Виникнення і розвиток вікової психології в Україні

Бажання Петра І поглиблювати церковні та культурні реформи реалізувалося  в призначенні Феофана Прокоповича  помічником доглядача патріаршого  престолу, пізніше — віце-президентом  створеного самим Прокоповичем Синоду, який замінив наявну в Росії систему  патріаршого управління церквою. Дослідник  діяльності Феофана Прокоповича  О.Брекнер зазначав, що «політику Петра І щодо релігії проводив винятково Феофан», ставши невдовзі «правою рукою царя при організації нової церкви, синоду, духовного життя… Він скоріше був політиком, ніж теологом, завзятим ворогом усякого папізму, теократії, аскетизму…».  
 
Політичні погляди Феофана Прокоповича являють собою найбільш неоднозначну частину його наукового доробку. Ще працюючи в Києво-Могилянській академії, він одним з перших в Україні розробив концепцію суспільного договору та природного права, своєрідно трансформуючи їх до запроваджуваних у Росії реформ. Його концепція була менш демократичною, ніж, наприклад, у Гоббса, оскільки Прокопович виходив із розуміння держави і влади як Богом даних, а не лише домовленості між самими людьми. Це відбилося на його концепції освіченого абсолютизму, яку він розробляв уже в Росії.  
 
У таких працях, як «Слово про владу і честь царську», «Духовний регламент», «Правда волі монаршої», учений розробив складну концептуальну систему, намагаючись поєднати принципи божественного походження влади з принципами суспільного договору.  
 
Оскільки державна влада надається Богом, то вона уособлює найвищу  
 
владу. Носієм державної влади є монарх. Люди підтримують державну владу для збереження свого життя і спокою. Таким чином, держава — продукт договору між народом і монархом. Монарх стає батьком для підданих і на цій основі реалізує «народну волю». Тому він має право використовувати свою владу для втручання в усі сфери життя народу. І як діти не можуть вибирати собі батьків, перечити їм, а тим більше зраджувати їх, так і піддані мусять підкорятися владі. Проте в окремих випадках (у зв’язку з військовою необхідністю, спадкоємництвом престолу за невизначеної ситуації) народ може виступати як активний суб’єкт історичного процесу.  
 
Ні за своїми переконаннями, ні в силу історичних умов Феофан Прокопович не міг запропонувати демократичну доктрину суспільного ладу. Новим фактом в історії вітчизняної політичної думки є те, що чи не вперше за народом визнавалися право і можливість активної історичної творчості, участі в державному житті.

Оцінюючи творчість Феофана  Прокоповича, треба підкреслити  складність і суперечливість його поглядів. Як зазначала Н.Полонська-Василенко, він закладав «підвалини російського  цезаропапізму», входив у найближче оточення Петра І — ворога української незалежності. Але водночас тема України як батьківщини чітко простежувалася в діяльності, листуванні, ідеях мислителя. Так, на початку XVII ст. митрополит Іов Борецький на противагу пропагованій російській ідеологічній формулі «Москва — третій Рим» проголосив іншу : «Київ — другий Єрусалим», яку підтримали Петро Могила, а пізніше й Феофан Прокопович, особливо в період гетьманства Івана Мазепи. Саме Мазепі просвітитель присвятив свою трагикомедію «Володимир». У преамбулі п’єси він пише : «… В преславній Академії Могило-Мазепинській Київській, вітаючій ясновельможного його царської пресвітлої величності війська Запорізького обох сторін Дніпра гетьмана і славного чину святого Андрія — апостола кавалера, Іоанна Мазепи, превеликого свого ктитора…». В епілозі, коли апостол Андрій пророкував величне майбутнє Києву, Феофан Прокопович вклав у його уста й пророцтво про появу Києво-Могилянської академії та Івана Мазепи як її покровителя («Над всіма ж цими храминами зіждитель Іоанн славимий начертан зриться»). Після ж Полтавської битви він назвав Мазепу «змінником» та «ізвергом», звинуватив у зраді наказного гетьмана Полуботка. Живучи за умов підозрілості до всіх українців, цькування незадоволеними реформами церковними ієрархами, постійних доносів, Феофан Прокопович змушений був продемонструвати свою лояльність у цей критичний момент. Треба також зазначити, що саме такого освіченого монарха, яким, на його погляд, був Петро І, учений вважав гарантом культурного розвитку суспільства, наук і мистецтв, а тому, відповідно, не підтримував дій, спрямованих на підрив царської влади. Після смерті Петра І Феофан Прокопович активно сприяв відновленню гетьманства в Україні.  
 
