Сельское хозяйство Аргентины

3.1. Загальна характеристика  галузі

      Аргентина належить нових індустріальних країн, в яких промисловість за валовим  продуктом значно випереджає сільське господарство. Однак останнє було і залишається основною експортною галуззю країни, відіграє найсуттєвішу роль у становленні та розвитку її економіки.

      Для розвитку сільського господарства в  Аргентині є надзвичайно сприятливі природні передумови – величезні  рівнинні території Платська низовина, плато Патагонії, височини передгір’їв Анд, різноманітні агрокліматичні та ґрунтово-рослинні ресурси. Країна знаходить трьох кліматичних поясах: північна частина –  в тропічному (сухий клімат), середня – в субтропічному (з вологим і континентальним типом клімату), південна – в помірному (помірно-континентальний тип). Значні території в тропіках і субтропіках потребують зрошення. Найкращими агрокліматичними умовами володіє Пампа – субтропічний степ Ла-Платської низовини, що має рівномірне зволоження протягом усього року, а також родючі ґрунти (лугові та чорноземовидні) і природну лучну рослинність. У Пампі великі площі зайняті ріллею, сіножатями і пасовищами. На решті території (в саванах півночі, напівпустелях передгір’їв Патагонії, в гірських районах) переважають пасовища. Орні землі і багаторічні насадження становлять лише 1/10 території країни, тоді як сіножаті і пасовища – 1/2.

     Попит на сільськогосподарську продукцію  на світовому, насамперед європейському  ринку, вигідне географічне положення  родючої Пампи щодо морських транспортних шляхів були основними чинниками  бурного розвитку Аргентини з  другої половини XIX ст. До кінця його країна стала одним з найбільших світових виробників та експортерів м’яса, зерна, вовни і ввійшла в число найбільш економічно розвинутих країн Латинської Америки. Нестача робочих рук компенсувалася сільськогосподарською імміграцією (з європейських країн, в т. ч. з України), яка тривала й впродовж XX ст. Основою господарювання є великі капіталістичні землеволодіння високим рівнем використання найманої праці [6, с. 122].

     Сільське  господарство Аргентини багатогалузеве з переважанням тваринництва над рослинництвом. Воно повністю забезпечує населення майже всіма видами основних продовольчих продуктів (вирощується і широкий набір культур тропічних і помірних широт). Переважаючий тип спеціалізації сільського господарства – товарне виробництво зерна та м’яса.

     В рослинництві Аргентини головне  місце посідають старі, традиційні культури експортного значення –  зернові і маслини. Зернові дають  біль як 2/5 вартості продукції рослинництва і займають ½ посівних площ. Основна  зернова культура – пшениця. В країні розповсюджено в основному два її сорти – тверда, яка використовується для виготовлення макаронних виробів, і напівтверда, використовувана для виготовлення хліба високої якості. Пшеницю культивують переважно в Пампі і доволі нечасто за її межами, що обумовлюється із вибагливістю цієї культури до тепла і вологи. Плодовиті чорноземні ґрунти аргентинської Пампи дозволяють отримувати значні врожаї пшениці.

     Друга за значенням зернова культура –  кукурудза. На відміну від пшениці, котра була завезена сюди іспанцями, кукурудза – місцева культура; вона вирощується майже повсюдно, але основна область її розповсюдження – Пампа. Кукурудза використовується як продовольча і як кормова культура. Аналогічне значення мають і інші зернові: жито, овес, ячмінь. Посіви жита завдяки меншої вибагливості цієї культури до ґрунтів і її відносної холодостійкості розповсюджені у південній і західній околицях Пампи. Посіви ячменю завдяки його малій чуттєвості до заморозків та посухи розповсюджуються і у більш прохолодні райони, наприклад на північ Патагонії. Вирощується і кормовий і солодовий ячмінь. Жито, овес і ячмінь використовуються зазвичай для зимового вигодовування худоби.

     Із  зернових продовольчих культур вирощують  рис, у вологому Межиріччі на зрошуваних землях Північного Заходу. Для відгодовування худоби окрім зернофуражних культур велику роль відіграють посіви кормових трав; найбільш розповсюджена люцерна, що займає значні площі в посівооборотах, тому поєднується зазвичай із льоном і пшеницею [17, с. 103].

     Серед технічних культур найбільше значення мають різноманітні олійні –  соняшник (перше місце в світі за обсягом збору), соя (третє), льон, арахіс, маслини. У північних провінціях вирощують теплолюбові  культури –  бавовник, цукрову тростину, чай.

