Виникнення і розвиток вікової психології в Україні

Інокентій Гізель проводив ідею єдності матерії землі і  неба, її колообігу й незнищенності, а також універсальності руху у всесвіті й різноманітності його форм. Він широко використовував спадщину філософів, істориків від античності до раннього Просвітництва — Арістотеля, Платона, Птоломея, Демокріта, Орігена, Фоми Аквінського, уперше в Україні ознайомив студентів з геліоцентричним ученням М.Коперника.  
 
Особистість, на думку Інокентія Гізеля,— це доповнення загальної природи людини. Завдяки актам діяльності ця природа збагачується численними надбаннями. Природа людини, спільна для всіх, доповнюється і збагачується індивідуально набутими чеснотами й рисами.  
 
До індивідуальних рис особистості належать розвинуті протягом життя інтелект, воля, а також низка інших психічних особливостей, які є наслідком індивідуальних фізичних властивостей індивіда та умов його життя. Ці властивості вчений об’єднує під назвою темпераменту й характеру.  
 
Вчення Інокентія Гізеля про загальну і спеціальну природу кожної людини є оригінальним і становить основу для розв’язання проблем освіти й особистості. На його думку, загальне та індивідуальне в людині не суперечать одне одному, а дають змогу використовувати спільні методи освітньо-виховного впливу на різних людей з індивідуальною корекцією.  
 
Цікавими є думки Інокентія Гізеля і про віру. Оскільки вона являє собою приєднання до чийогось акту судження, то й належить до інтелекту ; мотивами ж судження належить до волі. «Вірить тільки той, хто хоче вірити». Іншими словами, якщо людина вірить у правдивість тих чи інших тверджень, то вона вірить тому, що це якоюсь мірою відповідає її власним інтересам та прагненням. Віра, зазначав Гізель, буває джерелом багатьох помилок, бо особа, якій ми віримо, може сама помилятись або навмисне нас обманювати. Водночас учений підкреслював велике суспільне значення «моральної віри» як приєднання до тих правдивих думок, яких ми самі не можемо перевірити. Ми не бачили Константинополя, але ми впевнені в тому, що він існує. Без упевненості в істинності цілої низки думок неможливим було б суспільне, моральне життя людей, так сама, як і процес навчання.  
 
З 1656 по 1683 рр. Інокентій Гізель — архімандрит Києво-Печерського монастиря й управитель Лаврської друкарні, діяльність якої він значно розширив порівняно з попереднім періодом. У цей час просвітитель приділяв велику увагу поширенню просвітницьких ідей, піклувався про поліпшення умов діяльності шкіл, видання філософської літератури, навчальних посібників. У 1644 р. під його керівництвом було надруковано «Буквар», який перевидавався протягом двох століть ; у 1670 р. побачили світ навчальні посібники для вивчення польської та латинської мов. У Лаврській друкарні друкувалися також твори І.Галятовського, Л.Барановича, А.Радивиловського. У 1661 р. за сприяння Інокентія Гізеля було видано «Патерик Печерський».

Аналіз науково-літературної спадщини Інокентія Гізеля дає підстави  
 
стверджувати, що його освітнім ідеалом стала загальнодоступна шкільна система, яка грунтується на основі передових досягнень європейської педагогічної думки в поєднанні з національними виховними традиціями. Метою виховання, за Інокентієм Гізелем, є формування працьовитої, моральної, високоінтелектуальної особистості. Процес навчання повинен базуватися на принципах природовідповідності, доступності, послідовності. Просвітитель підкреслював значення розвитку в учнів мислення, зокрема логічного ; наголошував на визначальній ролі оточення у формуванні особистості. В одному з творів він навів притчу про фараона, який наказав тримати дітей разом із тваринами, внаслідок чого діти так і не стали нормальними людьми.  
 
