Спілкування як соцiально-психологiчний механизм взаємодії у професiйнiй діяльності

З іншого боку, до людини хтось захоче звернутися. Якщо вона одразу   спонукає себе переключити увагу на цього когось, то це означає, що ця людина теж діє на конвенційному рівні, тому що ввічливим є прилаштування тільки поруч, рівноправне, щоб "хтось" не відчував себе прилаштованим знизу, начебто він канючить відповідь. Така  запобігливість до партнера ще до відбиття його особистості у свідомості в обох випадках свідчить про те, що ця людина етично і комунікативно грамотна.

Фаза взаємовідбиття. На конвенційному рівні "відбити партнера" традиційно означає, по-перше,  схопити його актуальну роль, а по-друге – побачити свою актуальну роль очима того. Припустимо, до хлопця наближається знайома пані. Він знає, що вона 1) його викладач, 2) його сусідка, 3) мати його товариша. В якій ролі вона наближається? Які його "гріхи" їй відомі? Йому це конче потрібно знати, позаяк він дійсно десь схибив, має провину. Отже, оскільки далеко не кожна людина (а люди мають різні типи) здібна психологічно тонко відчувати іншу (та далеко не в кожній ситуації), то доцільно, починаючи контакт, дати знак про свою актуальну, теперішню роль, або роль партнера у своїх очах. Наприклад, коли у трамваї хтось зве: "Мужчина, мужчина, скажіть …!", це може напрягти всіх чоловіків. А навіщо, коли пасажирка просто хотіла дізнатися у водія, де їй краще вийти, щоб дістатися до певної вулиці? І саме він, а не будь-який чоловік із пасажирів (тим більше – не всі разом), повинен їй відповісти: це його службовий обов’язок. Правда, таким чином більше починають розмову чоловіки, тому що саме в них природні труднощі з етикою (про причини цього – у подальших розділах). Такі водії звертаються до пані пасажирки "Жінка (російською)!", і гадки не маючи, що це некультурно і неввічливо, а позаяк нормального, етичного звертання у мові немає, треба більше використовувати ґречних слів – „будь ласка”, „якщо Ваша ласка”, „даруйте” тощо. Звичайно, наведене "спілкування" з ображеною пані не може досягти  конвенційного рівня.

Фаза взаємоінформування. Вона на конвенційному рівні не обов’язково протікає гладко: адже людина має й сильні, й слабкі сторони, і взагалі "Людині властиво помилятися"… Саме тут і можуть виявитися помилки сприйняття, відбиття у попередній фазі: обидва налаштувалися на якісь певні ролі, а тепер буде з’ясовано, чи очікування виправдались. Якщо "ні" – таке спілкування повертається стороною "конфронтація", якщо "так" – подальше спілкування йде шляхом конгруенції (взаємозгоди).

Остання фаза – взаємовідключення – на конвенційному рівні знов-таки проходить у дусі рівноправ'я та загостреної уваги одне до одного. Попрощатися треба тактовно, доброзичливо, натякнувши на приємність спілкування та бажані подальші зустрічі ("See You later!" – як то кажуть в англомовних країнах).

Контакт на конвенційному ("людяному") рівні, як видно з вищевикладеного, потребує від партнерів високої культури спілкування. Вміння "тримати діалог" на такому рівні, а тим більше – приводити його на такий рівень  психологи уподібнюють складному мистецтву, для оволодіння яким деяким людям доводиться роками працювати над собою (із науки спілкування у подальших розділах буде зрозуміло, чому і кому так).

Конвенційний рівень можна вважати оптимальним для вирішення особистих і міжособистісних проблем у людських контактах. Фактично ж спілкування люди здійснюють частіше на рівнях, що лежать нижче за конвенційний, іноді – на більш високих. Найнижчий рівень людського спілкування – примітивний. Між примітивним та конвенційним є ще два рівні – маніпулятивний та стандартизований. Вище конвенційного є ще три рівні, які будуть розглянуті далі. Для осягнення особливостей кожного з них еталоном психологи вважають саме конвенційний – оптимальний рівень людського спілкування.

