Судова влада

Позивач повинен подати позов до Секретаріату Німецького арбітражного інституту; до позову додається письмова пропозиція щодо призначення третейського судді (або, якщо сторони дійшли згоди щодо призначення єдиного судді, — пропозиція про його спільне призначення сторонами).

Секретаріат зобов'язаний негайно  вручити позов відповідачу.

Для того щоб генеральний секретар Німецького арбітражного інституту здійснив провадження справи за запитом, необхідно, щоб відповідач також призначив третейського суддю протягом 30 днів. Генеральний секретар уповноважений у разі потреби, вислухавши позивача, продовжити цей строк. Якщо протягом цього часу відповідач не призначить суддю, його призначає Комітет з призначень на підставі заяви позивача.

Два третейських судді повинні  обрати голову третейського суду і повідомити про свій вибір тим особам, які їх обирали, а також Секретаріат Німецького арбітражного інституту. Судді зобов'язані брати до уваги одностайні бажання сторін. Якщо два судді не повідомлять про обрання голови третейського суду протягом 30 днів після запиту генерального секретаря, то його обирає, на підставі заяви однієї зі сторін, Комітет з призначень.

Якщо сторони  протягом 30 днів після вручення позову відповідачеві не дійдуть згоди і не визначать єдиного третейського суддю, то його має визначити Комітет з призначень на підставі заяви однієї із сторін.

Кожний третейський  суддя мусить негайно повідомити Секретаріат про те, чи згоден він  обіймати посаду третейського судді. Секретаріат зобов'язаний сповістити сторони про його рішення. Умовою для виконання функцій третейського судді є його неупереджене ставлення до сторін і незалежність від них.

Кандидатуру третейського судді може бути відхилено у тих  випадках, коли державному судді забороняється  обіймати посаду третейського судді, або через підозру в упередженому ставленні до справи, або через більшу, ніж це дозволено, перерву у виконанні його обов'язків як третейського судді.

У тому разі, якщо державному судді  забороняється обіймати посаду судді, йому так само забороняється обіймати посаду третейського судді і він може бути звільнений. Якщо, незважаючи на це, суддя залишається на посаді і розпочинає роботу, він ставить під загрозу весь процес.

Протягом двох тижнів, відведених для з'ясування причин відхилення кандидатури  судді, сторона, що добивається його відхилення, має подати відповідну заяву генеральному секретарю, виклавши в ній причини усунення судді з посади. Генеральний секретар, у свою чергу, ставить про це до відома сторони та суддів і встановлює термін (у розумних межах), протягом якого усунутий з посади суддя та інша сторона можуть подати заяву у відповідь. Якщо протягом цього часу суддя не залишить посади й інша сторона не оголосить про свою згоду на усунення даного третейського судді, то сторона, що вимагає його усунення з посади, протягом двох тижнів подає клопотання про звільнення судді з посади із зазначених причин до компетентного суду.

Якщо інша сторона схвалить відхилення судді, або якщо судця добровільно залишить свою посаду після того, як його кандидатуру було відхилено, або якщо клопотання про звільнення буде цілком і беззаперечно задоволене, сторона, що призначила цього третейського суддю, має призначити іншого третейського суддю або ж два інших судді мають обрати іншого голову третейського суду.

Після прийняття сторонами призначення  третейського судді він бере на себе зобов'язання перед сторонами за контрактом відповідно до правних норм і Правил третейського суду.

При виборі місця проведення третейського суду судді мають брати до уваги  особливості справи та зручність  обраного місця для сторін. Якщо сторони не дійшли згоди про місце проведення третейського суду, то його повинен визначити сам третейський суд. Збори суду можуть також відбутись і в інших місцях.

11.Система судів загальної  юрисдикції Франції

Система судів загальної юрисдикції організована відповідно до Кодексу про судовий устрій у Франції, який був затверджений Ордонансом від 16 березня 1978 р. з наступними змінами та доповненнями.

Організацію системи судів загальної  юрисдикції у Франції спрямовано на реалізацію в їх діяльності двох фундаментальних принципів:

1. право на апеляційний перегляд справи;

Це означає, що кожне рішення  суду, схвалене в першій інстанції, може бути оскаржене в апеляційному порядку, тобто кожна справа може бути апріорі розглянута в судовому слуханні, двічі з дослідженням фактів і обгрунтованості правозастосування (за фактом і за правом). Прийняття судового рішення в апеляційній інстанції, де відбувається фактично нове дослідження фактів і аналіз нових доказів, які не були предметом дослідження в суді першої інстанції, розглядається вже як ухвалення судового рішення в останній, з точки зору дослідження фактів, інстанції;

2. уніфікація юриспруденції з боку однієї судової установи, яка вінчає вершину судової піраміди загальної юрисдикції.