У 1669 р. в друкарні Києво-Печерської Лаври вийшла книжка вченого «Мир з Богом чоловікові». Твір мав практичну мету — сприяти піднесенню моралі тогочасного суспільства, домогтися поліпшення соціальних відносин у країні. Автор свою працю присвятив цареві Олексію Михайловичу й надіслав йому з надією, що той прислухається до порад і вживе заходів, аби викоренити зло. Цар не поспішав, проте не забарився патріарх : праця була засуджена як єретична й записана до індексу заборонених. Незадоволення викликала, передусім, змальована в ній картина несправедливого гноблення простої людини і соціального зла.  
 
Уже в перших рядках передмови виразно звучить віра в людський розум, глибока повага до особистості, любов до справжнього знання, незалежно від кого воно походить : «Ибо не токмо в иноверных, но и в эллинских учениях истинныя и здравому разуму служащая новости яко злато посреди блата обретаются».  
 
Реформаційний характер книжки відбиває і трактування поняття «спільного блага» — принципу, якому має підпорядковуватися діяльність правителів. Не могли не обурити царя та ієрархів різка критика в дусі діячів Реформації «властьімущих», прямі звинувачення їх у зловживаннях : «властьімущі» обдурюють простих людей, ухвалюють закони не для блага, «но даби ся самі із преступников обогащали» ; «имения, отказанные на сирых, на больницы и на самую церковь, себе присвояют…». Є й такі фрагменти, які пронизані ідеями соціан — представників Реформації в Польщі та Україні, які особливо чинили спротив насильству, репресіям і війнам, виступали проти привласнення церквою великих земельних володінь.  
 
Книжка Інокентія Гізеля є кодексом моралі бюргерства XVII ст. Він віддавав перевагу особистості, а не майну ; представник духовенства, на його думку, цілком позбавлений містичного ореолу представника божественної влади на землі — він скоріше духовний суддя, який визначає розміри гріха й шукає засоби для його спокутування. Таке тлумачення гріхів і ролі духовенства сприяло возвеличенню людини. Вона знаходила своє місце у світі, зберігала власну гідність, її не пригнічувала велич ні духовних, ні світських правителів, бо всі однаково грішні. Автор «Миру…» апелював до здорового глузду звичайної людини й усі питання вирішував з погляду розсудливого громадянина, а не фанатичного «блюстителя» Божих заповідей.

Людина в цьому творі  виступає як творець свого щастя, повноправний господар власних вчинків. Критерієм добра і зла є  совість, вона керує всіма нашими діями : «Совість есть сведение себя самого, или разсуждение умное о себе, им же человек разсуждает, аще достоит ему что творити или не достоит ? » Інокентій Гізель один з перших вітчизняних мислителів поставив природне право як критерій людської поведінки вище від Закону Божого : «Ина есть совесть правая и истинная, яке право и истинно судит творити то, еже повелевается или законом естественным, или заповедью Божиею, или преданием церконым».  
 
Крім совісті автор визначив ще один критерій добра і зла — розум, який пізнає закони природи й керує нашими вчинками згідно з цими законами. Людтні притаманна вільна воля — «сила духовная души разумной, ею же душа приклоняется к благому от разума предпознанному». Воля вільна настільки, наскільки нею керує розум, який визнає межі дозволеного. Інокентій Гізель підходив до церковних і навіть Божих настанов, керуючись здоровим глуздом, а тому і тлумачив їх раціонально. Його роздуми про людські провини і гріхи сповнені гуманістичної поваги до людини, до її розуму, особистості, людської гідності, співчуття до бідних і знедолених. Церковну заповідь «не кради» він тлумачив залежно від обставин : порушення її заради врятування життя не вважається гріхом. Подібним чином трактує заповідь «не убий». Якщо вбивство заподіяне «в праведном защищении живота или своего, или ближнего», то воно також не є гріхом.  
 
Звеличуючи раціональне начало в людині, Інокентій Гізель надавав особливого значення вихованню в неї моральності й совісті, вбачаючи в них шлях до природного, земного щастя. Мораль він вважав силою, покликаною здійснити гармонію між особою і суспільством, вона апелює до свідомості, совісті, мудрості, розуму. Кожна людина, вірив Гізель, може піднятися до моральної досконалості, через яку можливе щастя в земному житті. Основа цього — виняткові властивості її людської, а не особистісної природи.  
 
