Вплив дитячо – батьківські відносин на формуванні особистості дитини

ЗМІСТ

 

 

  

ВСТУП

 

 

Дошкільний вік є  предметом пильної уваги вчених і практиків як важливий і відповідальний період в житті людини, як момент народження особи. У цей період відбувається прискорений розвиток психічних процесів, властивостей особистості, маленька людина активно освоює широкий спектр різних видів діяльності. На етапі дошкільного дитинства розвивається самосвідомість, формується самооцінка, відбувається вибудовування ієрархії мотивів, і їх супідрядність. І саме в цей період найбільш важливим є вплив сім'ї на розвиток особистості дитини, вплив існуючої в ній системи внутрішньосімейних, а також дитячо-батьківських відносин.

Багатьох психологів найрізноманітніших шкіл і напрямків давно привертала увагу надзвичайна значущість відносин між батьками і дітьми. Вирішальну роль для розвитку дитини, грають відносини з близьким дорослим.

Особлива роль у розвитку дитини і його емоційної і особистісної сфери, традиційно відводиться фактору взаємодії батьків і дитини, як на ранніх, так і на більш пізніх етапах розвитку. У процесі постійного контакту з дитиною, батьки допомагають регулювати і упорядковувати його афективні взаємини з навколишнім світом, освоювати різноманітні психотехнічні прийоми афективної організації його поведінки, стабілізації афективних процесів. Порушення внутрішньосімейних відносин може призводити до різних порушень психічного розвитку.

Найбільш чутливими  до впливу сімейного неблагополуччя виявляються стрижневі утворення  особистості дитини - його уявлення про себе, самоставлення, самооцінка, образ себе. Оскільки повнота задоволення потреб дитини залежить від батьків, то його уявлення про себе і образ себе у значній мірі пов'язані з ставленням батьків до дитини, їх сприйняттям і розумінням дитини, з характером батьківських установок і якості прихильності як батьків до дитини, так і дитини до батьків .

Актуальність даної роботи визначає складна ситуація в сучасному суспільстві, яке аж ніяк не ідеально. У світі багато жорстокості, зла, байдужості людей до оточуючих, а часом навіть до своїх рідних і близьких. Злочинність зростає з кожним днем. І все це, найчастіше, результат неправильного виховання, результат насильства в сім'ї, результат прояву агресії батьків по відношенню до дітей, або просто байдужість.

Проблема сімейного  виховання все більше привертає  до себе увагу вчених і практиків  нашої країни. Питання сімейного виховання розглядаються педагогами, соціолагами, психологами, психотерапевтами (А. Я. Варга, Т. В. Архіреева, М. М. Авдєєва,  А. І. Захаров,А. І. Співаковська,А. Є. Личко, Е. Г. Ейдеміллер,і ін.) При цьому розглядаються різні сфери дитячо-батьківських відносин: особливості виховання дитини та ставлення до нього батьків, характерні особливості особистості дитини як результат сімейних впливів, особливості особистості батьків, характер подружніх відносин і т.д. 

Завдяки своїм особливостям сім'я як мала група створює своїм членам такі умови для емоційних проявів і задоволення емоційних потреб, які допомагають людині відчувати свою приналежність до суспільства, підсилюють відчуття його безпеки і спокою, викликають бажання надавати допомогу і підтримку іншим людям.

Об'єкт  - феномен дитячо-батьківські відносини

Предмет- сімейні відносини як показник формування особистості дитини в дошкільному віці

Мета - виявлення залежності рівня впливу дитячо – батьківських відносин на формування особистості дитини від типу виховання в родині.

Гіпотеза – тип виховання дитини дошкільного віку впливає на рівень дитячо-батьківських відносин і тим самим на формування особистості дитини

 

Завдання:

1. Визначити вплив типу та рівня дитячо – батьківських відносин на формування особистості до школярика
2. Дослідити залежність рівня впливу дитячо – батьківських відносин на формування особистості дитини від типу виховання в родині
3. Проаналізувати отриманні результати дослідження

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Глава 1.ФЕНОМЕН ДИТЯЧО - БАТЬКІВСЬКИХ ВІДНОСИН

 

 

