Методи оцінки кредитного ризику фінансових установ державної фотми власності (ВАТ Ощадбанк)

Тема: Методи оцінки кредитного ризику в діяльності фінансових установ державної форми власності.

 

Зміст

 

Вступ

1. Теоретичні положення щодо  управління ризиками банку

1. Сучасний стан банківської системи в Україні
2. Економічна суть та методи управління ризиками у банківській діяльності
3. Сутність та способи розрахунку ризиків

2. Оцінка стану управління ризиками  в ВАТ "Ощадбанк"

1. Фінансово-економічна характеристика банку

2.2 Оцінка фінансових показників діяльності ВАТ "Ощадбанк"

2.3 Аналіз процесу управління ризиками банку

3. Шляхи покращення управління  ризиками банку

3.1. Проблеми управління  ризиками та шляхи їх розв’язання

3.2. Пропозиції щодо ефективного  управління ризиками

Висновки 

Список використаних джерел

 

 

 

Вступ

 

Банківська система держави, як і інші сфери економічної діяльності України, перебувають в умовах, які суттєво відрізняються від умов у переважній більшості розвинутих країн своєю складністю. Це зумовлено дією різноманітних факторів: затяжною економічною кризою, незавершеністю нормативно-правової бази, відсутністю стабільних господарських зв’язків, що в свою чергу лише покращує грунт для загострення ризиків.

Поняття банку органічно пов’язане з  поняттям ризику, бо банки виконують  функцію перерозподілу ризиків  фінансового ринку.

Раціональна, а головне ефективна організація  управління ризиками є першочерговим  завданням для будь-якого керівника  банку, бо це необхідно для створення  нормальних умов його діяльності та стійкості  у разі форс-мажорних обставин. Тому дана тема є актуальною для розгляду.

Банки є  одним із головних інструментів здійснення реформ, однією з найважливіших структур ринкової економіки. Стан економіки  негативно позначається на розвитку банків України. Щоб вчасно, оперативно, по нагоді здійснювати кредитування економіки держави банки повинні  мати у своєму розпорядженні кошти.

Останнім  часом банки усе гостріше відчувають проблему управління кредитним ризиком. Вона ще більш актуальна для вітчизняної  банківської системи, рівень простроченої позичкової заборгованості в якій протягом останніх 5-7 років мав стійку тенденцію  до зростання.

Становлення в Україні сучасної банківської справи і банківської системи висуває на перше місце проблеми, які пов`язані з ризиковістю кредитних операцій банку, з достатністю власних коштів для формування резервної бази під забезпечення кредитних операцій.

У зв’язку  з цим дослідження питань оцінки та аналізу кредитного ризику в діяльності банку набуває особливого значення, що зумовлює актуальність обраної теми та доцільність проведення досліджень для розвитку цього питання.

Об’єктом  дослідження в курсовій роботі виступає відкрите акціонерне товариство "Ощадбанк". На мою думку, даний банк є гарним прикладом для розгляду, тому що він займає лідируючі позиції  серед державних банків України, витримав фінансову кризу і продовжує  свою діяльність досить ефективно.

Предметом дослідження є ризики, які можуть виникати в діяльності банку та особливості їх зниження.

Метою написання  даної курсової роботи виступає розкриття  особливостей управління ризиками у  банківській діяльності на прикладі ВАТ "Ощадбанк", визначення основних методів управління ризиками, їх ефективне  використання, перспектив їх застосування на інших банках України, що дасть  змогу їм, на прикладі даного банку, підвищити ефективність своєї діяльності.

Завданнями  даної курсової роботи є: вивчення теоретичних  та організаційний основ діяльності банку, визначення ризиковості його діяльності, а також знаходження шляхів її оптимізації на майбутнє.

 

1. Теоретичні  положення щодо управління ризиками  банку

 

1. Сучасний стан банківської системи в Україні

 

Банківська  система України як незалежної держави  є дворівневою. До першого рівня  належить Національний банк України, що являє собою "банк банків", а  до другого – сукупність комерційних  банків. Процес створення сучасної банківської системи, яка відповідала  б умовам ринкової економіки, в Україні  ще триває і триватиме не один рік. Це пов'язано з тим, що в українській  економіці ще не відбулася необхідна  перебудова, вона не стала по-справжньому  ринковою. Незважаючи на це, вже зараз  можна стверджувати, що основи банківської  системи ринкового типу в Україні  побудовані.

Національний  банк виконує майже всі функції, притаманні центральному банку ринкової держави. Він застосовує такі ринкові  інструменти грошово-кредитного регулювання, як обов'язкове резервування коштів банків, кредитну політику і політику рефінансування банків, операції з державними цінними  паперами на відкритому ринку тощо.

