Тенденції трансформації політичних систем у суспільствах перехідного типу

Поведінці більшої частини української владної еліти притаманні риси, антагоністичні демократичним. Це – непублічність, непрозорість, зорієнтованість переважно на особисті (сімейні, кланові, групові), а не суспільні інтереси. Як інструмент регулювання суспільних відносин інститути державної влади в Україні  слабкі. А це підсилює інші посередницькі структури та зв'язки, які ведуть до заміщення громадянських стосунків негромадянськими. Основними перешкодами консолідації демократії в Україні, як і в інших країнах колишнього СРСР, є слабкість політичних інститутів, недемократична поведінка еліти, недостатня політична активність населення. Подолання цих перешкод вимагає часу.

Небезпечний і процес конституювання політичного режиму на засадах, де його основними суб'єктами виявляються коаліції із середовища політичної й ділової еліт – так звані корпоративні клани. Вочевидь, «тінізація» суспільства стає істотним негативним чинником, що звужує можливості демократичної альтернативи та створює передумови для подальшого утвердження негромадянського суспільства з неототалітарним вектором еволюції [96].

Тому незакінчений демократичний транзит в Україні спричинив появу «оновленого правлячого класу», який утримав владу та здобув власність, одержавши головний приз у масштабному перерозподілі й закріплену в фактично приватне й акціонерне володіння державну власність. Можна констатувати ознаки формування в нашій державі олігархічної політичної системи, в основі якої опинилися основні корпоративні групи інтересів, хоча масові інтереси, як і раніше, недостатньо артикульовані й не мають адекватного політичного представництва. В нашій науковій літературі, як і в політичній публіцистиці, з'явився феномен так званої олігархії. Нинішня українська олігархія – особлива.

Фактично це один з різновидів елітарного правління, за якого переплетені влада та власність, а формальні інститути демократії використовуються в недемократичних цілях. Такий результат поверхової демократизації особливо небезпечний за відсутності механізму демократичного контролю над діями влади. Однозначні критерії для такої демократії суперечливі.

2.2. Порівняльна характеристика демократичних політичних режимів в країнах сучасної демократії

Сьогодні існує багато підходів до визначення поняття «політичного режиму», його сутності та типології. Вітчизняні та зарубіжні політологи виокремлюють багато типів політичних режимів у сучасному світі, проте найбільш поширеною залишається найбільш системна класифікація, за якою виділяють демократичний, авторитарний і тоталітарний політичні режими. Але одним із завдань цієї роботи виступає не визначення безпосередньо підходів до визначення цього терміну та класифікацій політичних режимів сучасності, а порівняльна характеристика політичних режимів у країнах сучасної демократії та визначення рис демократичного політичного режиму в сучасній Україні, що і розглядатиметься у цьому розділі.

Провідною тенденцією розвитку сучасного світу є перехід до демократії. За чверть століття після початку «третьої хвилі» демократизації кількість демократій збільшилася більше, ніж утричі. Важливу роль у розвитку «третьої хвилі» відіграв крах комунізму, який зумовив «безпрецедентний демократичний прорив». Проте включення до процесу демократизації посткомуністичних суспільств спричинило кризу транзитології, бо її первісну парадигму було створено на основі аналізу переходів до демократії від авторитарного типу політичних режимів, а комуністичні режими належать до тоталітарного [129].

Особливості тоталітарних режимів зумовлюють специфіку їх трансформації. Трансформація при переході до демократії від авторитарних режимів відбувається переважно у політичній сфері, де монопольна система перетворюється на плюральну; у позаполітичних сферах відбувається лише їх адаптація до нового режиму функціонування політичної системи (в економіці скасовується протекціонізм, в культурі – політичні обмеження). При переході від тоталітарних режимів трансформаційний процес охоплює усі сфери суспільного життя, бо і в політиці, і в економіці, і в культурі – скрізь треба замінити монопольну систему на плюральну.

 Український дослідник проблем  демократичного транзиту та трансформації  політичних режимів Романюк О. І., виокремлює наступні моделі  демократичних переходів, що проходили  в країнах колишнього «радянського табору»:

Сутність моделі прямого переходу полягає в тім, що після загибелі комуністичного (тоталітарного) режиму в країні встановлюється режим електоральної (процедурної) демократії, який поступово консолідується і переростає у ліберальну (структурну) демократію. Такий варіант продемонстрували Польща, Словенія, Естонія, Угорщина, Словаччина, Литва, Латвія, Чехія, які, за висновками «Freedom House», вже стали вільними країнами з консолідованими демократичними режимами. Про успіхи трансформації цих країн свідчить їх вступ до НАТО та ЄС – міжнародних організацій, які висувають до своїх членів високі вимоги щодо додержання політичних свобод і громадянських прав та демократичності політичного устрою. Особливості такого переходу полягають в тім, що минає дуже короткий термін між легалізацією опозиції, запровадженням нефасадної багатопартійності та проведенням вільних конкурентних політичних виборів. Внаслідок включення електорального механізму в цих країнах сформувалися біполярні партійні системи, за яких урядову владу перебирають то право-, то лівоцентристські коаліції (поки нестабільного типу). Комуністичні партії або трансформувалися у соціал-демократичні, або ж опинилися на узбіччі політичного життя. Урядова політика поєднує ліберальні реформи з заходами соціального захисту населення. У зовнішній політиці за усіх урядів домінує західний вектор, що викликає зворотну реакцію – політичну та економічну підтримку трансформаційних процесів західними демократіями [111].

До чинників, які зумовили такий перебіг подій, слід віднести наступні: но-перше, в усіх цих країнах тоталітарні режими мали інстальоване походження, бо були встановлені радянськими військово-політичними силами у роки Другої світової війни. Антирежимні заворушення 1956, 1968, 1979 - 1981 років у Польщі, антикомуністичне народне повстання 1956-го в Угорщині, «Празька весна» 1968 р. у Чехословаччині свідчать, що суспільна свідомість цих країн не сприймала комуністичні режими як власні. Вони трималися завдяки силовому тиску СРСР. Як тільки під час «перебудови» цей тиск послабився, режими зазнали краху. Для створення масової опори режиму в більшості цих країн відбулося насильницьке приєднання до комуністичних партій соціал-демократичних, але завдяки цьому ідеї соціал-демократії проникли всередину партій, що постійно породжувало реформістські тенденції. Крах комуністичного режиму в Угорщині спричинив перехід правлячої партії на соціал-демократичні позиції [111, 82].

По-друге, усі ці країни належать до західнохристиянської (католицько-протестантської) цивілізації, на ґрунті якої народилися ідеї гуманізму, лібералізму і представницької демократії. Для них сенс трансформації полягав у поверненні до витоків свого цивілізаційного розвитку. Цивілізаційний контекст зумовив певні політико-культурні традиції. Хоч у довоєнний період з цих країн демократичний режим мала тільки Чехословаччина, проте в усіх функціонували інститути парламентаризму, місцевого самоврядування та багатопартійні системи за участю опозиційних партій. Треба також урахувати, що за комуністичного правління у деяких з них багатопартійність збереглася. Хоч така багатопартійність була фасадною, а «союзницькі партії» являли собою сателітів комуністичної, але політична система зберігала у латентній формі структурні передумови для відновлення політичного плюралізму, про що засвідчили польські події. Комуністичний режим у Польщі впав внаслідок перших напіввільних парламентських виборів (червень 1989 року). Комуністи погодилися проводити такі вибори за умови, що 65 % місць у сеймі (нижній палаті парламенту, яка має функцію формування уряду) буде зарезервовано за ними та їх союзниками. Але провал на вільних виборах до сенату (верхньої палати), де комуністи одержали тільки 15,8 % голосів, призвів до того, що союзники (Об’єднана селянська та Демократична партії) порвали угоду з комуністами, що дало змогу сформувати перший некомуністичний уряд Т. Мазовецького [111, 86].

По-третє, тоталітарні режими у цих країнах функціонували від 1941 до 1951 року, внаслідок чого формування свідомості старшої генерації населення відбулося в дототалітарний період. Наявність у активному житті цієї генерації спричинило те, що в цих країнах не відбулося культурного розриву з дототалітарним минулим.

Розвиток, близький до цієї моделі, нині демонструють Болгарія, Румунія і Хорватія. Одне з пояснень повільних темпів демократизації Болгарії і Румунії полягає у тім, що обидві вони мають інший цивілізаційний контекст – належать до східнохристиянської цивілізації, якій приманна сакралізація державної влади. У католицькій Хорватії прогалина в демократичному процесі була спричинена війною проти сербських сепаратистів (1991 - 1995 рр.) та участю у боснійській війні (1992 - 1995 рр.). Але після смерті авторитарного президента Ф. Туджмана (грудень 1999 р.) та запровадження парламентського правління (2001 р.) Хорватія міцно стала на шлях демократичних перетворень [10].