Духовне багатство особистості, її погляди, потреби й інтереси, спрямованість  і здатнІстЬ багато в чому залежать від того, у яких умовах протікає їхнє формування в дитинстві.  
Виділяються три фактори, що впливають на розвиток людини: спадковість, середовище й виховання.  
Розвиток - це послідовнІ й закономірнІ зміни в психіці людини і її біологічній природі; він в більшій мері залежить від спадковості. 
У даній же роботі використається термін "формування" - зміни в розвитку особистості людини або окремих її якостей, які відбуваються під впливом певних факторів. Формувати значить організовувати всю життєдіяльність людини, здійснювати виховання й навчання, впливати на неї так, щоб розвити якісь якості. 
Фактори, що впливають на формування особистості діляться на три групи: макрофактори, мезофактори й мікрофактори (по класифікації А.В. Мудрика).  
До макрофакторів відносять космос, планету, країну, суспільство й державу. Макрофактори реально впливають на процеси формування й розвитку індивідів, доказом чого є зразкова однотипність росту й розвитку дітей у різних частинах земної кулі. У другу групу входять мезофактори: тип поселення (сіло, місто), етнокультурні й історичні умови. 
Серед мікрофакторів виділяють родину, школу й найближче оточення дитини. З боку родини й школи на дитину виявляється цілеспрямований вплив - виховання. [14] 
Поняття "виховання" має два основних значення: широке (соціальне) і вузьке (педагогічне). У широкому соціальному змісті виховання розуміється як соціальне явище, функція суспільства, що полягає в підготовці підростаючого покоління до життя. На це спрямовано зусилля всього соціального пристрою суспільства: родини, дитячого саду, школи, засобів масової інформації, церкви й т.д.   
Виховання в педагогічному змісті - це спеціально організований і керований процес, що сприяє розвитку особистості. 
Родина виступає і як соціальний осередок суспільства й у той же час як найважливіший фактор формування особистості

 

1.1Поняття «батьківські відносини», види, критерії

 

 

Перш ніж зрозуміти сутність впливу батьківських відносин на дитину, розглянемо їх значення в її житті.

Сім’я як визначена соціальна спільність хвилювала філософів, істориків, соціологів, педагогів, психологів за всіх часів. Але  на сьогоднішній день у сучасній науці так і немає єдиного визначення поняття «сім’я», хоча спроби зробити це починалися видатними мислителями багато століть назад (Аристотель, Гегель, Кант, Платон та інші).

У психологічному словнику для батьків  знаходимо наступне визначення сім’ї:

«Сім’я – заснована на шлюбі чи кровному спорідненні мала група, члени якої пов’язані спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю і взаємодопомогою. У шлюбі і сім’ї відносини обумовлені розходженням статі і статевою потребою, проявляються у формі морально-психологічних відносин» [10].

На думку Л.Д. Столяренка, С.І. Самигіна, «сім’я – це соціально-педагогічна  група людей, призначена для оптимального задоволення потреб у самозбереженні (продовженні роду) і самоствердженні (самоповазі) кожного її члена» [22].

У соціології сім’я розглядається  як:

-первинна соціальна  група, у якій починається і  протікає соціальне життя людини;

-основний фактор у  соціалізації;

-соціальний інститут, що регулює різні сторони життя  на основі принципів і правил, прийнятих у суспільстві;

-соціальна система,  усі члени якої мають визначені  статус і ролі;

-спільність, для якої  характерна особлива система  міжособистісних відносин.

На думку дослідників, що займаються проблемами сім’ї (І.М. Балинський, А.І. Захаров, І.А. Сихорський та інші), сім’я може виступати в якості позитивного чи негативного фактора у вихованні дитини.

Позитивний вплив на особистість дитини полягає в  тому, що ніхто, крім найближчих для  неї в сім’ї людей, не ставиться  до дитини краще, не любить її так і  не піклується стільки про неї. І разом з тим, ніякий інший соціальний інститут не може потенційно нанести стільки шкоди у вихованні дітей, скільки може зробити сім’я.

Л.Д. Столяренко, С.І. Самигіна вважають, що виховання – складна  система. На неї впливають спадковість  і біологічне (природне) здоров’я дітей і батьків, матеріально – економічна забезпеченість, соціальний стан, уклад життя, кількість членів сім’ї, відношення до дитини. Усе це органічно переплітається й у кожнім конкретному випадку виявляється по-різному. Головна умова сімейного виховання – це любов. Але тут важливо зрозуміти, що потрібно не тільки любити дитину, але і керуватися любов’ю у всіх своїх повсякденних турботах за нею, необхідно щоб дитина почувала, була упевнена, що її люблять.

