Тенденції трансформації політичних систем у суспільствах перехідного типу

– розкриття пороків та недоліків існуючого суспільства;

– визначення цілей боротьби за створення нового суспільства і його основних рис;

– розробка стратегії та тактики побудови нового суспільства [129, 145].

Найкращий, за С. Хантінгтоном, метод перетворень в усіх сферах життєдіяльності суспільства ─ шлях поступових, поетапних, реформ, націлених на еволюційні зміни нестабільних суспільств і запобігання подальших потрясінь і конфліктів. При цьому необхідно дотримуватися наступних вимог:

– компетентне політичне керівництво (політичні лідери повинні зберегти підтримку прихильників, утримувати супротивників, вести з ними цивілізований діалог);

– поетапну структуризацію системи реформ, яка являє собою висунення на кожному етапі перетворень лише однієї з намічених реформ;

– правильний облік часового фактору;

– концентрацію реальної влади в руках уряду;

– послідовність і поступовість у здійсненні реформ;

– створення достатньо міцної та стійкої, впливової коаліції різних соціальних і політичних сил [129, 156].

Підсумовуючи світовий досвід, С. Хантінгтон виділяє певні рівні економічних перетворень:

– економічну реформу краще починати відразу ж після перемоги на виборах;

– задля реформ майже завжди вимагається сильний голова виконавчої влади, тому в умовах нових демократій краще президентські чи напівпрезидентські форми правління;

– для успіху реформування майже завжди необхідна допомога ззовні, бо зарубіжні агентства можуть надати дисциплінований вплив на уряд, обумовлюючи надання допомоги дотриманням режиму жорсткої економії та  лібералізації цін [129, 161].

Окрім рівня розвитку економіки і наявності історико-культурних передумов на політичний транзит здійснює певний вплив і такий внутрішній фактор, як розвиненість громадянського суспільства. Відомо, що спільною проблемою для суспільств при переході до демократії є слабкий розвиток громадянського суспільства. Не доводиться доказувати, що саме завдяки громадянському суспільству, через систему громадянських ініціатив, лише і можливо здійснити рух від тоталітарного суспільства до лібералізму і від нього – до демократії. Особливо важлива наявність громадянського суспільства при переході від лібералізму до етапу демократичного розвитку [1].

Що стосується питання відносно демократичного переходу в Україні, слід зазначити наступне. Політичною елітою України на початкових стадіях проведення перетворень не було ясно сформульовано чіткої мети політичного транзиту стосовно побудови стабільного суспільства «консолідованої демократії», від якої у великій мірі залежить зміст транзиту і характер проведення демократичних реформ;  відсутність добровільного консенсусу між різними частинами еліти і небажання дотримуватися загальних норм політичної поведінки стримують розвиток процесу консолідації демократії в країні; не всі політичні сили вважають за необхідне підкорити свої інтереси та цінності такому інституціональному ладу, який не обов'язково гарантує успіх їм особисто, що в свою чергу негативно віддзеркалюється на процесі демократичного транзиту в Україні; політичні еліти не завжди адекватно розуміють обсяг задач, які їм необхідно вирішити для формування реалістичного політичного курсу і  визначення ресурсів його реалізації; реформи, стандартного набору рекомендацій, що проходили у 90-ті роки, виявилися недостатніми, щоб відновити економічне зростання, бо не супроводжувалися активною державною політикою по накопиченню і розподілу ресурсів; соціальна політика, що втілюється в життя, дуже слабо гарантує прожитковий мінімум всьому населенню країни, а це в свою чергу ставить під сумнів політичну консолідацію; не досить раціонально здійснений так званий стиль політики реформ  «згори» наштовхнувся на політичний опір і економічну нестабільність; некомпетентне політичне керівництво, неправильний облік часового фактору, непослідовність у здійсненні реформ – все це призводить до певних перешкод у еволюційних змінах нестабільних транзитних суспільствах, до яких відноситься і сучасна Україна [50].

