Виникнення і розвиток вікової психології в Україні

В «Етиці» розкриваються  механізм і сенс людської діяльності. Кожна людина діє, бо «вона бажає  чогось, заради чого це робить». Оволодіння предметом бажання є щастям, але  людина не завжди розуміє, що саме відповідає її уявленням про щастя : тому люди, діючи поквапом і неправильно, помиляються  у своїх бажаннях і не досягають  щастя. Вчений вважав основним завданням  етики, яка керує людською поведінкою, «досліджувати й навчати, в чому полягає найвище добро, або найвище  щастя і блаженство. А цього  вона може досягти не інакше, як з’ясувавши, що людині найбільш відповідає». Феофан Прокопович підкреслював значення, безмежні пізнавальні можливості людського  розуму, засуджував сліпий фанатизм та аскетизм із його придушенням природних  людських почуттів і відмовою від  земних радощів. У праці «Міркування  про безбожжя» просвітитель писав, що сама природа наділила нас пристрастями, і вони «не є злі й шкідливі», бо це залежить від людини. У зв’язку  з цим він з іронією й  сарказмом говорив про відлюдників  і мордувальників власної плоті : «Усе їм грішним і поганим здається, коли вони побачать гарне, веселе і славне, хоча б і праведне… Як побачать кого при здоров’ї і добрім гуморі, той звичайно не святий, їм хочеться, щоб усі люди були потворними, горбатими, темними, нещасливими і хіба що в такому стані любили б їх. Таких елліни називали мізантропами, тобто людиноненависниками».  
 
Обов’язок етики — «навчати правил доброї поведінки, а не добре поводитись». Таким чином, учений розрізняв науку про норми поведінки й саму поведінку. Оскільки метою «доброї поведінки є щастя», прищеплювати її правила дитині треба з найменшого віку. Розрізнення теоретичного і практичного є характерним для досліджень Феофана Прокоповича, оскільки він на категоріальному рівні визначає теорію як певний «спосіб діяти або виконувати» чи як суму «багатьох понять, яка хоч і спрямовується на якусь справу, проте може існувати й без цієї справи. Практика ж є саме виконання справи, яке керується теоретичними правилами».  
 
Теоретичні поняття для вченого діють як універсалії, котрі виникають на основі відображення одиничних речей та явищ, і тому, наприклад, поняття «освіченість» відображає універсальну природу, що може бути притаманною як усім, так і окремим людям.  
 
Таке розуміння теорії як методу практичної діяльності означає якісно новий крок у розвитку науки як способу відображення дійсності й практичного використання набутого знання для «виконання справи». Особливо цікавою є ідея Феофана Прокоповича про те, що пізнавальні й практичні функції науки мають бути моральними, пов’язаними з добром, бо метою освіти «повинно бути ніщо інше, як те, що є метою доброго діяння». Вперше освіта не просто аналізувалася як засіб для організації людської діяльності взагалі, а розглядалася в морально-ціннісному плані, як творчість, спрямована на досягнення «доброго діяння».  
 
Ідеї, сформульовані Феофаном Прокоповичем у курсі етики, піднесли педагогічну теорію в напрямі подолання її залежності від теології і теософії, значно збільшивши питому вагу раціонального наукового матеріалу порівняно з традиційно абстрактними компонентами.

Не менш важливою працею мислителя стала «Риторика», що складалася з 10-ти книжок. У ній вражають широта кругозору автора, сміливість, педагогічна  майстерність. Велика увага приділяється практичним заняттям студентів. Після  запису трактату рекомендується кожне  риторичне правило закріплювати численними практичними вправами, самостійними пошуками прикладів, що підтверджують  правило. Вимисел і наслідування розглядаються як засоби пізнання. Збереглося повідомлення, що риторичний клас, який вів Феофан Прокопович, студенти відвідували з особливим бажанням. Це зумовлювалось і особистими рисами вченого — блискучого оратора, цікавої  і палкої людини. Окремий розділ «Риторики» становила історіографія. Твердження, що у красномовстві необхідне  використання історії, зокрема вітчизняної, відповідало вимогам часу. Це нагадувало народу про його героїчне минуле. В  тогочасній академії курс «Риторики» став новим прогресивним явищем.  
 