Метою сімейного виховання є формування таких якостей особистості, що допоможуть гідно перебороти труднощі і перешкоди, що зустрічаються на життєвому шляху. Розвиток інтелекту і творчих здібностей, первинного досвіду трудової діяльності, моральне і эстетичне формування, емоційна культура і фізичне здоров’я дітей, їхнє щастя – усе це залежить від сім’ї, від батьків, і все це складає завдання сімейного виховання.

 

1.2Функції та завдання сім'ї

 

 

Осіпова А.А. у своїй  праці «Загальна психокорекція» виділяє основні функції та завдання сім’ї:

1. Виховна функція сім’ї полягає в тому, щоб задовольняти індивідуальні потреби в батьківстві у контактах з дітьми і їхньому вихованні.
2. Господарсько-побутова функція сім’ї складається з задоволення матеріальних потреб сім’ї і сприянні збереження їхнього здоров’я.
3. Емоційна функція сім’ї полягає в тому, щоб задовольняти потреби її членів у симпатії, повазі, визнанні, емоційній підтримці, психологічному захисті.
4. Функція духовного (культурного) спілкування несе в собі задоволення потреб у спільному проведенні дозвілля, взаємному духовному збагаченні.
5. Функція первинного соціального контролю забезпечує виконання членами родини соціальних норм.
6. Сексуально-еротична функція полягає в задоволенні сексуально-еротичних потреб родини.

Функції сім’ї згодом змінюються: одні втрачаються, інші з’являються відповідно до нових соціальних умов, треті- змінюють своє положення в загальній структурі. Функції сім’ї можуть бути порушені. У цьому випадку її життєдіяльність порушується, утруднюється виконання функцій. Сприяти порушенням може широке коло факторів: особливості особистостей її членів і взаємин між ними, визначені умови життя сім’ї.

Завдання сім’ї полягають  у тому, щоб:

- створити максимальні  умови для росту і розвитку  дитини;

- забезпечити соціально-економічний  і психологічний захист дитини;

- передати досвід створення  і збереження сім’ї, виховання  в ній дітей і відносини  до старшого;

- навчити дітей корисним  прикладним навичкам і умінням,  спрямованим на самообслуговування  і допомогу близьким;

- виховати почуття  власного достоїнства, цінності власного «Я»[13].

Сімейне виховання повинно  ґрунтуватися на визначених принципах  і мати визначений зміст, що спрямовано на розвиток усіх сторін особистості  дитини:

-гуманність і милосердя  до зростаючої людини;

-залучення дітей у  життєдіяльність сім’ї як її рівноправних учасників;

-відкритість і довірчість  відносин з дітьми;

-оптимістичність взаємин  у сім’ї;

-послідовність у своїх  вимогах (не вимагати неможливого);

-надання посильної  допомоги своїй дитині, готовність  відповідати на питання[23].

 

1.3 Принципи виховання в сім'ї

 

 

Реалізація цих принципів  буде залежати і від типу виховання.

Автократичний – коли всі рішення, що стосуються дітей, приймають винятково батьки.

Авторитетний, але демократичний – у цьому випадку рішення приймаються батьками разом з дітьми.

Ліберальний – коли при ухваленні рішення останнє слово залишається за дитиною.

Хаотичний – керування здійснюється непослідовно: іноді авторитарно, іноді демократично, іноді ліберально.

На думку А.Я. Варга, В.В. Століна та інших, батьківські  відносини – це система різноманітних почуттів до дитини, поведінкових стереотипів, які використовуються у спілкуванні з нею, особливостей сприйняття і розуміння характеру й особистості дитини, її вчинків.

Для розвитку позитивних дитячо-батьківських стосунків дорослі повинні мати певний рівень знань з проблеми виховання і відношень з дитиною (Є.О.Смирнова, М.В.Бикова та інші).

