Тенденції трансформації політичних систем у суспільствах перехідного типу

Трансформація, тобто перетворення політичних режимів може відбуватися як у напрямі від тоталітаризму та авторитаризму до демократії, так і у зворотному напрямі. Навіть країни з розвиненими демократичними механізмами здійснення державної влади, високим рівнем політичної культури населення, давніми демократичними традиціями не застраховані від прояву авторитаризму. Авторитаризм іманентно притаманний будь-якій політичній владі, яка постійно виявляє тенденцію розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством. Найчіткіше  ця тенденція проявляється у діях виконавчої влади, в розпорядженні якої перебувають матеріальні, фінансові, силові та інформаційні засоби владного впливу на суспільство.

Перехід від тоталітаризму та авторитаризму до демократії є провідною тенденцією світового політичного розвитку у другій половині ХХ ст., особливо в останні десятиліття. Про це наочно свідчать крах фашистських режимів в Іспанії, Португалії, військових диктатур в Аргентині, Бразилії, Греції, Південній Кореї, перехід у минулому соціалістичних країн Центральної і Східної Європи від комуністичного тоталітаризму до демократії, намагання більшості молодих незалежних держав, що утворилися на теренах колишнього СРСР, розбудувати демократичну незалежність. Вивчення цих процесів дало можливість політологам зробити певні узагальнюючі висновки щодо демократичної трансформації політичних режимів. Так, А. Лейпхарт, узагальнюючі досвід руху авторитарних режимів до демократії, дійшов висновку, що перехід до демократії є найбільш імовірним в умовах мирних змін і відбувається у трьох формах: реформа згори; швидкий розпад; реформа, узгоджена між владою та опозицією [76].

Реформа згори відбувається тоді, коли автократичні правителі з власної волі, а не в результаті тиску з боку опозиції, вирішують змінити політичну систему. Так, у Бразилії група генералів, що захопила владу у 1964 р., з часом пішла на створення громадянського демократичного правління. Подібне відбулося і в Чилі після здійснення генералом А. Піночетом у 1973 р. воєнного перевороту.

Проте такі реформи рідко закінчуються успіхом. Вони проводяться надто довго, нерішуче й непослідовно, оскільки реформатори намагаються демократизувати систему, залишаючись при владі. На ці реформи, з одного боку, впливає частина правлячої консервативно налаштованої  верхівки, яка контролює значну частину старої державної машини, зокрема найбільш консервативно орієнтовані силові структури. З другого боку, на них тиснуть знизу розбуджені перетвореннями і радикально налаштовані маси. У результаті перед реформаторами постає альтернатива: або згортати реформи, або залишити політичну арену [6].

Швидкий розпад влади, або абдикація (лат. abdikatio – зрікаюсь, – зречення престолу, відмова від влади, посади або стану), означає крах авторитарного режиму в історично короткий проміжок часу. Здебільшого це відбувається під впливом зовнішніх чинників, якими  можуть бути події в сусідніх країнах, участь і поразка у військовому конфлікті тощо. Прикладами такого розпаду авторитарних режимів може бути крах встановленого 1974 р. в Греції правління «чорних полковників», який відбувся в результаті конфлікту цієї країни з Туреччиною на Кіпрі, або крах воєнної хунти в Аргентині в результаті поразки останньої у війні з Великобританією за Фолклендські острови 1982 р. Перебудова в СРСР сприяла краху комуністичних режимів у країнах Центральної і Східної Європи [67].

Третя форма демократичної трансформації авторитарного режиму – це поступова реформа, узгоджена між владою та опозицією. Вона ґрунтується на компромісі в інтересах країни, народу між правлячими та опозиційними політичними силами. Такий компроміс означає, що влада та опозиція можуть дійти згоди, незважаючи на тиск соціальних сил, які стоять за ними. Вони намагаються уникати взаємних звинувачень і спекуляцій щодо минулого та у зв'язку з неминучим погіршенням соціально-економічного становища в країні, відмовляються від радикальних позицій і методів боротьбу. Така форма дає можливість в історично короткий проміжок часу і з мінімальними суспільними втратами досягти значних успіхів на шляху демократичних перетворень. Зразковим прикладом узгодженого здійснення демократичних перетворень вважається Іспанія. Проведені в ній спільними зусиллями уряду й короля Хуана Карлоса після смерті у 1975 р. диктатора Франко реформи дали можливість менш ніж за 10 років піднятися до стану сучасної демократичної держави. Прикладом компромісної моделі демократичної трансформації може бути й Польща [60].