Такою установою є касаційний суд, який досліджує справу лише з точки зору права, виробляє правозастосовну доктрину, якою послуговуються у подальшому суди нижчих рівнів, тобто він інтерпретує закон.

Судову систему Франції організовано з урахуванням галузевого підходу до правовідносин і тому її, як і в Німеччині, можна поділити на судові установи звичайної юрисдикції і судові установи спеціальної юрисдикції хоча б на рівні першої інстанції. Судова система за ієрархічною організацією має чітку трирівневу пірамідально-ієрархічну структуру: 1) трибунали і спеціалізовані суди — суди першої інстанції: 2) апеляційні суди; 3) Касаційний суд — верховна судова установа Франції в системі судів загальної юрисдикції.

Крім того, всередині структурної  організації кожного з названих рівнів є структурування за галузевою  ознакою. Це досить виразно проглядається  в судах першої інстанції —  трибуналах. Є також особливості в організації судів, які розглядають справи з цивільних і кримінальних питань. Це пов'язано з суб'єктною ознакою сторін процесу або з французькою класифікацією видів кримінальних правопорушень.

Кримінальний кодекс Франції від 1810 року, значно реформований у 1992 році та введений у дію в 1994 році, відокремлює три головні категорії правопорушень, за вчинення яких передбачено кримінальну відповідальність: кримінальні правопорушення, або дрібні злочини; делікти — середні злочини, та серйозні злочини. Це зумовлює жорстку прив'язку у сфері інстанційної компетенції кримінальних підрозділів у судах указаної ієрархії. Поділ перерахованих вище трьох головних категорій ще на додаткові категорії впливає не на організацію всередині судових структур, а тільки на класифікацію покарання.

11.1. Суди першого  рівня звичайної юрисдикції

За французькою доктриною конструкції  судової системи, на відміну від  німецької конструкції, судами першої інстанції в судочинстві можуть бути тільки суди першого рівня.

На рівні першої інстанції існує традиційне для країн Європи організаційне відокремлення між судами звичайної юрисдикції і судами спеціальної юрисдикції. Суди звичайної юрисдикції мають повноваження вирішувати всі суперечки, які не підпадають під юрисдикцію спеціалізованих судів, а ті, у свою чергу, навпаки, мають повноваження вирішувати спори, які відповідно до законодавства, підпадають лише під окреслену для них юрисдикцію.

До таких судів першого рівня  належать трибунали. Термін "трибунал" у назві французьких судів, які розглядають як цивільні, так і кримінальні справи у першій інстанції, відповідно до доктринальних уяв французьких юристів, вказує не на їхню надзвичайну юрисдикцію, а на їх найсуттєвіше місце в судовій системі Франції (тобто судових установ, які приймають рішення за суттю обставин спору, що виник між конфліктуючими сторонами).

За процедурними відмінностями  та обсягом і межами компетенції  трибунали мають організаційний поділ на підрівні, тобто на окремо утворені суди малої інстанції і суди великої інстанції.

11.2. Суди першого  рівня спеціальної юрисдикції

У Франції діють спеціалізовані галузеві суди. Законодавство дозволяє здійснювати в них правосуддя представникам неюридичних спеціальностей.

Ці суди працюють колегіально і постановляють рішення за суттю в першій інстанції, для оскарження якого встановлено загальний порядок апеляційного і касаційного оскаржень. Справа щодо цих галузевих правовідносин може пройти три рівні, однак на першому рівні в цих судах немає внутрішнього поділу на два підрівні, як у цивільному чи кримінальному судочинстві. За компетенцією й кількісним складом суддів ці суди можна прирівняти до трибуналів великої інстанції. До даних судів належать: комерційні трибунали, ради прюдомів (тобто рада бездоганно чесних людей або рада досвідчених людей), трибунали з питань соціального страхування, паритетні трибунали з питань земельної оренди, трибунали у справах морської торгівлі. Найзначніші з них за вагомістю — це перші два види трибуналів, діяльність і організація яких безпосередньо регулюються Кодексом про судовий устрій (розділи І і II, книга IV), тому доцільно організацію та їх діяльність розглянути докладніше.

12.Система установ  адміністративної юрисдикції у  Франції. Розуміння адміністративної  юстиції

У системі органів державної  влади адміністрація (виконавча гілка влади) являє собою систему органів державного управління, які під керівництвом центральної виконавчої влади покликані приймати і застосовувати підзаконні акти нормативного напряму та регламентарні документи в інтересах усього суспільства. Ця система поступово розрослася у промислово розвинутих країнах, особливо у країнах з державноврегульованою економікою. Вона складається з багатьох спеціалізованих служб, закладів, які значно відрізняються від приватних установ і спираються у своїй роботі на засоби, методи та повноваження, які виходять за межі загального права.