Основою сімейного мікроклімату, на думку дослідників А.С. Макаренко, А.В. Петровського, А.И. Захарова, А.Б. Добрович та інших, є міжособистісні відносини, що і визначають його клімат. Саме по відношенню батьків до своєї дитини, як вважає Є.М Волкова, можна припустити, яким він стане в майбутньому.

Проблемою впливу батьківського  відношення до дитини займалися такі дослідники як А.В. Петровський, А.И. Захаров, И.М. Балинський, В.Н. Мясищев, Р.А. Зачепицький та інші.

С. Соловейчик вважає, що відносини батьків до дитини відрізняються  високою психологічною напруженістю і різноманітністю у своїх  проявах. Найбільш частими, на його думку, типами відносин є: уважне, боязкі, марнолюбні, сердиті, дратівливі, що пристосовуються, товариські, сенсаційні, наполегливі, постійні, упевнені, підбадьорюючі.

 

 

 

 

 

 

 

 

Глава 2. СІМЕЙНІ ВІДНОСИНИ ЯК ПОКАЗНИК ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ ДИТИНИ

 

2.1 Сімейне виховання в формуванні цінностей дитини

 

 

У батьківській праці, як у всякій іншій, можливі й помилки, і сумніви, і тимчасові невдачі, поразки, які переміняються перемогами.  
Виховання в родині - це те ж життя, і наше поводження й навіть наші почуття до дітей складні, мінливі й суперечливі. До того ж батьки не схожі один на одного, як не схожі один на одного діти. Відносини з дитиною, так само як і з кожною людиною, глибоко індивідуальні й неповторні.  
Наприклад, якщо батьки у всьому досконалі, знають правильну відповідь на будь-яке питання, то в цьому випадку вони навряд чи зможуть здійснити саме головне батьківське завдання - виховати в дитині потребу до самостійного пошуку, до пізнання нового. 
Батьки становлять перше суспільне середовище дитини. Особистості батьків грають велику роль у житті кожної людини. Не випадково, що до батьків, особливо до матері, ми подумки звертаємося у важку хвилину життя. 
Разом з тим почуття, що офарблюють відносини дитини й батьків, - це особливі почуття, відмінні від інших емоційних зв'язків. Специфіка почуттів, що виникають між дітьми й батьками, визначається головним чином тим, що турбота батьків необхідна для підтримки самого життя дитини. А нестаток батьківській любові - воістину життєво необхідна потреба маленької людської істоти. Любов кожної дитини до своїх батьків безмежна, безумовна. Причому якщо в перші роки життя любов до батьків забезпечує власне життя й безпеку, то в міру дорослішання батьківська любов усе більше виконує функцію підтримки й безпеки внутрішнього, емоційного й психологічного миру людини. Батьківська любов - джерело й гарантія благополуччя людини, підтримки тілесного й щиросердечного здоров'я. [16] 
Саме тому першим й основним завданням батьків є створення в дитини впевненості в тім, що її люблять і про неї піклуються. Ніколи, ні при яких умовах у дитини не повинне виникати сумнівів у батьківській любові. Сама природна й сама необхідна із всього обов'язків батьків - це любов до дитини в будь-якому віці. 
І, проте, підкреслення необхідності створення в дитини впевненості в батьківській любові диктується рядом обставин. Не так рідкі випадки, коли діти, подорослішав, розстаються з батьками. Розстаються в психологічному, щиросердечному змісті, коли втрачаються емоційні зв'язки з найближчими людьми. Психологами доведено, що за трагедією підліткового алкоголізму й підліткової наркоманії часто стоять не люблячи своїх дітей батьки.  
Головна вимога до сімейного виховання - це вимога любові. Але тут дуже важливо розуміти, що необхідно не тільки любити дитину й керуватися любов'ю у своїх повсякденних турботах по догляду за нею, у своїх зусиллях по її вихованню, необхідно, щоб дитина відчувала, почувала, розуміла, була упевнена, що її люблять, була наповнена цим відчуттям любові, які б складності, зіткнення й конфлікти не виникали в її відносинах з батьками. Тільки при впевненості дитини в батьківській любові й можливо правильне формування психічного світу людини, тільки на основі любові можна виховати моральне поводження, тільки любов здатна навчити любові. [26] 
