Жинкін, І. Синиця та ін.), уваги (М. Добринін, І. Страхов), емоцій (П. Якобсон), вольових процесів (В. Селіванов). Помітними є напрацювання психологів з проблем вікового та індивідуального становлення і розвитку особистості у молодшому, середньому та старшому шкільному віці, формування спонукальної сфери, свідомості та самосвідомості (Б. Ананьев, Г. Костюк, П. Чамата, Л. Божович, О. Ковальов, М. Левітов, В. М'ясищев, М. Боришевський та ін.), розвитку самосвідомості дітей (М. Боришевський, С. Тищенко, В. Котирло та ін.). Багато досліджень зосереджено на питаннях виникнення і розвитку в дітей і молоді здібностей до музики, математики, малювання (Б. Теплов, В. Крутецький). Цінними для вікової психології є дослідження генезису саморегуляції як фундаментальної функції особистості (М. Боришевський), становлення навчальної діяльності дітей дошкільного віку, впливу навчання на розвиток перцептивних дій, довільного запам'ятовування, мовлення, формування суджень, узагальнень, числових понять (В. Давидов, Б. Ельконін, С. Максименко), а також вікових особливостей навчальної діяльності школярів, її цілей і мотивів, операційної структури, зміни співвідношення в ній образних, вербальних і понятійних компонентів, формування умінь, прийомів і стилю розумової діяльності. 
   Теоретико-методологічні проблеми вікової психології порушують у своїх працях сучасні дослідники І. Бех, М. Боришевський, С. Максименко, Т. Титаренко, Н. Чепелєва та ін. 
   Різноманітні аспекти проблеми вікового розвитку розглядають О. Лактіонов, 3. Карпенко, Т. Говорун, Т. Хомуленко, О. Кононко, Ю. Приходько, Т. Пироженко, І. Булах, Н. Максимова, В. Моляко, В. Москалець, Л. Орбан-Лембрик, І. Пасічник, М. Томчук та ін. 
   Окремі питання вікового розвитку особистості досліджують у лабораторіях Інституту психології імені Григорія Костюка АПН України та на кафедрах психології класичних і педагогічних університетів. Систематично розглядаються проблеми вікової психології на з'їздах та наукових конференціях психологів. Останнім часом в Україні захищено ряд докторських дисертацій, у яких аналізуються питання вікової психології. 
   Однак в Україні ще не створено спеціальних профільних лабораторій, які б займалися системним вивченням вікового розвитку особистості від народження до похилого віку, відсутні тривалі лонгітюдні дослідження, не публікуються щоденники розвитку дитини в сучасних соціально-економічних умовах тощо. Вітчизняна вікова психологія ще методологічно не визначила характер вищої стадії онтогенетичного розвитку — психічну зрілість. У ній відсутні наукові критерії психічно розвиненої особистості.

.

Філософія українського Відродження та Просвітництва

Відродження, або Ренесанс, - це соціальний і ідейний  рух упродовж ХТУ-ХУІ  ст. у європейських країнах, який був спрямований проти християнсько-схоластичної культури Середньовіччя і став перехідним періодом між середньовічною і культурою Нового часу. В Україну Відродження прийшло з північної Європи, де воно відбувалося у формі реформації, тобто у формі релігійних перетворень у дусі протестантизму. Реформація поширилася спочатку на Річ Посполиту, а звідти перекинулась і на Україну. Основними вимогами протестантського руху були такі: обмеження привілеїв католицького духовенства, встановлення простих і зрозумілих церковних обрядів, контроль мирян за діяльністю церкви, відокремлення церкви від держави. Усе це і визначило основні риси філософії Відродження в Україні.

Послаблення духовного диктату  католицизму в  Україні дало поштовх  до розвитку науки  та культури, появи  світської освіти. У цей час зростає  інтерес до соціально-політичної тематики, з'являються  нові переклади творів Платона, Аристотеля, Делюкріта, Епікура, поширюються і відомі ще за часів Київської Русі збірки апокрифічних праць письменників Візантії - "Бджола", "Прологи" та інші, а також оригінальні роботи Климента Смолятича, Кирила Туровського, Феодосія Печерського, перших київських митрополитів.

У цей  період в Україні  почали поширюватись ідеї гуманізму. Серед  найвизначніших українських  гуманістів слід назвати  Юрія Дрогобича (1450-1494), Станіслава Оріховського (1513-1566), Павла Русина (1470-1517) та інших вчених, поетів, громадських діячів. Кожен з них певною мірою усвідомлював належність до своєї нації і дбав про рідну культуру незалежно від своєї гуманістичної діяльності.