Ідеалізуючи Петра І, жорстокого душителя України, мислитель з любов’ю пише про «нашу батьківщину», присвячує сповнені гордістю й  
 
піднесеністю вірші Києву, проголошує похвалу Дніпрові : «Славен будь,  
 
отче великий, завжди повноводний, глибокий… Хто б навтішатись досить спромігся любими серцю просторами цих берегів неозорих ?.. О, славо і гордосте наша одвіку…».  
 
Учений перебував у горнилі творчого й політичного життя, коли помер його високий патрон. Намагаючись зберегти все найкраще й позитивне в культурноосвітній галузі, що було зроблено в епоху Петра І, він став головним ініціатором зведення на престол Катерини І. Під час похорону царя виголосив промову, яка вважається найліпшою в його риторичній практиці.  
 
Помер Феофан Прокопович 8 вересня 1736 р. в Санки-Петербурзі. Розповідали, що перед смертю він приставив пальця до голови і сказав : «О, голово, голово, розуму впившись, куди прихилишся ?» І це звучало як своєрідне покаяння.  
 
Символічно, що в останній рік життя доля звела Феофана Прокоповича з великим російським ученим Михайлом Ломоносовим. На початку 1736 р. Михайло Ломоносов і ще 11 найкращих вихованців Слов’яно-греко-латинської академії приїхали до Петербурга й оселилися в будинку, де містилася канцелярія Феофана Прокоповича. Цей збіг обставин надав молодому вченому змогу особисто спілкуватися з видатним українським просвітителем, який завжди брав найдіяльнішу участь у справі освіти «вчених росіян». Дослідники неодноразово підкреслювали величезний вплив Феофана Прокоповича (філософа, мовознавця, історика) на формування поглядів Михайла Ломоносова. Зокрема, «Короткий російський літописець» Ломоносова як за стилем і методом викладу, так і за загальною характеристикою історичного процесу дуже близький до «Родовідного списку» українського мислителя.  
 
Значний вплив ідеї Феофана Прокоповича мали також і на відомого діяча російської освіти й культури В.Татищева.

М.Драгоманов, говорячи про  видатних українських мислителів і  вчених, у тому числі й Феофана  Прокоповича, з жалем писав, що «таких людей стала тратити в XVIII ст. наша Україна для столичної Московщини, а там вони перероблювалися з  вільних людей на царсько-церковнх чиновників». Оцінюючи діяльність просвітителя, важливо не змішувати його обмежені своєю епохою суспільно-політичні погляди та науково-освітню й літературну спадщину. Світлим прагненням запалити на нашій землі оновлений вогонь розуму й прогресу позначене непересічне явище культурного минулого України на ім’я Феофан Прокопович.  
 
 
 
Праці :  
 
1. Прокопович Ф. Духовный регламент. СПб., 1721 ;  
 
2. Прокопович Ф. Первое учение отроком. СПб., 1721 ;  
 
3. Прокопович Ф. Буквар славенский… М., 1724 ;  
 
4. Прокопович Ф. Слова и речи поучительные, похвальные и поздравительные. Ч. 1–3. СПб., 1760–1765 ;  
 
5. Прокопович Ф. Богословские сочинения : полного собрания часть 4. СПб., 1774 ;  
 
6. Прокопович Ф. Вещи и дела, о которых духовный учитель народу  
 
христианскому проповедать должен… М., 1784 ;  
 
7. Прокопович Ф. История императора Петра Великого от рождения его до Полтавской баталии. М., 1788 ;  
 
8. Прокопович Ф. Первое учение отроком // Покровский В.И. Историческая хрестоматия. М., 1894 ;  
 
9. Прокопович Ф. Духовный регламент // Хрестоматия по истории педагогики. М., 1936 ;  
 
10. Прокопович Ф. Владимир // Сочинения. М. ; Л., 1961 ;  
 
11. Прокопович Ф. Етика / Пер. з лат. // Філософські твори : В 3 т. К., 1979. Т.2.  
 