При створенні інституціональних меж легітимації політичної влади необхідно мати на увазі, що система законів представляє собою суспільний капітал, позитивний вплив якого змінюється з часом. Поведінка провідних суб’єктів політичного процесу може або підвищувати цей вплив, або зменшувати його ( при відмові виконувати прийняті правила та норми). Все залежить від того, яка лінія поведінки буде здаватися більш раціональною.

З точки зору теорії ігор, прийняття політичними акторами загальнонаціональних правил поведінки може проходити за принципами:

- гри «з нульовою сумою», коли  в результаті взаємодії обсяг  політичного капіталу зостається  незмінним, а переможець отримує  все. Це означає, що один з учасників  створення “правил гри”, займаючи  провідні позиції на стадії розробки,  диктує слабким гравцям свою волю та свідомо примушує їх прийняти вигідні йому норми, щоб зберегти своє домінування та істотно обмежити можливості інших гравців;

- гри «з ненульовою сумою», коли  в результаті взаємодії змінюється сукупний обсяг капіталу, а виграш, чи програш кожного гравця приблизно рівно можливі [87].

Оскільки демократія передує певність процедур та непевність результату (на відміну від авторитаризму з непевністю процедур та певністю результату), вибір першого варіанту в умовах демократичного транзиту означає, по суті, продовження попередньої авторитарної традиції, носієм якої є політичний актор, що ініціює прийняття даного варіанту та інституціоналізації його.

Результатом такого варіанту скоріш за все буде інституціональна нестабільність у зв’язку з загостренням боротьби між основними політичними акторами. Учасники політичного процесу, чиї інтереси зазнали тиску, будуть намагатися внести зміни в установлені “правила гри”, скорегувати їх, а домінуючий актор протистояти такого роду змінам та маневрувати з метою створити видимість прогресу. Більшість політичних акторів, навіть виконуючи встановлені таким чином “правила гри”, будуть делегітимувати їх своїми діями. Як наслідок, буде зростати кількість громадян, що не довіряє владі, та вважає її неефективною.

Тільки другий варіант відкриває можливості досягнення стабільності, ефективності та реальної легітимності влади, бо ґрунтується на демократичній традиції і створює віру в справедливість, законність прийнятих правил і норм [88].

У проведенні реформ під час процесу демократичного транзиту Україна обрала декретизм як стиль політики, за яким виконавча влада (Кабінет Міністрів) нав'язувала суспільству раніше підготовлену схему реформи. Розробляли і вели ці реформи певні економісти-технократи, які прийшли до уряду; юридично їхні рішення підкріплювалися  декретами президента. Але, як засвідчує досвід країн Східної і Південної Європи, доцільніше було б використати  в поєднанні стилі парламентаризму та корпоратизму, тобто політики, за якої головна політична сила періодично проводила би перемови з іншими представленими у парламенті силами, враховуючи їхні позиції при проведенні реформ, а також вивести безпосередні консультації за межі законодавчого органу, приймаючи на увагу певні інтереси профспілок та інших груп інтересів [37].

1.3. Методологічні засади  аналізу переходів до демократії 

В період «холодної війни» глобальна політика стала біполярною, а світ був поділений на три частини: капіталістичні, соціалістичні країни та країни, що розвиваються. При такому стані глобальної політики відповідними були і теорії демократії та переходів до неї.

С. Хантінгтон доводить, що такий розвиток може привести до зіткнення між цивілізаціями. Він вважає, що тільки розглядаючи розвиток людства в рамках 7 чи 8 цивілізацій можна пояснити сутність того, що відбувається навколо нас. С.Хантінгтон виокремлює 8 цивілізацій: Китайську, Японську, Індуїстську, Ісламську, Православну, Західну, Латиноамериканську, Африканську [120]. Створення єдиної цивілізації за західним взірцем пов'язано з процесами модернізації (осучаснення, технічні нововведення) і вестернізації (впровадження західних цінностей). Реакція в різних культурах на вплив Заходу є троякою:

1) прийняття модернізації і вестернізації (західний шлях розвитку);

2) відторгнення модернізації і  вестернізації (тупиковий шлях розвитку);

3) прийняття модернізації і відторгнення  вестернізації. В даному випадку  мова йде про те, що, наприклад, ряд азіатських країн, приймають  західну технологію, але відкидають західну культуру: «китайська мудрість для фундаментальних принципів, західна мудрість – для практичного користування»; «японський дух і західна техніка» [128].