Примітивний рівень. Для того, хто опускається до примітивного рівня, співрозмовник – не партнер, а предмет, потрібний або такий, що заважає. Якщо потрібний – їм треба заволодіти, якщо такий, що заважає – відштовхнути, позбутися. Звідси всі особливості фаз цього рівня спілкування.

Фаза спрямованості. Припустимо, співрозмовник потрібний. Але ж він – "предмет", тому тут одразу присутнє  прилаштування зверху: той має право тільки слухати, та якщо щось і скаже у відповідь, то буде неправий і його треба призвати до порядку. Якщо ж до нашого суб’єкта звертаються, а він не налаштований вступати у контакт, то він вважає, що має право не вступати, та відповідає словом або жестом, що означає – "стули пельку", або "відчепися". Це знов – відверте, зверхнє прилаштування зверху.

Фаза відбиття здійснюється дуже своєрідно, за шаблонами, у відповідності до сприйняття партнера предметом. Замість психічних, людських якостей у партнера оцінюється … розмір! Якщо він кремезний, високий – із ним треба обережніше, прилаштування змінюється на прилаштування знизу. Якщо невеликий, щуплий, "в окулярах", "не крутий" – можна лишитися зверху. Те ж стосується віку, статі: якщо "бабця", "дідуган", "пацан", "шмаркачка", "зануда з книжкою" – це не ті особи, перед якими варто пасувати. Що ж до  уловлювання власної актуальної ролі очима партнера, то на цьому рівні до таких тонкощів справа не доходить: наш суб’єкт наївно переконаний, що його сприймають таким, яким він сам себе бачить або за кого себе видає…

 Фаза інформування. Наш суб’єкт без щонайменших обмежень із середини виражає свою симпатію "предмету", який подобається, або антипатію тому, хто не подобається. Прояв симпатії у випадку прилаштування знизу влесливий, а у випадку прилаштування зверху – безпардонний. Чому б, наприклад, дівчину, що подобається, одразу ж не обняти? А щуплого громадянина, що заважає підійти до прилавку, просто не відштовхнути, да так, щоб летів чим далі? І хай собі галасує черга – що вона може зробити? Нікчеми...

У випадку конгруенції (настанови  на згоду) наш суб’єкт широко розгортає своє небагате рольове віяло у всю широчінь і  щиро, галасливо ображається, якщо партнер не робить того ж. У випадку конфронтації зі слабкішим партнером він не зупиниться перед рукоприкладством, а з сильнішим за нього – без збентеження переходить від спроби натиску та загроз до ганебного відступу і підлабузнюванню. Який він при цьому має вигляд – до його свідомості, скоріше за все, не доходить.

Фаза відключення від партнера для нього не проблема. Якщо була конфронтація, то зі слабким партнером він "прощається" лайкою та кепкуванням, а із сильним – вибаченнями або погрозами (у далеку вже спину тому…). Якщо ж була конгруенція – то наш партнер, отримавши бажане від партнера, не приховує своєї нудьги. Той бачить його порожні очі або неприкритий позіх – йому ж більше нічого від партнера не потрібно. Він взагалі здатний у самий розпал бесіди повернутися до партнера спиною і, не прощаючись, піти собі: в нього є справи важливіші, а той "не та птиця", щоби дотримуватися ритуалів перед ним.

Приклади демонстрації примітивної  поведінки: хлопець, який сидить, розставивши  ноги, у громадському транспорті, і  не переймається тим, чи вистачає місця біля нього ще комусь сісти. Таке собі невербальне інформування оточуючих: "я – хазяїн ситуації, життя, а ви – ніщо". Звичне, незручне для оточення прилаштування зверху… Або – використання нецензурних слів просто як слів-паразитів у "спокійній" розмові зі своїми супутниками чи по мобільному телефону. Більш примітивної поведінки, не гідної цивілізованої людини, важко собі й уявити!