Цінними для розвитку педагогічної думки є освітні ідеї Феофана Прокоповича, викладені в книжці «Про риторичне мистецтво». Оратор, у даному разі вчитель, користуючись знаннями закономірностей людської психіки, повинен впливати передусім на почуття слухачів, зачіпати найтонші струни серця людини. Вчитель, розповідаючи про будь-який предмет, має показати його значення й так про нього вести мову, щоб зримий образ з’явився перед очима слухачів. Те, що сприймається наочно, більше хвилює, ніж те, чого не видно. Якщо оратор хоче викликати те чи інше почуття у слухачів, він мусить передусім перейнятися ним сам. Чим емоційнішим є промовець, тим більше він впливає на почуття інших.  
 
У 1707 і 1710 рр. Феофан Прокопович виголошував риторичні промови-проповіді перед Петром І, який приїздив до Києва. Цар помітив проповідника і згодом покликав до Петербурга, щоправда маючи на увазі свої, а не його інтереси. Біограф просвітителя писав : «Імператор… після різних розмов про релігійні та приватні справи… звернув увагу на його розум у викорінюванні забобонних обрядів та неосвіченості, кмітливий та сміливий… на мов знання, на спосіб життя та поведінки бездоганний й на те, нарешті, що він звичаї різних народів сприйняв». Петро І побачив у мислителі людину, близьку йому за характером і спрямованістю думок, людину, яка б могла стати сподвижником у проведенні культурних, освітніх і релігійних реформ. Цілий рік зволікав учений з від’їздом, але змушений був підкоритися наказові царя. Ось так у 1716 р. закінчився київський період життя Феофана Прокоповича й почався петербурзький.  
 
Їдучи до Петербурга, Феофан Прокопович розраховував на продовження й поглиблення своєї наукової діяльності. Його захоплювало те, що «все скрізь здійснюється з допитливим пошуком, з допомогою математичних приладів, фізичних інструментів та філософських бесід». На перших порах такі сподівання начебто почали справджуватися. Маючи намір створити академію наук, Петро І доручив ученому скласти проект навчального закладу університетського типу. Феофан Прокопович реорганізував Слов’яно-греко-латинську академію в Москві, засновану раніше вихідцями з Києво-Могилянської академії, і став на чолі її. Він зібрав велику бібліотеку, колекцію астрономічних, фізичних і навігаційних приладів, колекцію картин. У Петербурзі Феофан Прокопович став головою так званої «вченої дружини» Петра І. Під впливом українського просвітителя сформувалося багато видатних письменників, учених, викладачів. Один з його друзів, випускник Київської академії і професор Московської, уклав перший в Росії світський буквар «Юности чесное зерцало».  
 
Перу самого Феофана Прокоповича належав буквар «Первое учение отроком» (1723), за яким навчались у всіх школах Росії та України і який витримав 12 перевидань тільки протягом перших 5-ти років. Цей підручник, побудований на тлумаченні заповідей, учні мали читати замість молитов і псалмів. У ньому автор пояснював прості норми моралі. Страшним гріхом називав корисливість, ледарство, неуцтво. Найбільші чесноти — потяг до знань, працьовитість, сміливість, дотепність.

Феофан Прокопович виступав проти прихильників консервативних методів навчання. Подібно до Я.А.Коменського, він вимагав, щоб слухачі свідомо засвоювали ті поняття, про які йдеться в процесі навчання. Принципи наочності, доступності і систематичності простежуються в багатьох його творах. Навчальна література та книжки, розраховані на широкий загал читачів, на думку вченого, слід писати простою й доступною мовою, давати правильні тлумачення предметів і явищ.  
Просвітницьку діяльність мислитель вважав найважливішою й не шкодував для неї ні енергії, ні коштів. У 1721 р. у своєму будинку в Петербурзі він відкрив школу для дітей «всякого звання». Це була найкраща для свого часу школа як за обладнанням, так і за організацією навчання. Тут викладали російську, латинську та грецьку мови, риторику, логіку, «римські старожитності», арифметику, геометрію, географію, історію, малювання та музику. Учні влаштовували концерти й сценічні вистави. Навчально-виховна робота проводилась за інструкцією, спеціально розробленою Феофаном Прокоповичем, в якій було визначено порядок навчання занять і відпочинку, встановлювалися правила нагляду за школярами, давалися настанови щодо їхньої поведінки в школі, гуртожитку, церкві, дотримання правил гігієни.  
 
За 15 років у школі Феофана Прокоповича здобули освіту 160 осіб.  
 
Випускники цього навчального закладу пішли на цивільну службу, стали  
 
вчителями, продовжили освіту в Академії наук. Вихованцями школи були відомі російські діячі XVIII ст. О.Протасов, С.Котельников, Г.Теплов.  
 
