Сельское хозяйство Аргентины

     Основною  галуззю землеробства є зернове  господарство – вирощування продовольчих хлібних (пшениця, жито), круп’яних (гречка, рис, просо), фуражних (ячмінь, овес, кукурудза), зернобобових (горох, квасоля) культур. Найважливішою зерновою культурою є пшениця.  Ячмінь, кукурудза й овес використовуються як фуражні культури, однак вони мають і важливе продовольче значення.

     Технічні  культури є сировиною для промисловості: їх поділяють на волокнисті –  льон-довгунець, бавовник, коноплі; олійні – соняшник, льон-кучерявець, ріпак, соя; ефіроолійні  –  кмин, м’ята, троянда; цукроносні –  цукрові буряки. Крім того, важливими олійними культурами є ріпак, соя, рицина [19, с. 421].

     Тваринництво  сільськогосподарської  продукції країни виробляє цінні висококалорійні продукти (молоко, м’ясо, сир, яйця, рибу, мед) і сировину для харчової та легкої промисловості (шкіру, вовну, шовк). При цьому воно використовує кормові культури польового та лучно-пасовищного виробництв, відходи від харчової промисловості та харчування людей, комбікорми.

     До  найважливіших галузей належить скотарство (розведення великої рогатої  худоби). Воно дає найбільший обсяг тваринницької продукції –  молока і м’яса. За співвідношенням виробленої продукції розрізняють декілька напрямків спеціалізації скотарства: молочне, м’ясне, м’ясо-молочне, молочно-м’ясне.

     Молочне скотарство розвивається переважно там, де є пасовища із соковитими травами, або навколо великих міст, де є значний споживач свіжого молока.

     У районах інтенсивного землеробства з високою часткою посівних площ кормових культур, а також сінокосів  і пасовищ, переважає молочно-м’ясне скотарство.

     М’ясо-молочне  скотарство поширене у тих районах, де у кормовій базі переважають висококалорійні комбікорми. Це – степова, посушлива зона, де трави влітку висихають.

     М’ясне  скотарство розвивається в усіх природних зонах навколо великих центрів харчової промисловості, відходи від якої є кормами для худоби.

     Важливою  галуззю тваринництва є свинарство. Воно орієнтується на райони високорозвиненого зернового господарства і картоплярства, виробництва цукрових буряків і соняшнику, на приміські зони великих міст і центри харчової промисловості (використання відходів). Свинарство має м’ясо-сальну і сальну спеціалізацію. У степу, де в кормах висока частка концентратів, переважають сальні породи свиней, в інших регіонах –  м’ясо-сальні.

     Вівчарство поділяють на вовняне (тонкорунне і напівтонкорунне вівчарство), грубововняне, смушкове і молочне вівчарство. Традиційним у деяких регіонах світу є виробництво бринзи –  сиру з овечого молока.

     Птахівництво розвивається поблизу великих міст, у головних зернових районах території [19, с. 422].

     1.3. Методи дослідження  сільського господарства

     Кожний  АПТК – складний об’єкт суспільно-географічного  дослідження, який потребує цілісної системи  методів наукового пізнання, що відбивають світоглядний міждисциплінарний та спеціальний його рівні.

     Світоглядну функцію виконує тут метод матеріалістичної діалектики. Практичне використання його полягає в умінні науково вибрати об’єкт дослідження, проаналізувати його та узагальнити факти і явища об’єктивної сучасної агропромислової дійсності, передбачити перспективи її розвитку, правильно робити висновки і вміти їх застосовувати у своїй практичній діяльності. При цьому треба вміти бачити суперечності (внутрішньо-комплексні диспропорції та між комплексом і середовищем). Отже, цей метод не тільки визначає загальний підхід до вивчення агропромислових явищ, а й є основою для використання ряду специфічних міждисциплінарних та спеціальних методів дослідження, що використовуються для вивчення питань територіальної організації агропромислового процесу, його комплексно-пропорційного розвитку [18, с. 27].

     Найефективнішими  серед загальнонаукових методів  є системний підхід, структурний  аналіз і синтез, районування, картографування, статистико-економічний, математико-географічного  моделювання, балансовий і нормативний.