Треба мати на увазі, що той, хто опуститься до реагування на той самий копил, теж поведе себе негідно, примітивно. Поставити на місце примітивного партнера – це мистецтво, яким володіють далеко не всі… Але треба пам’ятати, що такого партнера як тип партнера не існує: адже в інших ситуаціях, із іншими людьми він здатний на спілкування на більш високих рівнях.

Маніпулятивний рівень. Цей рівень замає проміжне положення між примітивним і конвенційним. І недарма: адже за своїм підходом до партнера такий суб'єкт ближче до примітивного рівня, але за виконавчими можливостями наближається до конвенційного рівня спілкування. Для такого "маніпулятора"  партнер – суперник у грі, яку треба обов’язково виграти. Виграш означає вигоду: якщо не матеріальну або житейську, то хоча б психологічну. Психологічна вигода, з точки зору маніпулятора, полягає в тому, щоб надійно прилаштуватися до партнера зверху та мати можливість безкарно наносити йому "уколи".

Приклади. Студент, побачивши викладача в аудиторії, починає робити компліменти і не заспокоюється, доки не отримає вдячну відповідь. Ця метушня й викриває його маніпуляцію. Скоріше за все, він не підготувався до заняття, та намагаючись визвати до себе приязнь викладача жіночої статі, сподівається, що його не питатимуть або питатимуть не дуже суворо. Або студент удає, що він дуже зацікавився якимсь питанням з улюбленого предмету викладача, та ставить перед тим запитання, на яке сам мав відповідати. Іноді викладач йде на цю вудку і починає сам із жаром пояснювати питання для цього "зацікавленого парубка". А "зацікавлений парубок", знаючи матеріал вельми поверхнево, шляхом маніпуляції заробляє собі високий, якщо не вищий бал.

У фазі спрямованості на партнера маніпулятор заздалегідь готується до підкорення собі співрозмовника, до прилаштування зверху. У фазі відбиття маніпулятор уміло схоплює ті особливості партнера, які можна використати як його слабкі місця. Якщо партнер ретельно "закритий" і надягає маску стандартизованої ввічливості, маніпулятор робить пробні "випади", щоб з’ясувати істинне лице партнера.

Головне, що необхідно під час  взаємодії з маніпулятором, – уміння "не підігравати", "виходити зі гри".

Психологи наводять такий приклад  із ділового життя [Добр]. Йде серйозна ділова нарада. Головує немолода авторитетна  жінка із замашками маніпулятора. Проти неї сидить молодий співробітник, із яким у неї траплялися зіткнення по роботі, і їй кортить його провчити. Начебто ненавмисно вона упускає свою ручку до його ніг. Він, як вихована людина, піднімає її і повертає. Згодом вона знов упускає свою ручку, він знову піднімає. В четвертий (?) раз він, нахиляючись за ручкою, уже чує смішки аудиторії…  Насправді він із другого разу зрозумів її гру, те, що вона на цей сміх і розраховувала. А ще – на те, щоб у нього урвавсь терпець і він зробив щось нерозумне: відмовився піднімати ручку, або покинув залу, або сказав щось ображеним тоном. Але молодий чоловік обрав найвірніший спосіб "протиманіпулятивного захисту": він п’ять  разів поспіль підняв і віддав ручку, жодним мускулом не видавши свого душевного стану. На п’ятий раз, до речі, смішків зменшилося: багатьом уже стало ніяково – адже пані явно переборщила з п’ятим разом. Від шостої спроби вона, нарешті, відмовилась…

Можна навести багато прикладів  і більш складних маніпуляцій, прихованих, але всіх їх єднає одне: потреба "виграшу" за будь-яких умов віддзеркалює егоцентризм  суб’єкта. Просто доцільно мати на увазі, що егоцентричними бувають не тільки корисні, жорстокі та холодні люди, але й незадоволені життям, нещасні. Звичайно,  в останньому випадку маніпулятор має жалюгідний  вигляд,  і йому багато хто підіграє через жалість.

