ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ПРАЦІ ТА ЇЇ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ В УКРАЇНИ

При ратифікації Європейської соціальної хартії (переглянутої) взято зобов’язання з виконання положень ст. 3 “Право на безпечні та здорові умови праці” [24].

Кодекс законів про  працю України закріплює право  на здорові та безпечні умови праці (ст.2) [2], ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я встановлює право на охорону здоров’я, що передбачає серед інших право на безпечні й здорові умови праці.

Державні, громадські або  інші органи, підприємства, установи, організації, посадові особи та громадяни зобов’язані забезпечити пріоритетність охорони здоров’я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров’ю населення й окремих осіб (ст. 5 Основ законодавства України про охорону здоров’я).

У широкому значенні під  охороною праці розуміється сукупність правових норм, що охоплюють увесь комплекс питань застосування праці й належних до різних інститутів трудового права (трудового договору, робочого часу і часу відпочинку та ін.). До них належать норми, які забороняють необґрунтовану відмову в прийнятті на роботу, обмежують переведення та звільнення працівників, встановлюють граничну тривалість робочого часу, регламентують час відпочинку, та багато інших, спрямованих на створення сприятливих загальних умов трудової діяльності [57]. Л.О.Сироватська під охороною праці в широкому значенні розуміє трудове право загалом, оскільки всі його норми спрямовані на захист інтересів усіх працюючих [40].

У вузькому значенні термін «охорона праці» традиційно застосовується для позначення системи заходів щодо забезпечення для працівників здорових та безпечних умов праці на виробництві.

Закон України “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р. (в редакції Закону України від 21 листопада 2002 р.) у ст. 1 встановлює таке визначення: “Охорона праці — це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров’я і працездатності людини в процесі трудової діяльності” [3].

Вимоги з охорони  здоров’я часто не дотримуються підприємствами різних організаційно-правових форм, які використовують працю найманих працівників. Чимало керівників підприємств безвідповідально ставляться до обов’язків щодо створення здорових і безпечних умов праці, часто розглядають ці питання як другорядні. Про порушення охорони праці свідчать дані Держкомстату України. Станом на початок 2006 р. в умовах, які не відповідають санітарно-гігієнічним нормам, було зайнято майже 1,6 млн. працівників, або 27,4 % від їх облікової чисельності, що на 12 % більше, ніж у 1990 р.

На багатьох підприємствах 50—70 і більше відсотків основних виробничих фондів експлуатуються з істотними відхиленнями від вимог безпеки, що створює потенційну загрозу для працюючих. Залишається високим рівень виробничого травматизму, особливо зі смертельним наслідком, який у 3—5 разів перевищує відповідні показники західних країн. Водночас набули масового характеру факти приховування виробничих травм від розслідування та обліку, безпідставного звинувачення потерпілих у виникненні нещасних випадків і віднесення значної кількості цих випадків до не пов’язаних з виробництвом.

Погіршення умов праці, незадовільне забезпечення працівників багатьох підприємств засобами індивідуального й колективного захисту (лише на 50—60 % від установлених норм) призвели до того, що останнім часом в Україні щорічно реєструється по 4,5—5,5 % випадків профзахворювань у розрахунку на 10 тис. працюючих проти 1,2 % у 1999 р.

У постанові Президії Федерації профспілок України від 6 липня 2006 р. № П-5-2, присвяченій питанням стану умов, безпеки праці, рівню виробничого травматизму й професійної захворюваності в країні, зазначається, що таке становище переважно є наслідком залишкового принципу фінансування профілактичних заходів з охорони праці як на виробничому, так і на регіональному, галузевому, державному рівнях управління економікою. Адже уряд після 1992 р. жодного разу не забезпечив виконання вимог ст. 19 Закону України “Про охорону праці” щодо виділення окремим рядком бюджетних коштів на профілактичні заходи з охорони праці, що позбавило цю сферу стабільного джерела фінансування. Більше того, незважаючи на заперечення профспілок, Кабінет Міністрів України домігся від Верховної Ради України зупинення дії цих норм законодавства. Тому не випадково не виконується значна кількість заходів Національної (загальнодержавної), галузевих і регіональних програм з питань охорони праці, а також відповідних розділів генеральної, галузевих, регіональних угод та колективних договорів [29].