Феофан Прокопович першим в Україні та Росії почав поширювати філософські ідеї Р.Декарта, Дж.Локка, Ф.Бекона, дав пояснення системи М.Коперника та вчення Г.Галілея. Він самостійно проводив астрономічні спостереження за допомогою телескопа системи Григорі. З латинської мови переклав працю Штратемана «Театр історичний», з німецької — географію Гібнера, з польської—афоризми стародавніх авторів. Бібліотека просвітителя  
 
складалася майже з 4-х тисяч томів і була унікальним явищем як за кількістю книжок, так і за їхньою тематикою.  
 
У цей же період вчений створив святі гімни та моральні канти, і «Духовний регламент», написаний на замовлення Петра І, і схвалений ним. У «Духовному регламенті» розроблено детальний план устрою вищої духовної школи — академії, яка мала стати насамперед загальноосвітньою, відкривати вихованцям шлях «до різних справ». Навчатися в академії могли діти як духовних, так і світських осіб. У своїй праці вчений виступив з критикою схоластичного «мрійливого» навчання, від якого люди «найтупішими бувають». Відповідно до запропонованого Феофаном Прокоповичем навчального плану в академії мали вивчатися послідовно сім циклів предметів : 1) граматика «купно» з географією та історією ; 2) арифметика й геометрія ; 3) логіка або діалектика ; 4) риторика «купно чи роздільно» з піїтикою ; 5) фізика разом з короткою метафізикою ; 6) політика ; 7) богослов’я. Новим у плані було виокремлення географії та історії в самостійні навчальні дисципліни й запровадження окремих циклів фізики й математики, вивчення політики, скорочення курсу богослов’я з чотирьох до двох років.  
 
Навчання в академії пропонувалося починати з латинської та грецької граматик. Вивчення граматики мало поєднуватися спочатку з географією, а потім з історією. Географію належало вивчати з використанням карт і глобуса. Вказуючи на взаємозв’язок історії та географії, Феофан Прокопович писав, що вивчати одну науку без іншої — це те саме, що «із зав’язаними очима по вулицях ходити».

Велику увагу вчений приділив доборові вчителів та організації навчання. Він вважав, що кандидати мають  проходити сувору перевірку й  тільки після цього їх можна допускати  до викладання. Розпочинаючи навчальний процес, викладач повинен викликати  в учнів інтерес до науки, розповісти коротко, але зрозуміло, «яка сила є  в даному вченні» й «чого хочемо досягти через це або інше вчення». Важливо, щоб вони бачили «берег, до якого пливуть». Будучи прибічником  суворого порядку в організації  життя вихованців, Феофан Прокопович рекомендував скласти «статут, що належить знати й робити учням по днях і  по годинах». Академії необхідна була велика бібліотека для студентів  та молодих людей, які ще тільки готуються  стати студентами.  
 
При академії планувалося відкрити середній навчальний заклад — семінарію. Семінаристи мали перебувати під суворим наглядом, щоб вони  
 
добре себе поводили й навчались, щоб між ними «не було сварок, бійок, лихослів’я». Феофан Прокопович розробив для них чіткий розпорядок, який передбачав, окрім занять, корисні розваги : ігри в садку і у приміщенні ; читання потрібних книжок, переважно патріотичного характеру ; бесіди про видатних людей ; диспути і риторичні вправи. Велику увагу приділяли вихованню гігієнічних навичок.  
 
Педагогічні погляди Феофана Прокоповича, сформульовані в «Духовному регламенті», знайшли часткову реалізацію в діяльності деяких архієрейських шкіл і семінарій. Але в більшості з них утверджувались інші принципи, проти яких саме й виступав просвітитель.  
 
Учений не розробляв власної філософської системи, але своєрідно переплавив думки попередників у горнилі своєї творчої індивідуальності. В його працях можна віднайти елементи пантеїзму та деїзму. Людину він розумів як носія божественного й природного, як частку «цього видимого і невидимого світу», котра має елементи тілесної (не одухотвореної), живої матерії, та людські чуття. Просвітитель поділяв погляди античних мислителів на людину як на мікрокосм, або особливий світ.  
 