12. Прокопович Ф. Логіка / Пер. з лат. // Філософські твори : В 3 т. К., 1979. Т.2.  
 
13. Прокопович Ф. Натурфілософія, або фізика / Пер. з лат. // Філософські твори : В 3 т. К., 1979. Т.2.  
 
14. Прокопович Ф. Вірші // Філософські твори : В 3 т. К., 1979. Т.2.  
 
15. Прокопович Ф. Математика // Пер. з лат. // Філософські твори : В 3 т. К., 1981. Т.3.  
 
16. Прокопович Ф. Реєстр государей російських… // Філософські твори : В 3 т. К., 1981. Т.3.

Головна / Програми асоціації / Видатні українці / Кониський Григорій Осипович (Георгій)

Кониський Григорій Осипович (Георгій)

 
Ці ідеї та принципи є характерними і для творчості Григорія Савича Сковороди — учня Григорія Осиповича  Кониського.  
 
Як професор і адміністратор учений брав найактивнішу участь в обговоренні кількох проектів інструкцій щодо організації навчального процесу в Києво-Могилянській академії, «чего в школе учить». Він виходив насамперед з практики, розробивши чіткі настанови для кожного академічного класу.  
 
У першій половині XVIII ст. академія мала вісім класів, навчальний курс яких у послідовному порядку тривав 12 років. Класи були такі : фара, або аналогія, де вивчались елементарна граматика російської, польської і частково латинської мов, правила чистописання та орфографії ; наступні три класи (інфіма, граматика, синтаксема) відводилися для спеціального вивчення латинської мови, що давало змогу не лише правильно, а й вільно та красномовно говорити й писати. У середніх класах вивчалися піїтики й риторики, закони віршування та ораторське мистецтво, причому різними мовами й у різних жанрах. Окрім того, в шести початкових класах викладалися катехізис, арифметика й частково геометрія. Філософський курс тривав два роки. До його змісту входили раціональна (діалектика й логіка), моральна (етика) та натуральна філософія. Натуральна філософія поділялася на фізику, математику й метафізику. Фізика охоплювала природознавство, космогонію, метеорологію, зоологію та фізіологічну психологію. Найдовшим був богословський курс, який тривав 4 роки.  
 
Розробляючи разом з Григорієм Щербацьким інструкцію «Про порядок викладення предметів у всіх класах…», Григорій Осипович Кониський дав конкретні настанови для кожного класу.  
 
Так, у класі аналогії він радив спочатку навчити рідної мови, а потім перейти до першооснов латинської, читати нею й розуміти прочитане ; у класі синтаксими виконувати письмові завдання, привчати до «екзерцицій» (вправ), засвоювати правила правопису. В інфімі рекомендував повторювати попередні правила латинської граматики, вивчати польську й російську мови. У класі граматики вже можна перекладати Євангеліє, завчати напам’ять окремі латинські тексти. В синтаксимі вимагалося закінчити вивчення латинської граматики, поглиблено студіювати синтаксис, вивчати напам’ять епістоли Цицерона, виразно декламувати їх, продовжити читання Євангелія латинською мовою водночас із рідною. У курсі піїтики передалося не лише ознайомлення з наукою віршування, а й читання епістол, студіювання творів Феофана Прокоповича і Михайла Ломоносова. В курсі риторики слід було засвоювати правила красномовства, швидко перекладати епістоли Цицерона, розбирати тропи, фігури, періоди, практикувати імітацію латинських епістол, перекладати твори Горація, розуміти їхнє естетичне значення, виголошувати імпровізовані орації, ознайомитися з началами філософії — діалектикою. Правила засвоювалися шляхом довгих «екзецицій», які повинні були складатися в класі під керівництвом професора, а домашні «окупації» писалися під наглядом старшокурсників і давалися йому на перегляд.

