Виникнення і розвиток вікової психології в Україні

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 19 Июня 2013 в 17:50, реферат

Описание работы

Розвиток вікової психології в Україні, як і всієї психологічної науки, має суттєві особливості, зумовлені тривалим розташуванням її між імперіями на заході і сході, тому немало вітчизняних учених, мислителів починали свої дослідження в Україні, а потім з різних причин перебиралися до політичних центрів цих імперій і нерідко асимілювалися там. Попри те, вони залишали помітний слід у вітчизняній психологічній науці, яка розвивалася і на українських теренах, часто всупереч багатьом різноманітним труднощам і перешкодам.

Файлы: 1 файл

история рефераті.docx

— 123.59 Кб (Скачать файл)

Ми перелічили основні пам'ятки писемної культури Київської  Русі, хоч далеко і не всі. До нас  дійшло 424 рукописи ХІ-ХІ 11 ст. А загальна кількість  рукописних книг часів  Київської Русі може становити від 31,5 до 130-140 тисяч томів.

У всіх цих працях знаходять  свій вияв особливості, що становлять основу філософської культури Київської Русі. Які  ж це особливості?

По-перше, для філософської культури Київської  Русі характерний  синкретизм, тобто  нерозчленованість. Річ у тім, що в культурі Давньої Русі не існувало ще розподілу між різними сферами духовної діяльності людини. Кожен твір тієї епохи для нас є водночас пам'яткою і історії, і літератури, і філософії.

По-друге, для філософської думки тієї епохи  характерна різноманітність  підходів до розв'язання тих чи інших проблем. Вона розвивається не як монолог, обмежений  православною догмою, а як поліфонія (багатоголосся) різних позицій.

По-третє, для філософської думки того періоду  характерна теїстичність, тобто розвиток під егідою церкви, церковного світогляду. Однак, будучи теїстичною, вона не була теологічною. Як це розуміти?

Річ у  тім, що давньоруські книжники здебільшого  були не теологами, не релігійними проповідниками, а політиками. їх непокоїли передусім  соціально-політичні  та етичні проблеми. Проте їх праці  створювалися під  значним впливом  релігійної ідеології. Тож філософська  культура того періоду  є теїстичною, але  не теологічною.

По-четверте, для філософської культури Київської  Русі характерна етизація. Це означає, що розгляд будь-яких проблем здійснювався книжниками з позиції етики: через конфлікт сил добра і зла.

По-п'яте, для філософської думки періоду  становлення характерна історіософічність. Тобто центральною проблемою філософської думки Київської Русі була проблема вироблення уявлень про людську історію.

Які ж  філософські питання  були в центрі уваги  київських "книжників"?

Насамперед  давні русичі намагалися відповісти на питання: що таке філософія? їх цікавив комплекс проблем, що стосувався світобудови. Вони прагнули з'ясувати глибинні джерела людської історії, знайти відповідь  на питання: "Звідки пішла земля Руська?". їх захоплювали загадки  людського буття. Напружений пошук  відповідей на ці та подібні питання  становив зміст філософської думки Київської  Русі.

Отже, можна  стверджувати, що вже  в епоху розвитку Київської Русі були закладені підвалини  філософського мислення, сформульовані основні  поняття та категорії, засвоєні і творчо пристосовані до руської  дійсності елементи візантійської, а  через неї грецької та східної філософської культури.