Велике  значення для відродження  української культури мало виникнення книгодруку старослов'янською мовою. Значна заслуга в цьому належить Франциску Скорині (бл. 1490-1551 рр.) - великому слов'янському просвітителю. Скорина переклав з латині та грецької зрозумілою простим людям старослов'янською мовою низку богословських книг, що з'явилися в 1517-1519 роках. Серед них були Псалтир, Біблія, "Апостол" та ін. На початку 20-х років він заснував першу у великому князівстві Литовську друкарню.

Пізніше освітнє діло Ф. Скорини  продовжив Іван Федоров (бл. 1510- 1583 рр.), засновник книгодруку в Україні та Росії. Саме він у 1564 р. 100 у Москві разом з П. Мстиславцем видав першу російську друковану книгу "Апостол", а в 1573 p. у Львові вийшла перша слов'янська "Азбука" та нове видання "Апостола". У 1580-1581 pp. Федоров працював в Острозі, де й видав першу повну українську Біблію.

Поява в Україні значної  кількості високоосвічених  людей, формування книгодрукарської бази створили передумови вирішення наступного завдання Ренесансу-поширення  освіти, науки та культури серед усіх прошарків населення. І це завдання почало успішно вирішуватися у другій половині XVI ст. Почалося активне  заснування в містах та селах нових  народних шкіл. Крім того, перед просвітителями України постало  ще одне важливе завдання - створення вищої  школи. Тільки вона була у змозі створити справді великі прошарки народної інтелігенції, вчителів, письменників, духовних пастирів, здатних підняти  українську культуру на новий щабель і  вберегти український  народ від асиміляції.

Засновником першого вищого навчального  закладу в Україні  був князь, київський  воєвода Костянтин  Острозький (1526-1608). Цей  заклад був заснований на Волині 1576 р. і  дістав ім'я свого  засновника-Острозька  колегія. До колегії  князь запросив відомих  українських та іноземних  вчених, фахівців із різних галузей знань. Нарівні з богословськими дисциплінами, іноземними мовами, астрономією, математикою, фізикою  та іншими предметами вивчалася філософія.

Острозький  культурно-просвітницький центр своєю діяльністю зробив значний внесок у розвиток філософської думки в Україні. У ньому культивувалося розуміння філософії  як мудрості з характерними пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом. Тут відстоювалися  життєздатності традицій слов'янської писемності, розвивалися реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї.

Філософськими ідеями позначені  твори українського релігійного полеміста  Герасима Смотрицького (помер  у 1594 p.), першого ректора  Острозької школи. У  його праці "Ключі  царства небесного" (1587) знаходимо характеристику кругообігу подій  у світі.

Видатним  українським письменником та релігійним митцем був молодший сучасник Г. Смотрицького Іван Вишенський (1550-1620). Свій палкий темперамент  Вишенський повною мірою  виявив у боротьбі проти посилення  в Україні католицьких  та уніатських впливів. Монах-аскет усім серцем вболівав за свою вітчизну, палко  виступав проти егоїзму, продажності панівних верхів населення, картав пихатість панів, неуцтво владик, заступався за пригнічені народні  маси, але вихід  з цих проблем  він вбачав у повороті до старих традицій і рішуче виступав проти реформ у  суспільстві, проти  світської філософії.

До блискучої  плеяди релігійних полемістів належать також Захар  Копистенський (помер у 1627 р.) та Стефан Зизаній (бл. 1570- 1621 рр.) - гарячі та палкі захисники українського православ'я. Своїми промовами в церквах та міщанських домах, на ярмарках та битих шляхах вони привертали до себе простий люд. У боротьбі проти наступу католицизму Зизаній використовував навіть протестантську теорію про "папу-антихриста", за що був засуджений уніатським собором, але виправданий православ'ям. Прихильники католицизму та уніатства бачили в ньому серйозного супротивника і навіть замахувалися на його життя.

Визначним релігійним філософом  того часу в Україні  був Кирило Ставровецький (помер у 1646 р.), перу якого належать такі твори: "Зеркало Богословія", "Вчительське Євангеліє", "Перло багатоцінне". У них проглядається цілісний світогляд і намагання його наукового висловлення. Погляди Ставровецького дуалістичні. Він різко протиставляє невидимий світ (Бога) видимому. На його думку, видимий світ складається з 4 елементів, кожному з яких, як і в Аристотеля, відводиться своє особисте місце у світі: у центрі розташовується Земля, навколо неї - Повітря та Вода, зовнішню сферу становить Вогонь.

На підставі зазначеного можна  зробити висновок, що в ХУГ ст. в  Україні виникла  професійна філософія. Однак, на думку дослідника історії філософії  в Україні Д. Чижевського, "самостійної  філософської творчості  цей період не дав. Але саме засвоєння  хоч якихось основ  філософської науки, традицій філософського  навчання, філософського  мислення саме по собі є великою цінністю".

