Сельское хозяйство Аргентины

     На  південь від 37° півд. ш. Анди знижуються до 2000 м, стають більш розчленованими; межа снігової лінії опускається. Тут всюди збереглися сліди стародавнього заледеніння, а вологий прохолодний клімат сприяє інтенсивному розвитку сучасних льодовикових форм рельєфу на півдні. Льодовики сходять вниз довгими химерними мовами, досягаючи біля підніжжя Анд озер, що підгачують моренами, і створюючи різноманітність живописних форм рельєфу [28, с. 161].

     Між 23 і 38° півд. ш. на схід від Анд  лежить обширна передандійська область  Прекордільер і Пампінських сьерр. Ці гірські ланцюги витягнуті  в меридіональному напрямі і є стародавніми спорудами. Їх висота –  від 2000 до 6000 м. У рельєфі характерні плоскі вершини і круті асиметричні схили. З горами чергуються глибокі долини – вальес або обширні міжгірські улоговини, зайняті солончаками. У районах Сан-хуана, Сан-Луіс, Ла-ріохи зустрічаються також специфічні форми рельєфу – меданос і ареналес –  утворення рухомих пісків.

     На  півночі, від північної межі до 29°  півд. ш., і до р. Парани на сході розстилається  рівнина Гран-чако, заповнена уламковим  матеріалом і алювіальними наносами.

     Межиріччя Парани і Уругваю – це в основному  рівнинна область, складена червоними  пісковиками і мергелями, перекритими   товстим   шаром   глинистого алювія і лесу. Північна частина  області є лавовим плато, що є  частиною лавового плато Бразильського плоскогір’я. Центральна частина Межиріччя –  пласка заболочена низовина, а південь –  рівнина, що покривається горбами, пересічена песчаниковыми грядами –  кучильяс.

     Між Ріо-саладо на півночі і Рио-Колорадо на півдні тягнеться обширна рівнина  –  Пампа. По діагоналі –  від Сьеррас-де-кордова до затоки Баія-бланка – її можна розділити на дві частини: північно-східну – низьку (вологу) і південно-західну (суху). Низька Пампа –  майже ідеально плоска низовина, що знижується з 250 м на заході до 20 м на сході. Висока Пампа лежить на рівні 300–600 м, її поверхня хвиляста, довгі ряди піщаних дюн чергуються з солончаками і солоними озерами. Рівнинність її порушується окремими підняттями останцових гірських масивів – скелястих, майже голих гір оригінальних форм. На південь від Рио-Колорадо лежить Патагонія. Для неї характерні своєрідні форми рельєфу – месас –  ступінчасті плато з крутими схилами, розчленовані глибокими каньйонами. Ступені спускаються із заходу на схід до Атлантичного океану з висоти 2000 м до 100-150 м. Стародавня кристалічна підстава платформи Патагонії покрита могутнім чохлом морських і континентальних, зокрема стародавніх водольодовикових, відкладень. На утворення форм рельєфу Вогненної Землі вирішальну дію надало плейстоценове заледеніння; тут переважає моренний ландшафт [28, с. 161].

     Велика  частина аргентинських річок  має стік в Атлантичний океан. Річкова мережа краще всього розвинена  на північному сході, де дві багатоводні  річки –  Парана і Уругвай –  зливаються в загальному гирлі Ла-плати.

     Парана  –  друга по довжині (4700 км.) і за площею басейну (4250 тис. кв. км.) річка  Південної Америки. Середня глибина  її –  12 м, максимальна –48 м. На території  провінції Місьонес Парана тече в  скелястій ущелині і рясніє порогами і водопадами. Після виходу з ущелини вона зливається зі своєю головною притокою –  р. Парагвай, а потім розбивається на декілька рукавів, досягаючи у міста Коррієнтес шириною – 1 – 1,5 км., і протікає по затоплюваній низовині. Нижче за місто Діаманті річка розширюється до 50 км., а після впадання р. Уругвай естуарій Ла-плати має ширину до 300 км. при глибині всього 3 – 5 м. Річки Парана, Уругвай і Парагвай мають нерівномірний режим з літньо-осіннім максимумом. Їх живлення переважне дощове. Рівень води сильно коливається, особливо у Парани, тому нерідкі сильні повені, які завдають великого збитку країні [28, с. 162].

     Парана  відіграє величезну роль в економічному житті Аргентини, головним чином  як судноплавна артерія і як джерело  водопостачання. Її водогосподарське значення дуже велике у зв’язку з тим, що в низовині річки сконцентровані найважливіші промислові центри, які споживають велику кількість води. Проте потенційні можливості Парани використані ще далеко не повністю, особливо для енергетичних цілей. Останніми роками приділяється велика увага дослідженню гідроенергопотенціалу річки і створенню проектів гідроенергобудівництва. Це має велике значення і для забезпечення електроенергією розташованих тут промислових центрів, а також для вирішення інших важливих проблем: зарегулювання стоку, боротьби із замулюванням, що обмежує роботу портів, створення сприятливіших умов судноплавства, захисту від повеней.