Розбудова банківського сектору України носить комплексний та системний характер і потребує взаємодії зусиль всіх учасників процесу - банків, Національного  банку України, органів законодавчої та виконавчої гілок влади. Національний банк України виступає із ініціативою  переходу до якісно нових, більш цілеспрямованих  підходів до розбудови такої банківської  системи, яка буде стимулювати розвиток економіки, викликатиме довіру населення  та найголовніше буде конкурентоспроможною на зовнішніх ринках [10,11,5].

Як свідчить міжнародний досвід, важливою передумовою  ефективного регулювання грошово-кредитного ринку є координація фіскальної та монетарної політики. Одним із її проявів є підтримка урядом центрального банку у забезпеченні цінової стабільності, в тому числі шляхом створення передумов для ефективного регулювання грошово-кредитного ринку шляхом нівелювання негативного впливу на цей процес боргової та бюджетної політики. Недостатня узгодженість урядової та монетарної політики суттєво знижує ефективність дій центрального банку як регулятора грошово-кредитного ринку і зводить їх фактично до кількісного регулювання через усунення негативного впливу чинників ліквідності, насамперед непередбачуваного руху коштів на рахунках уряду в центральному банку [4].

Окремої уваги потребує довіра громадян до банківської системи як чинник зміни  обсягу готівки поза банками та ліквідності  банківської системи. У жовтні 2011 року штучно спровоковане посилення недовіри до фінансового стану окремих банків, а також девальваційні очікування негативно позначилися на довірі громадян до вітчизняної банківської системи. Внаслідок було вилучено 2.7% депозитів на суму 9.21 млрд. грн.

Серед внутрішніх (неавтономних) чинників впливу НБУ  на ліквідність банківської системи, поряд із валютними інтервенціями, слід виокремити обов'язкові резервні вимоги. Мета цього рішення —  стимулювання позитивних зрушень у  структурі активно-пасивних операцій банків, поступове обмеження економічними методами обсягів залучення коштів за кордоном і посилення привабливості  проведення операцій банків у національній валюті. У підсумку зріс попит на ліквідність банків для формування обов’язкових резервних вимог, що дало змогу зменшити надлишкову вільну ліквідність  банківської системи.

Крім  посилення ролі обов’язкових резервних  вимог у регулюванні грошово-кредитного ринку, Національний банк України вжив низку інших заходів, покликаних усунути зростання ризиків ліквідності, зумовлені погіршенням структури  активно-пасивних операцій банків. Так, з метою підтримки банками  достатнього рівня регулятивного  капіталу для покриття валютного  ризику ліквідності було внесено  зміни до Інструкції "Про порядок  регулювання діяльності банків в  Україні", які стосувалися розрахунку нормативу адекватності регулятивного капіталу / платоспроможності (Н2) у частині зважування довгострокових активних операцій, здійснених із перевищенням строків розміщення над строками залучення коштів, на коефіцієнт ризику 50% і врахування валютного ризику, вимірюваного сукупною сумою відкрито валютної позиції банку за всіма іноземними валютами та банківськими металами [12].

Стрімке зростання обсягів кредитування, неадекватне наявній внутрішній ресурсній базі банків, та часті звернення банків за підтримкою ліквідності до Національного банку України зумовили необхідність вжиття такого заходу, як застосування відмови в підтримці ліквідності банків за всіма інструментами рефінансування у разі наявності постійної незбалансованості між термінами та обсягами залучених і розміщених коштів. Крім того, зростання ролі зовнішніх залучень у ресурсній базі банків, зокрема іноземних запозичень, зумовлює збільшення залежності банків від зовнішніх фінансових інститутів і шоків на світових ринках капіталів та нарощує системні ризики, які створюють загрозу фінансовій стійкості банківської системи України.

Однією  з причин того, що банки в Україні  відчувають гривневий дефіцит ліквідності, є їх політика, орієнтована в умовах девальваційних очікувань на накопичення  та притримання конвертованої іноземної валюти. При цьому вони надмірно покладаються на підтримку їх ліквідності НБУ через інструменти рефінансування [5-7].

 

 

1.2 Економічна  суть та методи управління  ризиками у банківській діяльності

 

Ризиком у банківській діяльності зокрема є дії суб'єкта господарювання за непрозорих, невизначених обставин. Уникнути економічного ризику неможливо, адже він залежить від об'єктивних, притаманних економіці конфліктних ситуацій, відсутності необхідного інформаційного забезпечення, що спричиняє недостатню обґрунтованість прогнозних рішень керівництва банку у виборі клієнтів із метою надання кредитів, придбання й реалізації цінних паперів, маркетингових послуг, рівня інфляції, вибору ринку капіталів, недооцінки можливостей конкурентів тощо. Ризик є вартісним виразом імовірної події, яка може призвести до збитків, тобто до відхилення фактичних показників від передбачуваних. Отримання прогнозованого прибутку можливе лише тоді, коли ризик врахований на стадії прийняття рішень щодо виконання певної програми та заздалегідь передбачені заходи для підстрахування ризику [10].