Вчені, які аналізують трансформаційні процеси з кінця 70-х років XX ст. в країнах Латинської Америки, ввели в науковий обіг термін «демократичний перехід», звідси й назва напрямку, який вивчає перехідні суспільства – «транзитологія». В більш вузькому і спеціальному розумінні «політичний транзит», в сучасній політології являє собою процес переходу державно-політичної системи країни від менш довершеної в демократичному відношенні до завершеної, розвинутої форми демократії, яка охоплює політичну організацію суспільства і політичну систему влади [84]. Розгляд феномену політичного транзиту дозволяє виявити, що він являє собою проміжну якість, перехід суспільства від одного стану до іншого. В змістовному плані політичний транзит співвідноситься з демократичним реформуванням системи політичної влади і лібералізацією суспільно-політичного життя країни [84, 151].

У транзиті можна умовно виділити п'ять основних його складових елементів: передумови політичного транзиту; початкова точка політичного транзиту; мета транзиту; сам процес транзиту з його специфічним змістом; результати транзиту. Розглянемо окремо кожен елемент політичного транзиту. Перший складовий елемент політичного транзиту полягає в тих умовах, котрі напряму чи опосередковано передують його початку.

Другим складовим елементом політичного транзиту є початкова (вихідна) точка відліку, з якої починається транзит як процес. Можна почати транзит з тоталітарного стану суспільства і можна мати в якості початкової точки транзиту авторитарний режим з деякими елементами демократії.

Третім складовим елементом політичного транзиту є його мета, тобто той стан суспільства, політичної системи, режиму влади, до якого рухається соціум в процесі транзиту. Наявність цього елементу обумовлена тим, що практично в усіх відомих концепціях політичного транзиту особливе місце приділяється опису тієї ідеальної моделі політичної системи, котра і є метою всякої політичної трансформації. Іншими словами, безпосередній зміст політичного транзиту залежить від мети, якою обумовлюються напрям руху та засоби її досягнення. Мета політичного транзиту є встановлення демократичного режиму, а саме – «консолідованої демократії»: Консолідована демократія – це одна з найголовніших цілей у всіх транзитологічних теоріях, цей устрій передбачає консолідацію якщо не всіх, то хоча б більшої частини соціальних груп.

Четвертим складовим елементом політичного транзиту є сам процес транзиту з його специфічним змістом, який визначається його внутрішніми, етапними і сутнісними характеристиками.

П'ятим складовим елементом політичного транзиту є його результат. В цілому результат транзиту не завжди співпадає з його ціллю. Це пов'язано з тим, що політичний транзит характеризується невизначеністю процедур і результатів [85].

Більшість транзитологів, аналізуючи перехід до демократії, виокремлюють при цьому ряд стадій. Тривалий час популярною була модель демократичного переходу, запропонована американським політологом Д.Растоу. При розробці даної моделі, вчений спиравсяя на емпіричний матеріал досліджень переходу до демократії таких країн, як Швеція та Туреччина. Вихідною точкою в його моделі є національна єдність. Сам перехід до демократії змодельований трифазно: а) підготовча фаза характеризується значним конфліктом всередині політії; б) на фазі прийняття рішення здійснюється вибір альтернатив, укладення пакту (чи пактів) на основі практичних компромісів, котрі вимагають вироблення й свідомого прийняття демократичних правил; в) на фазі звикання політичні процедури, інститути і т. п. поступово закріплюються і утверджуються в суспільстві в якості демократичних [107, 65].

