Правове регулювання охорони праці та її організаційно-правові форми в Україні

В національному законодавстві  відсутній комплексний нормативно-правовий акт, який би встановлював мінімальні приписи щодо безпеки і охорони здоров’я у робочих зонах, як це зроблено в Директиві Ради №89/654/ЄЕС ЄЕС «Про мінімальні вимоги щодо безпеки і охорони здоров’я в робочих зонах» від 30 листопада 1989 року. До того ж і сам термін «робочі зони» не визначено національним законодавством.

Крім того, одним з  певних недоліків національного  законодавства щодо охорони праці  є наявність великої кількості  нормативних актів, які дублюють один одного, застосуються нормативні акти, прийняті за радянські часи, які в силу відповідних обставин не відповідають сучасним вимогам охорони праці. Прикладом є діючі «Правила об условиях труда грузчиков при погрузочно-разгрузочных работах» які були затверджені Народним Комісаріатом Праці СРСР від 20.09.1931року N 254.Вказаний нормативний акт відповідно Кодексу законів про працю України встановлює вік, гранично допустиме навантаження, а також відповідний перелік робот, щодо праці вантажників на вантажно-розвантажувальних роботах. Це обумовлює необхідність термінового перегляду, переробки та зменшення кількості законодавчих актів, які регулюють відносини охорони праці. До того ж, в Україні відсутній комплексний нормативно-правовий акт, який би регулював використання обладнання, що негативно впливає на організацію роботодавцями безпечного використання обладнання.

Й дотепер на законодавчому  рівні не впроваджено механізм економічної  зацікавленості роботодавця у створенні  безпечних умов праці. Тобто стан виробничого травматизму взагалі  не впливає на економічні показники підприємства, тобто система відшкодування збитків зовсім не працює.

По-перше, вважається за необхідне внести необхідні на сьогоднішній день зміни до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне  страхування від нещасного випадку  на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» з тим, або він наповнився логікою та конкретним змістом.

Найбільш прогресивною формою у цьому відношенні є впровадження аудиту з питань охорони праці  на підприємствах, в установах та організаціях.

Фінансування цих заходів  має відбуватися за рахунок коштів, що перераховуються підприємствами на фінансування питань охорони праці, а також обов’язкових відрахувань до бюджету Фонду. Якщо після проведення аудиту власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації починає виконувати рекомендовані перевіркою заходи щодо охорони праці на виробництві і досягає при цьому певних позитивних зрушень, то Фонд має переглянути страхові тарифи у напрямку їх зменшення щодо цього конкретного підприємства. Якщо ж власник ухилятиметься від проведення аудиту або не виконує надані ним рекомендації, він підлягатиме адміністративній відповідальності у встановленому законодавством порядку.

Крім цього, чинне законодавство  повинно передбачити й ставки страхових тарифів та змінити їх у напрямок збільшення для тих підприємств, на яких є підвищений ризик зазнати трудового каліцтва або професійного захворювання.

Одним із важелів підвищення рівня охорони праці на різних підприємствах є закріплення  і нормативне визначення порядку обов’язкової періодичної атестації робочих місць за умовами праці на кожному виробничому підприємстві. На підставі проведеної атестації кожне підприємство повинно бути віднесено до певної категорії небезпеки і відповідно це буде мати для підприємства відповідні чітко виражені правові наслідки. Такими наслідками є врахування категорії підприємства для визначення розміру платежів даного підприємства до фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань, крім того, всі платежі, здійснювані підприємством відповідно до нормативних актів про охорону праці (наприклад, штрафи за нещасний випадок на виробництві і т.п.) повинні бути поставлені в залежність від категорії підприємства. Також, на нашу думку, вимоги по охороні праці повинні відповідно підвищуватися в залежності від переходу підприємства до тієї чи іншої категорії.

На сьогоднішній день триває процес удосконалення організації  державного нагляду. Але реформування системи тільки у цьому напрямку виявляється недостатнім. Досягти істотного покращення ситуації, що поступово склалася з охороною праці можна лише за умови, коли одночасно із заходами щодо забезпечення поступового зростання економіки держави буде вжито ефективних заходів до усунення недоліків за обома напрямами – удосконалено чинне законодавство про охорону праці, підвищиться нагляд і контроль за дотриманням цього законодавства, співробітництво у цій сфері між державними органами та роботодавцями чи профспілками, а також буде приділятися більша увага держави у напрямку притягнення до відповідальності певних посадових осіб, власника або уповноваженого ним органу або працівників підприємства, установи чи організації.

Підвищення ефективності державного нагляду та громадського контролю може принести відродження технічної інспекції праці. Головна реалізація цього завдання має покладатися на Федерацію профспілок України.

ВИСНОВКИ

Таким чином після  проведеного аналізу державного нагляду за дотриманням трудового  законодавства України можна зробити такі висновки:

1. В умовах ринкових  відносин українська держава,  що проголосила життя й здоров’я  людини найвищою соціальною цінністю  повинна виступати гарантом реалізації  закріпленого в ст.43 Конституції  України права громадян на  здорові й безпечні умови праці, забезпечивши адекватну сучасним умовам нормативно-правову базу регулювання охорони праці, тим самим забезпечивши належне правове регулювання цих відносин. предметом правового регулювання є суспільні відносини.

2. Необхідно визначити,  що формами правового регулювання права працівників на охорону праці є проведення певних організаційних, технологічних, соціально-економічних, санітарно-гігієнічних та лікувально-профілактичних заходів щодо охорони праці.