Подальший розпад Київської  держави, міжусобиці, перенесення шляхом обману в 1169 р. єпископом  Федором митропольної кафедри до міста Володимир негативно вплинули на розвиток духовної культури та філософської думки на Русі. Та Русь чекали ще більші випробування, а саме - татаро-монгольська неволя, що відкинуло її розвиток на сотні років. Мине час, і Києво-Печерський "патерик" у XV ст. зі співчуттям та гордістю пригадає колишню міць Київської Русі, духовну стійкість русичів у роки монолітної країни.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Яворський Симен (Стефан)

Важливе місце Стефан Яворський відводив проблемі матерії. Спираючись на вчення Арістотеля, він переосмислив його відповідно до ідеї філософії Нового часу. Матерію вчений розглядає як субстрат і загальний суб’єкт видозмін природних тіл. Цей субстрат є однаковим, однорідним у всіх тілах, хоча й різниться кількісно. Виходячи з визнання єдиної основи матерії, Яворський висловив глибоку діалектичну думку про «взаємний перехід підмісячних тіл» і широко використав античну ідею про круговерть речовин у природі : «З землі,— писав Яворський,— виникає рослина, з рослини — плід, з плоду — тіло людини, з тіла людини — труп, з трупа —черв’як, з черв’яка — земля». Висновок про однорідність матерії в усіх природних тілах був надзвичайно важливим, адже відкривав шлях для визнання єдності світу на основі його матеріальності.  
 
Значну увагу, яку Стефан Яворський приділяв теорії пізнання й логіці відповідно до загального спрямування барокового світогляду, підпорядкованого проблемі усвідомлення сутності людини, місця її в безмежному Всесвіті. Людину він розглядав як мікрокосм у макрокосмі, як невід’ємну частину природи, підпорядковану її законам. Але, якщо в природі діє лише атрибут протяжності, то основою людини є мислення. Це зумовлює її виняткове становище у Всесвіті і споріднює із самим Богом.  
 
Означений історичний період характеризувався широкомасштабними реформами Петра І. Зміцнюючи абсолютну монархію, Петро І намагався цілком підпорядкувати церкву державі, перетворити її в слухняне знаряддя світської влади. Він ставив завдання зломити церковну опозицію й виховати нову генерацію освіченого духовенства, спроможного вирішувати важливі державні справи. Після смерті патріарха Адріана цар відклав обрання нового владики. У 1700 р. він призначив Стефана Яворського місцеблюстителем патріаршого престолу в Москві, в сучасному розумінні — тимчасово виконувачем обов’язків патріарха. Характерно, що це призначення відбулося попри супротив не лише малоосвіченого російського духовенства, яке протидіяло реформам Петра І, а й Єрусалимського патріарха Досіфея. В листах до царя Досіфей застерігав його, щоб він в жодному разі не призначав патріархом Яворського : «Не може бути патріарх з малоросіян чи білорусів, тому що вони, маючи зносини з латинами, приймають численні догмати і нрави їх… Якщо прийдуть звідси чи серби, чи греки, чи від іншого народу, якщо б і випадково були мудріші і святіші особи, ваше державне царствіє да ніколи не сотворить митрополитом чи патріархом грека, серба чи русина, лише московітів… якщо і не мудрі суть. Московіти зберігають батьківську віру… недопитливі й нелукаві люди…».  
 
В особі Стефана Яворського Петро І вбачав людину, здатну, по-перше, поширювати освіту в середовищі духовенства й загалом у російському суспільстві, по-друге, стримувати антиреформаторські настрої серед служителів церкви. В тому ж 1700 р. Яворський був висвячений на митрополита. Сподівання царя щодо нього в цілому виправдалися. Просвітитель підтримував прогресивні реформи Петра І, брав діяльну участь у розбудові російської освіти. Водночас у питаннях церковної організації Яворський дотримувався поглядів тієї частини духовенства, яка прагнула незалежності церкви від світської влади. Попри це його поважав і йому довіряв Петро І. Пафос життя Стефана Яворського полягав у тому, що він послідовно дотримувався тих істин, які проповідував. Сучасники свідчили про його чесність, прямоту, огиду до користолюбства та інтриг. Прикладом може слугувати примирення Яворського з іншим видатним українським просвітителем при дворі Петра І — Феофаном Прокоповичем, незважаючи на глибокі світоглядні розходження та особисту неприязнь — в інтересах загальнодержавного характеру.

