Виникнення і розвиток вікової психології в Україні

Етика стала важливим знаряддям  формування вільної  особистості, а гуманістичні ідеї розкріпачення  особистості, утвердження  гідності людини - основними  в лекціях професорів Києво-Могилянської академії. У філософських курсах чітко простежується  прагнення професорів переконати людину в  тому, що пізнання законів  природи дає їй хоч і не універсальну, але цілком реальну  силу у світі. Етика  в академії бере на себе обов'язки, що склалися в Античності: вести  людину до морального вдосконалення і  земного блага. Знання стає найвищим етичним  принципом, який визначає призначення людини.

Носієм  нових віянь у  філософії та соціології в Україні у  другій половині XVIII ст. був видатний оригінальний митець, поет та просвітитель Григорій Сковорода (1722-1794). Як випускник Києво-Могилянської академії Сковорода  став продовжувачем  просвітницьких традицій. З академії він  виніс добре знання мов, античної філософії, ідей Середньовіччя  та Ренесансу. Тут  він навчився любити людину та її свободомислення. Однак Сковорода сприймає філософію в академії не догматично, а критично. Так, якщо провідною тенденцією філософських курсів академії був аристотелізм, то Сковорода віддавав перевагу вченню Платона. Якщо в центрі уваги професорів був зовнішній світ та проблема його пізнання, то у Сковороди на першому місці - людина, етико-гуманістичні проблеми.

Сковородою  було написано 18 творів, зроблено 7 перекладів з латині на російську  та українську мови. До основних філософських творів Сковороди  відносять такі: "Діалог, или Разглагол о древнем мірь" (1792 p.); "Дружня розмова про душевний світ" (1775 p.); "Алфавіт світу" (1775 p.); "Боротьба архистратика Михайла з сатаною" (1789 p.).

Саме  в цих творах і  висловлена філософська  система Сковороди. У ній чітко  виділяються вчення про "дві натури", вчення про "три  світи"; вчення про  людину; вчення про  пізнання; соціологічне вчення.

Сутність  вчення про "дві  натури" полягає  в тому, що все  існуюче в світі, на думку Сковороди, має дві сторони (натури): зовнішню - видиму та внутрішню - невидиму. Цю тезу Сковорода  повторює у своїх  творах десятки разів  із різними відтінками. Причому видима натура мінлива, перехідна, а невидима - існує  вічно. Це духовний початок, або Бог. Він є  незмінною першопричиною  всього існуючого  та самого себе. Бог  є істина, природа  в природі, живе в  живому, людина в  людині - закон, голос  сущого. Такс світорозуміння має чітко виражений  характер. Протилежну Богу видиму натуру Сковорода визначає як "тварюку", як рівнозначні вживаються також поняття "речовина", "матерія", "стихія", "природа" та ін.

Із вченням  про "дві натури" тісно пов'язано  вчення про "три  світи". У ньому  виражена ідея про  те, що вся навколишня дійсність - це три  взаємопов'язані  світи: "макрокосм", "мікрокосм" та "світ символів".

Макрокосм - це великий світ, або світ природи. Аналізуючи його, Сковорода  робить такі важливі  філософські висновки:

1. Природа  нескінченна. Вона  складається з  величезної кількості  світів. За прикладом  античних філософів  Сковорода відокремлює  як першооснову  всіх речей чотири  елементи: вогонь, повітря,  воду та землю.

2. Природа  (матерія) вічна.  Усі предмети природи  тимчасові, перехідні,  вони виникають  та зникають, але  природа в цілому  безсмертна.

Неможливість  зникнення чого-небудь Сковорода виводить із вчення про "дві  натури". "Зникнути нічого не може, воно лише втрачає свою тінь".

3. Природа,  світотворення підкоряється природним законам. Сковорода вважав, що релігійне вчення про природу неспроможне, тому що йде у розріз із законами природи.

Другий  світ, згідно з вченням  Сковороди, - цс "мікрокосм", або людина. Філософ вважав, що натуральна природа "макрокосму" відбивається та продовжується в "мікрокосмі". Загальні закономірності всієї природи властиві також людині. Інакше кажучи, людина - це малий світ, що відображує великий світ.

Специфічним світом у вченні Сковороди  є "світ символів". Символи - це образи, що втілюють будь-яку  ідею. Наприклад, Сковорода  за символ єдиного  брав кільце, або  сонце, виводив символи: безпеки, самопізнання, вічності, істини, подяки та ін. Найвищою таємницею символу у Сковороди є слово. Воно є "істиною і єдиним початком, є зерном та плодом, центром та гаванню, початком та кінцем" людського духу. В Біблії записано: "Спочатку було слово". Воістину воно-початок та кінець культури й духовності. А тому книгою з книг для Сковороди є Біблія. Цс досконалий образ світу символів. Завдяки цим символам невидимий світ, інакше єство Боже, перетворюється у видимий, теж досяжний до сприйняття. Тобто Біблія є засобом пізнання "духовного початку, внутрішньої натури "макро"- та "мікрокосму", інакше кажучи, Бога.