3. Методами здійснення  правового регулювання права працівників на належні та безпечні умови праці є створення таких умов на робочому місці, при яких працівник буде максимально захищений та спроможний виконувати покладені на нього обов’язки.

4. Одним з найефективніших  заходів з організаційних форм правового регулювання прав працівника на безпечні та здорові умови праці є проведення атестації робочих місць за умовами праці. Для вдосконалення правового регулювання охорони праці в Україні на сучасному етапі, забезпечення повної реалізації права працівника на належні і безпечні умови праці в умовах ринкових відносин, атестація робочих місць повинна бути повсюдною і періодичною. Тому доцільно Кабінетом Міністрів України законодавчо закріпити обов’язкову періодичну атестацію робочих місць за умовами праці на підприємствах, установах, організаціях всіх форм власності незалежно від виду їх діяльності, зобов’язати власників використовувати результати атестації робочих місць за умовами праці для встановлення підвищення відповідальності, пільг і компенсацій, передбачених законодавством для певної категорії працівників.

5. Законодавче закріплене  обов’язкове проведення атестації  робочих місць за умовами праці  дозволить економічно зацікавити  власників в створенні належних  умов праці, тобто сприятиме  підвищенню рівня позитивної відповідальності власника у сфері охорони праці. І, крім того, наявність об’єктивної інформації про перебування робочих місць на підприємстві дозволить створити реальну картину стану безпеки праці на даному підприємстві, в регіоні, на загальнодержавному рівні, що у свою чергу дозволить ухвалювати конкретні цілеспрямовані рішення по поліпшенню стану охорони праці на сучасному етапі.

6. Суб’єктами правовідносин  в сфері охорони праці є,  перш за все, держава в особі  її органів та посадових осіб, у тому числі й тих, що здійснюють державний нагляд та контроль за охороною праці, також роботодавець або уповноважений ним орган (органи), створювані на підприємствах, в установах, організаціях та працівник.

Зміст правового статусу  органів як суб’єктів правовідносин в сфері охорони праці охоплює не лише їх права та обов’язки, тобто повноваження, але й гарантії їх реалізації чи виконання.

7. Основними формами  та способами забезпечення законності  й дисципліни у державному  управлінні є нагляд і контроль, який здійснюють державні органи. При цьому контроль слід відрізняти від близького до нього виду державної діяльності – нагляду, хоча вони й мають ряд спільних рис. Основними формами нагляду та контролю є державний і громадський нагляд і контроль. Державний контроль здійснюється усіма державними органами в процесі виконання поставлених перед ними й підпорядкованими їм органами (посадовими особами) завдань. Він є складовою частиною державного управління, однією з його функцій, методом реалізації управлінської компетенції. Громадський контроль за умовами праці та побуту, додержанням правил і норм охорони праці на робочих місцях, виконанням власником заходів по запобіганню травматизму та професійних захворювань на виробництві здійснює громадський інспектор з охорони праці.

8. Необхідно  на законодавчому рівні чітко  виділити органи нагляду й  контролю за охороною праці,  т. я. по-перше, вони різні  за своєї компетенцією та обсягом  наданих їм повноважень, а по-друге,  повноваження органів нагляду  та органів контролю закріплюються в різних нормативно-правових актах, слугують підставою для перевірки їх діяльності саме як окремих органів з чітко визначеним колом прав та обов’язків щодо роботодавців або інших уповноважених осіб підприємств, установ та організацій. Тому необхідно створити єдиний кодифікований нормативний акт, який визначив би загальні положення охорони праці для більшості підприємств, об’єднавши в собі велику кількість нормативних актів, які на даний момент регулюють ці відносини. 
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України від 28 червня 1996р.- К., 1996.
2. Законодавство України про працю: Нормативні акти: У 3 т. / Упоряд. і наук. ред. В. Вакуленко. — К.: Істина, 1999. - Т. 1. - 702 с; Т. 2. - 702 с; Т. 3. - 703 с
3. Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами: Ч. II / Уклад.: В. С Ковальський, Л. П. Ляш ко. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 560 с
4. Кодекс законів про працю України: Офіц. видання. — К.: Вид. дім "Іп Юре", 2001. - 224 с.
5. Цивільний кодекс України: Офіційний текст / Міністерство юстиції України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 464 с
6. Закон України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р. № 803-ХІІ.
7. Закон України “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р. № 2694.
8. Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів” від 21 березня 1991 р. № 875-ХІІ
9. Закон України “Про прокуратуру” від 05.11.1991р. №1789-ХІІ
10. Збірник законів України про працю / Уклад.: О. В. Терещук, О. Ф. Штаиько, Н. Б. Болотіна. — 2-ге вид., випр. і допов. — К.: Вікар, 2003. — 344 с.
11. Постанова Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 р. № 221 “положення про порядок організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності”.
12. Указ Президента України Про основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року:  від 03.08.99р. №958/99// Законодавча база “LIGA Закон”.
13. Амелічева Л. Проблеми реалізації та захисту прав грома дян на безпечні та здорові умови праці як об'єкта національної безпеки // Хозяйство и право. — 2004. — №8. —C.119.
14. Баклан О. Контрольно-наглядова діяльність у сфері охорони праці: окремі питання //' Право України. — 2000. — № 10. - С 69.
15. Болотіна Н. Б. Трудове право України: Підручник. — К.: Вікар, 2003. - 725 с - (Виша освіта XXI століття.)
16. Венедиктов В. С Трудове право України. — X.: Кон- сум, 2004. - 304
17. Венедикт<span class="dash041e_0431_04