     Добре розвинені в країні садівництво, овочівництво виноградарство. Найбільші площі садів і виноградників поширені в сухих субтропіках передгір’їв Анд. Аргентина належить до світових лідерів за виробництва винограду, цитрусових (лимонів) [6, с. 123]. В передгір’ях Північного Заходу і Межиріччі культивують тютюн. Серед плодових перше місце по збору і вартості продукції належить яблукам, друге – апельсинам.

     Овочівництво  представлене двома типами господарств  – приміськими, сконцентрованими біля великих міст, передусім Буенос-Айреса, і спеціалізованими ареалами по вирощуванню окремих видів овочів в районах з найбільш сприятливими для них умовами. До таких належать, наприклад, райони по вирощуванню томатів в провінціях Мендоса і Ріо-Негро. Овочівництво розвивається переважно на зрошуваних землях і відрізняється високою інтенсивністю [17, с. 104].

     Тваринництво  в Аргентині в основному пасовищне, а в Пампі поєднується із рільництвом (вирощування кормових трав, зернофуражних  культур). Степи Пампи в Аргентині  та сусідньому Уругваї є, по-суті, єдиним серед країн, що розвиваються, районом високотоварного тваринництва. Основна галузь тут – скотарство (переважно м’ясне), яке є провідним в структурі всього тваринництва країни. За поголів’ям великої рогатої худоби (50 млн.) Аргентина посідає друге місце а Латинській Америці і п’яте у світі. У Патагонії і гірських районах поширене вівчарство (Аргентина – лідер у Латинській Америці за поголів’ям овець і настригом вовни); в останніх також розводять кіз і коней [6, с. 123].

     Низькопородний, але витривалий і добре пристосований  до будь-яких умов креольська худоба, завезена в Аргентину із Іспанії у ХІХ  ст., складала більшу частину поголів’я. Поступово вона була витіснена більш  продуктивними породами, завезеними із Англії. Сьогодні переважають породи  – шортгорни і абердино-ангуська. Аргентинські шортгорни були виведені в результаті схрещування добре пристосованої до місцевих умов креольської породи з високопродуктивними шортгорнами із Англії. Оскільки вони потребують високоякісних пасовиськ, а також певного рівня вологи і температури, то їх розведення обмежується переважно районом Пампи. Розповсюдження абердино-ангуської породи пов’язане із збільшенням попиту на світовому ринку не нежирні сорти м’яса. Основним районом розведення крупної рогатої худоби в Аргентині є пампа, де зосереджено 2/3 усього поголів’я країни. Це обумовлюється передусім кращим станом кормової бази. Природні пасовиська Пампи завдяки відмінному зволоженню і м’якому клімату відрізняються високим вмістом поживних речовин у порівнянні із кормовими угіддями інших районів. В Пампі розташовано і основні посіви кормових трав, переважно люцерни; крім того, на корм худобі використовують і зернофуражні культури. В Пампі доволі різко розмежовано зони нагулу, вирощування молодняку і вигодовування худоби. Нагул худоби і вирощування молодняку відбувається, як правило, у господарствах, що замають кращі пасовиська. Ці господарства мають великі розміри (їх середня площа – 2 – 2,5 тис. га) і невеликою чисельністю працюючих. Базуються вони в основному тільки на природних пасовиськах і є, як правило, суто скотарськими. Звідси молодняк продається у спеціалізовані господарства по вигодовуванню худоби, розташовані на кращих пасовиськах і добре забезпечені водою. Вигодовування худоби часто проводиться у змішаних господарствах, де значні площі відведено під посіви кормових трав і зернофуражних культур. Господарства по вигодовуванню худоби розташовано у північно-західній і центральній частині провінції Буенос-Айрес, на півдні провінції Ентре-Ріос і Кордова [17, с. 99].

     Молочне скотарство не відіграє в Аргентині  великої ролі, але його значущість останнім часом збільшується в зв’язку  із зростанням міського населення і  підвищенням попиту на молочні продукти. Основна молочна порода – голандсько-аргентинська. Спеціалізовані зони молочного скотарства склалися навколо Буенос-Айреса і в південній частині провінції Санта-Фе – в областях достатнього зволоження із соковитими кормами [17, с. 99].

     Вівчарство  – друга крупна галузь аргентинського скотарства. Воно почало розвиватися значно раніше, ніж розведення великої рогатої худоби. Вівці менш вибагливі і можуть харчуватися достатньо грубими природними кормами. Крім того вони більш стійкі до низьких температур і не потребують великої кількості води. Тому головним районом спеціалізованого вівчарства стала Патагонія, де вівці годуються жорсткими травами і низькою кущовою рослинністю. Але в тій чи іншій мірі вівчарство розповсюджене в країні маже повсюдно. В Пампі, де зосереджене майже половина поголів’я вівців, воно зазвичай розвивається в якості додаткової галузі. В Пампі переважає м’ясо-рунне вівчарство, найбільш розповсюджені породи – лінкольни, які вирізняються високим виходом м’яса і вовни, але вовна досить низької якості. Вівчарство нерідко поєднується із зерновим господарством, частково використовуються штучні корма. Основний його ареал – південь провінції Айрес.