Свої теоретичні настанови  про форми літературних творів, їхні художні особливості вчений виклав у курсі лекцій латинською мовою  «Правила поетичного мистецтва…» (1746 р.), складеному за працями «Про мистецтво  поезії» Арістотеля та «Три книги про поетичне мистецтво» Феофана Прокоповича, й виданому в 1786 р. Тоді ж він написав драму «Воскресіння мертвих…», поставлену в академії в 1747 р.  
 
Залишив просвітитель і великий рукописний курс латинською мовою «Філософія, поділена на чотири відділи, що містять логіку, фізику, метафізику й етику» (1749 р.). В ньому автор скаржився, що даремно витратив багато часу на студіювання інтерпретаторів Арістотеля й Фоми Аквінського ; практичну ж користь дало йому безпосереднє читання їхніх творів та праць. При цьому зауважив, що «следует истине», а не Арістотелю, і для повнішого опанування студентами курсу філософії настійно рекомендував популярний тоді в Європі підручник німецького вченого Фрідріха Баумайстра, в якому матеріал було викладено «розважливо, твердо і ясно», очищено від середньовічного «сміття схоластів» та інтерпретаторів Арістотеля. У розділі натурфілософії, де подаються відомості про першооснову Всесвіту й про всі тіла природи та природні процеси, Григорій Осипович Кониський пропагував учення Р.Декарта і здобутки тогочасної європейської науки, зокрема фізики й астрономії.  
 
Тлумачення метафізики, вважав педагог, дає тверду основу для розуміння інших дисциплін ; етика відкриває очі для самопізнання й усвідомлення свого обов’язку перед суспільством.  
 
В настановах ученого знайшли відображення основні дидактичні принципи, сформульовані Я.А.Коменським. У період його ректорства кожен учень міг добровільно залишатись у будь-якому класі «по искательству совершенного знания и науки», за своїм бажанням мав право повертатися з вищих у нижчі класи, щоб закріпити знання. Скажімо, студент Григорій Левицький числився у класі риторики сім років, оскільки був «інспектором» — учителем молодших дітей. Допускався й достроковий перехід у вищі класи, якщо в здібнішого студента на те були підстави.  
 
У 1755 р. Григорія Осиповича Кониського призначили єпископом Могильовським, а в 1783 р. висвятили на архієпископа Білоруського. В 1757 р. він заснував у Могильові семінарію на зразок Києво-Могилянської академії, написав і видав для студентів кілька підручників. Викладачів запрошував з Києва. Могильовська семінарія стала провідним освітнім закладом й ідеологічним центром православних білорусів, хоча не раз зазнавала погромів від фанатично налаштованих католиків. Так, у 1759 р. під час церковної служби озброєна юрба напала на церкву й Григорій Осипович Кониський змушений був рятуватися в бричці з гноєм. У 1761 р. озброєна шаблями й пістолями ватага студентів єзуїтського колегіуму Могильова вдерлася в будинок єпископа й семінарію, трощила все на своєму шляху, лупцювала ченців і школярів, шукала Кониського, який заховався в темних підвалах помешкання. Але він не переставав виголошувати гнівні промови навіть в очі королю та придворній високопоставленій шляхті.  
 
Григорію Осиповичу Кониському тривалий час приписували авторство дуже популярної у XVIII–XIX ст. праці «Історія Русів, або Малої Росії», де захищалися ідеї української автономії та республіканізму. Авторство було зафіксовано на найдавніших, хоч і не на всіх, списках ; чи це зробив сам учений, чи переписувачі, можемо тільки здогадуватися. Більшість сучасних дослідників заперечують таки ж цей факт.