Обов’язок церкви — турбота про освіту народу і про поліпшення моралі, про викорінення вад, найбільшою з яких, Інокентій Гізель, як справжній гуманіст, вважав невігластво. Саме воно є причиною того, що чоловік «поступает с женою аки со рабинею, не разсматряя яко другиня его и едино тело с ним есть ; аще без вины бесчестит ее и бъет… творящи то из гнева и ненависти…». Інокентій Гізель розвивав позицію своїх попередників, зокрема Кирила Транквіліона-Ставровецького, сповнену гуманістичної поваги до жінки-матері, жінки-дружини й жінки-трудівниці.  
 
Турбувався Інокентій Гізель і про молоде покоління. Важким гріхом і провиною батьків вважав він те, що до хворих дітей своїх вони запрошують не лікарів, а «баб чарующих или шепчущих», не дають дітям доброго виховання, не вчать поважати людей, передусім старших, «до учения или до художества уже удобных держат в праздности, ниже вдают кому в научение, понуждают приняти иночество или женитися, яковые саны подобает избирати волею». Така постановка питання мала в Україні того часу своїх попередників — діячів братських шкіл, цілком збігалася з принципами навчання й виховання, пропагованими видатними гуманістами Еразмом Роттердамським та Я.А.Коменським.

Коли людину переслідують «наглые страсти» — бажання помсти, гнів, нетерпіння, то й тоді вона здатна їм не піддатися, адже має розум і волю, які сильніші від усіх пристрастей : «Розсуждати тогда треба прилежно, яко в гресех не токмо разсматривается самое внешнее дело, но и содействованием разума и воли, чрез совершенное разсуждение и соизволение». Тут натрапляємо на реалістичне розуміння психічного життя особистості, яке грунтується на власних спостереженнях.  
 
Морально-етична доктрина Гізеля базувалася на проголошувані Реформацією тези про автономію особистості, про перенесення релігійних проблем безпосередньо на особисте життя, про залежність релігійних переконань від внутрішнього досвіду.  
 
Книжка Інокентія Гізеля «Мир з Богом чоловікові» пробуджувала критичне мислення й була типовим явищем гуманістичної та реформаційної ранньобуржуазної культури. У цій культурі, що формувалася в боротьбі із середньовічною феодальною доктриною, реальне життя особи, її гідність розглядались як найголовніші цінності. Людина почала усвідомлювати себе суб’єктом історії, здобувала віру в здатність своїми силами опанувати навколишній світ, організувати його на розумних і справедливих засадах.  
 
З ім’ям Інокентія Гізеля багато послідовників пов’язують виданий у 1674 р. «Синопсис, или Краткое собрание от различных літописцев о началі славяно-російского народа» — перший систематизований посібник з вітчизняної історії, в якому яскраво простежувалася думка про історичну й культурну наступність між Київською Руссю та Україною.  
 
Оригінальна структура «Синопсису…» різниться від традиційних схем побудови книжки в XVII ст. Для полегшення вивчення матеріалу її поділено на 100 розділів. Обсяг кожного з них неоднаковий, адже залежить від важливості, з погляду автора, тих чи інших історичних подій.  
 
Основному текстові передує досить значна за обсягом передмова (11 розділів), де обґрунтовується значущість історичних знань у вихованні людини, подається історико-географічний та етнографічний опис території, на якій розгортаються події. Залучення географічного та етнографічного чинників для кращого розуміння історії України видається важливим сьогодні, зокрема з погляду побудови підручників.

Автор «Синопсису…» розглядає  походження народу «славеноруськаго» з одного племені, веде його генеалогію від біблійного Мосоха — сина Іафета. Столиця держави виникає на місці, освяченому апостолом Андрієм,— це «преславний і всього народу російського головний град Київ», куди «прийдоша з диких Поль слав’яни… тріє братія родниї Князіє Російстії» —Кий, Щек, Хорив із сестрою Либіддю. Підтверджується автохтонність словянського населення на території України. У такому підході простежується намір шляхом історичних екскурсів пробудити самосвідомість українців за умов, коли територія їхньої Батьківщини була штучно поділена Андрусівським трактатом 1667 р. між Польщею та Росією.  
 