     Ефективність  системного підходу полягає в тому, що він розглядає АПТК як цілісний об’єкт, що є складним динамічним утворенням зі своїми межами; структуризацію його на компоненти (підсистеми), між якими існують функціональні зв’язки; параметризацію компонентів і елементів, що включає кількісну їх характеристику на основі попереднього їх якісного визначення (рівні територіальної концентрації, спеціалізації та інтеграції, комплексності, пропорційності і управління); розробку критерію функціонування комплексу (системи); впровадження результатів дослідження в практику. З цією метою створюється схема функціонування комплексу (системи) [18, с. 28].

     Структурний аналіз і синтез АПТК полягає у розкритті процесу функціонування цього об’єкта шляхом виділення та пізнання окремих структур – компонентної, територіальної, соціально-економічної і управлінської, а також їх взаємодії. Основою агропромислового процесу є відповідні міжгалузеві цикли виробництв, які найповніше проявляються в територіальній спеціалізації промислових комплексів та їх комплексоутворенні.

     Структурний синтез дає можливість сформулювати принципи та критерії класифікації й типізації агропромислового процесу, підійти до різних видів його моделювання (картографічного, географо-математичного чи математико-статистичного), щоб оптимізувати функціональну структуру.

     Методами  агропромислового районування  і виробничо-територіальної типізації сільськогосподарських  і агропромислових  підприємств виявляють елементи територіальної структури, встановлюють ієрархію органів управління.

     Метод картографічного  моделювання застосовують для наукового відображення розміщення і взаємодії окремих ланок агропромислового процесу щодо особливостей природно-географічних умов і ресурсів та суспільно-географічних факторів. Способи картографування для складання відповідної серії тематичних карт агропромислового змісту вибирають залежно від масштабу території дослідження та змісту досліджуваних АПТК.

     Географо-математичні  й статистико-економічні методи використовують для аналізу тісноти зв’язків між компонентами АПТК, виявлення «сили» впливу окремих факторів, типів сільськогосподарських і агропромислових підприємств, оптимізації сировинних зон елементарних АПТК і виробничої структури сільськогосподарських і агропромислових підприємств. Для цього можна використати методи парної та множинної кореляції, кластерного і факторного аналізу, розпізнавання «образів», відкритої транспортної задачі і симплексного варіанта лінійного програмування [18, с. 28].

     Найдоцільнішим  з названих є метод аграрно-промислових циклів («географічних конвеєрів»). Він створює технологічну основу аналізу просторових відносин між елементами АПТК, оцінки рівня їх ефективності. Цей метод використовують для виявлення продуктового комплексу, його структури (стадій) та інших особливостей.

     Широко  застосовують традиційні методи техніко-економічного обґрунтування, порівняльно-географічної ідентифікації історичний, літературний, експедиційний тощо.

     Для розробки прогнозів функціонування АПТК найчастіше користуються балансовим і нормативним методами в поєднанні з географо-математичними та іншими. При оцінці ефективності функціонування АПТК найдоцільніше застосовувати три критерії ефективності – соціальний, економічний та екологічний.

     На  практиці найпоширеніші диспропорції: між ресурсами сільськогосподарської сировини і потужностями переробних підприємств; поголів’ям худоби і птиці та обсягами виробництва кормів; часткою вмісту позитивних компонентів у сировині (фактичною і нормативною) і потребами сільськогосподарських підприємств у тракторах, комбайнах, інших машинах та устаткуванні і наявністю відповідної техніки тощо.

     Серед суспільно-географічних диспропорцій є нераціональні відношення між  елементами функціональної структури, насамперед територіальної, соціальної, економічної та організаційно-управлінської [18, с. 29].

     Отже, сільське господарство світу має  давню історію. Продукти рослинництва і тваринництва з давніх часів  були головним продуктом харчування, і посідають одне із провідних  місць у раціоні сучасної людини. У структурі сільського господарства вирізняють дві основні галузі – рослинництво і тваринництво. У свою чергу, рослинництво за видом продукції, що виробляється, поділяється на ряд галузей: зернове господарство, виробництво технічних культур, картоплярство, овочівництво і баштанництво, плодівництво, польове кормо виробництво. Що стосується способу виробництва окремих культур, то до складу рослинництва входять такі галузі: рільництво, овочівництво, баштанництво, плодівництво, ягідництво та луківництво. Основними галузями тваринництва є скотарство, свинарство, вівчарство з козівництвом, птахівництво та ін. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  ІІ. ОСНОВНІ ФАКТОРИ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА АРГЕНТИНИ

2.1. Роль природно-географічних  факторів

     Агропромислове  комплексоутворення ґрунтується не тільки на агропромисловій, а й на територіальній інтеграції різних видів діяльності. Для останньої велике значення мають територіальні відмінності в умовах, ресурсах та інших факторах, а також особливості територіального управління, зокрема планування та прогнозування. Територія зумовлює специфіку агро-територіальних комплексів, цикли виробничих процесів та економічну ефективність спеціалізації і комплексності окремих підприємств [18, с. 30].