     Різноманітність природного середовища Аргентини виявляється  і в її грунтовому покриві. На півночі, в тропічному Чако, поширені коричнево-червоні грунти; у більш зволоженій східній частині –  місцями лугові і болотні, а на сухому і піднесеному заході –  червоно-бурі і солонцеваті. На півночі Межиріччя (у провінції Місьонес) –  червоні ферралітні грунти, в центральній частині – глинисті, заболочені, на півдні –  лугові грунти субтропічних степів. Великою родючістю відрізняються черноземовидні і лугові грунти Вологої Пампи. У Сухій Пампі переважають  сіро-коричневі  малогумусні грунти. На півдні провінції Ла-Пампа вони змінялися солонцеватими сіроземами, які характерні і для північної частини Патагонії. На південь від Ріо-Колорадо переважають малородючі бурі пустинні грунти.

Великою строкатістю відрізняється грунтовий  покрив в Прекордільерах і Андах, де позначаються різкіші контрасти  в рельєфі і кліматі. У найбільш вологих місцях цих районів поширені відносно багаті органічною речовиною грунти, переважно червоно-коричневі. У замкнутих улоговинах переважають пустинні сероземы, як правило засолені. Для високогірних пустель характерні кам’янисті слаборозвинені грунти [28. с. 161].

2.2. Роль соціально-економічних  факторів

     Соціально-економічні чинники в широкому розумінні  є визначальними в розвитку і  розміщенні сільськогосподарського виробництва. Під їх впливом часто формується тип господарства, що дуже відрізняється від переважаючого в певній природній зоні. Серед власне економічних чинників, що впливають на розвиток зернового господарства, є традиційні і нові. Об’єктивними передумовами формування і розвитку сільського господарства є поглиблення суспільного поділу та інтеграції праці, рівень господарського розвитку території та науково-технічного прогресу як у промисловості, так і в сільському господарстві. Від рівня господарського розвитку залежить рівень виробництва сільськогосподарської продукції, можливості для транспортування і переробки продукції, тіснота зв’язків між сферами АПТК, тобто рівень спеціалізації підприємств, їх кооперування та комбінування. Від НТП залежить створення нових засобів виробництва, впровадження нових технологій виробництва і прогресивних методів зберігання і переробки продукції, розмірів і типів агропромислових підприємств, передових форм організації праці, нових видів транспорту і обслуговуючих галузей тощо. Це сприяє поєднанню промислового і сільськогосподарського виробництв.

     Похідними від них конкретними передумовами виступають: високий рівень концентрації і спеціалізації виробництва; розвиток відповідних потужностей з переробки  сільськогосподарської продукції; технічне переозброєння виробництва, застосування потужних і складних агрегатів сучасного рівня; повне використання сировини і відходів її переробки; запровадження індустріальних методів і багатостадійних технологій, принципу безперервності виробництва [18, с. 45].

     Аргентина – країна з відносно високим для  Латинської Америки рівнем економічного розвитку. ВВП 391 млрд, ВВП на душу населення 10,2 тис. дол. США (2006) [13, с. 118]. Аргентина входить до країн «великої трійки» (із Бразилією і Мексикою), що контролюють 2/3 промислового виробництва в Латинській Америці. Протягом «втраченого десятиліття» (1981 – 1990 р.р.) економіка Аргентини перебувала в глибокій депресії. Темпи приросту ВВП були від’ємними, рівень інфляції дуже високим. Частка оборотного сектора у виробництві ВВП, яка сягала в першій половині 1970-х рр. 32%, до 1990 р. зменшилася до 27%. Виникла тенденція до деіндустріалізації економіки країни.

     З 1990-х років у країні почала діяти  нова доктрина ліберальних реформ, основними елементами якої були: стабільність валютного курсу, посилення відкритості  економіки, зміна ролі держави, підвищення мобільності робочої сили, приватизація, податкова, банківська реформа. Внаслідок цього макроекономічні показники країни змінилися на краще, тому виникає поняття «аргентинського економічного дива». Однак, останнім часом країна потерпала від проблем інфляції, зовнішнього боргу, бюджетного дефіциту. Зростання економіки із 2000 року мало негативні тенденції, оскільки національні і іноземні інвестори скептично ставилися до здатності уряду виплачувати зовнішній борг. Стабілізація економічного розвитку відбувалася в умовах накопичення зовнішнього боргу. Аргентина і нині є одним із найбільших боржників у світі після Туреччини і Бразилії. Погіршення економічної ситуації сягнуло свого піку у 2001 році [13, с. 119].