Просвітитель надавав великого значення пізнанню й знанням у  житті людини, тому рішуче виступав проти неуцтва та забобонів. У  проповідях і промовах («словах») він  виступав проти єретиків і розкольників, підтримував і обґрунтовував  поширення в країні освіти. Трактати й проповіді просвітителя мали чітку  спрямованість : у них розвивалися  ідеї українських мислителів XVII ст. Водночас Стефан Яворський виступав проти кальвіністських і лютеранських ідей, як ревний захисник православ’я, авторитету церкви, її вчення, рішень соборів. Цим проблемам він присвятив полемічний трактат «Камінь віри». Чітка аргументація й загальне спрямування твору були помічені католицькими вченими. В 1730 р. іспанський чернець-домініканець Р.Рібейра видав у Відні працю «Відгомін віри», спрямовану проти твору Буддея «Про непримиренність грецької та латинської церков», на захист «Каменю віри» Стефана Яворського. Разом з тим, захищаючи православну церкву від впливів протестантизму, Стефан Яворський зазначав, що той, хто «на папу і на церкву римську напряже лук свій, обаче стріли його, отрутою напоєні, і нас досягають». Таким чином він підкреслював, що між православною і католицькою церквами більше спільного, ніж між ними і протестантизмом.

Не забував Стефан Яворський і свій рідний навчальний заклад— Києво-Могилянську колегію. За його підтримки в 1700 р. царською грамотою їй було надано статус академії.  
 
У 1701 р. за розпорядженням Петра І Стефан Яворський розпочав реорганізацію Московської Слов’яно-греко-латинської академії, заснованої в 1687 р. випускником Києво-Могилянської академії білорусом Симеоном Полоцьким. Реорганізація проводилася за зразком Києво-Могилянської академії та західноєвропейських навчальних закладів. Тут відновили «навчання латинське», для викладання нових предметів Стефан Яворський викликав відомих київських учених. Упродовж кількох років ректором академії був випускник Львівської братської школи Ф.Лопатинський. Сам Стефан Яворський протягом 20-ти років виконував обов’язки протектора Академії. За цей період її реорганізували у великий вищий навчальний заклад, який складався з восьми класів : чотирьох нижчих — фари, інфіми, граматики і синтаксими, двох середніх — піїтики та риторики і двох вищих — філософії і богослов’я. Основним предметом у перших чотирьох класах стала латинська мова. Паралельно вивчалися церковнослов’янська мова, початки географії, історії та арифметики. У фарі вчили читати й писати латинською мовою, в інфімі — першим граматичним правилам латинської і церковнослов’янської мов, у класі граматики вивчалася перша частина латинської граматики й уся слов’янська, а також елементи географії, історії та катехізис. У граматичному класі проходили курс латинського синтаксису, закінчували курси географії, історії, арифметики й катехізис. Під час вивчення граматики, а також риторики й піїтики використовувалися праці українських учених. Курс філософії складався з логіки, діалектики, фізики,  
 
метафізики, психології, етики й навіть метеорології. Вивчаючи фізику, учні  
 
отримували різноманітні відомості з природничих наук. Філософський курс грунтується на вченні Арістотеля.  
 
Академія не мала станових обмежень, тут навчалися вихідці з різних суспільних верств. Урядові установи розглядали цю академію як загальноосвітню різночинну школу, що готує освічених людей не лише для церкви, а й для потреб держави. Слов’яно-греко-латинська академія була другим після Києво-Могилянської навчальним закладом, з якого набирали молодь зі знанням латинської мови для державної служби. З вихованців цієї Академії вербували учнів для інших спеціальних навчальних закладів. Згодом звідси вийшло багато видатних діячів російської культури : А.Барсов, М.Ломоносов, Д.Виноградов, С.Крашенинников.  
 