В основу цього твору було покладено напівлегендарні та історичні матеріали, а повна назва його нагадує назву літопису Нестора : «Синопсис или краткое описание о начале славянского народа, о первых киевских князьях и о житии святого, благоверного и великого князя Владимира, всея России первейшаго самодержца и его наследниках…». Однак у «Синопсисі…» спостерігається дещо інша, ніж у «Повісті временних літ» інтерпретація походження Русі. Посібник розповідає про Давньоруську державу задовго до традиційно повторюваної в «Повісті» легенди про заклинання варягів, відносячи заснування Києва до 431 р. Факт приходу варягів не заперечується, але підкреслюється, що вони їх запросили до держави, яка вже існувала, через внутрішні причини.  
 
Історії Київської Русі автор приділив особливу увагу — їй присвячено 63 розділи. У значній частині посібника розповідається про князювання Володимира Святославина, з яким пов’язане введення християнства на Русі.  
 
Серед видатних діячів Київської Русі особливо змальований Володимир Мономах. Його життєпис перегукується з переказом легенди про передання в Київ візантійським імператором царських регалій. Симпатії автора «Синопсису…» до київського князя не випадкові. Ідея монархізму, яка досить виразно простежується в книзі, потрібна авторові передусім для того, щоб переконати читача в необхідності сильної централізованої влади для відновлення колишньої величі Київської держави.  
 
В означеному контексті автор «Синопсису…» постійно наголошує на ролі Києва як історичного центру. І хоча «прилучення княженія київського до литовського» князем Гедемоном, а згодом перетворення його польським королем на воєводство й завдали великої шкоди тій ролі, що споконвіку відігравав Київ як «матір городов руських», але не зменшили її.

На цій оптимістичній  ноті завершується книжка. Дослідників  дивувала обставина, чому в ній проігноровано  таку важливу й ще свіжу в народній пам’яті подію, як Визвольна війна 1648–1654 рр., і навіть не згадано імені  Богдана Хмельницького. Про причини  цього можна лише здогадуватися. Цілком ймовірно, що рішення Переяславської ради не збігалися з політичними  поглядами автора. Як представник  церковної ієрархії, він не міг  схвально ставитися до політичного  акту, що вів до верховенства Московської  патріархії і втрати української  церковної автономії. Добре відомо, що Інокентій Гізель різко виступав за збереження підпорядкування Київської  митрополії Константинопольському  патріархові. Водночас автор «Синопсису»  не міг не відобразити тих сподівань  і надій українського народу, зокрема  старшини й духовенства, які вони покладали на союз із Московським  царством як близькою за вірою та історією державою, яка була ще досить слабкою, щоб від «возз’єднання» перейти  до політики й практики приєднання України, хоча перші спроби такого ґатунку  вже мали місце. Вірогідно, що ці ілюзії поділяв Інокентій Гізель і вони стали однією з причин послідовного проведення ним ідеї єдності походження і спорідненості віри трьох слов’янських народів та ідеалізації самодержавства як форми правління.  
 
Така позиція вченого стала причиною звинувачень його в проросійській орієнтації. Але він виходив з політичних реалій і союз з Московським царством вважав за менше зло, ніж орієнтацію на Польщу чи Туреччину.  
 
Остаточно текст посібника сформувався у виданнях 1678 і 1689 рр., коли він був доповнений матеріалом про турецькі походи на Україну 1677– 1678 рр.  
 
Ідеї Інокентія Гізеля про виховання й навчання, значення освіти й грамотності в суспільно-історичному процесі справили великий вплив на розвиток вітчизняної педагогічної думки, а його «Синопсис…» понад сто років залишався чи не єдиним систематизованим посібником з вітчизняної історії.  
 
Помер видатний просвітитель 18 листопада 1683 р. і був похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.  
 