На рівні  теорії проблема ризику почала розроблятися у рамках класичних ідей Мілля  і Сеніора. Вони визначали в структурі прибутку підприємця відсоток ризику як частку на вкладений капітал, заробітну плату капіталіста і плату за ризик як відшкодування можливих збитків, що пов'язані з підприємницькою діяльністю. Подальшого розвитку теорія ризиків набула у неокласиків. У їх розумінні ризик — підприємницька заслуга, не розглядається як імовірність втрат [22].

У цілому банківська сфера характеризується вищою ризиковістю порівняно  з іншими видами діяльності. Банки  мають багато партнерів, клієнтів, позичальників, фінансовий стан котрих безпосередньо  впливає на їхнє становище. Діяльність банку дуже різноманітна і включає  операції залучення коштів, випуск та купівлю цінних паперів, видачу кредитів, факторинг, лізинг, забезпечення клієнтів готівкою тощо. Здійснення кожної банківської  операції пов’язане з можливістю реалізації кількох ризиків. Через  те, що банк одночасно здійснює і активні, і пасивні операції, виникають додаткові ризики, такі як ризик незбалансованої ліквідності, ризик розриву тощо. Це спонукає до пошуку особливих підходів до обмеження їх впливу, які одержали назву "управління активами і пасивами банку". Діяльність операційних підрозділів, обов’язковість застосування високотехнологічних інформаційних та телекомунікаційних систем, необхідність постійного контролю, реалізація функцій маркетингової служби супроводжуються рядом функціональних банківських ризиків, яких можуть уникнути інші суб’єкти підприємницької діяльності. Нарешті, саме банківська система в більшості країн світу підлягає жорсткому регулюванню з боку держави та спеціальних органів нагляду. Банк наражається на ряд зовнішніх щодо нього ризиків, причому деякі з них, такі як ризик невідповідності умовам державного регулювання, мають першочергове значення в діяльності банку [11].

За своєю  природою банківська справа передбачає необхідність проведення операцій, пов'язаних з різного роду ризиками. Органи банківського нагляду повинні розуміти характер цих ризиків і стежити  за тим, щоб банки адекватно їх оцінювали і вміли ними управляти. До внутрішніх належать ризики, що виникають  безпосередньо у зв’язку з  діяльністю конкретного банку. Чим  ширше коло клієнтів, партнерів, зв’язків банку, банківських операцій, послуг, тим більше внутрішніх ризиків супроводжуватиме його роботу. Внутрішні ризики необхідно  виявляти, оцінювати, мінімізувати та постійно контролювати. Завдання менеджменту  полягає в управлінні внутрішніми  банківськими ризиками за допомогою  відповідних методів.

 

 

 

 

 

 

До основних ризиків, з якими стикаються банки, належать такі:

 

Рис. 1.1 Класифікація ризиків

 

До зовнішніх  належать ризики, безпосередньо не пов’язані з діяльністю банку. На їх рівень впливає безліч факторів: політичні, економічні, соціальні, страхові, макроекономічні, природні (стихійні лиха) тощо.

Внутрішні ризики виникають у результаті діяльності самого банку і залежать від операцій, які він проводить. Відповідно вони пов’язані з:

1) активами  банку (кредитні, валютні, ринкові,  розрахункові, лізингові, факторингові, касові, інвестиційні ризики тощо);

2) зобов’язаннями  банку (ризики за вкладами та  іншими депозитними операціями, за міжбанківськими кредитами,  отриманими кредитами);

3) якістю  управління банком власними активами  і пасивами (процентний ризик,  ризик незбалансованої ліквідності,  неплатоспроможності, ризик структури  капіталу, недостатності капіталу);

4) ризиком  реалізації фінансових послуг.

Вивчаючи  ризики, пов’язані з якістю управління активами і зобов’язаннями, слід особливо уважно аналізувати процентний ризик, тобто небезпеку втрат унаслідок  перевищення сплачених процентних ставок над отриманими. Підвищення процентних ставок спричинить падіння  курсів цінних паперів із твердими процентами, а відтак і знецінення банківського портфеля, завдасть курсових збитків. Крім того, різниця між процентними  доходами і витратами становить  основу банківського прибутку. Різка  зміна ставок у різних сегментах  ринку може негативно позначитися  на прибутковості операцій банку.

Аби зменшити ризик, деякі банки вводять до процентної ставки за розміщеними коштами  ризикову процентну ставку (договірну  надбавку) або розмір страхового процента (коли позичку страхує сам банк). В умовах інфляції аналізують реальні  і номінальні проценти. Щоб уникнути процентного ризику, активніше надають  кошти на тривалі строки, а для  рефінансування залучають кошти  на короткий термін [7, 9].