Під впливом Стефана Яворського на початку XVIII ст. була створена мережа нових духовних шкіл, які називалися архієрейськими (адже вони створювалися під наглядом архієреїв, часто біля їхніх помешкань). Перші такі школи були відкриті в Чернігові (1700 р.), Тобольську і Ростові (1702 р.), Новгороді (1706 р.), Смоленську (1714 р.). За зразком Московської академії в деяких з них вводилося викладання латинської та грецької мов. Беручи до уваги той час, школи охоплювали відносно велику кількість дітей. Так, у Ростовській школі навчалося близько 200 чоловік, у Новгородській — 100 учнів різного станового походження. Цю школу Петро І використовував для підготовки державних службовців, а також учителів граматики. Протягом першої чверті XVIII ст. було відкрито 45 архієрейських шкіл з 3-ма тисячами учнів.  
 
Багато уваги приділяв Стефан Яворський роботі Московської друкарні. Він брав активну участь у виданні словників, навчальних посібників. Так, у 1701 р. управляючий Московською друкарнею Ф.Полікарпов, відомий педагог, перекладач і автор книг, видав за підтримки Стефана Яворського свій тримовний буквар — «Буквар словенскими, греческими, римскими письмены учитися хотящим…». У ньому вміщено літери, склади, вибрані слова слов’янською, грецькою й латинською мовами, молитви, заповіді, а також статті й вірші релігійного та морально-виховного характеру. Показово, що в букварі вперше надруковано словник «про училища і про книги» з поясненням і перекладом їх грецькою й латинською мовами, серед яких є такі : академія, школа, вчитель, книга, хроніка, космографія. У 1704–1708 рр. в Москві побачив світ «Буквар языка словенска», багато в чому схожий на буквар Симеона Полоцького. Новим тут було «умовляння до батьків про виховання дітей», в якому доводилася необхідність правильної організації виховного процесу.

Великий інтерес у педагогічному  плані викликає елегія Стефана Яворського «Митрополита Рязанського і Муромського слізне з книгами прощання», в якій він пише про величезне значення книги для повноцінного життя людини. Книга, на його думку,— джерело краси й духовної утіхи, найдорогоцінніший скарб. Елегія була перекладена багатьма мовами світу. Звертаючись до книг, автор писав :  
 
… Лише тільки ви напували мене наче медом,  
 
З вами, книги, солодко на світі жилось.  
 
… Ви навчили мене і хвалебні титули дали,  
 
Іменитих людей повагу подарували.  
 
… Горе мені : розлучаться очі мої з вами навіки  
 
І більше не зможете душу мою наситить…  
 
Передові погляди Стефана Яворського на проблеми освіти були відомі за межами країни. Про це свідчить той факт, що Г.Лейбніц, розробляючи план організації Російської Академії наук, звернувся з листом про допомогу саме до нього.  
 
Непослідовність позиції Стефана Яворського щодо реформ, впроваджених Петром І, стала причиною того, що з 1712 р. його практично усунули від управління церковними справами. Найближчим соратником Петра І в проведенні перетворень став Ф.Прокопович. проте ще впродовж 10-ти років Стефан Яворський відігравав значну роль у розвитку освіти в державі.  
 
Протягом усього життя Стефан Яворський намагався повернутися в Україну. В листі до Данила Туптала він скаржився на «нелегкостерпний» спосіб життя при дворі, «що й розум засліпив, і здоров’я відняв, і душу пошкодив… Ось що, отче, змушувало і змушує мене вийти з цього Вавилону. Ось що спонукало мене шукати Київської кафедри, не заради кафедри, тому що я вже маю кафедру, яка є першою в ієрархічному значенні… але заради відпочинку і спокійного життя, у якім я зміг би лишити нащадкам який-небудь, бодай незначний твір свого незначного розуму».  
 
У 1721 р., за рік до смерті, Стефан Яворський склав каталог своєї бібліотеки, яку передав Благовіщенському монастиреві в місті Ніжині, побудованому на його кошти. Відповідно до задуму просвітителя, монастир мав відіграти роль колегії для підготовки кадрів духовенства. Каталог розпочинався з елегії, що оспівувала книгу.  
 
