Тенденції трансформації політичних систем у суспільствах перехідного типу

Незакінчений демократичний транзит в Україні призвів до появи «оновленого правлячого класу», який утримав владу та здобув власність, отримавши головний приз в масштабному перерозподілі і закріплені в фактично приватне і акціонерне володіння державну власність. Можна констатувати ознаки формування в Україні олігархічної політичної системи, в основі якої опинилися основні корпоративні групи інтересів, при тому, що масові інтереси як і раніше недостатньо артикульовані і не мають адекватного політичного представництва. В нашій науковій літературі, як і в політичній публіцистиці, з'явився феномен так званої «олігархії».

Фактично це один з різновидів елітарного правління, при якому переплетені влада та власність, а формальні інститути демократії використовуються в недемократичних цілях. Такий результат поверхової демократизації, особливо небезпечний при відсутності механізму демократичного контролю за діями влади. Однозначні критерії для такої демократії суперечливі [35].

Тому український парламент поки являє собою не стільки інститут соціального, або ідейного представництва, скільки арену зіткнення інтересів частин політичної еліти, що конкурують між собою. Це зіткнення може набувати вигляду представництва інтересів регіонів, кланів, але в дійсності залишається виразом інтересів єдиного політичного картелю.

Демократизація в Україні проходить у декілька етапів, таких як формальна інституціоналізація, «мертва зона» (стабільна нестабільність) та сутнісна демократизація (формування демократичної ідентичності правлячої еліти). Саме до «мертвої зони», нажаль, сьогодні потрапила Україна. Характерною рисою цього періоду є суттєвий розрив між формою та змістом політичного процесу. Намагання поєднати демократичну форму та авторитарну за суттю політику приводить до довготривалої невизначеності та конфліктності політичного процесу. Вихід з цього періоду потребує вирішення фундаментального завдання – формування легітимного політичного порядку [90, 32]

Політика проходження фази «мертвої зони» потребує урахування багатьох особливостей. Оскільки цей період – кризовий за своєю суттю, необхідно формувати політику, спираючись не на загально-демократичні норми, а на необхідність досягнення стабілізації влади та формування легітимного політичного порядку. Базовими основами демократичної консолідації України можуть стати найбільш всеосяжні ідеї і цінності, що схвалюються і підтримуються противниками різних політичних течій, груп з різними соціально-економічними інтересами [122].

Особливість геополітичного становища України полягає в тому, що, будучи відкритою для інтеграції до Європи, вона, на відміну від інших країн Центральної та Східної Європи, змушена долати дві лінії поділу континенту, які виникли після другої світової війни. Перша з них – межа між країнами колишнього Варшавського Договору й рештою Європи, що розмивається і зникає. Друга – західний кордон колишнього СРСР, що часом сприймається як межа дуже неоднорідної та аморфної СНД, яка віддаляє Україну від її природних партнерів у Центральній та Східній Європі.

Україна послідовно інтегрується до загальноєвропейської спільноти і розглядає поглиблення інтеграційних процесів на континенті як необхідну передумову створення системи глобальної безпеки, утвердження нового геополітичного простору, що відповідатиме вимогам наступного століття. Із прийняттям нашої країни до Ради Європи, ЦЄІ та співпраці з іншими європейськими об'єднаннями з'явилися принципово нові можливості для застосування багатовікового досвіду демократичних держав Європи в практиці державного будівництва, сходження до цивілізаційного рівня розвитку. Україна зміцнила співробітництво і з такими впливовими міжнародними інституціями, як Міжнародний валютний фонд, Всесвітній банк і Європейський банк реконструкції та розвитку. Ініціатива НАТО ї «Партнерство заради миру» дала змогу Україні гнучко підійти до розвитку партнерства з Північноатлантичним альянсом, маючи з ним такий рівень співпраці, який відповідає її індивідуальним вимогам і можливостям. На часі розвиток стосунків особливого чи навіть привілейованого партнерства Україна – НАТО. І Аналіз конкретного геополітичного становища України та зовнішньополітичних кроків свідчить на користь нарощування І зусиль до утвердження нашої держави в лоні європейських І народів, у світовому співтоваристві. Вагомішими стали і здобутки української дипломатії. Це відбивається на зростанні обсягів та якості стосунків і з близькими сусідами, і з країнами інших регіонів. Політичні зрушення спонукають до нарощування політико-правових засад у міждержавних відносинах, взаємовигідних торговельних та економічних зв'язків, співпраці в науці й техніці. Хоч і повільно, але зростають іноземні інвестиції. Провідні місця в цій сфері посідають капітали США, ФРН і Великобританії. Цьому сприяли як наполегливість державних лідерів і дипломатів, так і чинники економічного характеру [95].