Таким у загальних рисах  є вчення Сковороди  про "три світи". Це вчення, як і вчення про "дві натури", виступало як основні  моменти для розробки вчення про людину. В ньому можна  виокремити такі основні  положення.

1. Ідея "внутрішньої  людини". Це положення  випливає із вчення  про "дві натури". У людини, як і  у всьому існуючому,  є видиме та  невидиме, тлінне  та вічне. Істинною  людиною в людині  є невидима натура, інакше кажучи, "внутрішня  людина". На думку  Сковороди, "внутрішня  людина" протиставлена  зовнішньому світу,  вона загублена  у ньому. "Знайти" себе вона може  лише лишившись  на самоті, втекти  від спокус та  заглибившись у  себе. Звернення людини  до самої себе  й пізнання себе - це осягнення Бога. Адже єство, сутність  внутрішньої людини  і є Бог.

Отож  ідея "внутрішньої  людини" спрямована на те, щоб довести, що щастя окремої  людини досягається  шляхом морального удосконалення. Щодо цього значною  є роль другого  положення вчення Сковороди про  людину.

2. Ідея "серця"  людини. Цьому положенню  Сковорода приділяв  багато уваги.  Ось чому його  вчення часто називається  "філософією серця". Який сенс вкладається  у поняття "серце"? "Серце" у філософії Сковороди позначається як сфера духовного життя людини. Воно охоплює багато значень: "серце" - це душевний стан людини, який керує його вчинками та примушує жити добром або злом; "серце" символізує також індивідуальність людини як істоти духовної; "серце" - це єдиний світ людини. До нього належать не тільки моральні переживання, почуття, пристрасті, а й пізнання. Тільки проникаючи в серце, пізнання може бути освоєним.

Сковорода стверджує, що серцем можуть оволодіти  як добрі, так і  злі сили. Перші  підносять людину, другі спричиняють  її падіння. Тому людина повинна прагнути до очищення свого  серця.

Із вченням  Сковороди про  людину тісно пов'язане  вчення про пізнання. Вихідним пунктом  теорії пізнання Сковороди  було визнання пізнаваності світу та непідвладна  віра в необмежені пізнавальні здібності  людського розуму. Поряд з цим митець пов'язував теорію пізнання із самопізнанням. Як вже вказувалось, він вважав, що в людині відбиваються та продовжуються загальні закони всієї природи, тому достатньо пізнати себе і можна розкривати природні закони та закони "мікрокосму" і "макрокосму".

Велику  увагу Сковорода  приділяв розвитку вчення про суспільство. Він вважав, що стійкість  суспільства залежить не від зовнішніх  форм суспільства, а  від його внутрішньої  сутності. На цій  основі Сковорода  сформулював свій ідеал суспільного  влаштування, який він  називав "Парною Республікою". Його суть він бачив  в образі ідеальних  відносин між людьми, які формуються згідно з духовною природою людини. Духовна республіка повинна будуватися відповідним чином  з началами любові, рівності, колективної  власності. Такий  духовний світ протилежний  світу зла. Він  не потойбічний, куди душа переселяється  після смерті, а  реальний, високоморальний, ідеальний світ. Ідеї "духовної республіки": любов, рівність, колективна власність є тими моральними імперативами (переконливі  вимоги), якими необхідно  користуватися як божественними або  природними установами, що для Сковороди  те саме.

Такою в загальних рисах  є філософська  система Григорія Сковороди.

Г. Сковорода  мав глибокий вплив  на весь подальший  розвиток української  філософії. Основні  ідеї його вчення знайшли  відбиття і розвиток у творчості практично  всіх українських  мислителів.

Українська філософія: традиції та особливості

Філософія України - органічна  частина всесвітньої  філософії. Проблеми, які вона розглядає, тісно пов'язані  з постановкою  і теоретичним  їх розв'язанням у  світовій філософії. Разом з тим  історія філософії  України відтворює  і самобутні підходи  і шляхи розв'язання цих проблем, що спираються на національні культурні  традиції. Наше звернення  до історії вітчизняної  філософії має  велике пізнавальне  значення. Відомо, що без історії немає  і теорії. Не вивчивши зміст і етапи  розвитку філософської думки в Україні, неможливо повною мірою зрозуміти  історію українського народу, особливості  формування його духовного  світу, його культури та традицій.