Попри непослідовність поглядів Стефана Яворського, його діяльність мала велике позитивне значення у розвитку освіти й педагогічної думки. Те, що вчений протягом майже 20-ти років був протектором Московської Слов’яно-греко-латинської академії, намагався організувати навчально-виховний процес і ній на зразок прогресивних засад Києво-Могилянської академії і західних університетів, брав активну участь у розробці підручників, словників та їх виданні, сприяло розвиткові педагогічної теорії і практики.  
 
 
Праці :  
 
1. Yavorski S. Agonium philosophicum… K., 1691 ;  
 
2. Яворський С. Виноград Христов… Чернігів, 1698 ;  
 
3. Яворский С. Значения пришествия антихриста… М., 1703 ;  
 
4. Яворский С. Камень веры… М., 1728, 1729, 1749 ; К., 1730 ;  
 
5. Яворский С. Буквар языка словенска. М., 1704 ; 1708 ;  
 
6. Яворский С. Проповеди блаженной памяти Стефана Яворского… М., 1804–1805 ;  
 
7. Яворский С. Риторическая наука, сочинение Стефана Яворского. СПб., 1878 ;  
 
8. Яворський С. Філософські твори : В 3 т. К., 1992.

 

 

Гізель Інокентій

Українська педагогіка в  персоналіях – ХІХ століття / За редакцією О.В. Сухомлинської / навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, у двох книгах // «Либідь», - К., 2005, кн. 1., стор. 125 – 131.  
 
 
 
Гізель Інокентій  
 
(бл. 1600–1683)  
 
Учений, педагог,  
 
письменник, видавець  
 
 
Інокентій Гізель народився в Пруссії. Молодим хлопцем, невідомо з яких причин, переїхав до Києва. Дехто вважає, що прізвище Гізель є латинізоване Кисіль, можливо батько й син Гізелі просто повернулися на батьківщину. Хоч би як там не було, але він, став на думку М.Ф.Сумцова, «дорогим надбанням для країни і народу, який дав йому притулок».  
 
Гізелі визнавали реформатське віровчення, яке під назвою соціанства було досить поширене в XVII ст. в Україні. Переселившись до Києва, вони прийняли православ’я. Інокентій, вступивши до Києво-Могилянського колегіуму, став у класі філософії учнем Йосифа Кононовича-Горбацького. Завдяки своїм здібностям він звернув на себе увагу професорів і протектора колегії Петра Могили, який відрядив його за кордон для підготовки до професорської діяльності. Інокентій Гізель продовжив навчання в Замості, невеликому тепер містечку неподалік від Любліна (Польща), де з кінця XVI ст. діяла академія, заснована канцлером Яном Замойським (1541–1608), меценатом наук, який сам навчався в університетах Парижа, Страсбурга та Падуї і був у близьких стосунках з родом Могил. Немає відомостей про те, як довго перебував Інокентій Гізель у Замості. Дмитро Ростовський у промові над його могилою говорив, що той навчався в різних школах, «до которых и через море путешествовал». Ряд послідовників вважає, що Інокентій Гізель навчався в Пруссії та Англії, де вивчав історію та юриспруденцію. Після повернення в Україну він був призначений учителем, а потім професором філософії, і за протекцією Петра Могили, який високо цінував молодого вченого, ректором (1646–1650) колегіуму — останнім за життя її засновника. На смертному одрі митрополит передав йому свій титул «благодійника й покровителя Київських шкіл» і доручив зберігати й підтримувати закладені ним традиції.  
 