     Свинарство  розвинене доволі слабо. Воно орієнтоване  переважно на внутрішній ринок. Основний район свинарства – південь провінції  Буенос-Айрес і південна частина Санта-Фе, де гарна кормова база – основним кормом є кукурудза. Свиноферми, як правило, невеликі.

     Із  інших галузей скотарства в Аргентині  розвинене птахівництво, особливо навколо  великих міст – Буенос-Айреса, Кордови; в гірських районах – розведення кіз і тяглової худоби – коней і мулів [17, с. 101]. 
 

3.2. Сучасне становище  сільського господарства  Аргентини

     Акцент  в економічній політиці нового президента Аргентини Крістіни Кіршнер був зроблений на відродження, підтримку і стимулювання національного виробництва, розвиток експортоорієнтованих галузей та інфраструктури, реалізацію програм розвитку промисловості та сільського господарства, створення нових робочих місць, а також вирішення соціальних проблем. Ще у 2004 р. уряд активно приступив до реалізації програми промислового розвитку країни, яка була оголошена у 2003 р. І сьогодні аргентинський уряд зі спеціальних фондів прямо й опосередковано здійснює фінансове сприяння національним компаніям, що діють в основних галузях промисловості, в т. ч. і в сільському господарстві. Значна увага приділяється боротьбі з повенями та засухами, відновленню залізничного сполучення, що значно сприяє інтенсифікації сільськогосподарського виробництва. Частка сільського господарства збільшилася із 7,6% у 1985 р. до 10,4% у 2004 р. Останнім часом Аргентина ввійшла до числа найбільших світових виробників та експортерів фруктів та продукції з їх переробки. Країна займає перше місце в світі за виробництвом і експортом свіжих лимонів і лимонного соку, а також за експортом свіжих груш, третє – за виробництвом яблук та яблучного соку і п’яте – за виробництвом вина [13, с. 121].

     Аргентинське  сільське господарство в цілому сьогодні можна визначити як високотоварне виробництво. Але висока товарність його із самого початку була обумовлена орієнтацією на експорт. Якщо в більш ранній період розвитку капіталізму в товарні відносини були втягнуті переважно господарства району Пампи, то на сучасному етапі сільське господарство носить товарний характер на більшій частині території Аргентини. Натуральні господарства збереглися лише в деяких найвіддаленіших і відсталих районах країни. У рівні розвитку сільського господарства, в структурі землеволодіння існують великі відмінності між Пампою і рештою території країни. Велика частина оброблюваних земель зосереджена в Пампі. Тут переважають великі латифундистські господарства, в основному екстенсивного характеру з низьким рівнем капіталовкладень. Основний напрям їх спеціалізації — тваринництво і зернове господарство. Значна частина продукції виробляється на експорт. У внутрішніх районах країни поширені середні за розмірами господарства, достатньо інтенсивні, з досить високим рівнем капіталовкладень (у 5-6 разів вище, ніж у Пампі).

     Маючи  родючі ґрунти та сприятливий клімат, Аргентина впродовж тривалого часу має переваги у виробництві зернових і у тваринництві на пасовиськах. Протягом останніх п’ятдесяти років минулого сторіччя зростання продуктивності сільського господарства і земельних площ стримувалися періодичними періодами гіперінфляції, політикою обмеження імпорту, експортними митами та іншими діями, які створювали непевність і відбивали заохочення до надання інвестицій та стимулів до виробництва, утримували на високому рівні транспортні та маркетингові витрати [24].

     Аграрний  сектор  країни суттєво виграв від проведених реформ (на початку 1990-х). До недавнього економічного спаду ці реформи створили економічну стабільність, зменшили торговельні обмеження, стимулювали інвестиції в аграрний сектор і більш повно розкрили їх порівняльну перевагу в рослинництві. Результати були вражаючими, а для країн-конкурентів –  тривожним сигналом. Традиційно великий виробник та експортер сої та соєвих продуктів, Аргентина майже втричі збільшила  виробництво сої з 30 млн. т. протягом 1989–91 рр. до 86 млн. т. у 2002 році. Нині на Аргентину і Бразилію припадає більше половини світової торгівлі соєю. Це зростання також супроводжувалося поліпшенням якості багатьох інших культур та продуктів тваринництва. Виробництво пшениці та кукурудзи в Аргентині зросло на 50 та 85 відсотків, відповідно, протягом 2001–2005 рр.. Виробництво продукції птахівництва в країні зросло більше ніж удвічі [24].