Проте не в усіх посткомуністичних країнах місце тоталітарних режимів заступила електоральна демократія. На початок 2005 р. політичні режими десяти посткомуністичних країн були кваліфіковані як авторитарні. Причини різниці у розвитку цих країн від посткомуністичних демократій полягають у наступному. Усі вони є новоутвореними державами, які виникли внаслідок розпаду СРСР. У них немає національної єдності, що, на думку     Д. Растоу, є «попередньою умовою» переходу до демократії. Трансформація тут має бінарний характер, бо у її межах відбуваються два процеси: перший – соціально-політичний (детоталітаризація суспільного життя), другий – національно-політичний (розбудова суверенної національної державності). Взаємодія цих процесів значно ускладнює структуру політичного конфлікту, що істотно заважає демократизації суспільства. Усіх них у попередній період функціонував радянський режим, який у сталінські часи являв собою майже стовідсотковий тоталітаризм. З десяти посткомуністичних автократій шість історично належать до азійсько-мусульманської цивілізації, культура якої орієнтована на деспотичні зразки влади; три – до східнохристиянської, якій, як вже було сказано, притаманна сакралізація державної влади. Цивілізаційний контекст Росії варто визначити як євроазійський – суміш східнохристиянського, азійсько-мусульнанського та деяких інших цивілізаційних полів на ґрунті татаро-монгольського політичного спадку [106].

Трансформаційний процес може набувати двофазової форми, у якій перша фаза є детоталітаризацію суспільного організму (на ній політичний режим перетворюється на авторитарний), а друга – його політичну демократизацію. Реальність двофазової моделі довела свого часу Іспанія, де внаслідок громадянської війни 1936 - 1939 років був встановлений тоталітарний режим, який у 1960 роки еволюціонував у класичний авторитаризм, а після смерті Ф. Франко (1976 р.) трансформувався в демократію. Проте у Іспанії початковим пунктом трансформаційного процесу була права (фашистська) форма тоталітаризму, яка істотно відрізняється від лівої (комуністичної) [14].

В умовах посткомунізму існує можливість трансформації за такою моделлю. Приклад нової Югославії (з 2003 року конфедерація Сербії і Чорногорії, з 2006 р. – незалежні держави Сербія та Чорногорія), в якій після краху комуністичного був встановлений авторитарний режим С. Мілошевича, свідчить, що існує. Після революції 2000 р. там зроблено великий крок у демократичному напрямі, і сьогодні політичні режими Сербії і Чорногорії кваліфікуються як напівконсолідована демократія [38].

Таку потенцію демонструють і деякі пострадянські автократії. У п’яти з них частка приватного сектора у ВВП перевищує частку державного. У рейтингу конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму за 2005 рік серед 117 країн (що брали участь у рейтингу) Казахстан посів 61 місце (випередивши навіть Хорватію і Румунію), Азербайджан – 68, Росія – 75, Вірменія – 79, Молдова – 82  [11].

Альтернативою двофазовій є модель «зворотного розвитку», суть якої полягає в тім, що внаслідок певних обставин суспільство повертається до попереднього (тоталітарного) стану. В цьому випадку процес трансформації переривається і суспільство не досягає нової якості.

Таку модель унаочнюють Білорусь і Туркменістан, у яких з кожним роком погіршуються показники суспільно-політичних процесів. На 2008 рік вони мають найбільше відхилення від стандартів демократії . Їх системи мають більше ознак тоталітаризму, ніж авторитаризму. В них функціонує державна (адміністративно-командна) економіка, де 75 % ВВП виробляє державний сектор. Майже не існує поля громадянського суспільства (його показники гірші за показники політичної системи в цілому). Панує урядова монополія на ЗМІ.

Згідно з класифікацією «Freedom House», за рівнем демократизації можна виокремити такі політичні режими у країнах колишього Радянського Союзу: консолідовані демократії (Естонія, Литва, Латвія), гібридні режими (Грузія, Україна, Молдова), напівконсолідовані авторитарні режими (Вірменія, Росія, Азербайджан, Киргизстан, Таджикистан), консолідовані авторитарні режими (Казахстан, Узбекистан, Білорусь, Туркменістан) [49, 34].

Серед країн колишнього СРСР найвпевненіше шляхом незалежності пішли країни Балтії – Литва, Латвія, Естонія, що наполегливо здійснюють курс на повернення своїх  держав до європейської цивілізації.

У країнах Балтії за основу суспільно-політичного ладу обрано західноєвропейську модель із розвиненим парламентаризмом і особливим наголосом на тому, що носієм держави є нація. Серед рис демократичного режиму перш за все необхідно визнати наступне: здійснення влади за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову; легальна опозиція користується всіма політичними правами; у суспільствах прибалтійських країн не існує жодної офіційної ідеології; функціонує багатопартійна система тощо. Проте проблемним для цих країн залишається питання російськомовних національних меншин, права і свободи яких періодично порушуються, що виступає певним дестабілізаційним чинником розвитку суспільства в цих країнах [1].