Європейський вибір був зроблений Україною одразу з проголошенням державної незалежності. Національна самоідентифікація як європейської держави була задекларована 5 грудня 1991 р. у Зверненні Верховної Ради України “До парламентів і народів світу” у зв’язку з підтвердженням на референдумі Акта проголошення незалежності України. Законодавче закріплення європейська мета отримала в схвалених 2 липня 1993 р. Верховною Радою Основних напрямах зовнішньої політики України, в яких зазначалось, що укладання з Європейськими Співтовариствами Угоди про партнерство і співробітництво (УПС) стане першим етапом просування України до асоційованого, а згодом – до повного членства у цій організації. Тема європейської інтеграції знаходиться в центрі уваги вітчизняних політологів, чиї ідеї щодо місця і ролі України в сучасній Європі склали основу Стратегії інтеграції до Європейського Союзу. Здійснений українськими вченими аналіз євроінтеграційних процесів дозволив визначити практичні кроки із створення передумов набуття членства в ЄС, що їх викладено в Посланні Президента України до Верховної Ради України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки» [119].

Повільні реформи у 1990-х рр. не сприяли відновленню давніх політичних, економічних, культурних, духовних зв’язків з європейською цивілізацією. Ейфорійна атмосфера щодо європейської інтеграції під гаслом «Україна – європейська держава!», яка панувала в українській політичній еліті й суспільстві в першій половині 1990-х рр., відійшла до минулого разом з епохою романтичних уявлень про швидкий перехід незалежної держави до сталої демократії й розвинених ринкових відносин. Нині є очевидним, що інтеграційна стратегія України має ґрунтуватися не на деклараціях про наміри входження до європейських політичних структур, а на створенні внутрішніх передумов набуття членства в Євросоюзі [143]. Отже, набуває актуальності детальний аналіз усіх аспектів української політики щодо ЄС, так само як і планів ЄС щодо майбутнього розвитку після розширення у 2004-2007 рр.

Визначаючи основні риси політичного режиму в Україні, необхідно також зазначити, що його за своєю суттю можна охарактеризувати як «змішаний», тобто такий, що інтегрує ознаки усіх основних відомих політичних режимів: демократичного, авторитарного та тоталітарного. Елементами демократії необхідно вважати: виборність представницьких органів влади та органів місцевого самоврядування; юридичну рівність громадян; гарантії прав меншості та запобігання свавіллю більшості. Тоталітарними ознаками режиму слід вважати: впевненість значної частини політиків і адміністративних кадрів у власній непогрішимості; нетерпимість до політичного інакомислення; антиінтелектуалізм у сфері гуманітарних знань; догматизм. Проявам авторитаризму слугує той факт, що в Україні широкі законодавчі повноваження виконавчі органи держави мають широкі законодавчі повноваження (президента і уряду); відбувається звуження принципу гласності у діяльності органів політичної влади та реальної відповідальності їх керівників за зміст і наслідки своєї роботи.

Після прийняття нової Конституції в Україні переважають елементи авторитарного демократизму, але існують конституційні передумови для створення демократичного режиму. Політичний режим в Україні можна також вважати режимом опікунської демократії, при якому внаслідок недорозвинутості інститутів громадянського суспільства, недостатніх юридичних механізмів громадського контролю над владними структурами державна влада виконує дві суперечливі функції: сприяє становленню громадянських інститутів і одночасно гальмує їх розвиток.

Таким чином, політичний режим в Україні має ознаки не лише демократичного, але й авторитарного та тоталітарного, детермінантами якого слід вважати незавершеність процесу демократичного транзиту та відсутність у країні консолідованої демократії, без наявності якої існування в українському суспільстві лише рис демократії стає неможливим.

Висновки до розділу 3.

В сучасній політології режим, який різко обмежує можливості масової політичної участі, але допускає елементи конкуренції між елітами отримав назву «демократура» (Т. Карл, Ф. Шміттер). В таких умовах набуває великого значення реалізація політичної реформи, оптимізація розподілу функцій влади, зміцнення демократичних засад організації нової державності, усунення дисбалансу між представницькою і виконавчою владою, розвиток засобів судового захисту конституційного правопорядку [60, 19].