Інокентій Гізель відомий як культурно-освітній діяч, талановитий полеміст, учасник дипломатичних переговорів з Московією 1654 р. Його перу належать праці з філософії, психології, теології й історії. У курсі філософії Гізеля, так само, як і в курсах багатьох його попередників, виразно простежуються ренесансні тенденції. Це дає підстави говорити про спадкоємність ідей у Києво-Могилянській академії

За формою курс філософії  Інокентія Гізеля викладений значно краще, ніж попередні. Основна форма  викладу — диспут або підготовка до нього. Вчений прагнув зробити  таку форму викладу практичною, дійовою, готуючи молодь до диспутів з єзуїтами. Так, у 1646 р. студенти Києво-Могилянської колегії на чолі з Інокентієм Гізелем, тоді вже її ректором, вели протягом трьох днів релігійний диспут з відомим  київським єзуїтом-місіонером М.Биховським. Богослов’я тоді не викладалося, тож  довелося їм використовувати навички, набуті в процесі вивчення філософії, та свої знання з православного катехізису.  
 
З педагогічного погляду, серед наукового доробку вченого на особливу увагу заслуговує «Твір про всю філософію» (1646–1647), зокрема поданий у ньому курс фізики, а також метод викладу матеріалу. Праця являє собою курс лекцій з філософії, написаний латинською мовою. Автор спочатку наводить різні точки зору на об’єкт вивчення, подає докази того чи іншого положення, потім сам заперечує ці докази ці докази й, нарешті, підводить читачів до самостійного логічного висновку стосовно певного явища або теоретичного положення. У творі чітко простежується відомий дидактичний принцип, який визначає шлях пізнання від часткового до загального, від конкретного до абстрактного. Теоретичні положення підтверджуються багатьма прикладами, логічними доказами, міркуваннями, узагальненнями.  
 
Розглядаючи філософію («метафізику») як науку про мудрість, оскільки вона «з’ясовує перші причини речей, найвищі і найскладніші речі й, певним чином, універсальні сутності», Інокентій Гізель підкреслював, що «інші науки, мов служниці, мають підпорядковуватись метафізиці», бо вона «як королева турбується про всі інші науки, …з’ясовує їхні принципи та їхні терміни, спростовує тих, хто заперечує ці принципи». Така думка засвідчує глибоке розуміння вченим системи взаємозв’язку форм наукового знання й необхідності визначення їхніх принципів і понять. Тут простежуються елементи нового сприйняття науки як взаємопов’язаної системи знань із її узагальненою формою відображення — філософією, а водночас і нового розуміння освіти, яке має ренесансне забарвлення.  
 
При зовнішній традиційній зорієнтованості філософія Інокентія Гізеля містить чимало раціональних елементів. Визнаючи Бога, він зазначив, що крім першотворця світу, існує ще один творець — «мистецтво». Роздуми вченого з цього приводу значною мірою ілюструють його педагогічні погляди. Мистецтво він розглядав в найширшому значенні цього слова як «навик, що надає правильності у виготовленні речей», тобто як здатність творити «згідно з ідеєю (прообразом), або з наочним уявленням (зображенням)». На прикладах створеного «мистецтвом» людини годинника, діяльності лікаря, архітектора, Інокентій Гізель ілюстрував «мистецький рух», що є реалізацією ідеї через відповідну діяльність суб’єкта, чиє «мистецтво відтворює природу», бо «мистецтво створює, пізнаючи».  
 
Незважаючи на те, що Київський колегіум певний час не мав права на викладання філософії «далі логіки й діалектики», цей предмет вивчався в повному обсязі. Філософські курси, прочитані в 40-ві роки XVII ст. Інокентієм Гізелем, складалися з логіки, фізики й математики. І хоча значне місце в них відводилося проблемам філософського обгрунтування православ’я, але водночас порушувалися питання співвідношення небесного і земного, можливості пізнання світу і людини. Визнаючи Бога творцем, подальший розвиток природи вчений розглядав як її саморозвиток, рух матерії. Інокентій Гізель вважав, що «матерія в своїй єдності з формою є основою всіх змін і перетворень в природі», стверджував, що світ існує незалежно від людини й пізнається за допомогою відчуттів.

Информация о работе Виникнення і розвиток вікової психології в Україні