Багато батьків уважають, що в жодному разі не можна показувати дітям любов до них, думаючи що, коли дитина добре знає, що її люблять, це приводить до розпещеності, егоїзму, себелюбності. Потрібно категорично відкинути це твердження. Всі ці несприятливі особистісні риси саме виникають при недоліку любові, коли створюється якийсь емоційний дефіцит, коли дитина позбавлена міцного фундаменту незмінної батьківської прихильності. Вселяння дитині почуття, що її люблять і про неї піклуються, не залежить ні від часу, що приділяють дітям батьки, ні від того, виховується дитина вдома або з раннього віку перебуває в яслах і дитячому саду. Не зв'язано це й із забезпеченням матеріальних умов, з кількістю вкладених у виховання матеріальних витрат. Більше того, не завжди видима дбайливість інших батьків, численні заняття, у які включається з їх ініціативи дитина, сприяють досягненню цієї самої головної виховної мети. 
Глибокий постійний психологічний контакт із дитиною - це універсальна вимога до виховання, що однаковою мірою може бути рекомендована всім батькам, контакт необхідний у вихованні кожної дитини в будь-якому віці. Саме відчуття й переживання контакту з батьками дають дітям можливість відчути й усвідомити батьківську любов, прихильність і турботу.  
Основа для збереження контакту - щира зацікавленість у всьому, що відбувається в житті дитини, цікавість до її дитячих, нехай самих дріб'язкових і наївних, проблем, бажання розуміти, бажання спостерігати за всіма змінами, які відбуваються в душі й свідомості зростаючої людини. Цілком природно, що конкретні форми й прояви цього контакту широко варіюють, залежно від віку й індивідуальності дитини. Але корисно задуматися й над загальними закономірностями психологічного контакту між дітьми й батьками в родині. 
Контакт ніколи не може виникнути сам собою, його потрібно будувати навіть з дитиною. Коли говоритися про взаєморозуміння, емоційний контакт між дітьми й батьками, мається на увазі якийсь діалог, взаємодія дитини й дорослого один з одним. [9] 
Головне у встановленні діалогу - це спільне устремління до загальних цілей, спільне бачення ситуацій, спільність у напрямку спільних дій. Мова йде не про обов'язковий збіг поглядів й оцінок. Найчастіше точка зору дорослих і дітей різна, що цілком природно при розходженнях досвіду. Однак першорядне значення має сам факт спільної спрямованості до рішення проблем. Дитина завжди повинна розуміти, якими цілями керується батько в спілкуванні з нею. Дитина, навіть у найменшому віці, повинна ставати не об'єктом виховних впливів, а союзником у загальному сімейному житті. Саме тоді, коли дитина бере участь у загальному житті родини, розділяючи всі її мети й плани, зникає звичне виховання, поступаючись місцем справжньому діалогу. 
Найбільш істотна характеристика діалогічного спілкування, що виховує, полягає у встановленні рівності позицій дитини й дорослого.  
Досягти цього в повсякденному сімейному спілкуванні з дитиною досить важко. Звичайно стихійно виникаюча позиція дорослого - це позиція "над" дитиною. Дорослий має силу, досвід, незалежність - дитина фізично слабша, недосвідчена, повністю залежна. Всупереч цьому батькам необхідно постійно прагнути до встановлення рівності.  
Рівність позицій означає визнання активної ролі дитини в процесі її виховання. Людина не повинна бути об'єктом виховання, вона завжди активний суб'єкт самовиховання. Батьки можуть стати володарями душі своєї дитини лише в тій мірі, у якій їм вдається розбудити в дитині потребу у власних досягненнях, власному вдосконалюванні. 
Вимога рівності позицій у діалозі опирається на той незаперечний факт, що діти роблять безсумнівний вплив, що виховує, і на самих батьків. Під впливом спілкування із власними дітьми, включаючись у різноманітні форми спілкування з ними, виконуючи спеціальні дії по догляду за дитиною, батьки в значній мірі змінюються у своїх психічних якостях, їх внутрішній щиросердечний світ помітно трансформується. 
Із цього приводу звертаючись до батьків, Я. Корчак писав: "Наївна думка, що, наглядаючи, контролюючи, повчаючи, прищеплюючи, викорінюючи, формуючи дітей, батько, зрілий, сформований, незмінний, не піддається впливу, що виховує, середовища, й оточення дітей". 