Чи не вперше в українській філософії у творах ученого з’явився постулат, що Бог — це одне з визначень природи. Пізніше ця думка знайшла виразне окреслення в Г.Сковороди, наступника його в царині філософії. Світ, за Феофаном Прокоповичем, є «матеріальним сполученням речей», а всі речі, тіла й предмети складаються з матерії. Філософ ставив питання про множинність світів, симпатизував поглядам М.Кузанського, Дж.Бруно, Г.Галілея. Він ввів у свою філософію вчення про рух, яке було поширене в епоху Відродження, звертався до новітнього природознавства, зокрема до ідей М.Коперника та Р.Декарта : «Якщо учні й послідовники Коперніка за допомогою математичних та фізичних аргументів доведуть істинність свого вчення, то Святе Письмо не повинно бути для них перешкодою, бо його можна витлумачити алегорично». Просвітитель висловив припущення, що фізичне тіло є нескінченне, тобто що навіть атом подільний,— погляд, який мав велику історичну перспективу. Погляди Феофана Прокоповича базуються на раціоналізмі. Вимога раціонального наукового доведення проходить червоною ниткою через усі твори мислителя. У його ставленні до наукового знання виразно простежуються риси, характерні для гуманістів Відродження та Просвітництва.  
 
Феофан Прокопович мав великий хист до математичних наук. У його бібліотеці було зібрано чимало праць з механіки й математики ; математиці він відводив особливу роль у пізнанні й поясненні світу. Причому особливо підкреслював зв'язок теоретичного і практичного : «Знати й не знати не означає тільки умоглядне пізнання, а й діяльне використання».  
 
Курси Прокоповича «Піїтика» та «Риторика» вирізнялися прагненням очистити науку від середньовічної схоластики. «Піїтика» справила помітний вплив на розвиток змісту й методів навчання в цілому, й піїтики зокрема. Завдяки цьому курсові в теорії поезії з’явилися правила побудови «російського вірша». Поглибився зв'язок з народною творчістю. Про вірш, написаний книжною українською мовою, говорилося як про високо поетичний твір. Його ставили в один ряд із творами, написаними латиною. І все це робив учений, якого за витончений стиль і красу латиномовних віршів називали сучасним Горацієм, а він не полишав віршувати й книжною українською мовою.  
 
Ще влітку 1705 р. «благородні руські синове» — вихованці Києво-Могилянської академії здійснили постановку написаної Феофаном Прокоповичем драми «Володимир». Це була перша історична драма на місцевому матеріалі в українській літературі. Твір справив значний вплив на сучасників і наступників просвітителя. Це була алегорія. Змальовуючи боротьбу великого київського князя з марновірством, автор проводив паралелі з тогочасним періодом. Виразно звучали ноти боротьби прогресу із застоєм, що було типовим для епохи Петра І. Зображаючи Володимира та його прибічників, просвітитель, звичайно, мав на увазі царя. Проти князя виступали Ярополк, біси, жерці-ошуканці і «стадо» людей-невігласів. В образах Жеривола, Курояда та Піяра змальовано ретроградну частину духовенства, основними стимулом життя якої було швидке накопичення матеріальних благ. У п’єсі відсутні біблійні та міфологічні персонажі, комічні елементи органічно вплетені в драматургічну дію. Щоб показати душевну боротьбу, пережиту князем, Феофан Прокопович вводить у п’єсу психологічний мотив, що також не практикувалося в драмах його попередників. Представники як освіченої, так і відсталої частини суспільства побачили у творі себе. І якщо у представників освіченої частини населення він викликав справжнє захоплення, то представники неосвіченої частини сподобилися на донос із 48-ми пунктів. Автора звинувачували в тому, що він «почав учити в Києві єретицтву», називає священиків лицемірами, а ченців — чорними мужиками. Розгорнулася дискусія, в якій перемогли прихильники Прокоповича, про що свідчить хоча б його призначення ректором академії в 1712 р.

Перші зібрання поезій мислителя  — це книжки «Ĺucubrationes…» і «Illustrissimi ae reverendissimi…», видані у Братиславі в 1743–1744 рр., тобто вже після його смерті. Вірші свідчать про блискуче володіння автором латинським і польським поетичним складом. Поезії, написані тогочасною книжною українською мовою, вперше зведено видавцями «Слов и речей» у 1760 р. Серед доробку Феофана Прокоповича вирізняються групи поезій, складених як ілюстративний матеріал для власного курсу піїтики, а також для себе і друзів. Хоча й помітно, що автор працював у традиціях барокко, проте він робить перші спроби й полемізувати з проповідниками цього стилю, звинувачуючи їх у зловживанні фантастичними образами, довгих перифраз, нагромадженні синонімів ; висуває вимогу лаконічності, ясності й гідності вимислу.  
 
Навіть у найважчий період свого життя просвітитель не полишав заняття поезією й деякі вірші того часу, як «Плаче пастушок у тривалу негоду» (1730 р.), сповнені зворушливого почуття.  
 