Ряд філософів  у розвитку та становленні  філософії в Україні  виокремлюють три  періоди: перший - становлення  і розвиток філософської думки в Київській  Русі; другий-період філософії українського Відродження та Просвітництва  і розвитку філософії  в Києво-Могилянській академії; третій - період української філософії  в культурі романтизму XIX-першої половини XX ст. Погоджуючись із такою концепцією періодизації історії  філософії в Україні, мабуть, варто доповнити  її четвертим і  п'ятим періодами. Четвертий  період-від 30-х років XX ст. до кінця 80-х років - філософія радянського  періоду, а також  філософія української  діаспори. П'ятий-період народження культури незалежної України  й формування сучасної філософії кінця XX та початку XXI ст.

Отже, мета цього розділу - провести загальний огляд  розвитку української  філософської думки, починаючи з доби Київської Русі і  закінчуючи дослідженнями  сучасних вітчизняних  філософів.

1. Філософська  думка в духовній  культурі Київської  Русі

Київська  Русь - перша східнослов'янська держава, де в межах  духовної культури здійснювалося  становлення вітчизняної  філософської думки. Але визначити "момент" виникнення філософії  як такої, звісно, ніхто  не може, оскільки її становлення - це тривале  накопичення узагальнених знань про довколишній  світ.

Можна лише з упевненістю  сказати, що для вітчизняної  культури у становленні  давньоруської філософської думки принципове значення мав процес християнізації Київської  Русі (988). Перемога християнства наприкінці X ст. мала своїм наслідком  проникнення античних та середньовічних філософських ідей на Русь через  Візантійську імперію  та сусідню Болгарію. Цей час і є  початком розвитку філософської думки у Стародавній  Русі.

Другою  важливою передумовою  виникнення, поширення  та розвитку філософських ідей у Київській  Русі є писемність. Історики вважають, що писемність на Русі виникає відразу після утворення слов'янської азбуки Кирилом та Мефодієм, тобто з початку X ст., а набуває розвитку і поширення з середини X ст. Про це свідчать, наприклад, тексти договорів, укладених князями Олегом та /горем у 907,911, 944 роках. їх складали грецькою мовою і відразу ж перекладали і писали руською.

Важливим  етапом у зародженні філософської думки  на Русі є формування літературно-писемної мови, коли у зв'язку з уведенням християнства почався масовий  переклад книг.

У давньоруській  літературі XI-XII ст. можна  виокремити такі напрями: перекладна література та оригінальна. Перекладалися  передусім біблійні тексти, твори отців  церкви та богослужебна література, потрібні для практичного  функціонування нової  ідеології. Біблія перекладалася  частинами. У ХШ-ХІV ст. був перекладений Новий Завіт та кілька книг Старого  Завіту. Повний же переклад Біблії здійснили  лише наприкінці XV ст.

Перше місце серед найпоширеніших у Давній Русі перекладених творів посідає твір Іоана Дамаскіна "Джерело знань". Широко був відомий у Давній Русі слов'янський просвітник Іоанн Болгарський (864-927). Він переклав з грецької твори Іоана Дамаскіна, написав кілька своїх творів і склав слов'янський "Шестиднів", тобто тлумачення біблійного оповідання про шість днів утворення світу (за Біблією).

Поширення в Київській Русі набули і збірки висловів давньогрецьких та римських філософів. Однією з  таких була збірка "Бджола", де містилися уривки з філософських творів Платона, Аристотеля, Сократа, Піфагора, Демокріта, Епікура, Анаксагора та ін. Завдяки таким творам, як "Повість про царевича Іосафа" та "Повість про Акіра премудрого", Давня Русь знайомилася з філософською думкою середньовічного Сходу.

У XI-XII ст. з'являються й  оригінальні твори  давньоруських авторів. На перше місце  за своїм філософсько-світоглядним значенням слід поставити "Слово  про Закон і  Благодать", написане першим руським за походженням митрополитом Іларіоном. У формуванні світоглядних ідей велику роль відігравали  і такі твори, як "Послання до Фоми" Клименты Смолятича (сер. XII ст.), "Слово про терпіння та любов" Феодосія Печерського (бл. 1036-1074 рр.), "Златоуст" і "Торжественник", а також "Притча про людську душу і тіло" Кирила Туровського (бл. 1130-1182 рр.), "Слово" та "Моленія" Данила Заточника (кінець XII - поч. XIII ст.). В основу майже всіх руських літописів, що розповідають про початкову історію Русі, покладено літописне зведення, що називається "Повість временних літ". Не можна не згадати .і твір "Слово о полку Ігоревім" (1187). Це не тільки видатний літературний пам'ятник, а й джерело філософських поглядів етапу становлення державності східних слов'ян.

Мислителі, письменники, публіцисти були не тільки серед  осіб духовного звання, хоча саме вони переважають  у середньовічний період. Значним культурним діячем Київської  Русі серед мирян, безсумнівно, є князь  Київський Володимир  Мономах, автор "Повчання". Це один із небагатьох текстів, де поданий  етичний кодекс поведінки  мирян.