Тенденції трансформації політичних систем у суспільствах перехідного типу

Угорщина, Словаччина, Чехія, Словенія та Польща також вже стали країнами з консолідованими демократичними політичними режимами, членами ЄС і НАТО. В цих країнах влада дотримується політичних свобод і громадянських прав, демократичності політичного устрою. Внаслідок включення електорального механізму в цих країнах сформувалися біполярні партійні системи, за яких урядову владу перебирають то право-, то лівоцентристські коаліції (поки нестабільного типу). У цих країнах також діє принцип «стримувань і противаг», ЗМІ повністю вільні від цензури, в суспільствах не існує жодної офіційної ідеології, поряд з державною існують й інші форми власності, громадянам надаються та юридично закріплюються права і свободи. Великий вплив на розвиток суспільств цих країн здійснює також фактор релігійний (у більшості з них католицизм є домінуючою релігією; мають місце протестантські громади), але це навпаки сприяє консолідації всіх верств суспільства, а не посиленню авторитарних або дестабілізаційних тенденцій [96].

 Інакше виглядає ситуація  в таких країнах, як Румунія  та Болгарія. В цих країнах процес демократичного транзиту проходив більш повільно у порівнянні з вищезазначеними країнами: обидві вони мають інший цивілізаційний контекст – належать до східнохристиянської цивілізації, якій притаманна сакралізація державної влади. Тому і процеси демократизації проходили в трохи інших формах з деякими ускладненнями, що відобразилося також на зовнішньополітичній діяльності цих країн (досить довгий шлях  вступу до НАТО та ЄС). Але для цих країн і досі залишаються проблемними питання, пов'язані з корупцією та економічною відсталістю, у порівнянні з іншими посткомуністичними країнами Європи. Але в принципі в Болгарії та Румунії основні елементи демократії досить чітко функціонують, не зважаючи на затяжний характер демократичних реформ [129]. 

 Своєрідно та драматично  проходили демократичні реформи  у  католицькій Хорватії, що було  спричинено війною проти сербських  сепаратистів, участю у боснійській війні та авторитарним стилем управління президента Франьйо Туджмана. Але після його смерті та запровадження парламентського правління  країна міцно стала на шлях демократичних перетворень. Проте й досі залишаються гострими невирішені питання щодо національних не хорватських меншин (особливо сербів), елементарні громадянські права яких періодично порушуються. Іншою проблемою країни є досить поширене серед громадян явище хорватського націоналізму, яке руйнує основні демократичні здобутки цієї постсоціалістичної держави. У Хорватії досі залишається невирішеною проблема корумпованості політичної еліти країни, що носить досить резонансний характер [141]. 

  Висновки до розділу 2.

На сьогоднішній день, відбувається інтенсивний процес трансформації політичних структур незалежних держав на всьому просторі колишнього Радянського Союзу та постсоціалістичних держав. Спроби створити модель суспільного ладу на взірець західної переважно виявилися неефективними. Успіху досягали тільки  тоді, коли, формуючи правову державу, враховували соціально-політичні й економічні реалії певної країни. При цьому виокремлюють як загальні закономірності розвитку та становлення політичних структур незалежних держав, так і особливі, зумовлені історією, культурними традиціями, національним самоствердженням народів.

Оскільки тоталітаризм і демократія за своїми структурними характеристиками є двома крайніми типами політичного режиму, а авторитаризм – проміжний, то апріорно можна передбачити три можливі варіанти розвитку посткомуністичної трансформації: прямий перехід до демократії; перетворення тоталітарного режиму на авторитарний; повернення, в силу певних причин, суспільства до тоталітарного стану.

З’ясувавши чинники, що зумовили авторитаризацію цих суспільств, маємо поставити питання про перспективи їх подальшого розвитку. Якщо не враховувати можливість безмежно тривалого існування авторитарних режимів, то перед ними відкриваються два можливі вектори: до демократії та назад – до тоталітарного стану.

РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ТРАНСФОРМАЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ У СУСПІЛЬСТВАХ ПЕРЕХІДНОГО ТИПУ

3.1. Основні особливості  трансформації політичних систем  на пострадянському просторі 

Поняття «політична система» є ширшим, ніж поняття «система державного управління», оскільки стосується всіх осіб та інститутів, які беруть участь у політичному процесі, а також неформальних та неурядових чинників, що впливають на механізми виявлення й постановки проблем. Під політичною системою розуміють сукупність політичних організацій, норм, відносин, діяльності й свідомості, які забезпечують панування правлячого стану, співіснування з ним інших суспільних груп, дозволяють окремим суспільним групам виявляти свої інтереси, потреби й суспільну волю через використання загальних суспільно-політичних інструментів волевиявлення. Структура політичної системи будь-якого суспільства включає в себе державу та її органи, політичні партії, суспільні організації та рухи, інші об'єднання громадян у поєднанні з нормативно-правовою основою й політичною ідеологію. Оцінка політичної системи за цими параметрами, яка дає змогу оцінити владу уряду над суспільством, ступінь впливу на суспільну свідомість і поведінку людей в інтересах досягнення цілей уряду, є дуже важливим компонентом функціонального аналізу трансформації політичних систем [125].

У СРСР існувала чітко структурована та регламентована система управління, з чітким міжвідомчим узгодженням при виробленні рішень. Самі рішення приймалися в ЦК КПРС і Політбюро. Механізм сходження в ці вищі органи політичної влади базувався на принципі особистої лояльності та бюрократичної інтриги (на жаль, так відбувається і зараз). Тому рішення приймалися дуже повільно. Правлячий клас Радянського Союзу, існуючи в умовах заниженої конкурентності, звикнувши до сталих умов боротьби, втрачав необхідний динамізм. ' Зміни Горбачова несли тьмяне прагнення радянської інтелігенції до більш ефективного управління. Але до створення нового політичного і адміністративного режиму суспільство не було підготовлене. І поверхова комбінація зі створенням посади союзного Президента не принесла нічого нового у динаміку розпаду СРСР. Деградація партійно-державної системи вела до звільнення простору для діяльності сил, що орієнтувалися чи на швидке збагачення, чи на захоплення влади під певними гаслами [140].

Отримавши реальну владу і легітимність, Верховні Ради союзних держав хотіли чогось більшого, ніж законодавчі повноваження, і одночасно вели бої з президентами ( що характерно для всіх пострадянських режимів, за виключенням Середньої Азії, де авторитарний режим на рівні менталітету займав панівне положення), які прагнули встановлення жорсткого контролю над всією державною машиною. Яскравий приклад провалу такого суперництва – кривавий розгром путчу Р.І.Хасбулатова у 1993 р. в Російській Федерації. Довге протистояння Верховної Ради України президентській владі не завершене і по сьогодні. Проведення політичної реформи в Україні нарешті має здійснити 10-річну мрію українського парламенту та його спікерів, але навряд чи президентська сторона здасться без бою [19].

За винятком України та Молдови, у всіх країнах СНД парламенти потерпіли поразку. Східно-авторитарні системи утвердилися у Туркменістані та Узбекистані. Дещо більш м'які режими, з реально діючою, безсильною опозицією, були встановлені в Азербайджані, Казахстані, Білорусії. Специфічні засоби боротьби при переході від анархо-демократії до авторитарної демократії, що були використані у Росії, були взяті на озброєння багатьма лідерами країн СНД. Найбільш яскравий приклад - використання референдумів для посилення режиму особистої влади. В Україні подібне відбулося у 2000 р. В цей період так званої «стабілізації» влади режимів виникла ще одна особливість трансформації пострадянських політичних систем. Режими прагнули створити попередній орган на противагу парламенту. Єльцин використовував Конституційну нараду. По цьому ж шляху пішла Білорусія та Казахстан. Назарбаєв спирався на створену Асамблею народів. Туркменістан створив аналогічну Народну раду [24].

Таким чином, можна констатувати інертність політичної культури в країнах СНД. Частково через це майже у всіх пострадянських державах значні повноваження мають адміністрації президентів, які нерідко здійснюють контрольні функції по відношенню до уряду. Таким чином знову відтворюється схема управління, притаманна СРСР, - нарівні з урядом і над ним діє ЦК КПРС. Формально адміністрації ні за що не відповідають, а реально саме в їх руках кадрова політика, контроль над урядом і регіональною владою. Ще одна особливість, яка виходить з описаного вище, - клановість влади та перетворення придворних фінансистів у олігархів, у сильні політичні фігури. Вони стають публічними особами. В Україні це простежується по керівникам фінансових груп у Верховній Раді [28].