 
 
 
 
 
 
Праці :  
 
1. Giselius I. Opus totius philosophiae… К., 1646–1647 ;  
 
2. Гизель И. Мир с Богом человеку. К., 1669, 1671 ;  
 
3. Синопсис, или Краткое собрание от различных літописцев о началі славяно-російского народа. К., 1674. (Доведення й доказ авторства —С.Л.Пештич, М.І.Марченко.).

Прокопович Єлизар (Феофан)

Українська педагогіка в персоналіях – ХІХ століття / За редакцією О.В. Сухомлинської / навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, у двох книгах // «Либідь», - К., 2005, кн. 1., стор. 170 – 180.  
 
 
Прокопович Єлизар  
 
(Феофан)  
 
(1681–1736)  
 
Видатний учений-гуманіст,  
 
просвітитель, педагог,  
 
філософ, письменник,  
 
державний діяч  
 
 
Феофан Прокопович, як і Петро Могила на початку XVII ст., намагався поєднати національні та європейські тенденції в становленні вітчизняної освіти й культури. Важко знайти таку галузь науки, в яку б він не зробив внесок : математика, фізика, історія, геометрія, богослов’я, віршування —далеко не повний перелік доробку Прокоповича.  
 
Мислитель народився 8 червня 1681 р. в Києві і спочатку названий Єлизаром чи Єлисеєм. Власне Феофаном був його дядько, який славно прислужився Києво-Могилянській академії на посаді її ректора й помер, коли Єлисеєві виповнилося лише вісім років. Можливо, з цього віку, а то й з меншого, Єлисей виховувався в Києво-Могилянській академії такими видатними українськими просвітителями, як В.Ясинський та Г.Одорський. У 1698 р., закінчивши філософський курс, він вирушив до Львова, а потім до Кракова. На думку деяких дослідників — до Володимира-Волинського, де, перейшовши в унію, став префектом шкіл. Достеменно відомо, що незабаром молодий учений опинився в Римі, в колегії св. Афанасія, створеній папою Григорієм ХІІІ для слов’ян-католиків. Тут протягом 3-х років він студіював риторику, піїтику, філософію, історію, богослов’я і досяг, як зазначається в одному з тогочасних документів, «найвищого успіху». Коли ж папа Інокентій прокляв усіх християн — не католиків, Єлисей залишив Рим. В майбутньому у своїх працях він не раз даватиме відсіч всім тим, хто сіє ворожнечу між християнами різних конфесій. Пішки йдучи додому через Швейцарію, Прокопович багато дізнався про реформаційну течію в християнстві, познайомився з багатьма відомими вченими, здобуваючи їхню прихильність винятковими здібностями. Все це врешті приводить його до висновку, що філософське мислення, як і мислення взагалі, має ґрунтуватися не на авторитетах, а на здоровому глузді.  
 
Повернувшись до Києва в 1704 р., молодий учений знову перейшов у православ’я і взяв собі ім’я свого дядька. У Києві він застав небагато вчених, з якими міг би зрівнятися у знаннях. Відтак з 1705 р. Феофан Прокопович —уже професор Києво-Могилянської академії, де викладав послідовно піїтику, риторику, філософію, а в межах філософії — фізику, арифметику, геометрію, логіку й богослов’я. Як зазначає біограф ученого Г.-З.Байєр, він «почав викладати науки новим методом, ясним і доступним, яким, звичайно, все покоління до гуманізму і великодушності будив». Цей метод ґрунтувався на зверненні до індивідуальних здібностей учнів, прищепленні їм уміння самостійно мислити. Прогресивні ідеї Феофана Прокоповича в галузі навчання знайшли в академії підготовлений грунт, бо раніше аналогічні принципи обстоювали такі видатні її вчені, як Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Іоасаф Кроковський. Мислитель досяг тут найвищих відзнак : став префектом, потім ректором, а водночас ігуменом Братського монастиря, до якого академія була приписана.  
 
Науковий доробок ученого київського періоду охоплює трактати з логіки, натурфілософії або фізики, математики й теології, а також курси етики й риторики.