     Економічне  відновлення після кризи 2001 р. визначається декількома чинниками. По-перше, важливе значення мала рішуча девальвація аргентинського песо, яке втратило понад дві третини своєї вартості порівняно із купівельною спроможністю долара. Це значно підвищило експортоспроможність Аргентини з деяких видів сировини, в тому числі і сільськогосподарської. По-друге, Аргентина інтенсивно використовувала основний капітал, накопичений протягом 1990-х рр., коли вона отримала 120 млрд. дол. Прямих іноземних інвестицій, які переважно вкладалися у видобувні і обробні галузі промисловості. Третім чинником економічного відновлення Аргентини в останні роки стало відродження низки галузей, які виробляють товари щоденного попиту, внаслідок поширення процесів заміщення імпорту. Розвиток цих галузей економіки часто фінансувався доларами, які Аргентина тримала поза банківською сферою. Це зумовило певний ріст неофіційної економіки [13, с. 120]. Отже, проводячи в останні десятиліття цілеспрямовану політику індустріалізації, Аргентина значно наростила промисловий потенціал і стала досить розвиненою країною Латинської Америки. Проте економічний розвиток країни не є стабільним. Час від часу вона переживає значні економічні кризи, які повертають країну до показників попередніх років. Але Аргентині вдалося подолати найбільшу економічну кризу 2001 року і значно покращити сучасну економічну ситуацію в країні [13, с. 125].

      Чисельність населення країни  40 301 927 осіб. Середня щільність 13,3 чол. Аргентинська нація сформувалася в XIX – XX століттях численними європейськими іммігрантами. Більше 85 % аргентинців належать до білої раси. Індіанське населення (часто вже змішане з білими) складає 4,5 % населення.  У Аргентині проживає значне число нащадків вихідців з дореволюційної Росії, в основному українців, білорусів, росіян, євреїв. Країна ввібрала в себе традиції багатьох країн і народів, що наклало відбиток на культуру, побут і вдачу аргентинців. Значна кількість іммігрантів прибуває до країни з сусідніх Болівії, Парагваю, Перу, найчастіше на сезонні роботи. З початку 90-х років Аргентина почала приймати іммігрантів з країн Східної Європи. Сьогодні в Аргентині динаміка чисельності населення визначається природним приростом: його темпи  0,91 % в середині 90 років  найнижчі в Латинській Америці і мають тенденцію до зниження. Це відбивається і на динаміці вікової структури населення, яка міняється у бік зменшення частки молоді (до 15 років) і збільшення старших (більше 65 років) [31, с. 387].

     За  соціально-економічними показниками  життя Аргентина випереджає багато країн Латинської Америки. Середня тривалість життя в країні складає 76 років. У містах країни проживає сьогодні більше 87 % всього населення, а більше 2/5 міського населення припадає на частку Буенос-Айреса. Економічно активне населення Аргентини складає 10 млн. чол., тобто 38% усього населення. Особливості сільського розселення в Аргентині обумовлені значною мірою структурою землеробства і землекористування, а також типом сільськогосподарського використання земель. Найбільш характерним є хутірний тип поселень – садиби – естансії і хутори орендарів – ранчо, розташовані зазвичай далеко одне від одного. Сільське населення завжди було не чисельним (80% населення проживає у містах), через що Аргентину називали аграрною країною без селян. Це обумовлювалось визначальною роллю скотарства у структурі сільського господарства, яке не потребувало великої кількості робочої сили.

     Період  сільськогосподарської колонізації  країни супроводжувався появою центрів  сільськогосподарського освоєння тієї або іншої території і портів по вивозу сільськогосподарської продукції. Перші, як правило, розвивались вздовж залізниць, просуваючись по мірі залізничного будівництва вглиб країни; пізніше вони стали центрами із переробки сільськогосподарської сировини. Міста-порти з’явились спочатку на атлантичному узбережжі Пампи, у нижній течії р. Парани, а потім на узбережжі Патагонії. Центри із переробки сільськогосподарської продукції розташовані сьогодні по всій країні [28, с. 175].

     Отже. на розвиток сільського господарства Аргентини впливає ряд чинників: природно-географічних, до яких відносять: родючість ґрунтів, запаси тепла, вологість клімату, якісний склад сонячного світла тощо. Соціально-економічними чинниками є такі: потреба держави в  певних видах, асортименті та обсязі сільськогосподарської продукції на певній території; кількість і якість землі та рівень її сільськогосподарської освоєності; розміщення населення, особливості розселення і рівень використання трудових ресурсів; рівень інтенсивності сільського господарства; рівень розвитку транспорту і транспортно-географічне положення; рівень розвитку, структура і характер розміщення промисловості тощо. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  ІІІ. СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА АРГЕНТИНИ