     Вплив природно-ресурсного потенціалу на розвиток сільського господарства проявляється зонально і опосередковується суспільним ладом, рівнем розвитку продуктивних сил та науково-технічного прогресу. Тому важливим напрямом раціоналізації природокористування повинно бути формування такої територіальної структури комплексу окремих регіонів, яка дозволяла б максимально використати наявний природно-ресурсний потенціал відповідної території на основі загальнодержавного поділу праці.

     Природні  умови і ресурси впливають  на виробництво сільськогосподарської  продукції усією їх сукупністю, однак їх можна розчленувати на окремі елементи природного комплексу  і вплив кожного з них виявити окремо. Головними природними агроресурсами для рослинництва є земля, волога і тепло.

     Оцінка  землі як основного засобу агропромислового виробництва, предмета та знаряддя її праці передбачає насамперед кількісне представлення її природної та економічної родючості. Найповнішу інформацію про землю як засіб виробництва дає земельний кадастр, зокрема кадастрові карти. Територіальною одиницею оцінки землі на невеликій території, переважно з однорідним кліматом є сільськогосподарські типи земель, що безпосередньо перебувають під впливом господарської діяльності людини; при цьому враховують положення їх у рельєфі, по членованість і т. ін. Якщо ж ідеться про великі території в різних грунтово-кліматичних зонах, тоді насамперед звертають увагу на кліматичні умови.

     Природна  родючість ґрунту в процесі використання переходить в економічну родючість  – результат взаємодії природних, техніко-соціальних та соціально-економічних чинників [18, с. 31].

     Коли  йдеться про зональну оцінку агрокліматичних  ресурсів, то клімат є основним природним  ресурсом виробництва тих чи інших  продуктів сільського господарства. У зв’язку з тим, що в основу землеробства покладено використання ресурсів сонячного світла, тепла і атмосферної вологи, необхідно мати агрокліматичні показники для конкретної оцінки цих ресурсів. В окремих виробничо-територіальних типах господарств враховують навіть мікроклімат окремих ділянок, особливо в умовах дуже почленованого рельєфу. Так, правильно використавши тепліші мікрокліматичні ділянки, можна отримати вищі врожаї. Зональні або внутрішньозональні поєднання природних умов і ресурсів є природною основою виділення зональних АТК, які у цьому разі визначальні щодо формування зональних циклів сільськогосподарського виробництва. Узагальнюючим показником оцінки ефективності використання сумарного природно-ресурсного аграрного потенціалу є вихід обсягу виробництва кінцевої продукції землеробства на одиницю цього потенціалу [18, с. 35].

     Природа Аргентини різноманітна унаслідок  великої протяжності країни з  півночі на південь і відмінностей в рельєфі. За будовою поверхні країну можна розділити приблизно по 63° з. д. на дві половини: рівнинну –  північну і східну, піднесену – західну і південну. Уздовж всієї західної межі Аргентини тягнуться могутні Анди, підняті в основному під час альпійського гороутворення. Вони відрізняються складністю і різноманітністю геологічної будови.

     На  північному заході, між північною межею країни і 28° півд. ш., на висоті 3000-4000 м лежить обширне замкнуте вулканічне плато –  Пуна. Гори, що обрамляють Пуну зі сходу, піднімаються до 6500 м і закінчуються величними сніжними вершинами –  невадос. На південь від 28˚ Анди різко звужуються. Найбільшої висоти досягають вони в центральній частині (між 32 і 37° півд. ш.), де переважають альпійські загострені форми рельєфу. Тут піднімаються увінчані могутніми сніжними шапками найвищі вершини Південної Америки: Аконкагуа (6960 м), Тупунгато, Мерседарьо. Поєднання різноманітних форм рельєфу з різною колірною гаммою схилів і сніжним нарядом гір створює величну і неповторну красу гірських ландшафтів Анд.