Шпаргалка по "Международному праву"

Міжнародний факторинг здійснюється з метою фінансування якоюсь організацією (фактором) експорту іншої особи (виробника  продукції) за умови передання виробником фактора права на одержання плати  від імпортера-боржника. Факторинг досить широко використовується в міжнародній торгівлі. Якщо постачальник відвантажив продукцію одержувачу, він може одразу отримати від фактора плату за неї. В Оттаві 28 травня 1988 р. було укладено Конвенцію про міжнародний факторинг. Поява її була зумовлена необхідністю уніфікації правовідносин цього виду. Конвенцію підписали 14 держав. Вона набула чинності у 1995 p., коли Італія, Нігерія і Франція ратифікували її [14, 407].

У ст. 1 Конвенції про міжнародний  факторинг зазначається, що під факторингом  мається на увазі договір, укладений між постачальником і фактором, відповідно до якого:

1) постачальник доручає чи бере  на себе зобов'язання доручати  фактору збирання дебіторської  заборгованості за договорами  купівлі-продажу товарів, укладених  між постачальником та його клієнтом (дебіторами). При цьому товаром за зазначеними договорами не можуть бути предмети чи інше майно, придбане передусім для особистого, сімейного чи домашнього використання;

2) фактор має виконувати щонайменше  дві із зазначених функцій:

o фінансування постачальника, у тому числі шляхом надання позики чи попередньої оплати;

o ведення рахунків (бухгалтерського  обліку), пов'язаних з одержанням  дебіторської заборгованості;

o збирання дебіторської заборгованості;

o захист від несплати суми  боргу дебіторам;

3) дебітори (боржники) мають отримати  письмове повідомлення про передання  права на одержання дебіторської  заборгованості.

Фахівці виявили окремі ознаки факторингу ще у Стародавньому Вавилоні. Але  бурхливими темпами факторинг почав  розвиватися у Північній Америці у другій половині XIX ст. У країнах Західної Європи факторинг поширився у другій половині XX ст. Почали створюватись факторингові банки та товариства.

Оттавська конвенція відіграла  велику роль у світовому розвитку факторингу. Вона стала основою при розробці факторингового законодавства багатьох країн. Глава про факторинг міститься, зокрема, у Модельному Цивільному кодексі держав-учасниць СНД.

Міжнародний факторинг - це тристоронні  правовідносини, у яких беруть участь:

o кредитор (експортер товарів, робіт, послуг);

o боржник (імпортер зазначених  товарів тощо);

o фактор (банк або спеціалізована  факторингова організація), що набирає  права вимоги.

Факторинг буває з гарантією  постачальника (факторинг з права  регрессо) та без такої гарантії (факторинг без права регрессо).

За обсягом грошової вимоги, що передається, факторинг може бути повним або факультативним, а за характером проведення - прямим або опосередкованим.

25. Міжнародно-правове регулювання та особливості договорів франчайзингу.

Рекомендації для складання договорів міжнародного франчайзингу розроблені Міжнародною торговою палатою й містяться в Типовому контракті франчайзингу (публікація № 557), який спрямований на просування товарів, і містить одноманітні правила для всіх учасників даних правовідносин. При складанні типового контракту укладачі прагнули сконцентрувати в ньому основні права і обов’язки сторін та уникнути застосування національного права будь-якої країни. Основною причиною складання контракту є відсутність міжнародної уніфікації з франчайзингу та необхідність звернення до національного права, що має серйозні недоліки, оскільки право окремих країн не враховує потреб та специфіки міжнародної торгівлі, та його приписи значно різняться в окремих країнах.

Узгоджені на міжнародному рівні (насамперед в ЄС) правила стосуються в основному  антитрестовських аспектів договору (наприклад, дійсність деяких обмежуючих статей відносно винятковості території) і  не регламентують цивільно-правових відносин сторін договору франчайзингу. 

Франчайзинг, звичайно, визначається як угода, згідно з якою франчайзер надає франчайзі в обмін на пряму чи непряму фінансову компенсацію  право на використання комплексу  прав промислової або інтелектуальної  власності, що належать, як правило, до ноу-хау і комерційним символам, а також на одержання комерційного або технічного сприяння протягом терміну дії контракту. У типовому контракті про-водиться відмінність між двома видами угод про франчайзинг: проста франшиза і майстер-франшиза. Проста франшиза включає два види угод: про промислову франшизу і дистриб’юторська угода про франшизу. Промислова франшиза — це договір, який регулює виробництво товарів в обмін на фінансову компенсацію, іншими словами,франчайзі надається право на виробництво товарів з використанням товарного знака або патенту франчайзера згідно з промисловим ноу-хау і за технічного сприяння франчайзера. Дистриб’юторську угоду про франшизу регламентує розповсюдження товарів або надання послуг в обмін на фінансову компенсацію; франчайзі надається право або по збуту виробів, які виробляються, або поставляються франчайзером чи призначеним ним постачальником, чи з надання послуг (зазвичай надаються самим франчайзером) під його товарним знаком та з використанням його комерційного ноу-хау.

Угода про майстер-франшизу передбачає подальший її розвиток таким чином, що в товаропроводячій мережі є не дві ланки (як у простій франшизі), а три: франчайзер, майстер-франчайзі (якому франчайзер надає право  використовувати франшизу на договірній території шляхом укладання угод про франчайзинг з простими франчайзі) і прості франчайзі. Для реалізації таких угод можуть бути використані різні форми договірних зв’язків:

—        договір доручення, згідно з яким майстер-франчайзі представляє франчайзера;

—        дистриб’юторський договір, за яким майстер-франчайзі виступає як субфранчайзер;

—        договір про спільну діяльність (joint venture).