Дії Уряду щодо реалізації державної політики в сфері охорони праці, визначеної чинним базовим Законом, не є послідовними. Численні реорганізації органів державного нагляду за охороною праці призвели до істотної руйнації системи нагляду, втрати значної частини кваліфікованих кадрів, і в результаті — самоусунення цих органів від належного виконання функції комплексного управління охороною праці на державному рівні.

Станом на 1 січня 2007 р. Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань проводить страхові виплати 319 тис. потерпілим (членам їхніх сімей), які постраждали на виробництві. Зокрема, одноразову допомогу було виплачено 16 090 потерпілим. Розмір одноразової допомоги в середньому на одного потерпілого за 2006 р. становив 15,2 тис. грн. Щомісячну страхову виплату одержували 298, 5 тис. потерпілих. У 2006 р. 1763 сім’ям було виплачено одноразову допомогу в разі смерті потерпілого. Всього з бюджету Фонду в 2006 р. потерпілим було виплачено 1905, 2 млн. грн.., що на 30,2 % більше ніж У 2005 р. Найбільша частка загальної суми страхових виплат в Україні за 2006 р. припадає на шахтарські регіони, а саме: Донецьку область — 40,6 %, Луганську — 16,8, Дніпропетровську — 15,4, Львівську — 5,5 % ( 000).

Такий стан охорони здоров’я на виробництві пояснюється передусім складним економічним становищем держави, а також іншими об’єктивними і суб’єктивними причинами, які полягають у зносі основних виробничих фондів, у тому, що немає зацікавленості власників у поліпшенні умов і безпеки праці, в некомпетентності персоналу в питаннях охорони праці, в низькій трудовій і технологічній дисципліні, в недостатній ролі органів нагляду і контролю за дотриманням законодавства про працю й охорону здоров’я у процесі праці. З 1 квітня 2001 р. в Україні почав діяти Фонд соціального страхування від нещасних випадків та професійних захворювань України. На 1 липня 2001 р. було зареєстровано 256 тис. потерпілих на підприємствах та членів їхніх сімей.

В Основних напрямах соціальної політики на період до 2004 року йдеться  про необхідність реформування системи охорони праці, основною метою якої є істотне зниження рівня виробничого травматизму і професійних захворювань, зменшення чинників шкідливого впливу на організм працюючих і вивільнення працівників з шкідливих і важких умов праці.

Кабінет Міністрів України постановою від 10 жовтня 2001 р. № 1320 затвердив Національну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 2001—2005 роки. Головною метою цієї програми є реалізація заходів загальнодержавного значення щодо створення належних, безпечних і здорових умов праці на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності (далі — підприємства) шляхом виконання конкретних завдань з організаційного, матеріально-технічного, наукового та нормативно-правового забезпечення їхньої діяльності у сфері охорони праці, подальшого вдосконалення системи державного управління та нагляду за охороною праці.

У Національній програмі зазначається, що реалізація права  працівників на належні, безпечні та здорові умови праці не забезпечується повною мірою. Відсутність відповідних нормативно-правових актів щодо охорони праці на підприємствах, випадковий добір кадрів, стійка тенденція до зменшення коштів для забезпечення належних, безпечних і здорових умов праці — це основні причини, які не дають змоги істотно знизити рівень виробничого травматизму і професійної захворюваності. Так, у 1999 р. в цілому по Україні було травмовано на виробництві 39 844 особи, з них 1388 — зі смертельним наслідком, у 2000 р. травмовано 34 556 осіб, з них 1325 — зі смертельним наслідком. Рівень професійної захворюваності залишається досить високим, при цьому переважають захворювання пилової та хімічної етіології, опорно-рухового апарату, віброшумова патологія. Найбільшу кількість постраждалих зареєстровано на підприємствах вугільної, металургійної, машинобудівної, хімічної промисловості, а також у будівництві та сільському господарстві.