Рівність позицій аж ніяк не означає, що батькам, будуючи діалог, потрібно зглянутися до дитини.  
Рівність позицій у діалозі складається в необхідності для батьків постійно вчитися бачити світ у самих різних його формах очима своїх дітей.  
Контакт із дитиною, як вищий прояв любові до неї, варто будувати, ґрунтуючись на постійному, безустанному бажанні пізнавати своєрідність її індивідуальності. Постійне тактовне придивляння, чуттєвість емоційного стану, внутрішній світ дитини, зміни, що відбуваються в неї, особливо її щиросердечного ладу - все це створює основу для глибокого взаєморозуміння між дітьми й батьками в будь-якому віці. 
Крім діалогу для вселяння дитині відчуття батьківської любові необхідно виконувати ще одне надзвичайно важливе правило. 
Психологічною мовою ця сторона спілкування між дітьми й батьками є прийняття дитини. Що це значить? Під прийняттям розуміється визнання права дитини на властиву її індивідуальність, несхожість на інших, у тому числі несхожість на батьків. [1] 
Приймати дитину - значить затверджувати неповторне існування саме цієї людини, з усіма властивими їй якостями. Як можна здійснювати прийняття дитини в повсякденному спілкуванні з нею? Насамперед, необхідно з особливою увагою ставитися до тих оцінок, які постійно висловлюють батьки в спілкуванні з дітьми. Варто категорично відмовитися від негативних оцінок особистості дитини й властивих їй якостей характеру. На жаль, для більшості батьків стали звичними висловлення типу: "От безглуздий! Скільки разів пояснювати, нетяма!", "Так навіщо ж я тебе тільки на світло народила, упертюх, негідник!", "Любий дурень на твоєму місці зрозумів би, як надіти!". 
Всім майбутнім і нинішнім батькам варто дуже добре зрозуміти, що кожне таке висловлення, яким б справедливим по суті воно не було, якою би ситуацією не викликалося, завдає серйозної шкоди контакту з дитиною, порушує впевненість у батьківській любові. Необхідно виробити для себе правило не оцінювати негативно самої дитини, а критикувати тільки невірно здійснену дію або помилковий, необдуманий вчинок. Дитина повинна бути впевненою у батьківській любові незалежно від своїх сьогоднішніх успіхів і досягнень.  
Формула істиною батьківської любові, формула прийняття - це не "люблю, тому що ти - гарний", а "люблю, тому що ти є, люблю такого, який є" . 
Але якщо хвалити дитину за те, що є, вона зупиниться у своєму розвитку, як же хвалити, якщо знаєш скільки в неї недоліків? По-перше, виховує дитину не одне тільки прийняття, похвала або осудження, виховання складається з багатьох інших форм взаємодії й народжується в спільному житті в родині. Тут же мова йде про реалізацію любові, про творення правильного емоційного фундаменту, правильної почуттєвої основи контакту між батьками й дитиною. По-друге, вимога прийняття дитини, любові до такої, якою є, базується на визнанні й вірі в розвиток, а виходить, у постійне вдосконалювання дитини, на розуміння нескінченності пізнання людини, навіть якщо вона зовсім ще мала. Умінню батьків спілкуватися без постійного осуду особистості дитини допомагає віра в усе те гарне й сильне, що є в кожній, навіть у самій неблагополучній, дитині. Щира любов допоможе батькам відмовитися від фіксування слабостей, недоліків і недосконалостей, направить виховні зусилля на підкріплення всіх позитивних якостей особистості дитини, на підтримку сильних сторін душі, до боротьби зі слабостями й недосконалостями.  
Контакт із дитиною на основі прийняття стає найбільш творчим моментом у спілкуванні з нею. Іде шаблонність і стереотипність, оперування запозиченими або викликаними схемами. На перший план виступає творча, натхненна й щораз непередбачена робота зі створення все нових і нових "портретів" своєї дитини. Це шлях все нових і нових відкриттів. 
Оцінку не особистості дитини, а її дій і вчинків важливо здійснювати, міняючи їхнє авторство. Дійсно, якщо назвати свою дитину недотепою, ледарем або грязнулею, важко очікувати, що вона щиро погодиться з вами, і уж навряд чи це змусить змінити її своє поводження. А от якщо обговоренню піддався той або інший учинок при повнім визнанні особистості дитини й твердженні любові до неї, набагато легше зробити так, що сама дитина оцінить своє поводження й зробить правильні висновки. Вона може помилитися й наступного разу або по слабості волі піти по більш легкому шляху, але рано або пізно "висота буде взята", а ваш контакт із дитиною від цього ніяк не постраждає, навпаки, радість від досягнення перемоги стане вашою загальною радістю.  