Типовий контракт МТП міжнародного франчайзингу призначений для міжнародних  дистриб’юторських відносин, які  реалізуються шляхом укладення франчайзингових дистриб’юторських угод (distribution franchise agreements), які не можна застосовувати до інших типів угод про франчайзинг,включаючи угоди про майстер-франчайзинг. Він містить два основні розділи: перший розділ присвячено визначенню основних прав і обов’язків сторін за угодою про франчайзинг; другий — про поставку товару, що реалізується в рамках угоди.

26. Міжнародно-правове регулювання та особливості лізингових договорів.

Міжнародний лізинг — це договір оренди на міжнародні цінності та майно між суб'єктами лізингу, які знаходяться в різних країнах. Він застосовується і в тому випадку, коли орендодавець і орендатор знаходяться в одній країні, а використовують матеріальні цінності з іншої країни.

Експортний лізинг — придбання лізинговою компанією обладнання, машини у національної фірми-виробника, а потім передання їх за кордон іноземному користувачеві (орендареві).

Імпортний лізинг — фінансова операція, за якої виробник знаходиться на території  іноземної держави, а лізингодавець у цій країні і бере об'єкт для лізингу, або з правом сублізингу.

Міжнародний транзитний лізинг —  фінансова операція, за якої всі  суб'єкти лізингу (виробник, лізингодавець  і лізингокористувач) перебувають  на території різних держав.

Специфічний вид міжнародного лізингу використовується для орендарів, які не мають надходжень іноземної валюти: тоді оплата зобов'язань з лізингу забезпечується поставкою продукції, яка отримана на іноземному обладнанні — об'єкті лізингу. На весь термін дії міжнародної лізингової угоди право власності на об'єкт лізингу залишається у держави-лізингодавця.

З метою уніфікації відповідного законодавства різних країн у 1974 p. у межах Міжнародного інституту з уніфікації приватного права (ЮШДРУА) була створена група з розробки правил міжнародного (зовнішнього) лізингу. Ця робота завершилася 28 травня 1988 р. на Міжнародній конференції з питань лізингу і факторингу в м. Оттава (Канада) прийняттям "Конвенції про міжнародний фінансовий лізинг" ("Convention on international financial leasing").

Крім того, по-перше, лізинго-користувач згодом отримує право на придбання  цього матеріального майна. По-друге, матеріальне майно загалом не повинно використовуватися в  особистих цілях, або для домашніх (сімейних) потреб користувача. По-третє, в Конвенції приділяється особлива увага необхідності регулювання відносин між постачальником, орендодавцем і користувачем. Саме користувач повинен взяти на себе зобов'язання з догляду за предметом лізингу і використовувати його розумно, підтримуючи в робочому стані, і одночасно регулярно сплачувати внески. Третя особа — постачальник — бере на себе ті ж зобов'язання щодо орендаря, що і відносно покупця — орендодавця, хоч і не є стороною контракту про продаж майна. Орендодавець не несе відповідальності перед орендарем у випадку затримки або невиконання постачання об'єкта лізингу, за винятком тих випадків, коли це сталося безпосередньо з його вини.

Деякі види орендних операцій вилучені зі сфери дії Конвенції. Це передусім  такі види оренди, за яких орендні відносини встановлюються безпосередньо між виробником (постачальником) і орендарем, тобто коли є звичайний договір оренди. Конвенція не поширюється на короткострокову оренду (прокат), призначену для задоволення особистих потреб орендаря.

Конвенція застосовується у випадках, коли орендодавець і орендар перебувають в різних країнах, за умови, що ці країни, а також держава, в якій розміщене комерційне підприємство постачальника обладнання, є учасниками Конвенції.

Сутність міжнародного лізингу  розкривають його основні, домінантні особливості. Серед них слід виділити такі.

1. Відокремлення права власності  від права користування активом  протягом певного періоду повинно  здійснюватися за узгодженням,  як мінімум, з двома юридичними, бухгалтерськими та податковими  системами.

2. Передача активу в лізинг може здійснюватися в прямій або опосередкованій формі. Пряма форма — коли майно фізично перетинає кордон для того, щоб потрапити в країну лізингоотримувача. Опосередкована — коли майно не треба перевозити через кордон, бо воно вже знаходиться в країні лізинго-отримувача.

3. Період лізингового договору  може бути або часом, протягом  якого лізингоотримувач користується  майном без часу транспортування  майна від лізингодавця до  лізингоотримувача, або часом,  який включає і час на транспортування, і час користування майном. У разі внутрішнього лізингу час перевезення активу, як правило, настільки короткий, що, приймаючи рішення, ним нехтують. Термін міжнародного лізингу, як правило, включає й час на доставку, якщо він тривалий і витрати на доставку високі. Отже, час перевезення, витрати на транспортування та страхування — це важливі фактори в разі укладання договору міжнародного лізингу.

4. Термін лізингової угоди, як  правило, збігається з терміном  корисної служби активу.

5. Платежі за міжнародним лізингом можуть здійснюватися у формі національної валюти лізингодавця, лізингоотримувача або третьої країни у формі колективної валюти або у формі товару, послуги чи природного ресурсу.

27. Міжнародно-правове регулювання та особливості ліцензійних дого<span class="dash041e_0431_044b_0447_043d_044b_0439__Char" style=" font-weight: bold;