Перехід від тоталітаризму до демократії має свої особливості. Якщо перехід від авторитаризму до демократії – це головним чином зміна політичного режиму, то демократична трансформація тоталітаризму вимагає  перетворень в усіх сферах суспільного життя, зміни соціально-економічного ладу. Перехід до демократії істотно полегшується за сприятливого стану економіки й ускладнюється в умовах її кризи. Найсприятливішою для переходу до демократичного політичного режиму є децентралізована економіка з обмеженим державним контролем. Відповідно, найменш сприятливі умови складаються за жорстокої системи державного управління економікою.

Серед науковців і політиків досить поширеною є висловлена російським політологом М.Афанасьєвим думка про те, що глибокі суспільні перетворення на шляху від тоталітаризму до демократії можна здійснити лише за умов авторитарного режиму, тобто перейти від тоталітаризму до демократії можна тільки через авторитаризм, який дає можливість, зокрема, цілеспрямовано проводити реформи, мобілізувати необхідні для цього ресурси, підтримувати суспільний порядок тощо [6].

З цією думкою можна погодитися, тому що перехід від тоталітаризму до демократії не відбувається відразу. Він потребує тривалого часу, протягом якого неодмінно зберігатимуться елементи авторитаризму з поступовим розширенням обсягу методів і засобів демократичного правління. Такі елементи виявляються, зокрема, у діях виконавчої влади і глави держави. Однак елементи авторитаризму в контексті демократичних перетворень та авторитаризм як політичне панування однієї людини чи групи осіб – це різні речі. Таке панування мало чим відрізняється від тоталітарного, тому зазначена точка зору не може бути виправданням авторитарного правління, де б воно не здійснювалося.

Трансформаційні зміні розгорнулися і в Україні, проблематиці яким присвячено багато наукових  досліджень українських учених. Серед вітчизняних науковців, які досліджують проблеми трансформації політичного режиму України і сучасне українське транзитне суспільство, слід відзначити Романюка О. І., Рудича Ф. М., Шведа Ю. Р. та інших [111, 113, 138].

Проблемам демократичного транзиту в зарубіжній політології присвячені дослідження таких науковців, як О’Доннелл Г., Растоу Д., Пшеворскі А. та інших [93, 106, 104].

Зупинимося саме на явищі перехідного (транзитного) суспільства, на його сутності, специфіці та основних рисах. Отже, зі зміною політичного режиму процесів змін зазнає і політична система в країні: змінюється форма правління, створюються демократичні органи народного представництва, відбувається формування основних інститутів громадянського суспільства, демократизується партійна і модернізується виборча системи держави, виникають реальні механізми  демократичного контролю над владою зі сторони народу, збільшується роль органів місцевого самоврядування у державній політиці, змінюються системи  цінностей і засобів легітимації влади; послідовно розвивається та юридично закріплюється інститут приватної власності; формується правова держава, в якій пріоритет прав людини оформлюється законодавчо – всі ці ознаки характеризують трансформаційні перетворення суспільства, в якому відбувається процес демократичного транзиту [95].

Родоначальник транзитології Д. Растоу вважає, що будь-який перехід до демократії починається під зовнішнім впливом, який відбувається у різноманітних формах (військові дії, багатоманітні контакти тощо). Демократичний перехід повинен починатися лише після отримання країною національної єдності і досягнення національної ідентичності, а сам перехід до демократії включає до себе:

– «підготовчу фазу», відмінна риса якої – поляризація політичних інтересів внаслідок появи нової еліти, яка раніше підіймала утиснені прошарки до рішучих дій. У той же час на даній фазі здійснюється свідоме висування таких цілей, як виборче право чи свобода опозицій;

– «фазу прийняття рішень», коли рішення припускає вибір. Вибір на користь демократії витікає зі взаємодії декількох сил, і хтось повинен взяти на себе ризик відносно її можливих наслідків. Так чи інакше, на цій фазі заключається пакт чи декілька пактів, включаючи розробку і свідоме прийняття демократичних правил;

– «фазу звикання», в ході якої проходить закріплення цінностей демократії, а також політичних процедур та інститутів [106].

Польський політолог Адам Пшеворскі характеризує перехід до демократії та саму демократію як «царина невизначеності», оскільки вона не змінюється нарисом майбутнього. У цьому зв'язку, він зазначає, що «демократія – не єдиний можливий підсумок процесу переходу: коли приходить кінець диктатури допустимі різні стратегії розвитку».