Вчений-поет розробив теорію драматичного мистецтва, яку  
 
проілюстрував власною віршованою драмою. Загалом у віршованих творах він виступав як поборник просвітництва проти «сумазбродів та неуків». Деякі його вірші були покладені на музику й виконувалися на дружніх зібраннях. Просвітителя наслідували росіянин В.Тредіаковський, молдованин А.Кантемір, українець Г.Кониський, учнем якого був Г.Сковорода. Дослідники неодноразово звертали увагу на те, що улюблену форму сковородинських філософських діалогів уперше можна віднайти в Прокоповича («Розмова тектона, тобто столяра з купцем», «Розмова громадянина з селянином») — ці твори він написав у Києві, очевидно наслідуючи Лукіана Самосатського.  
 
Серед численних праць Феофана Прокоповича петербурзького періоду чільне місце посідає «Історія Петра Великого від народження його до полтавської баталії» (надрукована аж у 1773 р.). Історичні твори вченого —найменш відома сторінка його наукової діяльності, оскільки до останнього часу вони не були знайдені. Між тим відомо, що в 1719 р. він написав такий твір, що коштувало йому значних зусиль, бо довелося перечитувати польських істориків, руських літописців і критично зіставляти їхні дані. Передісторія створення цієї праці сягає 1708 р., коли Петро І наказав начальникові Монастирського приказу Ф.Полікарпову-Орлову підготувати «Історію Росії» від найдавнішої епохи до тогочасного періоду. Кілька років працював Полікарпов-Орлов. Але в 1716 р. Петро І, ознайомившись з книжкою, висловив своє невдоволення й передоручив справу українському просвітителеві. Є.Болховітінов, укладач «Словника історичного про колишніх у Росії письменників духовного чину», повідомляв, що протягом 1717–1719 рр. Феофан Прокопович уклав, а в 1720 р. видав «Родовідний список великих князів і царів руських до государя Петра Великого, що вміщує короткий опис діяльності кожного…».  
 
Ще будучи ректором Києво-Могилянської академії, вчений не один раз висловлював думки, що не збігалися з офіційною православною ідеологією. Він написав працю «Про Флорентійський собор», присвячену критиці так званої Флорентійської унії католицької, і православної церков, яка не була реалізована. В сатиричному дусі зобразив Ліонський та Латеранський собори. Таке ставлення Феофана Прокоповича до церковних соборів випливало не лише з його критики папства, а й з того, що церковні перекази, як і рішення соборів, він взагалі не вважав за джерело віри. Під останнім розумів лише Біблію. Об’єктивно ця позиція просвітителя сприяла підриву авторитету церкви та зближувало його з протестантами.  
 
Погляди Феофана Прокоповича на релігійні проблеми відповідали планам Петра І, і цар вирішив використати вченого в духовній сфері, для реорганізації церковного управління. Намагаючись позбутися впливу духовенства на світські справи, він мав намір ліквідувати інституцію патріархату Російської православної церкви й провести інші церковні реформи. Для цього потрібні були однодумці в церковних колах. Тим часом малоосвічене російське духовенство намагалося протидіяти реформам Петра І, і йому довелося звертатися по допомогу до відомих своєю вченістю церковних діячів з України. Ще раніше до Росії запросили випускника, пізніше — професора й префекта Києво-Могилянської академії Стефана Яворського, якого цар у 1700 р. призначив «місцеблюстителем» патріаршого престолу в Москві і який у цьому ж році був висвячений на митрополита. Підтримуючи реформи Петра І, Стефан Яворський не поділяв його поглядів на церковні справи, обстоюючи позицію тієї частини духовенства, яка домагалася незалежності церкви від держави. Відтак, у 1718 р. Феофан Прокопович був висвячений на єпископа Псковського та Навського, в присутності царя. Наскільки це не відповідало задумам філософа, свідчить його лист до одного з друзів : «Ця почесть приваблює мене так, начебто мене приговорено на з’їжу звірам… Кили я цікавлюсь цим, чи шукаю цього, то хай Бог покарає мене чимось ще гіршим. Втім Феофан Прокопович не лише прийняв царську «милість», а й відвернув від себе протест блюстителя патріаршого престолу Стефана Яворського, котрий відмовився від звинувачень і вибачився перед ученим. У житті просвітителя почався новий етап, що полягав у боротьбі за розвиток освіти могутнім російським духовенством, погляди якого відбито в одному з документів : «Не подобает верным прельщаться через философию и суетную прелесть. О, дабы благочестивый и на Москве сохранен был обычай… еже не было бы игумена и архимандрита от козацкого рода, но москали на Москве и в козацкой земле».