Аналогічну схему переходу до демократії пропонують американські політологи Ф.Шміттер та П. О'Доннел. Вони виділили наступні фази переходу: лібералізації, демократизації, ресоціалізації. Фаза лібералізації розпочинається кризою авторитарних чи тоталітарних режимів та кризою ідентичності еліт, яка закінчується їх розколом. Фаза демократизації відрізняється інституціональними змінами в політичній системі. На цьому етапі з'являються такі політичні інститути, як політичні партії, виборча система, які дають змогу формувати органи влади демократичним шляхом. Під час ресоціалізації відбувається освоєння громадянами демократичних цінностей і правил гри та поступове включення їх до нової політичної системи, тобто формується громадянське суспільство. Інші автори називають дану стадію стадією консолідації. Консолідація демократії - це процес перетворення випадкових домовленостей та умовних рішень, що виникають між політичними елітами у період демократичного переходу, у стійкі норми відносин суперництва і співробітництва між головними дійовими особами політичного процесу [93].

Отже, перехід-демократизація має певні фази, які проходить кожна країна, що демократизується. Але тривалість цих фаз та їх результативність залежать від конкретно-історичних умов розвитку кожного суспільства.

За останні роки не було мабуть в політичній науці більш популярних термінів, ніж «трансформація» та «модернізація». Багато вчених докладали зусиль до вивчення сутності цих понять, аналізу відповідних процесів в різних країнах світу та в Україні. До останнього часу більшість науковців констатують значну безперспективність державної політики в Україні, відсутність адекватних стратегій розвитку. Підтвердженням цьому є орієнтація економіки та соціально-політичних програм на традиційні енергомісткі виробництва, важку промисловість, видобуток та переробку природних ресурсів. Суспільство веде постійну відчайдушну боротьбу за обмежені ресурси. Ареною такої боротьби стають державна політика та бюджет, а основними суб'єктами боротьби - бюрократичні клани та фінансово-олігархічні структури [110].

Україна, незважаючи на півтора десятки років своєї незалежності, поки що не визначилася зі своїми стратегічними перспективами, не досягнуто й суспільної згоди з приводу цілі суспільного розвитку. Багаточисельні декларовані наміри слабко пов'язуються з практичною політичною діяльністю, спрямованою на зростання та розвиток суспільного добробуту, демократизацію та світову інтеграцію [46].

Усвідомлення логіки сучасного соціально-політичного розвитку вимагає, передусім, переосмислення деяких сутнісних аспектів процесів трансформації та модернізації. Поняття «трансформація» та «модернізація» повинні розглядатися як складові політичного розвитку. Під «трансформацією» розуміється, передусім, вихід системи за межі стабільного функціонування і перехід в стані нерівновагомості до нової якості. Таким чином, поняття «суспільна трансформація» вміщує в себе весь процес руху суспільства, зміни різної направленості. На відміну від цього поняття «модернізація суспільства» розглядає аспект вдосконалення суспільства, поступу уперед. Модернізація – це саме та частина трансформаційного процесу, коли система не просто виходить за межі власної соціальної організації, а починає вирішувати проблеми соціуму. Специфіка поняття «модернізація» полягає в тому, що воно акцентує увагу саме на підвищенні функціональної здатності соціальних інститутів [117].

Більшість країн, що здійснювали суспільну трансформацію на межі XX та XXI ст., сьогодні підійшли до постмодернізаційного етапу, який, на відміну від модернізації, акцентує увагу не на створенні інновацій, руйнуванні віджилого, а на усвідомленні нового, його поєднанні з усталеними засадами суспільства. Головні складові змісту постмодернізації – синтез інновацій та традиційності, закріплення в суспільному житті оновлених правил гри – виступають як актуальні завдання розвитку сучасного українського суспільства, що прагне стабільності та консолідації [45].