А. Пшеворскі вважав, що демократія – це система, за якою існує здорова конкурентна політична боротьба між партіями, коли поразка не є ані соціальною ганьбою, ані злочином. Головна риса сучасною демократії, вважає Пшеворскі, її консолідованість, тобто гарантія визначеності демократичних процедур. Тому він виділяє наступні періоди процесу переходу до демократії:

– лібералізацію, яка характеризується формуванням певного демократичного ідеалу; нестабільністю і різноспрямованістю внутрішніх процесів; її результатом стає або посилення існуючого авторитарного режиму, або перехід до першої стадії наступного періоду;

– демократизацію, яка у свою чергу, включає стадію визволення від авторитарного режиму і стадію конструювання демократичного правління. Цей період визначаться створенням механізму втілення демократичного ідеалу; відбувається демократичне оновлення політичної системи відповідно сформованого ідеалу суспільного розвитку; проходять інституціональні зміни в сфері влади, створюються структур громадянського суспільства. Результатом цього періоду, як правило, стає демократична конституція, яка символізує певне досягнення згоди між елітарними колами щодо цілі розвитку. Це період створення реального механізму втілення суспільного ідеалу.

– консолідацію, яка характеризується стабілізацією демократичних перетворень; об'єднанням суспільства навкруги норм демократичної культури [104].

Особливості країн з тоталітарним радянським минулим потребують значного уточнення та розширення цієї схеми. По-перше, перехідні процеси в таких країнах не можна обмежувати суто політичною сферою, необхідно залучати до аналізу громадянський аспект.

По-друге, здійснення другого етапу (усталення демократії) на перший план висуває процеси виникнення незалежних організацій громадянського суспільства та становлення демократичних інститутів влади. Досвід політичного розвитку незалежної України доводить, що руйнування старих тоталітарних структур влади не супроводжується автоматичним виникненням демократичних інститутів, тому надзвичайно актуалізуються проблеми легітимації та організаційно-правового оформлення демократичної влади.

По-третє, складність завдань формування нових демократичних інститутів влади та громадянського суспільства приводить до виникнення в межах перехідного періоду такого етапу, коли стара легітимність зруйнована, а нова ще не сформувалася. Цей етап характеризується підвищеною конфліктністю політичного процесу, що приводить до «стабільної нестабільності» у владних відносинах [8, 9].

Характеризуючи специфічні риси транзитного суспільства у пострадянських країнах та, зокрема, в Україні слід зазначити наступні положення:

– процеси демократизації проходять паралельно з процесами державотворення;

– відсутні навички до суспільної самоорганізації та  характерна слабкість громадянського суспільства;

– відбувається підвищення ролі політичної еліти в процесах демократичного реформування;

– визначається недостатність внутрішніх та органічних чинників демократизації, домінують механізми імітації та запозичення [8, 12].

У загальному вимірі особлива складність суспільних перетворень в Україні полягає в тому, що українське суспільство здійснює потрійну трансформацію – одночасно виконуються завдання ринкового реформування економіки, демократизації та створення національної держави. Наша країна намагається перейти від посттоталітарного режиму до абсолютно протилежного – демократичного. Як відомо, на відміну від демократії сутність тоталітаризму полягає в монополізації всіх суспільних відносин партійною державою, відсутності будь-яких прав людини та свободи вибору в економіці, політиці та духовній сфері життя, руйнуванні громадянського суспільства та встановленні жорсткого контролю з боку держави за життєдіяльністю громадян; використанні репресій та масового залякування як провідного стимулу трудової мотивації; використанні державної ідеології як регулятора духовної і практичної сфери діяльності громадян. Тому здійснення подібного транзиту – від тоталітаризму до демократії – набуває додаткових ускладнень у вигляді необхідності створення за обмежений термін спочатку об’єктивних передумов для демократичного розвитку, а вже потім розбудову самого демократичного суспільства [18].

Політолог С. Рутар вважає, що загальна нестабільність прямо пропорційна наступним факторам: зростанню урбанізації, перенаселенню, послабленню механізмів соціально-політичного контролю, ступіні торгової та фінансової залежності від зовнішніх джерел [114]. На думку політолога, нестабільність наступає у результаті цілої сукупності причин. В основі появи нестабільності лежить базисний розрив між соціально-економічними змінами і крайньо запізнюючої політичної інституалізації. Це призводить до розриву соціокультурної цілісності: проходить розрив між колишньою системою цінностей, на яких базується легітимність політичної влади, і змінами, які припускають появу нових цінностей і норм. Це призводить до порушень екзистенціальної стабільності: комфортність та затишок життя порушується, накаляються політичні пристрасті, зростає конфліктність на всіх рівнях політичної системи. Так само, на його думку, більшу роль у політичній дестабілізації відіграють вплив політичних структур на співвідношення політичних сил у країні [114].