Здійснюючи свою діяльність, адміністративні  органи зачіпають інтереси тих осіб, щодо яких спрямована ця діяльність, а інколи й безпосередньо обмежують права громадян. Тому в будь-яких державах, незалежно від їх устрою, адміністрацію обов'язково треба контролювати. Проте контроль може мати різні цілі. Метою контролю може бути старанна праця в інтересах політичного керівництва і державного апарату, а може — в інтересах усіх так званих "керованих осіб" — громадян (фізичних осіб) і установ (юридичних осіб).

Французькі аналітики вважають, що в них є інший вид контролю — контроль за адміністрацією з  метою захисту прав і свобод приватних осіб (громадян), який здійснюється в основному за допомогою історично притаманного французькому праву інституту — адміністративної юстиції (системи адміністративних закладів, що здійснюють правосуддя, які французи називають адміністративними судами).

На думку французьких юристів, судовий контроль за адміністративною діяльністю має суттєві відмінності порівняно з політичним або адміністративним контролем. По-перше, цей контроль має вузьку сферу, тому що доводи, якими необхідно користуватися в суді для обгрунтування претензій потерпілого, мають бути правовими аргументами. Нема сенсу посилатися на такі категорії, як доцільність, прихильність, людяність тощо, оскільки особа, на яку, наприклад, накладено стягнення, може стверджувати на основі правових аргументів, що цей захід є протизаконним, але не може прохати суддю про пом'якшення стягнення. По-друге, питання про судовий контроль порушується тільки самою жертвою незаконних дій адміністрації. Ця особа також повинна у своєму зверненні вказати, які саме її права порушено чи які інтереси обмежено. По-третє, процедура судового контролю краще розроблена, ніж політичний або адміністративний контроль. Під час судового проходження справа підпорядковується всім нормам судочинства. Серед формальних критеріїв найважливішим є критерій додержання процедурних норм, які сьогодні вже становлять окрему юридичну дисципліну. Цей процедурний аспект гарантує ефективність і неупередженість судового контролю за адміністративною діяльністю. По-четверте, специфічною особливістю судового контролю є також категорія суддів, тобто особи, яка уособлює важливість завдання, причому незалежно від того, буде це суддя із системи судів загальної юрисдикції чи з системи судів адміністративної юрисдикції.

Ідеї ідеологів Великої французької революції про поділ адміністративної і судової гілок державної влади почали здійснюватися з прийняттям Установчими зборами (парламентом Франції) Закону від 16-24 серпня 1790 р. Конструкція адміністративної юстиції, яку запропонували Установчі збори Франції, хоч і була чудовою за своєю оригінальністю, але у практичному плані була надто недосконалою. Суддя з адміністративної юрисдикції був умовним суддею (адміністрація виступала у двох іпостасях — судді та сторони, до якої є претензія), а його компетенція — дуже обмеженою.

Однак процес пішов, і французька адміністративна  юстиція постійно удосконалювалась у двох напрямах — поліпшенні діяльності судді і поліпшенні права. У період з 1790 до 1872 рр. усі політичні режими Франції брали участь у реформуванні адміністративної юстиції. Це в основному стосувалося Державної ради Франції, яка акумулювала компетенцію адміністративної юстиції. Можна вважати, що Закон від травня 1872 р. поставив остаточну крапку щодо компетенції і організації діяльності Державної ради. Зовнішнє реформування вже майже не торкалося змісту французької адміністративної юстиції, і вона набула сучасних ознак системи адміністративних судових органів, структурно з'єднаних з виконавчою гілкою державної влади. З того часу було проведено тільки два суттєвих внутрішніх реформування цієї інституції: у 1953 р. була створена значна мережа адміністративних судів першого рівня, а у 1988 р. (у зв'язку з розширенням повноважень інституту захисту прав громадян від дій органів управління, що потягло природну перевантаженість органів юстиції) — мережа апеляційних адміністративних судів — другий рівень. У такому вигляді адміністративна юстиція Франції існує і сьогодні.

Таким чином, ієрархічно організована система адміністративних судових установ Франції є трирівневою — адміністративні суди, апеляційні адміністративні суди, Державна Рада Франції.

12.1. Адміністративні  суди

Ще з часів реформ Великої  французької революції функції адміністративної юстиції виконували ради префектур. Проте в результаті реформи 1953 р. ради префектур одержали функції цивільно-правового судді щодо адміністративних спорів і нову назву — адміністративні суди. Вони стали судовими установами (на кшталт судів загального права), до компетенції яких були віднесені всі адміністративні спори, за винятком тих випадків, коли окремі категорії правовідносин спеціальними актами виключалися з їх підвідомчості й передавалися до іншої юрисдикції, тобто до спеціалізованих внутрішньовідомчих адміністративних квазі-судових установ або безпосередньо до Державної ради.