Разом з тим не менш очевидним є те, що і демократія, і її інститути і процедури в перспективі потребують легітимізації і масової підтримки, що в свою чергу спирається на розповсюдження та закріпленні в суспільстві відповідних – демократичних – цінностей і масових політичних орієнтацій. Вони хоч і не прямо, але все ж таки впливають на хід демократичного транзиту, що особливо відчутним стає у фазі консолідації демократії. Можна припустити, що демократичні інститути можуть бути встановлені без масової участі (початкові стадії демократизації), проте існувати без масової підтримки і підґрунтя у вигляді відповідних політичних орієнтацій і цінностей, демократія не в змозі. Саме в такому розумінні є всі підстави говорити про те, що розвиток і консолідація демократії передбачає також і масове сприйняття демократичної політичної культури, її норм і цінностей. Можна вважати, що існує двосторонній взаємозв'язок між політичними інститутами і політичними цінностями і орієнтаціями в процесі демократизації. З одного боку, існування і функціонування демократичних інститутів здійснює свій вплив на динаміку та розповсюдження демократичних цінностей, навіть незважаючи на їх недосконалість, незадовільність функціонування. З іншого, існують переконливі свідчення того, що наявність в суспільстві демократичних цінностей в свою чергу здійснюють вплив на нові демократичні інститути, що «прищеплюються» суспільству.

Демократичні перетворення, що відбуваються в Україні, є початком великих і всебічних інноваційних трансформацій в усіх сферах українського суспільства. Ці переміни наочно демонструють, що народ є дієвим сувереном влади і може ефективно впливати на інститути державної влади, контролювати і оптимально трансформувати їх відповідно до європейських і світових пріоритетів.

Україні щоб увійти до Європейського Союзу, необхідно стати  демократичною, правовою державою не лише за формальними ознаками, але й за якісним наповненням, створити оновлену моральну владу, здатну об’єднати суспільство. З одного боку, демократичні свободи і незалежність особистості оптимізують механізми соціальної самоорганізації, бо ринковий обмін і посилюваний суспільний поділ праці з усією очевидністю розширюють можливості вибору і дозволяють людям жити за моральними, чесними і патріотичними пріоритетами, ідеалами і цінностями. З іншого боку, демократичний порядок активізує участь громадян у політичному житті і вихованні громадянських чеснот як основи нової, демократичної, заможної України – рівноправного і миролюбного члена європейської і світової спільноти.

Складовими процесу зближення України з ЄС виступають поглиблення політичного діалогу, зміцнення європейського безпекового простору і підвищення ефективності інструментів співпраці у пріоритетних галузях інтеграції. Серед тем політичного дискурсу головними є встановлення факторів, які зумовлюють позитивні політичні рішення ЄС щодо інтеграції нових членів, узагальнення досвіду виконання державами Центральної і Східної Європи копенгагенських критеріїв членства в ЄС, визначення методології оцінки Єврокомісією політичних інститутів країн-кандидатів на вступ, виявлення методів узгодження позицій сторін на передвступних переговорах, аналіз комунікативної стратегії розширення ЄС як інструменту утвердження в громадській думці ідеї об’єднаної Європи.

ВИСНОВКИ

Теоретична розробка концепцій трансформації політичних ситем є одним з пріоритетних напрямків сучасних наукових досліджень. Багато вчених докладали зусиль до вивчення сутності цих понять, аналізу відповідних процесів в різних країнах світу та в Україні. Були визначені основні етапи розвитку теорій модернізації та демократизації, моделі протікання цих політичних процесів, їх особливості та суспільний вплив. Незаперечними є певні демократичні перетворення в житті українського суспільства, створення нових політичних інститутів, демократичної Конституції, виникнення більш сучасної системи політичних відносин, розвиток громадянського суспільства.

Але такий значний доробок в теорії та на практиці не став поштовхом до успішного соціально-економічного розвитку, гарантією від катаклізмів, політичних розколів та зубожіння населення. До останнього часу більшість науковців констатують значну безперспективність державної політики в Україні, відсутність адекватних стратегій розвитку. Підтвердженням цього є орієнтація економіки та соціально-політичних програм на традиційні енергомісткі виробництва, важку промисловість, видобуток та переробку природних ресурсів. Суспільство веде постійну відчайдушну боротьбу за обмежені ресурси, саме вони визначають і внутрішні, і зовнішні пріоритети країни. Ареною такої боротьби стають державна політика та бюджет, а основними суб’єктами боротьби – бюрократичні клани та фінансово-олігархічні структури.

Транзитне суспільство – це суспільство, в якому під час трансформаційних змін політичного режиму, відбуваються процеси політичних перетворень. Його рисами перш за все слугують: перебудова соціальних і політичних інститутів на новий лад; впровадження норм відповідно до режиму, який поставлений за мету транзиту; формування нових політичних цінностей тощо.