Такими  є основні риси українського Ренесансу XV-XVII ст. Поява до початку XVIII ст. в Україні елементів  капіталістичних  виробничих відносин мала вплив і на духовне життя  суспільства, зумовивши  розвиток ідей Просвітництва.

Просвітництво - це антифеодальна  ідеологія періоду  становлення капіталізму, згідно з якою подолання  феодальних відносин і встановлення нового суспільного ладу можливе за допомогою  реформ та освіти. Розрізняють  раннє та пізнє  Просвітництво. В  Україні раннє  Просвітництво зароджується як синтез двох попередніх соціально-політичних рухів: гуманізму  та реформації.

Для раннього Просвітництва характерні такі специфічні риси:

1) виникнення  й установлення  однієї з провідних  ідей -залежності суспільного прогресу від зростання освіти;

2) розмежування  сфер мислення  та духовного впливу  філософії і релігії;

3) посилення  інтересу до пізнання  природи, розвиток  натурфілософії.

Раннє Просвітництво - це час  активного осмислення західноєвропейської  культури, коли деякі  просвітителі вважали  необхідним пристосувати до "світу і  розуму" та до активної наукової творчості трудовий народ і в такий спосіб стимулювали прогрес.

Важливу роль у розвитку освіти, культури в Україні  мали відіграти друкарні, які на той час  були самостійними науковими  осередками. Найбільшими  з них були Київська, Чернігівська та Львівська. У цей період також  відбувається активний розвиток живопису, архітектури, музики.

Головним  центром науки  та культури після  закриття в 1636 р. Острозької колегії стала  Києво-Могилянська  колегія, перетворена  в 1701 р. на Київську академію. Засновником академії був настоятель Печерської лаври Петро Могила.

Тривалість  навчання в академії досягала 12 років. У  ній викладалося  понад 20 різних дисциплін, у тому числі й  філософія. Особливе місце в навчанні відводилося латині, а не грецькій мові, як було раніше. Латинь була необхідною для  практичного життя  в умовах польської  гегемонії в Україні. З вивченням латині в Могилянській академії пов'язано більш ґрунтовне вивчення творів філософів Античності, Середньовіччя, Відродження та Нового часу, що певною мірою зумовило підйом української філософської думки.

Києво-Могилянська  академія відіграла  важливу роль в  історії філософської освіти не тільки в  Україні, а й у  Росії. Вона дала у XVIII та XIX ст. професорів майже всім російським університетам.

Зазначимо також, що професори  академії Феофан Прокопович (1681-1736) та Стефан Яворський (1658-1722) очолювали "наукову дружину" Петра Першого. Так, Яворський став місцеохоронцем патріаршого престолу, а Прокопович - президентом Священного Синоду.

Філософські курси, що читалися в  академії, мали теологічний  і схоластичний характер. Традиційно вони розбивались  натри частини: логіку, фізику та метафізику. Зміст цих курсів до кінця XVIII ст. Був  переважно аристотелівським. Поступово, всупереч вихідним теологічним настановам, на філософських курсах академії торує шлях певна матеріалістична тенденція. Вона виражалася в алегоричному тлумаченні Біблії, деїзмі та пантеїзмі. Феофан Прокопович у своєму філософському курсі пропагував матеріалістичні ідеї Бекона, Декарта, Спінози, системи Галілея та Коперника.

Така  коротка характеристика навчального процесу  Києво-Могилянської академії. Окрім цієї академії, в епоху  Просвітництва в  Україні виникають  колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові  та інших місцях, що сприяло поширенню  знань.

Епоха зрілого Просвітництва  припадає на другу  половину XVIII ст. Зріле  Просвітництво: 1) проголошує ідею про позастанову  цінність людини; 2) дбає про пробудження  самосвідомості і  утвердження гідності людини; 3) виховує  у громадян почуття  патріотизму, небайдужості до долі України.

Отже, в  епоху зрілого  Просвітництва проблема науки поступається перед проблемою  людини, про що свідчить хоча б те, що в  першій половині XVIII ст. у курсах філософії  Києво-Могилянської академії з'являються  спеціальні розділи  стики. Етика - це вчення про мораль, про  правила та норми  людської поведінки, про обов'язки людини щодо одна одної, батьківщини  та держави. У цей  період етика стає самостійною галуззю  знань. З'являються  нові твори викладачів Києво-Могилянської академії з питань етики, в яких йдеться  про людину, розуміння  нею земного призначення, її ставлення до природи та суспільства.