Тим часом «Історія Русів…» — найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця XVIII ст.— справив значний вплив на багатьох видатних митців і науковців, особливо в 30-ті роки ХІХ ст., коли розповсюджувався в рукописах. О.М.Бодянський, видавець твору, писав : «При друкуванні я користувався майже десятьма списками різного типу, зробив усі важливі і напівважливі різнослів’я, а все інше надруковане без найменшого скорочення, навіть до коми, до архаїзму». Під впливом цієї праці О.С.Пушкін написав свою «Полтаву», М.В.Гоголь користувався нею під час створення «Тараса Бульби», а Т.Г.Шевченко — цілої низки патріотичних творів. О.С.Пушкін, високо цінуючи «Історію Русів…», назвав Григорія Осиповича Кониського «великим живописцем», зазначав, що «серце дворянина б’ється в нього під чернечою рясою», а «любов до батьківщини часто зваблює його за межі суворої справедливості».  
 
«Історія Русів…» подавала картину історичного розвитку України від найдавніших часів до другої половини XVIII ст. (до 1769 року). Автор працював у традиціях козацьких літописів, якими користувався, доповнюючи виклад переказами, власними спогадами й документами. Він розглядав історію України з найдавніших часів, а історію княжої доби — як самостійне державне життя під керівництвом київських князів. В «Історії Русів…», за його задумом, період до нашестя монголо-татар написаний «екстрактом», а після цього події висвітлюються «просторо і докладно».  
 
Центральна постать твору — Богдан Хмельницький. У цій частині автор виявляє анти шляхетську тенденцію, гетьмана високо шанує, називає його досконалим політиком, уміщує віршовану епітафію йому, посилається на договірні статті. Головна ідея книжки — природне моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українського народу за визволення — основний зміст.  
 
Понад сто років «Історія Русів…» не лише виконувала роль цінного історичного джерела, а й сприяла патріотичному вихованню молодих поколінь українців.

Помер Григорій Осипович Кониський 13 лютого 1795 р. в Могильові (тепер Білорусь), залишивши по собі значну кількість віршованих і прозових творів та добру пам'ять як професор, префект і ректор Києво-Могилянської академії, а також славу борця за православ’я в Білорусі. Поховали його у Спасо-Преображенському соборі Могильова, зруйнованому під час Другої світової війни.  
 
Творчість ученого знаменує новий крок у розвитку педагогічної думки в Україні, демонструє високий рівень гуманістичної культури автора як виразника ідеології українського відродження й просвітництва. Не буде перебільшенням розглядати його як одного з перших українських мислителів, котрий звернув увагу на цінності людського життя, які він називав благими, а багатосторонній аналіз проблеми людини ще раз засвідчує, що українська наука в той час перебувала на шляхах гуманізації, розгорталася в напрямі вивчення особистості, суспільства. Істотно коригувалась і доповнювалась традиційна методологія, дедалі більшого значення набували нові принципи, згідно з якими природа виходила на перший план у дослідженні людини й процесу пізнання. Все це збігалося з тенденціями розвитку загальноєвропейської науки, яка інтенсивно розробляла та використовувала нові методологічні й теоретичні принципи наукових, педагогічних і філософських досліджень, позбавлених фаталізму та містицизму й зорієнтованих на натуралістичну парадигму.  
 
Праці :  
 
1. Conisci G. Praecepta de arte poetica… К., 1746 // ІР НБУВ ;  
 
2. Conisci G. Philosophia… К., 1749 // ІР НБУВ ;  
 
3. Conisci G. Cristiana orthodoxa theologia… К., 1751 // ІР НБУВ ;  
 
4. Конисский Г. Историческое известие о епархии Могилевской… // Любопытный месяцеслов. 1776 ;  
 
5. Conisci G. Prava i wolnosci obiwatelom Korony Polskiey… Warszawa, 1767;  
 
6. Конисский Г. Воскресение мертвых // ІР НБУВ ;  
 
7. Конисский Г. Правила поэтического искусства. К., 1786 ;  
 
8. Собрание сочинений Г.Конисского, архиепископа Белорусского, с портретом его и жизнеописанием. СПб., 1835. Ч. 1–2 ;  
 
9. Записки Конисского о том, что в России до конца XVI века не было унии // Чтения в Обществе истории и древностей российских при Московском университете. М., 1846 ;  
 
10. Конисский Г. История Руссов, или Малой России. К., 1991.