Процес формування партійної демократії в країнах постсоціалістичного простору пройшов через вплив двох факторів. Це, по-перше, політичний перехід від авторитарного правління до демократичного режиму, з іншої сторони, – зі створенням та укріпленням національної державності. Перший фактор виражався у формуванні політичних партій, які за багатьма параметрами їх структури, ідеології і діяльності були змушені притримуватися загальнодемократичних правил гри. Другий фактор змушував партії так чи інакше враховувати національно-державну специфіку країни, стати «національними партіями» означало отримати підтримку населення та держави.

Ще одна риса, що проявилася у період реформування пострадянських країн та їх режимів, - це трансформація політичної еліти. Влада ідеології замінюється владою грошей. Відбувається створення олігархічно-кримінальної моделі елітоутворення. Як наслідок, національна та соціальна відповідальність відсунуті на задній план, а чим слабший сектор державної влади, тим краще. До того ж відсутні поняття надійності та стійкості постсоціалістичних лідерів. Звичайно, траєкторії трансформаційних процесів у пострадянських державах досить сильно відрізнялись як між собою, так і у порівнянні зі східно-європейськими країнами, але вони не виключали демократичного результату ні спочатку, ні в ході зміни режиму.

Стосовно України, зміни відбулися на тлі несформованості основних передумов в усіх сферах життя, демократичні принципи впали в очах громадян через неспроможність влади подолати соціально-економічну кризу, відсутність консенсусу між політичною елітою. Досвід України наглядний, крім всього, і як приклад зовнішньополітичного впливу на легітимізацію внутрішньополітичних рішень. Демократичність українських виборів стала можливою в силу збігу деяких факторів, а не чітко регламентованої чи унормованої політичної системи [40, 126].

З зазначеного робимо висновок, що український досвід 2004 р. може виявитися ледь не унікальним на пострадянському просторі. У більшості країн СНД склалися режими «домінуючої влади», які здатні якщо й не викорінити повністю конфлікти еліт, то забезпечити рішучу перевагу сил на свою користь і таким чином зменшити мобілізаційний потенціал опозиції. Не викликає сумнівів, та й ми це вже побачили на деяких прикладах протягом останнього року, що гібридні режими винесуть для себе урок з українських виборів і прикладуть чимало зусиль для придушення опонентів. Обмеження плюралізму в ЗМІ, дискредитація опонентів і формування «зверху» керованої опозиції, перепони на шляху отримання організаціями "третього сектора" фінансової чи технічної допомоги з-за кордону, – ось лише деякі, навіть не сильно діючі засоби, що використовуються для запобігання експорту «помаранчевої революції» в інші країни СНД. По суті, в 2004 р. Україна встала на той же шлях, що і країни Східної Європи, хоча й на 15 років пізніше. І в цьому відношенні головний з уроків українського конфлікту полягає у наступному: скоріше за все, ряд пострадянських країн рано чи пізно прийме ті правила гри, які присутні в сучасних західних демократіях.

3.2. Перспективи політичної  трансформації в Східній Європі

Поняття «політична трансформація» найоптимальніше характеризує зміни, що відбуваються в тих країнах Східної Європи і на просторах СНД, які вже перейшли до нової соціально-економічної політики чи ставлять завдання переходу від старих традиційних укладів до нового демократичного ладу.

Використання поняття трансформації дозволяє знайти підхід, який допускає співставлення нормативно-інституційних перетворень, з одного боку, і макросоціальних змін у функціонування відповідних інститутів, – з іншого. Безумовно, відповідні політичні зміни, як відбуваються в перехідних суспільствах вносять серйозні зміни в характер усієї системи політичних інститутів навіть у тому випадку, коли формально, з нормативної точки зору, вони залишаються незмінними.

Очевидно й те, що зміни на соціокультурному рівні є як передумовами, так і результатами власне інституційних перетворень. Уведення в предмет аналізу перехідних суспільств соціокультурного контексту висуває нові проблеми, зокрема визначення орієнтацій соціокультурних трансформацій. Виходячи з нормативно-інституційного рівня вивчення, можна абстрагуватись від цілей політичних трансформацій, обмежуватись ціннісно-нейтральним описом тих змін, що відбуваються. А при переході на соціокультурний чи інтегральний рівень таке абстрагування вже неможливе, оскільки сама зміна цінностей, мотивацій і моделей соціальної дії досить тісно пов’язана з метою всього процесу соціальних трансформацій. І тут з’являється ще одне коло суперечностей: між цілями різних макросоціальних суб’єктів трансформацій та інтегративною орієнтацією політичної трансформації, яка виникає в ході різноманітної взаємодії [13, 126].