Контроль за негативними батьківськими оцінками дитини необхідний ще й тому, що досить часто за батьківським осудом стоїть невдоволення власним поводженням, дратівливість або утома, що виникли зовсім по інших приводах. За негативною оцінкою завжди стоїть емоція осуду й гніву. Прийняття дає можливість проникнення в світ глибоко особистісних переживань дітей, поява паростків "співучасті серця". Сум, а не гнів, співчуття, а не мстивість - такі емоції істинно люблячої своєї дитини, що приймають батьків. 
Зв'язок між батьками й дитиною відноситься до найбільш сильних людських зв'язків. Чим більше складний живий організм, тим довше повинен він залишатися в тісній залежності від материнського організму. Без цього зв'язку неможливий розвиток, а занадто раннє переривання цього зв'язку являє загрозу для життя. Людина належить до найбільш складних біологічних організмів, тому ніколи не стане повністю незалежною. Людина не може черпати життєві сили тільки із самої себе. [3] 
Людське життя, як говорив психолог А.Н. Леонтьєв, - це розділене існування, головною ознакою якого є потреба зближення з іншою людською істотою. Разом з тим зв'язок дитини з її батьками внутрішньо конфліктний. Якщо діти, які дорослішають, усе більше здобувають бажання віддалення цього зв'язку, батьки намагаються як можна довше її удержати. Батьки хочуть уберегти молодь перед життєвими небезпеками, поділитися своїм досвідом, застерегти, а молоді хочуть придбати свій власний досвід, навіть ціною втрат, хочуть самі довідатися внутрішній світ. Цей внутрішній світ здатний породжувати безліч проблем, причому проблеми незалежності починають проявлятися досить рано, фактично із самого народження дитини.  
Дійсно, дистанція в спілкуванні з дитиною проявляється вже в тій або іншій реакції матері на плач дитини. А перші самостійні кроки, а перше "Я - сам!", вихід у більш широкий світ, пов'язаний з початком відвідування дитячого саду.  
Буквально щодня в сімейному вихованні батьки повинні визначати границі дистанції.  
Рішення цього завдання, іншими словами, надання дитині тієї або іншої міри самостійності регулюється насамперед віком дитини, що здобуваються нею у ході розвитку новими навичками, здатностями й можливостями взаємодії з навколишнім світом.  
Разом з тим багато чого залежить і від особистості батьків, від стилю їхніх відносини до дитини. Відомо, що родини досить сильно розрізняються по тім або іншому ступеню волі й самостійності, наданої дітям. В одних родинах першокласник ходить у магазин, відводить у дитячий сад молодшу сестричку, їздить на заняття через все місто. В іншій родині підліток звітує у всіх, навіть дрібних, учинках, його не відпускають у походи й поїздки із друзями, охороняючи його безпеку. Він строго підзвітний у виборі друзів, всі його дії піддаються найсуворішому контролю . 
Необхідно мати на увазі, що встановлювана дистанція пов'язана з більш загальними факторами, що визначають процес виховання, насамперед з мотиваційними структурами особистості батьків. Відомо, що поводження дорослої людини визначається досить більшим і складним набором різноманітних побудників, позначуваних словом "мотив". В особистості людини всі мотиви вибудовуються в певну, індивідуальну для кожного рухливу систему. Одні мотиви стають визначальними, чільними, найбільш значимими для людини, інших - здобувають підлегле значення. Іншими словами, будь-яка людська діяльність може бути визначена через ті мотиви, які неї спонукують. Буває так, що діяльність збуджується декількома мотивами, іноді та сама діяльність викликається різними або навіть протилежними по своєму психологічному змісті мотивами. Для правильної побудови виховання батькам необхідно час від часу визначати для самих себе ті мотиви, якими збуджується їх власна виховна діяльність, визначати, що рухає їхніми виховними умовами.