Маніпулятивна техніка часом помітна і в діях партнера, що не має егоцентричних спонук, і поводиться так лише заради блага співрозмовника. Так іноді працює психотерапевт зі своїм пацієнтом, або вихователь із своїм вихованцем. Проте, позаяк у них немає своєкорисних інтересів, то такий мистецький контакт із партнером відноситься вже не до маніпулятивного, а до ігрового рівня спілкування, про який буде йтися далі.

Ігровий рівень. Цей рівень спілкування вищий не тільки за маніпулятивний, а навіть за конвенційний. Тобто, володіючи  повнотою і людяністю цього останнього, він перевершує його тонкощами змісту і багатством відтінків.

До фази спрямованість на партнера тут не просто вбудовано турботу про те, щоб він мав принципову змогу прилаштування "поруч". Тут заздалегідь є живий інтерес до особистих особливостей партнера, до його "рольового віяла", причому інтерес не самокорисливий, а пройнятий симпатією до людини. Цей особливий нюанс контакту – інтерес до іншого – привносить у майбутнє спілкування дух святкової підведеності. Таке відчуття виникає, коли ми запрошуємо когось приємного нам на танець або сідаємо читати цікаву книжку тощо. Тобто на ігровий рівень ми виходимо з тими людьми, яких ми хоч трошки знаємо і до яких в нас є певне почуття, ще не затьмарене образами та розчаруваннями.

 У фазі відбиття партнера це почуття забезпечує нам загострене сприйняття його особистості. Краще за все, підказують психологи, розкрити специфіку ігрового рівня спілкування, звернувшись до психології закоханості, та не обов’язково в особу протилежної статі – у викладача, у героїв фільму, книги тощо.

У третій фазі – інформування партнера – ігровий рівень цілком підтверджує свою назву. Суб’єкту кортить сподобатися партнеру, і він  мимоволі "грає", щоб мати "цікавий вигляд". "Грають" по-різному. Можна радісно поділяти судження партнера: наполовину – від души, наполовину – щоб не зруйнувати приємний контакт. Згадаймо, що цінність людського зв’язку – тут на першому місці.

Можна піти й на конфронтацію з  партнером: підчепити його, змусити здивуватися, розсердитися тощо. Це все задля того, щоб він більше розкрився, показав себе з усіх боків. При тому ви самі начебто ховаєтеся за масками чи акторськими ролями. Це все зовні нагадує маніпуляції, але ті почуття, що ви при цьому відчуваєте до партнера, суттєво міняють справу і все пояснюють. Адже маніпулятор байдужий або недружній до інших, виграш і самоутвердження для нього – самоціль, засмучення партнера його тільки радує. Тут же все будується на небайдужості до партнера, і він, відчуваючи це, готовий вибачити вам деякі "уколи". Це цілком нормальні стосунки психотерапевта або вихователя зі своїм підопічним: адже це робиться в інтересах останнього.

Партнер ігрового спілкування  то неявно, то відкрито діє вам зрозуміти, що для вас обох можливі і бажані будь-якого типу прилаштування одне до одного. Просто вони чергуються – то один зверху, то інший. Жоден не прагне самоствердитися за рахунок іншого, а лише зве до гри – зіткненню сил, натур,  смаків, думок і відчуттів, що відрізняються. Така конфронтація не призводить до сварки, як це було би на більш низькому рівні, а  – " милі не сваряться, а просто тішаться".

Тепер стає більш зрозумілою незвична думка .Ф. Шиллера в одному з його листів "Про естетичне  виховання": "Людина тільки там  грає, де вона – людина повною мірою, і тільки там вона людина повною мірою, де вона грає".