Національна програма передбачає комплексне розв’язання проблем охорони праці, забезпечення пріоритету здоров’я працівників, їх соціального захисту, створення належних, безпечних і здорових умов праці на виробництві. Концептуальні положення щодо поліпшення стану охорони праці ґрунтуються на аналізі сучасних тенденцій науково-технічного прогресу, проблем охорони праці, а також змін у системі державного управління.

Основними завданнями Національної програми є такі:

- усунення небезпечних факторів на робочих місцях;

- створення на об’єктах підвищеної небезпеки, засобів та систем колективного захисту працівників;

- здійснення заходів із захисту людей від ураження електричним струмом, шумових, вібраційних та інших навантажень;

- удосконалення нормативно-правової бази з питань охорони праці;

- розв’язання проблем медицини праці;

- інформаційне забезпечення органів державної влади та населення з питань охорони праці. Виконання визначених завдань сприятиме поліпшенню стану охорони праці, а також зменшенню кількості аварій, нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. Передбачені програмою заходи спрямовано на поступове приведення національного законодавства у відповідність до актів законодавства ЄС.

Право на охорону здоров’я досить широке поняття за колом суб’єктів, за оцінкою факторів впливу на здоров’я, за завданнями правового регулювання.

Закон України “Про охорону праці” визначає, що охорона праці — це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров’я і працездатності людини у процесі саме трудової діяльності (а не праці, як це було передбачено раніше).

Зміст охорони праці  розглядають у соціальному, технічному, медико біологічному, юридичному, галузевому та вузькоспеціальному аспектах. Кожен аспект охорони праці має свій зміст і є самостійним напрямком у системі заходів щодо безпеки життя та здоров’я у процесі трудової діяльності.

Соціальний аспект охорони праці передбачає забезпечення всебічного соціального розвитку кожної працюючої особи, захист особи. Соціальний аспект охорони праці передбачає визнання пріоритету життя та здоров’я людини у процесі виробничої та трудової діяльності. До соціального змісту охорони праці належить запобігання шкідливим наслідкам, до яких може призвести ігнорування вимог техніки безпеки та гігієни праці на виробництві. Запобігання шкідливим наслідкам потребує встановлення юридичних гарантій:

• надання технічним  та санітарним правилам сили правових норм;

• запровадження нагляду  та контролю за додержанням норм з  охорони праці;

• встановлення відповідальності за невиконання норм з охорони  праці.

Техніко-економічний  аспект охорони праці має бути спрямований на удосконалення засобів праці, техніки та технологій.

Медико-біологічний аспект охорони праці враховується насамперед при нормуванні праці.

Юридичний аспект охорони праці полягає у забезпеченні права працівника на життя, охорону здоров’я, на належні, безпечні і здорові умови праці. Охорона праці в юридичному аспекті являє собою правовий інститут, що має міжгалузевий характер [58].

Норми цього інституту захищають інтереси різних суб’єктів права:

а) роботодавців та працівників, які перебувають з ними у трудових правовідносинах;

б) членів виробничих кооперативів;

в) студентів, які проходять  виробничу практику;

 г) громадян, які відбувають покарання за вироком суду, в період їх роботи в організації та ін.

Дія Закону України “Про охорону праці” поширюється на всіх юридичних та фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, та на всіх працюючих.

Державна політика у  сфері охорони праці спрямована на створення належних, безпечних  і здорових умов праці, запобігання  нещасним випадкам та професійним захворюванням. До основних правових принципів у сфері охорони праці в Україні належать:

• пріоритет охорони  життя та здоров'я працівників  перед економічними інтересами;

• повна відповідальність роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;

• соціальний захист працівників, повне відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

• компетентність діяльності щодо забезпечення охорони праці;

• двосторонній зобов’язуючий (і працівника, і роботодавця) характер діяльності щодо додержання норм з охорони праці;

• встановлення єдиних вимог  з охорони праці для всіх підприємств та суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності;

• встановлення та гарантування заходів самозахисту прав працівників на здорові та безпечні умови праці;

• обов’язковість відшкодування шкоди, заподіяної працівникові у зв'язку з виконанням трудових обов’язків;

• соціальне страхування  ризику втрати працездатності та трудового доходу у зв’язку з нещасним випадком чи професійним захворюванням.